Рішення № 101684734, 01.12.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/10777/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 грудня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі:

головуючий суддя Кравців О.Р.,

секретар судового засідання Шийович Р.Я.,

за участю:

від позивача ОСОБА_1 ,

від відповідача представник не з`явився,

від третьої особи Кулик Ю.Р.,

розглянув у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до Сокальської районної ради Львівської області за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Червоноградської районної ради Львівської області, про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Суть справи.

До Львівського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_2 (далі - позивач) із позовом до Сокальської районної ради Львівської області (далі - відповідач) з вимогами (з урахуванням уточненого розрахунку):

- визнати протиправною бездіяльність Сокальської районної ради Львівської області, щодо не проведення з ОСОБА_2 остаточного розрахунку в день звільнення;

- стягнути з Сокальської районної ради Львівської області, на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час затримки розрахунку в сумі 12807,55 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що остаточний розрахунок при звільненні здійснений з позивачем лише 07.05.2021, тоді як звільнена ОСОБА_2 15.03.2021. Зазначені обставини, на переконання позивача дають їй право на відшкодування коштів.

Ухвалою від 12.07.2021 суд залишив позовну заяву без руху.

Ухвалою від 09.08.2021 суд відкрив спрощене позовне провадження в адміністративній справі та залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Червоноградську районну раду Львівської області.

Відповідач проти позову заперечив з підстав викладених у відзиві. Вважає, що порушення термінів виплати заробітної плати та невиплата належних сум при звільненні ОСОБА_2 сталась не з вини районної ради, оскільки в стислі терміни, після створення фінансового органу Червоноградської районної державної адміністрації, першочергово були проведені виплати звільненим працівникам Сокальської районної ради Львівської області і безпосередньо позивачу.

Червоноградська районна рада Львівської області надала пояснення щодо позову. Зазначає, що відсутність фінансових органів, які утворюються державними адміністраціями, як юридичних осіб, унеможливлює виконання місцевих бюджетів, а це неможливість виплати заробітної плати, проведення розрахунків за енергоносії та фінансування інших видатків.

Ухвалою від 22.09.2021 суд визнав поважними причини пропуску звернення до суду.

Ухвалою без виходу до нарадчої кімнати від 20.10.2021 суд відмовив у задоволенні клопотання Сокальської районної ради Львівської області про заміну сторони правонаступником, оскільки у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань, відсутні відомості про припинення відповідача як юридичної особи.

У судовому засіданні по розгляду справи, представник позивача заявлені вимоги підтримав, просив позов задовольнити повністю.

Відповідач подав до суду клопотання про розгляд справи без участі уповноваженого представника, просив у задоволенні позову відмовити.

Представник третьої особи у судовому засіданні проти позову заперечила.

Суд на підставі позовної заяви, відзиву, а також долучених письмових пояснень та доказів, -

в с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_2 01.03.2001 прийнята на роботу у Сокальську районну раду на посаду бухгалтера відділу управління комунальним майном (спеціаліст І категорії) згідно з розпорядженням №2-к від 19.02.2001.

15.03.2021 ОСОБА_2 звільнена із займаної посади у зв`язку з реорганізацією Сокальської районної ради Львівської області шляхом злиття у Червоноградську районну раду Львівської області згідно з п. 1 ст. 40 КЗпП України /арк. спр. 7, 8/.

Під час розгляду справи судом з`ясовано, та не спростовується стороною відповідача, що остаточний розрахунок при звільнені здійснено з позивачем 07.05.2021 згідно з платіжним дорученням №14 у сумі 46623,27 грн.

Позивач вважає, що має право на стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тому звернулася до суду з цим позовом.

Вирішуючи справу суд керується таким.

Завданням адміністративного судочинства України відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з нормою ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Оскільки належні виплати не здійснено з позивачем в день її звільнення 15.03.2021, відповідачем зазначені обставини не спростовуються, вказане свідчить про те, що при звільненні відповідач не провів з ОСОБА_2 повного розрахунку.

Враховуючи положення ст. 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13.05.2020 у справі №810/451/17 (провадження №11-1210апп19) зауважено, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Своєю чергою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17 (провадження №11-1329апп18) вказано, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з ч. 2 ст. 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч. 1 ст. 129 Конституції України). За приписами ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.

