Рішення № 101728639, 08.12.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 грудня 2021 року місто Київ №640/27288/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Іщука І.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Верховного Суду України в особі в особі виконуючого обов`язки Голови Верховного Суду України Гуменюка І.В.,

Комісії з припинення Верховного Суду України в особі її голови Соловйової Л.В.,

Державної казначейської служби України

третя особа Верховний Суд

про стягнення заборгованості по заробітній платі, зобов`язання вчинити дії,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Верховного суду України в особі в.о. Голови Верховного Суду України Гуменюка B.I., Комісії з припинення Верховного Суду в особі її голови Соловйової Л.В., Державної казначейської служби України, третя особа Верховний Суд, в якому просить суд:

- стягнути заборгованість із заробітної плати в розрахованому у позовній заяві розмірі;

- зобов`язати Державну казначейську службу України опрацювати платіжні документи Верховного Суду України, подані за підписами в.о. Голови Верховного Суду України В.І. Гуменюка та головного бухгалтера В.І. Мисаки, щодо заробітної плати ОСОБА_1 та перерахунку відповідних податків та зборів.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що станом на 31 жовтня 2020 року, заборгованість по заробітній платі позивача складає 544 тис. 972 грн 72 коп. У зв`язку з тим, що Державна казначейська служба України протиправно відмовляє в опрацюванні платіжних документів Верховного Суду України, поданих за підписом в.о. Голови Верховного Суду України Гуменюка В.І. та головного бухгалтера Мисаки В.І., позивач вважає за потрібне заявити вимогу про зобов`язання ДКСУ прийняти для опрацювання платіжні документи щодо її заробітної плати за підписами зазначених належних осіб та опрацювати їх.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.11.2020 позовну заяву в адміністративній справі №640/27288/20 прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2020 залучено до участі у справі в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору - Верховний Суд.

Разом з тим, 16.07.2021 від позивача через систему "Електронний суд" надійшло клопотання про об`єднання в одне провадження справи №640/6432/19 (суддя Гарник К.Ю.) за позовом ОСОБА_1 до Голови комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Любові Володимирівни, Верховного Суду України, третя особа Державна казначейська служба України про визнання дій протиправними, скасування наказу та справи №640/27288/20 (cуддя Іщук І.О.) за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду України в особі в особі виконуючого обов`язки Голови Верховного Суду України Гуменюка І.В., Комісії з припинення Верховного Суду України в особі її голови Соловйової Л.В., Державної казначейської служби України, третя особа Верховний Суд про стягнення заборгованості по заробітній платі, зобов`язання вчинити дії.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 серпня 2021 року відмовлено позивачу у задоволенні клопотання про об`єднання в одне провадження справ №640/6432/19 та №640/27288/20.

Верховний Суд України в особі в.о. Голови Верховного Суду України Гуменюка І.В., щодо задоволення позову ОСОБА_1 не заперечував. Зазначив, що після 02.06.2016 Верховною Радою України не було прийнято законів, що встановлюють порядок ліквідації Верховного Суду України. А тому вважає, що ухваливши 02.06.2016 зміни до Конституції України в частині правосуддя, законодавець лише змінив назву найвищого судового органу - «Верховний Суд України» на «Верховний Суд», не змінивши при цьому організаційно-правової форми конституційного органу і утворивши судоустрійним законом ще один орган з такою назвою. Зміна назви не є підставою для ліквідації Верховного Суду України, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Усі дії з ліквідації Верховного Суду України знаходяться поза межами правового поля. Незважаючи на це, ДКСУ повертає Верховному Суду України платіжні документи, посилаючись на те, що Верховний Суд України не дотримується вимог щодо їх оформлення, а саме: невідповідністю підпису та прізвища в.о. Голови Верховного Суду України Гуменюка В.І. та головного бухгалтера Верховного Суду України Мисаки В.І., через що утворилась заборгованість із заробітної плати, яку Позивач не отримує у встановленому законом порядку. Зауважив, що листом від 22 вересня 2020 року вих. № 1-131/0/2-20 позивачу було повідомлено про отримання депонованої заробітної плати у відділенні АТ «Райффайзен Банк Аваль». Згідно з копіями квитанцій АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 28 вересня 2020 року позивач отримала у касі цього банку 2 суми у розмірах 12 218, 20 грн та 17 168, 22 грн. Усього 29 386, 42 грн. Враховуючи різницю сум 399 725, 08 грн. та 29 386, 42 грн., що становить 370 338, 66 грн., вказана сума збігається з сумою, зазначеною в довідці про заробітну плату й інші доходи з квітня 2019 по жовтень 2020 року.

