Рішення № 101668468, 01.12.2021, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/5195/14-ц

Провадження № 2/345/1/2021

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01.12.2021 р. м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого судді Якиміва Р.В.

за участю секретаря судового засідання Баран В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Калуші цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до виконавчого комітету Калуської міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на жилий будинок від 10.09.1975 року, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12.02.2010 року, видане на ім`я ОСОБА_3 , визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання права власності на нерухоме майно,

за участю позивачки ОСОБА_1 ,

представника позивачки ОСОБА_4

представника відповідача ОСОБА_5

представника відповідача ОСОБА_6 ,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулася до суду із вище зазначеним позовом. Свої вимоги мотивує тим, що від свого народження проживає та зареєстрована в будинку АДРЕСА_3 . Станом на 2009 рік в цьому будинку були зареєстровані і проживали ОСОБА_3 , позивачка ОСОБА_1 , її син ОСОБА_7 , та її молодша донька ОСОБА_8 . Цей будинок належав до комунальної власності. У 2010 році на будинок було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, у якому зазначено, що єдиним власником будинку є ОСОБА_3 . Інші повнолітні члени сім`ї наймача, котрі на момент приватизації були зареєстровані та проживали у спірному будинку, не вказані як співвласники будинку. На підставі рішення виконкому Калуської міської ради №346 від 05.08.2009 «Про переоформлення свідоцтв про право приватної власності на будинковолодіння» будинок АДРЕСА_3 було приватизовано. Позивачка вважає, що таке рішення не надавало відповідачам жодних прав на оформлення приватизації. На час приватизації, ні вона, ні члени її сім`ї не давали згоди на передачу будинку у приватну власність. Оскільки приватизація була проведена без її участі та згоди, вважає видане свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 незаконним та просить визнати його недійсним. Одночасно просить поновити строк для звернення до суду про визнання такого свідоцтва недійсним та визнати недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинковолодіння АДРЕСА_3 за реєстраційним №29682973.

10.03.2015 позивачем була подана заява про зміну підстав та збільшення позову. Свої вимоги обґрунтовує тим, що під час огляду інвентаризаційної справи в судовому засіданні, стали відомі обставини, які зумовили змінити підстави позову. Згідно свідоцтва про право власності на житловий будинок від 10.09.1975 ОСОБА_3 належала Ѕ частина будинку по АДРЕСА_1 . Згідно Акту Івано-Франківського ОБТІ від 05.08.1975 будинковолодіння, розділено на дві сім`ї ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_3 і складалося з одного одноповерхового дерев`яного житлового будинку та інших споруд. Цю половину будинку отримала баба позивачки, як переселенка із Польщі, а згодом така нерухомість без належного нотаріального оформлення перейшла до матері позивачки, відповідачки по справі ОСОБА_3 , яка незаконно його приватизувала тільки для себе. Відповідно до архівної довідки від 01.08.1975 за №59/15 ОСОБА_11 рахується в господарстві головою робітничого двору, на Ѕ частину будинку, побудованого в 1918 році. Таким чином на момент приватизації таке будинковолодіння відносилось до суспільної групи «робітничий двір». Враховуючи, що на момент приватизації позивачка була зареєстрована та проживала у цьому будинку, вважає, що має право на рівні з іншими членами сім`ї на частку у зазначеному будинковолодінні. Їй повинна належати ј частина дерев`яного житлового будинку та інших споруд. У 1982 році позивачка одружилася та спільно із чоловіком зробили капітальний ремонт будинковолодіння по АДРЕСА_3 . Позивачка вважає, що відповідачка ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 незаконно, оскільки право власності у колгоспному (робітничому) дворі встановлюється на підставі часток усіх членів цього двору, відповідно до якого, позивачці належить 1/4 частина дерев`яного житлового будинку по АДРЕСА_3 . На підставі викладеного, позивачка просить поновити строк для звернення до суду про визнання свідоцтва про право власності на житловий будинок від 10.09.1975 та свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 недійсним та скасувати їх. Визнати недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинковолодіння АДРЕСА_3 за реєстраційним №29682973 та визнати за нею право власності на ј частину дерев`яного житлового будинку 1918 року забудови.

У судовому засіданні позивачка суду пояснила, що її мати ОСОБА_3 набула будинок, який знаходиться по АДРЕСА_3 не у порядку спадкування, а на підставі рішення Калуської міської ради депутатів трудящих №143 від 22.08.1975р. У цьому будинку вона проживала з часу народження і по даний час, за виключенням періоду навчання у вищому навчальному закладі з 1979 по 1983 рр. За ввесь період проживання у будинку вона вкладала свої кошти у його ремонт і підтримку господарства. На момент приватизації 1975 року будинковолодіння відносилось до суспільної групи колгоспний «робітничий двір» і вона має право на рівні з іншими членами сім`ї на частку у зазначеному будинковолодінні. Їй повинна належати ј частина дерев`яного житлового будинку та інших споруд. Крім того Калуська міська рада не мала права своїм рішенням №346 від 05.08.2009 «Про переоформлення свідоцтв про право приватної власності на будинковолодіння» передавати у власність ОСОБА_3 спірне будинковолодіння, оскільки як таке воно міській раді не належить. Просила задоволити позов у повному обсязі.

Представник позивачки ОСОБА_4 , позовні вимоги підтримав з підстав викладених у позовній заяві, зазначив що ОСОБА_3 хворіла психічними розладами, а тому не могла у повній мірі розуміти значення своїх дій. Його підопічна за власні кошти збудувала по господарські споруди. Ці факти підтвердили свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , у своїх показах. Гараж, який знаходиться на подвір`ї є майном ОСОБА_1 , це підтвердив її чоловік. Просив задоволити позов у повному обсязі.

