Рішення № 101752734, 08.12.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

08.12.2021Справа № 910/11095/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" вул. Єжі Гедройця, 5, м. Київ, 03680

в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" 01601, місто Київ, вулиця Лисенка, будинок 6

до Державного агентства резерву України вул. Пушкінська, 28, м. Київ, 01601

про стягнення 287 538,17 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення 287 538,17 грн. боргу.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору № ПЗ/НР-032787/НЮ відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 08.07.2003 в частині своєчасної оплати витрат позивача за зберігання цінностей мобілізаційного резерву за ІІІ та ІV квартали 2020 року, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.07.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/11095/21 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/11095/21 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, на виконання вимог ухвали суду про відкриття провадження у справі, 12.08.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву вих. № 1958/0/4-21 від 11.08.2021, відповідно до якого відповідач заперечує проти заявлених позовних вимог у зв`язку з відсутністю відповідних бюджетних асигнувань на 2020 рік, а також з огляду на те, що додаткова угода на 2020 рік сторонами укладена не була, а наявність кошторису не є підставою для виконання грошових зобов`язань. Крім того, на переконання відповідача, додані до актів звіти про витрати на зберігання матеріальних цінностей містять необґрунтовані розрахунки позивача щодо нарахування ПДВ на заробітну плату працівників з нарахуванням.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами суду не надано.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від позивача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відповіді на відзив та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 251 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки позивач не скористався наданим йому процесуальними правами, зокрема, останнім не надано відповіді на відзив на позовну заяву, суд здійснював розгляд справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Основні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення) запасів державного матеріального резерву визначає Закон України «Про державний матеріальний резерв» із змінами та доповненнями, який регулює відносини в цій сфері.

За визначенням статті 1 вказаного Закону Державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

За приписами статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» запаси матеріальних цінностей державного резерву розміщуються на підприємствах, в установах і організаціях, спеціально призначених для зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Розміщення і будівництво на території України підприємств, установ, організацій та інших об`єктів системи державного резерву здійснюються в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частина запасів матеріальних цінностей державного резерву може зберігатися на промислових, транспортних, сільськогосподарських, постачальницько-збутових та інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

Як визначено статтею 7 Закону України «Про державний матеріальний резерв», фінансування витрат підприємств, установ і організацій, пов`язаних з обслуговуванням і зберіганням, списання збитків від уцінки і природних втрат матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, зокрема коштів, одержаних від позичання матеріальних цінностей державного резерву, а також коштів, держаних від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Формування і розміщення замовлень на поставку матеріальних цінностей до державного резерву регулюється статтею 8 Закону України «Про державний матеріальний резерв», згідно з якою поставка матеріальних цінностей і розміщення замовлень на їх поставку на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності здійснюється в основному на підставі замовлень на поставку продукції для державних потреб з наступним відшкодуванням усіх витрат відповідальних зберігачів.

Згідно з пунктом 5 статті 11 Закону України «Про державний матеріальний резерв» відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Так, з метою удосконалення механізму відшкодування витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву Постановою Кабінету Міністрів України № 532 від 12.04.2002 року затверджено «Порядок відшкодування підприємствам, установам та організаціям витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву» (далі - Порядок № 532).

Відповідно пункту 7 Порядку № 532 відшкодування витрат, пов`язаних із зберіганням матеріальних цінностей державного резерву, здійснюється виключно на підставі договору, укладеного між Держрезервом та відповідальним зберігачем за формою згідно з додатком 1, за рахунок асигнувань державного бюджету та інших джерел, визначених законодавством.

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 08 липня 2003 року між Державним комітетом з державного матеріального резерву України, правонаступником якого є Державне агентство резерву України (комітет за договором, відповідач у справі) та Державним територіально-галузевим об`єднанням Південно-Західна залізниця, правонаступником якого є Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" (зберігач за договором, позивач у справі) укладено договір відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву №ПЗ/НР-032787/НЮ (надалі - Договір), предметом якого згідно п.1.1 є зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву (далі - цінності) без користування ними зберігачем, що здійснюється на складських приміщеннях і майданчиках останнього.