Верховний Суд України в особі голови ліквідаційної комісії Соловйової Любові Володимирівни у відзиві на позовну заяву просив відмовити у задоволенні позову, стверджуючи про його необґрунтованість. Зокрема, зазначила, що на сьогоднішній день, згідно з даними ЄДР, відомості про осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо, тобто особа, до якої перейшли повноваження щодо управління справами Верховного Суду України, є Голова комісії з припинення ВСУ Соловйова Л. В., яка призначена відповідно до спільного наказу ДСА України та Верховного Суду від 07.06.2019 № 560/90-ОД Отже, виключно Комісія уповноважена здійснювати нарахування заробітної плати працівникам апарату Верховного Суду України. Головою комісії Сердюком В. В. було видано наказ № 127-К від 13.07.2018 року, яким ОСОБА_1 звільнено із займаної посади з 16.08.2018 року у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України. Заначений наказ чинний, в судовому порядку не оскаржувався У зв`язку з цим заробітна плата позивачу не нараховувалася та не виплачувалася. Звертає увагу на те, що позивач в своєму позові посилається на довідку з якої вбачається, що вона перебуває на посаді головного консультанта та працює у Верховному Суді України, який продовжує нараховувати їй заробітну плату. Вказана довідка була надана виконуючим обов`язки Голови Верховного Суду України Гуменюком В.І., який не має такого права, як в межах трудового так і цивільного законодавства, в тому числі подавати відзиви на позовну заяву та будь-які інші процесуальні документи. Повноваження щодо надання такої довідки належить виключно до компетенції ліквідаційної комісії Верховного Суду України, яка в свою чергу має право нараховувати заробітну плату працівникам апарату Верховного Суду України.

Державна казначейська служба України у відзиві на позовну заяву просила відмовити у задоволенні позову, обґрунтовуючи тим, що З 21 червня 2018 року згідно запису у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Верховний Суд України знаходиться в стані припинення. Створено ліквідаційну комісію, до повноважень якої відноситься безпосереднє здійснення фінансування видатків, пов`язаних із завершенням процедури ліквідації Верховного Суду України в 2018 - 2020 роках. Фінансування заходів з ліквідації, розпорядником бюджетних коштів вищого рівня, яким є Верховний Суд, здійснюється на підставі відповідних звернень виключно ліквідаційної комісії. Ліквідаційна комісія Верховного Суду України продовжує діяти відповідно до прийнятих на себе зобов`язань щодо нарахування заробітної плати працівникам апарату Верховного Суду України. На сьогодні, звернень від ліквідаційної комісії Верховного Суду України до Верховного Суду щодо збільшення видатків за будь-якими статтями не надходило. Зазначає, що відповідно до ч.ч. 1, 2 статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Відповідно до статті 119 Бюджетного кодексу України, нецільовим використанням бюджетних коштів є їх витрачання на цілі, що не відповідають: - бюджетним призначенням, встановленим законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет); -напрямам використання бюджетних коштів, визначеним у паспорті бюджетної програми (у разі застосування програмно-цільового методу у бюджетному процесі) або в порядку використання бюджетних коштів; -бюджетним асигнуванням (розпису бюджету, кошторису, плану використання бюджетних коштів).

Позивач надала суду відповідь на відзив Верховного Суду України в особі голови ліквідаційної комісії Соловйової Л.В., в якому зазначила, що дії голови комісії з припинення Верховного Суду України не відповідають положенням статті 8 та частини другої статті 19 Конституції України, а після набуття чинності Рішенням КСУ від 18 лютого 2020 року є протиправними. Вказує, що відповідно до висновків, викладених в Рішенні Конституційного Суду України від 18.02.2020 №2-р/2020, Верховний Суд України не ліквідовано, Голова Верховного Суду України наділений правом підпису, він значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником Верховного Суду України, в.о. Голови Верховного Суду України Гуменюк І.В. є уповноваженим представляти Верховний Суд України. Звертає увагу суду, що її трудова книжка на сьогодні перебуває в управлінні кадрової роботи Верховного Суду України, з яким вона перебуває у трудових відносинах з 2010 року, виконує посадові обов`язки відповідно до своєї посадової інструкції і її робоче місце знаходиться у Кловському палаці правосуддя (вул. П. Орлика, 8, каб 120), який є режимним об`єктом, і куди вона ходить щодня на роботу, що фіксують камери відеоспостереження та що свідчить про факт перебування на робочому місці. Позивачем наголошено на тому, що видача наказу про звільнення за відсутності вчинення роботодавцем необхідного алгоритму дій, передбачених процедурою звільнення, не є достатньою підставою вважати, що особа звільнена, а надані позивачем до позову довідки, підписані в.о. Голови Верховного Суду України, є належними та допустимими доказами, що підтверджують заявлені нею позовні вимоги.