Європейський суд з прав людини тлумачить поняття якість закону так: національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах C.G. та інші проти Болгарії (C. G. аnd Others v. Bulgaria) від 24.07.2008, заява №1365/07, п. 39, Олександр Волков проти України від 29.01.2013, заява №21722/11, п. 170).

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, а роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах Кантоні проти Франції (Cantoni v. France) від 11.11.1996, заява №17862/91, п. 31-32, Вєренцов проти України від 11.04.2013, заява №20372/11, п. 65).

Як було зазначено, на переконання Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, висновок, викладений у рішенні Європейський суд з прав людини від 08.04.2010 у справі "Меньшакова проти України", а саме у пункті 57 цього рішення, не узгоджується та суперечить практиці Верховного Суду України, за яким після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум (постанова від 15.09.2015 провадження №21-1765а15).

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що правовий висновок Верховного Суду України у справі №21-1765а15 є застосовним до спірних правовідносин.

За змістом рішення у справі "Меньшакова проти України", позовні вимоги у спорі, який передано на розгляд Суду, ґрунтувались на тому, що стаття 117 КЗпП України надавала заявниці право на отримання компенсації за несвоєчасну виплату заборгованості із заробітної плати до дня її фактичної виплати, навіть за періоди невиконання рішення, якими присуджувалась така виплата.

Однак доводи заявниці не прийняли суди. Зокрема, рішення суду від 15.06.1999 та 26.11.2003 щодо відмови в задоволенні позовних вимог заявниці ґрунтувалися на тому, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України могла вимагатись заявницею лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати рішеннями від 08.07.1997 та 25.05.1998, та що тримісячний строк для вчинення процесуальних дій розпочався з цих дат. З прийняттям цих рішень статті 116 та 117 КЗпП України більше не застосовуються у справі заявниці, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію було замінено на зобов`язання виконати судові рішення на користь заявниці, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.

Разом з тим у своєму рішенні Європейський суд з прав людини не вирішував питання щодо необхідності застосування тієї чи іншої норми права національного законодавства та її тлумачення, а констатував, що застосування процесуальних обмежень у справі заявниці значною мірою залежало від тлумачень матеріальних норм Кодексу законів про працю України. Звернув увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України.

Аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, Європейський суд з прав людини у рішенні "Меньшакова проти України" вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак це не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно.

Крім того, у пункті 58 рішення Європейський суд з прав людини вкотре наголосив, що він не є апеляційним судом для оскарження рішень національних судів та, як правило, саме національні суди повинні тлумачити національне законодавство та оцінювати надані їм докази (рішення у справі Waiteand Kennedy v. Germany, заява №26083/94, п. 54).

Тому за висновком Європейський суд з прав людини не було порушення ст. 6 Конвенції щодо скарги заявниці на відсутність доступу до суду (п. 59 рішення).

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів ст. 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України (постанова від 15.09.2015, провадження №21-1765а15). Вказане рішення ЄСПЛ не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15.09.2015 у справі №21-1765а15.

Аналогічний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.

Водночас ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина 1 ст. 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

При цьому суд критично ставиться до покликань відповідача на нездійснення повного розрахунок при звільненні у зв`язку з реорганізаційними процедурами, оскільки обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у позивача права на здійснення вчасного та повного розрахунку при звільненні, що є предметом спору у цій справі.

З огляду на викладене, оскільки остаточний розрахунок з ОСОБА_2 у зв`язку із звільненням (15.06.2021) шляхом виплати належного їй грошового забезпечення 07.05.2021, стягненню з відповідача підлягає середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 16.06.2021 по 07.05.2021.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" №100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати (п. 5 Порядку №100).

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

При обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством, не враховуються, зокрема, б) одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо) (п. 4 Порядку).

Судом встановлено, що розмір місячного грошового забезпечення позивача становив у січні та лютому 2021 року по 6750,00 грн. без утримання податків та зборів /арк. спр.10/.