Комітет передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання цінності згідно зі специфікацією (затвердженою номенклатурою) у кількості та за вартістю згідно з актом форми №1. Передбачені цим договором форми актів затверджуються комітетом (п.1.2 Договору).

Розділами 2 - 8 Договору сторони погодили права та обов`язки зберігача, обов`язки комітету, порядок проведення розрахунків, відповідальність сторін та інші умови тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно пункту 7.3 Договору даний договір набирає чинності з моменту його підписання і діє протягом всього строку зберігання цінностей мобілізаційного резерву.

Вказаний Договір підписано уповноваженими представниками держрезерва та зберігача і скріплено печатками юридичних осіб.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором зберігання, який підпадає під правове регулювання норм глави 66 Цивільного кодексу України.

У відповідності до частини 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності. Такий договір згідно з частиною першою статті 937 Цивільного кодексу України укладається у письмовій формі.

Згідно зі статтею 938 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Якщо строк зберігання у договорі зберігання не встановлений і не може бути визначений виходячи з його умов, зберігач зобов`язаний зберігати річ до пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення. Якщо строк зберігання речі визначений моментом пред`явлення поклажодавцем вимоги про її повернення, зберігач має право зі спливом звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати цю річ в розумний строк.

Відповідно до статті 942 Цивільного кодексу України зберігач зобов`язаний вживати усіх заходів, встановлених договором, законом, іншими актами цивільного законодавства, для забезпечення схоронності речі.

Порядок формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.1997 №1129, зокрема, пункт 4 містить аналогічні положення щодо розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву Держрезервом на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності на договірних умовах.

На підприємствах, в установах і організаціях, що здійснюють відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву (далі - відповідальні зберігачі), розміщення матеріальних цінностей забезпечується Держрезервом виходячи з критеріїв економічної доцільності, наявності у цих зберігачів необхідних для зберігання продукції умов, доцільності територіального розташування зберігачів тощо. Договори з відповідальними зберігачами укладаються Держрезервом на період, не менший за встановлений термін зберігання продукції до її освіження або заміни (п. 5 вказаного порядку).

Згідно з пунктом 2.1 Договору зберігач зобов`язаний забезпечити належне зберігання цінностей і вести бухгалтерський облік на позабалансовому рахунку зберігача.

Відповідно до п. 2.2 Договору зберігач зобов`язаний закладати на відповідальне зберігання цінності, передбачені номенклатурою. Цінності, що закладаються на зберігання, повинні відповідати стандартам та технічним умовам.

Наразі, факт зберігання позивачем матеріальних цінностей мобілізаційного резерву визнається сторонами та згідно ч. 1 ст. 75 ГПК України доказуванню не підлягає.

Як визначено частиною 1 статті 946 Цивільного кодексу України плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання.

Відшкодування витрат на зберігання регулюється статтею 947 Цивільного кодексу України, згідно приписів якої витрати зберігача на зберігання речі можуть бути включені до плати за зберігання.

Якщо виникають витрати (надзвичайні витрати), які сторони не могли передбачити при укладенні договору зберігання, вони відшкодовуються понад плату, яка належить зберігачеві.

Відповідно до пункту 3 Договору комітет зобов`язаний: відшкодувати зберігачу витрати на зберігання цінностей згідно з погодженим зведеним кошторисом витрат між зберігачем та комітетом у межах асигнувань, передбачених на ці цілі. Оплачувати зберігач вартість робіт із закладення (поставки) цінностей за узгодженими регульованими або договірними оптово-відпускними цінами, що діють на час закладення (поставки). Контролювати додержання умов зберігання цінностей, їх наявність та якісний стан. Повертати зберігачу погоджений, або з зауваженнями, кошторис витрат на зберігання цінностей протягом 30 днів з моменту його отримання.

Відшкодування витрат за зберігання цінностей визначається згідно з щорічно погодженим комітетом зведеним кошторисом витрат зберігача, який здійснює відповідальне зберігання цих цінностей мобілізаційного резерву (пункт 4.1 Договору).