Справу розглянуто після отримання судом інформації щодо повідомлення належним чином сторін про відкриття спрощеного позовного провадження у справі.

Відповідно до частини першої статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Частиною п`ятою статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше.

Пунктом 2 частини першої статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.

Розглянувши подані позивачем документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, на виконання вимог пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII з 21.06.2018 було розпочато процес припинення діяльності Верховного Суду України.

Наказом Верховного Суду України в особі голови Ліквідаційної комісії Сердюка В.В. від № 127-К від 13.07.2018 року з 16.07.2018 звільнено ОСОБА_1 з займаної посади головного консультанта відділу інтернет комунікацій управління комунікацій у зв`язку з ліквідацією Верховного Суду України. Позивач відмовилась від ознайомлення із наказом № 127-К, що підтверджує відповідний акт, який був складений 16 липня 2018 року

У подальшому спільним наказом Державної судової адміністрації України та Верховного Суду від 07.06.2019 № 560/90-ОД «Про деякі питання, пов`язані з ліквідацією судів» затверджено новий склад ліквідаційної комісії Верховного Суду України, головою якої визначено Соловйову Л.В.

Згідно з довідкою Верховного Суду України про заробітну плату й інші доходи від 2 листопада 2020 року № 241 за період з квітня 2019 року по 31 жовтня 2020 року, становить 399 тис. 725 грн 08 коп.

15 вересня 2020 року позивачем подано заяву на виплату заробітної плати на ім`я голови Комісії з припинення Верховного Суду України Соловйової Л.В.

28 вересня 2020 року позивачем отримано в АТ «Райффайзен Банк Аваль» заробітну плату в розмірі 29 386 грн 42 коп., що учасниками справи не заперечувалося.

Вважаючи дії відповідів щодо невиплати заробітної плати протиправними та такими, що порушують її законні права та інтереси, позивач звернулась до суду із даним позовом.

Досліджуючи наявні у матеріалах справи докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх у сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до ст. 19 Конституцією України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 22 Конституцією України Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до ст. 9 Конституцією України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, в тому числі і ратифікована 17.07.1997 Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), є частиною національного законодавства України і має пріоритет над законами України, які їй не відповідають.

Складовою верховенства права є принцип правової визначеності, основу якого утворює передбачуваність (очікуваність) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає наявним у суспільстві нормативним приписам.

Про це неодноразово наголошував Конституційний Суд України в своїх рішеннях, зокрема від 22.09.2005 № 5-рп/2005, від 11.10.2005 № 8-рп/2005, від 29.06.2010 № 17-рп/2010, від 22.12.2010 № 23-рп/2010, від 11.10.2011 № 10-рп/2011.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 11.10.2005 № 8-рп/2005, утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов`язком держави, діяльність правотворчих та правозастосовних органів якої має здійснюватись за принципами справедливості, гуманізму, верховенства права і прямої дії норм Конституції України. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина, передбачають за змістом статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 23, 24 Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов`язану з ними передбачуваність законодавчої політики, необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачити наслідки своїх дій і бути впевненими в своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене (п. 4).

Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною першою статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Таким чином, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» має один і той же зміст.

Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

З наведеного слідує, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача - суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші порушення прав та свобод позивача.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтею 83 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державна служба припиняється:

1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону);

2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону);

3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону);

4) за ініціативою суб`єкта призначення (стаття 87 цього Закону);

5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону);

6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв`язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону);

7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом;

8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади».

Зміна керівників або складу державних органів, керівників державної служби в державних органах та безпосередніх керівників не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників.

У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.

Згідно з частинами першою та другою статті 87 Закону № 889-VIII державний службовець зобов`язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв`язку з виконанням посадових обов`язків майно (далі - майно) особі, уповноваженій суб`єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов`язана прийняти справи і майно.

Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається у двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу та державним службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається державному службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.

Згідно зі статтею 98 КЗпП України оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 50 Закону № 889-VIII держава забезпечує достатній рівень оплати праці державних службовців для професійного виконання посадових обов`язків, заохочує їх до результативної, ефективної, доброчесної та ініціативної роботи.

