Рішення № 101720317, 07.12.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

07 грудня 2021 р. Справа № 120/9415/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Свентуха Віталія Михайловича, розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Ковалишиної Лілії Іванівни до Міністерства оборони України, Вінницького обласного військового комісаріату про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

до Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Ковалишиної Лілії Іванівни до Міністерства оборони України (1), Вінницького обласного військового комісаріату (2) про визнання бездіяльності неправомірною та зобов`язання вчинити дії.

Позовні вимоги мотивовані протиправною бездіяльністю відповідачів щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26 грудня 2017 року до 29 липня 2021 року у розмірі 491466,03 грн.

Ухвалою суду від 17.08.2021 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу термін для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою від 31.08.2021 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.

14.09.2021 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач (2) просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки в правовідносинах позивача та Вінницького обласного військового комісаріату відсутні правові підстави для застосування відповідальності передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України щодо виплати позивачу середнього заробітку, а посилання на приписи законодавства України про працю стосовно нарахування та виплати військовослужбовцям середнього заробітку є безпідставними.

Міністерство оборони України у відзиві на позовну заяву (вх.№59972) від 22.09.2021 року, також просила у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

23.09.2021 року представником позивача подано відповідь на відзив, у якому останній вважає доводи відповідача (2) необґрунтованим, а адміністративний позов таким, що підлягає задоволенню.

Ухвалою суду від 07 грудня 2021 року в задоволенні клопотань представника Міністерства оборони України про розгляд справи у судовому засіданні з викликом учасників справи та про витребування доказів відмовлено.

Ухвалою суду від 07 грудня 2021 року в задоволенні клопотання представника Вінницького обласного військового комісаріату про заміну сторони в адміністративній справі відмовлено.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.

Наказом начальника Головного управління персоналу-заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України від 08 грудня 2017 року №205 позивача звільнено з військової служби у запас.

На реалізацію вказаного наказу військовим комендантом комендатури військових сполучень залізничної дільниці та станції Жмеринка від 26 грудня 2017 року №119 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу установи та всіх видів забезпечення та направлено для зарахування на військовий облік до Жмеринського об`єднаного міського військового комісаріату Вінницької області.

02 листопада 2020 року представник позивача звернулась з адвокатським запитом до комендатури військових сполучень залізничної дільниці та станції Жмеринка щодо надання інформації про орган, який здійснював її фінансове забезпечення.

На вказаний запит комендатура повідомила про те, що з 01 червня 1997 року така перебуває на фінансовому забезпеченні Вінницького обласного військового комісаріату.

Проте, на день виключення зі списків особового складу комендатури військових сполучень залізничної дільниці та станції Жмеринка позивачу не проведено нарахування та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 грудня 2017 року.

У зв`язку з невиплатою індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 грудня 2017 року, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 28.05.2021 по справі №120/438/21-а, окрім іншого, зобов`язано Вінницький обласний військовий комісаріат нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 26 грудня 2017 року включно.

29.07.2021 року позивачу здійснено виплату індексацію грошового забезпечення у сумі 35305,12 грн., що підтверджується випискою по картковому рахунку Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" від 30.07.2021 року.

З огляду на те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем було проведено лише 29.07.2021 року, позивач вважає бездіяльність відповідачів щодо не проведення нарахування та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні протиправною, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статтей 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 по справі №823/2249/18.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

В даному ж випадку, остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 29.07.2021, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

В той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходить із наступного.

Так, метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.

Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Так, розмір виплаченої заборгованості у вигляді індексації грошового забезпечення становить 35305,12 грн.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідачів, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.

Враховуючи наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.

З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату виключення позивача із списків особового складу установи (26.12.2017) розмір облікової ставки НБУ становив 14,5 % річних.

Враховуючи виплачену суму заборгованості - 35305,12 грн., 14,5% річних від цієї суми становитиме 5119,24 грн. (426,60 грн. в місяць), а враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 26.12.2017 по 29.07.2021, що становить 43 місяці) - 18343,80 грн.

Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача (2), суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 35305,12 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 18343,80 грн., який розрахований із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по час остаточного розрахунку з ним та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.

Аналогічного висновку щодо розрахунку розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні дійшов Сьомий апеляційний адміністративний суд у постановах №120/3720/20-а від 18 січня 2021 року, №120/4203/20-а від 02 лютого 2021 року, №120/4514/20-а від 02 лютого 2021 року, №120/3844/20-а від 23 лютого 2021 року, №120/7716/20-а від 17 травня 2021 року, №120/3606/21-а від 05 жовтня 2021 року та №120/3625/21-а від 12 жовтня 2021 року.

Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.

Так, саме тривалість періоду затримки виплат є причиною зростання розміру середнього заробітку. Надаючи оцінку діям роботодавця, суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм закону щодо виплати індексації грошового забезпечення. У зв`язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративної справи №120/438/21. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов`язана із помилковим застосуванням норм законодавства.

Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов`язок працівника звертатися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату індексації грошового забезпечення не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 18343,80 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.

Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що достатнім і ефективним способом захисту порушених прав позивача є прийняття судом рішення про стягнення з відповідача (2) на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 18343,80 грн.

Втім, в межах даного позову позивач просить суд саме зобов`язати нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

В той же час, положеннями частини 2 статті 9 КАС України визначено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Враховуючи вище викладене, а також з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з Вінницького обласного військового комісаріату на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 18343,80 грн.

З огляду на наведене, позовні вимоги звернені до відповідача 2 підлягають задоволенню у спосіб визнання протиправною бездіяльності Вінницького обласного військового комісаріату щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.12.2017 по 29.07.2021 та стягнення з Вінницького обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_1 середнього заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.12.2017 по 29.07.2021 в сумі 18343,80 грн.

Щодо позовних вимог звернених до Міністерства оборони України, а саме про визнання протиправною бездіяльності щодо нездійснення фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.12.2017 по 29.07.2021 та зобов`язання здійснити фінансування для нарахування та виплати ОСОБА_1 протиправно не виплаченої йому суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.12.2017 по 29.07.2021, то такі задоволенню не підлягають, з огляду на наступне.

Наказом Міністерства оборони України від 22 травня 2017 року №280 затверджено Правила організації фінансового забезпечення військових частин, установ, організацій Збройних Сил України (далі - Правила). Ці Правила визначають механізм фінансового забезпечення військових частин, кораблів, військових навчальних закладів, військових комісаріатів, установ, організацій Збройних Сил України та Державної спеціальної служби транспорту (далі - військова частина), що утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України.

Відповідно до пункту 1.2 Правил для цих Правил терміни використовуються в такому значенні:

- забезпечувальний фінансовий орган - фінансовий орган головного розпорядника коштів або розпорядника коштів другого рівня, до мережі якого належать розпорядники коштів третього рівня;

- начальник фінансового органу - начальник фінансово-економічної служби (управління, відділу тощо) військової частини, начальник відділу фінансового забезпечення військкомату, а також головний бухгалтер військової частини;

- фінансове господарство військової частини - сукупність процесів щодо управління фінансовими ресурсами, які є в розпорядженні військової частини, з метою виконання покладених на неї завдань;

- фінансове забезпечення - система заходів, що включає фінансове планування, отримання, зберігання, економне, ефективне і цільове використання коштів відповідно до вимог чинного законодавства України, організацію обліку та звітності з метою виконання військовою частиною покладених на неї завдань;

- фінансовий орган - фінансово-економічна служба (управління, відділ тощо) військової частини, відділ фінансового забезпечення військового комісаріату.

Пунктом 1.3 Правил визначено, що розпорядниками бюджетних коштів за кошторисом Міністерства оборони України є:

- Міністр оборони України - головний розпорядник;

- командувачі (начальники) видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь, інших органів військового управління (крім військових комісаріатів), Голова Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, які включені до мережі головного розпорядника коштів, - розпорядники коштів нижчого рівня (далі - розпорядники коштів другого рівня);

- командири військових частин, які включені до мережі головного розпорядника коштів або розпорядника коштів другого рівня, - розпорядники коштів нижчого рівня (далі - розпорядники коштів третього рівня).

Розпорядники бюджетних коштів реалізують свої функції таким чином:

- головний розпорядник - через Департамент фінансів Міністерства оборони України;

- розпорядники коштів другого рівня - через фінансово-економічні управління командувань видів Збройних Сил України, командувань окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, інших органів військового управління, управління фінансово-економічної діяльності Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту, фінансово-економічні відділи територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь;

- розпорядники коштів третього рівня - через фінансові органи військових частин.

Згідно з пунктом 1.4 Правил забезпечувальний фінансовий орган згідно зі своїми повноваженнями здійснює координацію діяльності структурних підрозділів Міністерства оборони України, Генерального штабу Збройних Сил України, видів Збройних Сил України, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, територіальних квартирно-експлуатаційних управлінь, органів військового управління, які в установленому законодавством порядку визначені відповідальними виконавцями (співвиконавцями) бюджетних програм (підпрограм) щодо забезпечення військових частин бюджетними асигнуваннями та коштами за напрямами відповідальності цих служб забезпечення.

Військова частина має право отримувати бюджетні асигнування на утримання тільки від одного забезпечувального фінансового органу.

Таким чином, з огляду на наведені приписи Вінницький обласний військовий комісаріат відноситься до розпорядників коштів третього рівня, а забезпечувальним фінансовим органом такого є розпорядник коштів другого рівня, тобто відповідне командування Збройних Сил України.