Позивач просила здійснити розрахунок її середнього грошового забезпечення виходячи із середньоденної заробітної плати визначеної у записці-розрахунку про надання відпустки (звільнення) вих. №25/04-20 від 04.06.2021 у сумі 503,00 грн., проте в уточненому розрахунку погодилася з відповідачем, що її середньоденний заробіток складав 346,15 грн.

Відповідач у наданому відзиві погоджується, що середня заробітна плата ОСОБА_2 становить 346,15 грн. за 39 робочих днів.

Суд у даному випадку бере до уваги покликання відповідача, оскільки позивач перебувала на державній службі. Однак період затримки розрахунку на переконання суду, належить обраховувати у календарних днях.

Виходячи з вказаних показників, відповідно до табелів обліку використання робочого часу, ОСОБА_2 за січень та лютий 2021 року відпрацьовано 39 робочих днів /арк. спр. 103-105/.

Отже середня заробітна плата ОСОБА_2 становить 346,15 грн. ((6750,00 грн. + 6750,00 грн.) / 39 днів).

Оскільки остаточний розрахунок із позивачем здійснено лише 07.05.2021, при звільненні її ще 15.03.2021, середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за вказаний період із розрахунку 346,15 грн. за 53 дні затримки складатиме 18345,95 грн.

Водночас стосовно застосування ст. 117 КЗпП України суд керується наступним.

Саме на відповідача чинним законодавством покладено обов`язок здійснити розрахунок при звільненні.

Встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Така позиція простежуються у рішеннях Верховного Суду України (зокрема, у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16), окремі з яких згадані Верховним Судом у складі Касаційного цивільного суду в ухвалі про передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Приймаючи рішення про необхідність розгляду справи №761/9584/15-ц Великою Палатою Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив про необхідність відступу від правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі за провадженням № 6-113цс16.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11.11.2015 у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31.05.2017 у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає ч. 3 ст. 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам. Тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Враховуючи викладене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст. 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Варто зауважити, що загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на такі мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності суд дійшов висновку, що виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі за провадженням №6-113цс16, і вважає, що зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

З урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд вважає за можливе зменшити розмір суми відшкодування відповідачем на користь позивача за час затримки розрахунку при звільненні позивача.

Частинами 1, 2 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З матеріалів справи судом встановлено, що позивача звільнено з державної служби 15.03.2021.

Остаточний розрахунок з позивачем проведено 07.05.2021 в сумі 46623,27 грн.

Враховуючи, що сума заборгованості склала 46623,27 грн., період затримки становить 53 дні, і сума компенсації за таких умов складе 18345,95 грн., суд вважає за можливе застосувати до даних правовідносин принцип співмірності.

Зокрема, істотність частки складових грошового забезпечення в порівнянні із середнім грошовим забезпеченням за час затримки розрахунку складає 46623,27 грн. / 18345.95 грн. = 2,54. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 346,15 грн. (середнє грошове забезпечення позивача за один робочий день) / 2,54 х 53 (дні затримки розрахунку) = 7222,31 грн.

Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку має бути перераховане та виплачене позивачу у сумі 7222,31 грн.

Правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 по справі № 806/345/16, від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, вираховуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При вирішенні розміру середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні працівника суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

З урахуванням встановлених обставин справи, наведених норм чинного законодавства України, виходячи із наданих ч. 2 ст. 245 КАС України суду повноважень, суд у даній справі дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього грошового забезпечення за затримку повного розрахунку при звільненні в сумі 7222,31 грн.

Таким чином, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення частково.

Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.

Керуючись ст.ст.77, 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд, -

в и р і ш и в :

1. Позов задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Сокальської районної ради Львівської області, в частині нездійснення з ОСОБА_2 остаточного розрахунку в день звільнення.

3. Стягнути з Сокальської районної ради Львівської області (80001, Львівська область, м. Сокаль, вул. Шептицького,26; ЄДРПОУ 25545203) на користь ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 7222 (сім тисяч двісті двадцять дві) грн. 32 коп.

4. Судові витрати зі сторін не стягувати.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Повний текст рішення складно та підписано 06.12.2021.

Суддя Кравців О.Р.