Заробітна плата державного службовця складається з:

1) посадового окладу;

2) надбавки за вислугу років;

3) надбавки за ранг державного службовця;

4) виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків тимчасово відсутнього державного службовця у розмірі 50 відсотків посадового окладу тимчасово відсутнього державного службовця;

5) виплати за додаткове навантаження у зв`язку з виконанням обов`язків за вакантною посадою державної служби за рахунок економії фонду посадового окладу за відповідною посадою;

6) премії (у разі встановлення).

Джерелом формування фонду оплати праці державних службовців є державний бюджет.

Фонд оплати праці державних службовців формується за рахунок коштів державного бюджету, а також коштів, які надходять до державного бюджету в рамках програм допомоги Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ. Порядок використання таких коштів, які надходять до державного бюджету, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно зі статтею 1 Конвенції незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтями 5 та 6 Конвенції установлено, що заробітна плата виплачуватиметься безпосередньо заінтересованому працівникові, якщо національне законодавство, колективний договір або рішення арбітражного органу не передбачають протилежного і якщо заінтересований працівник не погоджується на інший метод.

Роботодавцеві забороняється обмежувати будь-яким способом свободу працівника розпоряджатися своєю заробітною платою на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Аналіз викладених правових норм надає підстави суду стверджувати, що законодавством чітко визначено процедуру звільнення з державної служби, яка передбачає здійснення передачі звільненим працівником ввірених йому справ і майна, внесення запису про звільнення до його трудової книжки, проведення остаточного розрахунку з працівником та, відповідно, припинення подальшого нарахування йому заробітної плати.

Матеріалами справи встановлено, що до трудової книжки позивача запис про його звільнення з посади головного спеціаліста канцелярії (на права відділу) управління забезпечення діяльності Судової палати у господарських справах Верховного Суду України не внесений, трудова книжка йому не видана, заробітна плата нараховується з утриманням з неї відповідних податків і зборів (податку на доходи фізичних осіб та військового збору).

Водночас, як встановлено судом, згідно з копіями квитанцій АТ «Райффайзен Банк Аваль» від 28 вересня 2020 року, позивач отримала у касі цього банку дві суми у розмірах 12 218, 20 грн та 17 168, 22 грн. Усього 29 386, 42 грн.

Проте, решту заробітної плати в розмірі 370 338, 66 грн. позивачу не виплачено.

Так, зокрема, як вбачається з довідки Верховного Суду України від 2 листопада 2020 року вих. № 241, дохід позивача з квітня 2019 року по жовтень 2020 року складає 496 552, 92 грн за мінусом утриманого податку з доходів фізичних осіб 89 379, 54 грн та утриманого військового збору 7 448 30 грн. Разом: 399 725, 08 грн (496 552, 92 грн - 89 379, 54 грн - 7 448, З0 грн).

Матеріали справи не містять акту, що засвідчує факт передачі справ і майна позивачем у зв`язку зі звільненням.

Отже, наказ Верховного Суду України, прийнятий головою Ліквідаційної комісії Сердюком В.В. від 13.07.2018 № 127-К «Про звільнення ОСОБА_1 » залишився нереалізованим.

З огляду на викладене суд погоджується з доводами позивача про те, що вона продовжує працювати на вищевказаній посаді у Верховному Суді України, що передбачає обов`язок останнього нараховувати та виплачувати їй заробітну плату в установленому розмірі.

Крім того, суд приймає до уваги рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гуменюк та інші проти України", відповідно до якого ліквідація старого Верховного суду не мала законних підстав, а судді ВСУ не могли бути звільнені чи переведені до іншого суду. Вони, як вважають у ЄСПЛ, мали автоматично продовжувати працювати в новоутвореному суді.

Спроба ліквідувати найвищий судовий орган України порушила одразу 2 статті міжнародної Конвенції з прав людини, зокрема, право на справедливий суд, про що йдеться у рішенні.

Щодо доводів голови ліквідаційної комісії Верховного Суду України Соловйової Л. В. стосовно права першого підпису фінансових документів Верховного Суду України, яке належить виключно до компетенції Ліквідаційної комісії Верховного Суду України, яка в свою чергу має право нараховувати заробітну плату працівникам апарату Верховного Суду України та неврахування у зв`язку з цим документів, підписаних в.о. Голови Верховного Суду України В.І. Гуменюком, то суд вважає їх необґрунтованими, з огляду на те, що Законом України від 02.06.2016 №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі - Закон №1401-VIII) не змінено конституційних функцій Верховного Суду України та його місця у системі судоустрою України та зміни внесені цим Законом не були спрямовані на припинення діяльності та ліквідацію Верховного Суду України. Крім того, Законом №1401-VIII не скасовано та не обмежено прав і свобод людини і громадянина, на чому наголошено у висновках Конституційного Суду України від 20.01.2016 № 1-в/2016, від 30.01.2016 №2-в/2016.