В свою чергу, пунктом 2 Порядку № 532 визначені обов`язки зберігача, серед яких, зокрема: обов`язок вживати заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду; надсилати Держрезерву акти форми Р-16 (форми № 1); проводити відпуск цінностей тільки за нарядами Держрезерву; подавати Держрезерву разом з річним звітом (форма № 12) подавати кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей на наступний рік згідно з додатком 2 тощо.

За умовами пункту 2.7 Договору зберігач зобов`язаний, зокрема, щороку подавати комітетові станом на 01 січня - звіт форми № 12, станом на 01 липня - інформацію про результати перевірки якості і умов зберігання цінностей, а також про відповідність цінностей цілям, для яких вони призначені, за формою, встановленою комітетом.

Пунктом 2.8 Договору передбачено, що зберігач щороку разом з річним звітом форми №12 зобов`язаний подавати зведений кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на наступний рік згідно "Порядку відшкодування залізницям України витрат, пов`язаних з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей мобілізаційного резерву", який погоджений Держкомрезервом України і Укрзалізницею від 17.01.2003, а також плани зміни та освіження матеріальних Цінностей мобілізаційного резерву на рік, що планується.

Як визначено умовами п. 4.2 Договору кошторис розрахунку витрат на утримання цінностей, направлений зберігачем на погодження комітету, повинен бути розшифрований по всім статтям, а також містити пояснювальну записку.

Згідно з пунктом 3 Порядку № 532 сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням вимог цього Порядку на кожен рік і сплачується пропорційними частками за узгодженням між Держрезервом та відповідальним зберігачем. Сума витрат, що підлягає відшкодуванню, визначається з урахуванням: умов зберігання матеріальних цінностей державного резерву; середнього розміру суми витрат; розміру складських приміщень, майданчиків, холодильних камер, резервуарів, підземних сховищ, де зберігаються матеріальні цінності державного резерву; обсягу додаткових витрат з обслуговування таких цінностей.

Держрезерв на підставі аналізу статей витрат відповідальних зберігачів щороку визначає середній розмір суми витрат із зберігання матеріальних цінностей виходячи з розрахунку на 1 кв. метр складського приміщення (відкритого огородженого майданчика), 1 куб. метр холодильної камери, резервуара для зберігання нафтопродуктів, підземних газових сховищ, а також зберігання 1 тонни зернових культур в зерносховищі.

Відповідно до додатку № 2 Порядку № 532 до кошторису витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву віднесені основні та додаткові витрати. До основних витрат відносяться витрати по заробітній платі працівників з нарахуваннями, вартості електричної енергії, вартості паливних матеріалів (на опалення) та амортизації основних виробничих фондів, задіяних у процесі зберігання. До додаткових витрат відносяться: консерванти та лакофарбові матеріали, дороблення та консервація, навантажувально-розвантажувальні роботи.

Як встановлено судом за матеріалами справи, позивачем як зберігачем на виконання умов Договору надавався відповідачеві Кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву по Регіональній філії Південно - Західна залізниця» АТ «Українська залізниця», затверджений зберігачем 11.06.2020, згідно якого витрати АТ "Українська залізниця" на зберігання матеріальних цінностей у 2020 році складатимуть загальну суму 827 085,72 грн. з ПДВ, а саме: у І кварталі 2020 року - 240 658,03 грн., у ІІ кварталі 2020 року - 166 145,29 грн., у ІІІ кварталі 2020 року - 179 486,74 грн., у IV кварталі 2020 року - 240 795,66 грн. Копія вказаного кошторису наявна в матеріалах справи.

Попередньо Державним агентством резерву України листом № 623/0/4-20 від 06.03.2020, копія якого наявна в матеріалах справи, за наслідками опрацювання кошторису на суму 852 696,52 грн. було повернуто кошторис на доопрацювання, з одночасним повідомленням позивача про непогодження такого кошторису та наведенням переліку зауважень до усунення.

Листом № 1943/0/4-20 від 14.08.2020 Державним агентством резерву України було повернуто позивачу погоджений, підписаний та засвідчений печаткою кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву по Регіональній філії Південно - Західна залізниця» АТ «Українська залізниця» на суму 827 085,72 грн. з ПДВ.