При цьому, Вінницький обласний військовий комісаріат не має права отримувати бюджетні асигнування на утримання від декількох забезпечувальних фінансових органів.

Водночас, пункт 1.7 Правил передбачає фінансову дисципліну - це обов`язкове для всіх посадових осіб військової частини дотримання встановлених і діючих правил і норм ведення військового і фінансового господарства.

Складовими елементами фінансової дисципліни є бюджетна, авансова, штатно-тарифна, платіжно-розрахункова, кошторисна та касова дисципліна.

Кошторисна дисципліна - дотримання правил витребування коштів і складання кошторису та використання бюджетних асигнувань.

Командир військової частини зобов`язаний, зокрема, організувати фінансове забезпечення згідно з вимогами чинного законодавства України та цих Правил, забезпечити своєчасне витребування і одержання від забезпечувального фінансового органу належних військовій частині коштів, їх облік і подання фінансової звітності (пункт 1.8 Правил).

Пунктом 1.10 Правил визначено, що начальник фінансового органу зобов`язаний, зокрема, разом з іншими посадовими особами військової частини забезпечувати своєчасне і правильне планування та витребування коштів на потреби військової частини та інших частин, зарахованих до неї на фінансове забезпечення; забезпечувати своєчасну виплату грошового забезпечення, заробітної плати, інших виплат особовому складу частини, передбачених чинним законодавством України.

Поряд з цим, пунктом 8 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 №260 (далі - Порядок), передбачено, що грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира.

Вищевикладене свідчить, що Вінницький обласний військовий комісаріат повинен був забезпечити нарахування та виплату грошового забезпечення усіх військовослужбовців, що перебувають на його фінансовому утриманні.

Разом з тим, матеріали справи не містять доказів подання відповідачем 2 відповідних заявок на кошти до забезпечувального фінансового органу другого рівня чи Міністерства оборони України (Департаменту фінансів Міністерства оборони України), які б врахували потребу у середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, але не були профінансовані.

Водночас, суд звертає увагу, що наявні матеріали, які містяться у даній адміністративній справі, не містять доказів бездіяльності Міністерства оборони України щодо не здійснення фінансування для середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

З огляду на вищевказане, суд приходить до висновку, що в цій частині позов задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди в розмірі 30000,00 грн., суд зазначає наступне.

Положеннями статті 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 1 статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.

Згідно з статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31.03.1995 №4 (пункт 3) визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрату немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства, моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Пунктами 4, 5 зазначеної Постанови встановлено, що у позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, яким неправомірними діями чи бездіяльністю заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами цей розмір підтверджується. Обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Факт заподіяння моральної шкоди позивач обґрунтував тим, що протиправні дії відповідачів призвели до:

- моральних страждань через втрату можливості отримання належних йому коштів для себе та сім`ї на життя;

- перебування у стані хвилювання та переживання;

- почуття сорому під час спілкування із родичами, друзями, знайомими та сусідами;

- погіршення стану здоров`я.

Однак, позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами факт перенесених моральних страждань, в зв`язку із невиплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а відтак не доведено факту заподіяння моральної шкоди. Позивачем не зазначено, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди та якими доказами такий підтверджується.

За сукупністю наведених обставин підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

За наведеного та враховуючи встановлені обставини у справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність доказів, суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини третьої статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного суд висновку про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судових витрат у сумі сплаченого судового збору за подання позовної заяви пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в розмірі 181,84 грн.

Визначаючись щодо суми стягнення судового збору суд враховує, що загальна ціна позову становить 491466,03 грн. Оскільки заявлені позовні вимоги судом задоволені на суму 18343,80 грн. (3,7% зі 100% (18343,80 х 100 / 491466,03 = 3,7), то, відповідно, понесені позивачем витрати по сплаті судового збору в сумі 4914,66 грн. підлягають відшкодуванню пропорційно до розміру задоволених вимог, а саме в сумі 181,84 грн. (4914,66 х 3,7 / 100).

На підставі викладеного та керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд-

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Вінницького обласного військового комісаріату щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 26.12.2017 по 29.07.2021.

Стягнути з Вінницького обласного військового комісаріату на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.12.2017 по 29.07.2021 в розмірі 18343,80 грн. (вісімнадцять тисяч триста сорок три) гривні 80 копійок.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при зверненні до суду судовий збір в сумі 181,84 грн. (сто вісімдесят одну гривню 84 копійки) за рахунок бюджетних асигнувань Вінницького обласного військового комісаріату.

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач (1): Міністерство оборони України (проспект Повітрофлотський, 6, м. Київ, 03168, код ЄДРПОУ 00034022)

Відповідач (2): Вінницький обласний військовий комісаріат (вул. Д. Галицького, 31, м. Вінниця, 21036, ЄДРПОУ 08362793).

Суддя Свентух Віталій Михайлович