При цьому, з огляду на безперервність функціонування найвищого інституту судової влади, на інституційний принцип якої звернув увагу Конституційний Суду України у рішенні від 18.02.2020, до приведення законодавцем положень законодавства України у відповідність до цього рішення у справі №2-р/2020, зокрема щодо узгодження з принципом незмінюваності суддів Верховного Суду України, що є складовою конституційної гарантії їх незалежності із суддями Верховного Суду, а також у зв`язку із тим, що юридична особа «Верховний Суд України» не припинена та не позбавлена можливості видавати документи, то видача довідки в.о. Голови Верховного Суду України В.І. Гуменюком про заробітну плату й інші доходи позивача від 2 листопада 2020 року № 241 не суперечить законодавству та може бути врахована при вирішенні даного спору.

Аналогічна правова позиція щодо належності підписів в.о. Голови Верховного Суду України В.І. Гуменюка та головного бухгалтера Мисаки В.І., сформульована Окружним адміністративним судом міста Києва у рішенні від 21.09.2020 у справі № 761/27219/19, що набрало законної сили на підставі ухвали Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.12.2020.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) від 14.10.2010 зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).

Ураховуючи викладене в сукупності, а також на наявну заборгованість з виплати заробітної плати позивачеві, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовної вимоги про стягнення з Верховного суду України на користь позивача заборгованості із заробітної плати в розмірі 370 338 грн 66 коп.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Оцінюючи доводи учасників цієї справи, суд бере до уваги правову позицію Європейського суду прав людини, що міститься в рішенні від 21.01.1999 у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», відповідно до якої «…хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожний довід…».

Частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на викладене, суд уважає, що встановлених вище обставин достатньо для задоволення позову в частині позовних вимог, що стосуються стягнення з Верховного Суду України на користь позивача заборгованості із заробітної плати в розмірі 370 338 грн 66 коп.

При цьому суд зазначена заборгованість підлягає стягненню з Верховного Суду України в особі ліквідаційної комісії Верховного Суду України.

Частинами третьою та четвертою статті 105 Цивільного кодексу України передбачено:

учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється. До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

Відтак, саме до повноважень Верховного Суду України в особі Ліквідаційної комісії Верховного Суду України належать повноваження щодо управління справами Верховного Суду України, отже й щодо виплати заробітної плати працівникам апарату Верховного Суду України, зокрема й позивачу. Тому вимога позивача про стягнення заборгованості із заробітної плати в розрахованому ним у позовній заяві розмірі підлягає задоволенню саме до Верховного Суду України в особі ліквідаційної комісії Верховного Суду України. Отже, стосовно інших відповідачів ця позовна вимога задоволенню не підлягає.

Водночас суд не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача про зобов`язання Державну казначейську службу України опрацювати платіжні документи Верховного Суду України, подані за підписами в.о. Голови Верховного Суду України В.І. Гуменюка та головного бухгалтера В.І. Мисаки, щодо заробітної плати ОСОБА_1 та перерахунку відповідних податків та зборів, виходячи з наступного. Питання опрацювання Державною казначейською службою України вищевказаних платіжних документів стосується виключно взаємовідносин Верховного Суду України та Державної казначейської служби України. Позивач не надав суду доказів того, що він також є учасником вказаних правовідносин. Таким чином, відмова Державної казначейської служби України опрацьовувати платіжні документи Верховного Суду України, подані за підписами в.о. Голови Верховного Суду України Мисаки В.І та Головного бухгалтера Мисаки В.І щодо заробітної плати позивача, безпосередньо не стосується його прав та інтересів.

Таким чином, вищевказана позовна вимога не підлягає задоволенню..

Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінивши належність, допустимість, достовірність вказаних вище доказів окремо, а також достатність і взаємний зв`язок цих доказів у їх сукупності, суд вважає, що за викладених обставин позовні вимоги підлягають частковому задоволенню

Враховуючи приписи статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати у даному випадку стягненню не підлягають.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Стягнути з Верховного Суду України в особі Ліквідаційної комісії Верховного Суду України (01043, м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 4, код ЄДРПОУ 00019034) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) заборгованість із заробітної плати в розмірі 370 338 грн 66 коп. (триста сімдесят тисяч триста тридцять вісім гривень шістедсят шість копійок).

3. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Іщук І.О.