Отже, як свідчать матеріали справи, сторонами у відповідності до умов Договору та Порядку № 532 було остаточно погоджено кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву позивачем на 2020 рік на суму 827 085,72 грн.

У пункті 4.3 Договору (в редакції Додаткової угоди №4 від 19.11.2014) сторони погодили, що зберігач надає комітетові щоквартально до 15 числа місяця, наступного за звітним, звіти про фактичні витрати за зберігання цінностей, що підтверджується актом по відшкодуванню витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Судом встановлено за матеріалами справи та зазначено позивачем в позовній заяві, що на виконання умов Договору та вищевказаного Порядку позивачем надавались послуги на зберігання матеріальних цінностей Державного (мобілізаційного) резерву у ІІІ - ІV квартали 2020. При цьому загальні витрати позивача на утримання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву склали 287 538,17 грн. (112 280,34 грн. за ІІІ квартал та 175 257,83 грн. за ІV квартал 2020, що підтверджується наявними у справі копіями Актів на відшкодування витрат на зберігання цінностей за ІІІ та ІV квартали 2020 року та звітами про витрати на зберігання цінностей по філії за ІІІ та ІV квартали 2020 року.

При цьому на виконання умов пункту 4.3 Договору позивач листом вих. №Н/НЗІ-08/1435 від 15.10.2020 направив на адресу Державного агентства резерву України звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей за ІІІ квартал 2020 року та акт на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей за ІІІ квартал 2020 року на суму 112 280,34 грн., разом із документами, які підтверджують витрати на зберігання цінностей, що підтверджується копіями опису вкладення в цінний лист від 21.10.2020, фіскального чеку від 21.10.2020 та накладною оператора поштового зв`язку № 0105473588923 від 21.10.2020.

Згідно даних сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштового відправлення № 0105473588923 вказаний лист був одержаний відповідачем 22.10.2020.

Також листом вих. № Н/НЗД-08/36 від 14.01.2021 позивач направив на адресу Державного агентства резерву України звіт про витрати на зберігання матеріальних цінностей за ІV квартал 2020 року та акт на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей за ІV квартал 2020 року на суму 175 257,83 грн., разом із документами, які підтверджують витрати на зберігання цінностей, що підтверджується копіями опису вкладення в цінний лист від 20.01.2021, фіскальним чеком від 20.01.2021 та накладною оператора поштового зв`язку №01054473589717 від 20.01.2021.

Згідно даних сайту АТ «Укрпошта» щодо відстеження поштового відправлення № 01054473589717 вказаний лист був одержаний відповідачем 21.01.2021.

Однак всупереч умовам Договору акти на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву Державним агентством резерву України не було підписано та повернуто позивачеві.

Доказів повернення зберігачу актів на відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей за ІІІ - ІV квартали 2020 з зауваженнями та викладенням підстав їх не підписання відповідачем суду на час розгляду справи не надано.

При цьому як встановлено судом, обов`язок позивача щодо пред`явлення відповідачеві документів, які підтверджують виконання позивачем своїх зобов`язань з надання послуг по зберіганню матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за Договором, зокрема, актів на відшкодування витрат на зберігання за ІІІ - ІV квартали 2020, звітів про витрати на зберігання та підтверджуючих витрати документів, виконано належним чином.

Згідно з пунктом 4.4 Договору (в редакції Додаткової угоди № 4 від 19.11.2014 до Договору) оплата витрат (з урахуванням податку на додану вартість) зберігачу за зберігання цінностей мобілізаційного резерву Держрезервом здійснюється на підставі актів по відшкодуванню витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву не пізніше 30 числа місяця наступного за звітним кварталом.

Отже, передбаченому умовами Договору обов`язку зберігача щодо вжиття заходів для належного зберігання цінностей відповідного виду та надання необхідних звітів та кошторисів кореспондує передбачений Договором обов`язок комітету з відшкодування зберігачу витрат (з урахуванням ПДВ) на утримання цінностей, згідно з погодженим кошторисом витрат та наданими до нього документами, що підтверджують фактичні витрати, зокрема, актами на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву.

Тобто, з огляду на умови Договору та за відсутності доказів щодо наявності зауважень (недоліків) до наданих документів, суд вважає вказані підписані в односторонньому порядку Регіональною філією "Південно-Західна залізниця" АТ «Українська залізниця» акти на відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей та звіти про витрати на зберігання матеріальних цінностей державного (мобілізаційного) резерву такими, що погоджені Державним агентством резерву України, та є доказом належного виконання позивачем своїх зобов`язань щодо своєчасного та повного виконання обумовлених договором послуг зі зберігання матеріальних цінностей, отже приходить до висновку про можливість вважати вказані в цих актах та звітах послуги зі зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву в період ІІІ - ІV квартали 2020 такими, що позивачем надані в повному обсязі та відповідно до умов Договору.

Вказаний факт за відсутності будь - яких претензій держрезерву щодо обсягу, змісту та вартості витрат на зберігання на час отримання актів та звітів, а також ненадання сторонами жодних доказів наявності мотивованої відмови відповідача від їх погодження дає змогу стверджувати про наявність у відповідача зобов`язання зі сплати витрат за зберігання цінностей мобілізаційного резерву, а у позивача відповідного права вимагати такої оплати.

Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, всупереч умовам Договору відповідач не здійснив відшкодування позивачу витрат на зберігання цінностей за ІІІ - ІV квартали 2020 в обсязі, зазначеному в актах на відшкодування витрат та звітах про витрати на зберігання за спірний період в загальній сумі 287 538,17 грн., а саме за ІІІ квартал 2020 у розмірі 112 280,34 грн. та ІV квартал 2020 у розмірі 175 257,83 грн.

У відповідності до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 509 Цивільного кодексу України правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку, є зобов`язанням.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За приписами частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та зазначено позивачем в позовній заяві, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також положенням Договору відповідач свої зобов`язання щодо відшкодування Акціонерному товариству "Українська залізниця" в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" 287 538,17 грн. витрат на зберігання матеріальних цінностей державного резерву за ІІІ та ІV квартали 2020 року не виконав, в результаті чого у Державного агентства резерву України утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу або ж письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів,

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору № ПЗ/НР-032787/НЮ відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 08.07.2003 та додаткових угод до нього та/або окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення даного Договору на час його підписання та в процесі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу судом не приймаються до уваги заперечення відповідача проти позовних вимог з посиланням на не підписання актів по відшкодуванню витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву за спірний період, оскільки матеріали справи містять погоджений, затверджений обома сторонами та скріплений їх печатками кошторис витрат на зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву по філії на 2020 рік.

При цьому, факт непідписання (відмови від підписання) Державним агентством резерву України таких актів та звітів про витрати, направлених позивачем, за відсутності вмотивованої відмови від їх підписання, не спростовує обставин понесення позивачем таких витрат на зберігання, а відтак не є обґрунтованою підставою для відмови від сплати на користь позивача відшкодування витрат на зберігання.

Щодо твердження відповідача про неможливість відшкодування витрат позивача із зберігання за період ІІІ - ІV квартали 2020 внаслідок відсутності бюджетних асигнувань на 2020 рік та посиланням на ст. 48 Бюджетного кодексу України суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, які реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів.

Отже, дії відповідача щодо погодження на виконання умов Договору запропонованого кошторису витрат на зберігання на 2020 рік були розцінені позивачем як намір та гарантія майбутнього виконання Держрезервом умов Договору в частині відшкодування витрат зберігача.

За приписами ст. 48 Бюджетного кодексу України розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов`язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом та законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет), є недійсними. За такими операціями не виникають бюджетні зобов`язання та не утворюється бюджетна заборгованість.

Згідно з п. 20 ч.1 ст. 116 Бюджетного кодексу України взяття зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень, встановлених цим Кодексом чи законом про Державний бюджет України, визнається порушенням бюджетного законодавства.

Однак Бюджетним кодексом України регулюються відносини, що виникають виключно у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їх виконання та контролю за дотриманням бюджетного законодавства і питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства, а також визначаються правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу (стаття 1 Бюджетного кодексу України).

Спеціальні норми вказаного Кодексу не регулюють господарські відносини, які виникають між юридичними особами (у тому числі, за участю органу виконавчої влади) при укладенні господарських договорів та їх виконанні.

Частиною 1 ст. 173 ГК України визначено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В свою чергу бюджетним зобов`язанням є будь-яке здійснене відповідно до бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому (п. 7 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України).

Таким чином, чинне законодавство розрізняє поняття «бюджетне зобов`язання» та «господарське зобов`язання», які відповідач помилково ототожнює.

Поряд із цим суд наголошує, що самі лише обставини, пов`язані з фінансуванням розпорядником бюджетних коштів відповідача та відсутністю у нього коштів, не виправдовують прострочення виконання держрезерву за Договором та не спростовують обов`язку останнього як сторони зобов`язального правовідношення від його виконання належним чином.

Статтею 1 Цивільного кодексу України визначено, що однією із ознак майнових відносин є юридична рівність їх учасників, отже для таких господарсько-правових відносин характерна юридична рівність сторін, в тому числі й комунальних підприємств, організацій та установ, заснованих на комунальній власності.

Крім того, згідно з частиною першої статті 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями, а статтями 525, 526 даного Кодексу і статтею 193 Господарського кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Частина 2 ст. 218 Господарського кодексу України та ст. 617 Цивільного кодексу України прямо передбачають, що відсутність у боржника необхідних коштів, а також порушення зобов`язань контрагентами правопорушника не вважаються обставинами, які є підставою для звільнення боржника від господарсько-правової відповідальності.

Суд зазначає, що ні Господарський кодекс України, ні Цивільний кодекс України при визначенні відповідальності за укладеним договором не виділяють в окрему категорію осіб «органи виконавчої влади» і не встановлюють окремі правила для них. Тобто, бюджетна установа, як отримувач і розпорядник бюджетних коштів, не має будь-яких привілей чи пільг у рамках виконання своїх зобов`язань за такими договорами.

Тому самі лише обставини, пов`язані з фінансуванням установи, підприємства чи організації з Державного/місцевого бюджету та відсутністю у ньому коштів, не виправдовують бездіяльність відповідача та не заперечують обов`язку такого органу, який виступає стороною зобов`язального правовідношення, від його виконання належним чином.

При цьому, суд звертає увагу сторін на те, що Європейським судом з прав людини у рішеннях у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" (пункти 48 та 40 рішень відповідно) (від 18.10.2005 року) та у справі "Бакалов проти України" (від 30.11.2004 року) зазначено, що відсутність бюджетного фінансування (бюджетних коштів) не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.

Згідно правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду від 03.04.2018 у справі № 908/1076/17 та від 30.03.2020 у справі № 910/3011/19, відсутність у боржника необхідних коштів або взяття ним зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень не звільняє його від обов`язку виконати господарські зобов`язання.

За таких обставин, факт відсутності надходження коштів від розпорядника бюджетних коштів в будь-якому випадку не може звільняти відповідача від виконання зобов`язань щодо відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, оскільки такі обставини не визначені законодавством як такі, що звільняють від виконання зобов`язання.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язань за Договором № ПЗ/НР-032787/НЮ відповідального зберігання матеріальних цінностей мобілізаційного резерву від 08.07.2003 у встановлений строк в частині відшкодування витрат на зберігання матеріальних цінностей державного резерву за ІІІ та ІV квартали 2020 року, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача 287 538,17 грн. заборгованості з відшкодування витрат за зберігання матеріальних цінностей державного резерву підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частини 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN ) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачами не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Державного агентства резерву України (01601, м. Київ, вул. Пушкінська, буд. 28; ідентифікаційний код 37472392) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" (03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, буд. 5; ідентифікаційний код 40075815) в особі Регіональної філії "Південно-Західна залізниця" Акціонерного товариства "Українська залізниця" (01601, м. Київ, вул. Лисенка, буд. 6; ідентифікаційний код ВП 40081221) заборгованість в розмірі 287 538 (двісті вісімдесят сім тисяч п`ятсот тридцять вісім) грн. 12 коп. та 4 314 (чотири тисячі триста чотирнадцять) грн. 07 коп. судового збору.

3. Накази видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 08 грудня 2021 року.

Суддя А.М. Селівон