Відповідач представник Калуської міської ради Шпитальний Р.М. суду пояснив, що при винесені рішення №346 від 05.08.2009 «Про переоформлення свідоцтв про право приватної власності на будинковолодіння» Калуська міська рада діяла у правовому руслі. Рішення є законним, не скасованим, а сам позов є безпідставним.

Представник відповідачки ОСОБА_6 суду ствердив, що оформлення права власності у 1975 році на будинковолодіння по АДРЕСА_1 відбувалось у відповідності до тогочасного законодавства, жодних правових підстав скасовувати свідоцтво про право власності на житловий будинок від 10.09.1975 не має. У матеріалах справи не має належних та допустимих доказів, що позивачка збудувала окремо якісь будівлі та споруди. Крім того, зазначив, що предметом позову не є доказування використання тих чи інших будівельних матеріалів ОСОБА_1 при будівництві погосподарських споруд, а позивачка оспорює правовстановлюючі документи. Просив відмовити у задоволені позову за безпідставністю.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_14 , суду пояснила, що будівництво стайні було розпочато десь в 1982-1983 р.р., на той час уже був побудований одноповерховий будинок, сарай, криниця, огорожа. ОСОБА_1 побудувала літню кухню, гараж, вбиральну. Свідку невідомо чи давала ОСОБА_3 гроші на будівництво, та не може сказати чи були дозвільні документи на таке будівництво. Саме будівництво тривало до 2000 року.

Допитана у судовому засіданні свідок ОСОБА_12 , суду пояснила, що ОСОБА_1 здійснювала будівництво зі своїм чоловіком з 1982 року, вони побудували кімнату в літній кухні, сарай, гараж, ванну. Ці роботи вони здійснювали за власні кошти. На той час у будинку проживала мама позивачки, позивачка із чоловіком та їхні діти.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_13 , суду пояснив, що часто заходив до Навальковських, коли вони розпочали будівництво, то допомагав їм. У разі потреби їздив по базах по будівельні матеріали. Таке будівництво почалося у 1982-83р.р., бачив що чоловік позивачки розраховувався за будівельні матеріали. Замість старої стайні, ОСОБА_8 збудували літню кухню, гараж поставили у 1991-92р.р. В основному будівництвом займався чоловік позивачки. У будинку проживали батьки та сім`я ОСОБА_7 .

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_15 , суду пояснила, гараж був збудований, коли їй виповнилося 8 років. Штукатурними роботами і оббивкою займався її тато ОСОБА_16 . Вони добудували ванну, коридор, кладовку, туалет. Батьки закуповували матеріали та самі розраховувалися за них. Бабуся та дід участі у будівництві не брали.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , дав аналогічні покази які надала свідок ОСОБА_15 .

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_17 , суду пояснив, що вперше побував у домоволодінні Навальковиських у 1985 році, тоді вже було побудована хата, літня кухня і стайня. Він зробив ремонт у літній кухні, поставив плитку, це було у 2008 і 2011 році. У 1987-88рр. ванну зробив тесть, ремонтні роботи робив майстер, будівельні матеріали давала теща ОСОБА_3 , чиї це були матеріали він не знає. За виконані роботи розраховувалася теща, вона допомагала ОСОБА_1 будувати хату. Свідок заперечив, що будівництво здійснювала ОСОБА_1 із своїх придбаних матеріалів.

Суд, заслухавши думку учасників процесу, допитавши свідків, перевіривши матеріали справи, і, оцінивши досліджені докази в сукупності, дійшов наступних висновків.

Згідно ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

До змісту права власності входить право власника володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном (ст. 317), а відповідно до ст. 319 ч.1 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У відповідності до ст. 41 Конституції України та ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Об`єктом власності особи може бути зокрема житло - жилий будинок, садиба, квартира (ст.ст. 379, 382 ЦК України).

Відповідно до ч. 1ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, указана норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений уст. 16 ЦК України.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 3ст. 16 ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Пунктом 1 ст. 13 ЦПК України констатовано розгляд судом справ не інакше, як за зверненням особи, та в межах заявлених нею вимог, і на підставі поданих учасниками справи або витребуваних судом доказів. В свою чергу відповідно до п. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог, або заперечень.

Згідно зі статтею 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно зі статтею 331 Цивільного кодексу України, якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України правана нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації,виникають з моменту такої реєстрації.

Таким чином, за цивільним кодексом України з наявністю чи відсутністю її пов`язується момент, власне, виникнення і переходу права власності.

Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 просила поновити строк для звернення до суду.

При вирішенні цього питання суд звертає увагу на наступне. Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.

Згідно зі статтею 71 ЦК Української РСР 1963 року, який діяв на час виникнення правовідносин, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Згідно з вимогами статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і переривання перебігу строків позовної давності встановлюються і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Відповідно до статті 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Ставлячи позовну вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок від 10.09.1975, та визнання за нею право власності на ј частину дерев`яного житлового будинку 1918 року забудови, суд бере до уваги твердження позивачки, що про дане свідоцтво їй стало відомо, тільки після огляду в суді інвентаризаційної справи на будинковолодіння по АДРЕСА_3 , а тому перебіг позовної давності розпочався саме з цього моменту.

Щодо поновлення строку позовної давності про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 та визнання недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинковолодіння АДРЕСА_3 за реєстраційним №29682973, то суд звертає увагу на наступне: відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.

Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

У первісній позовній заяві позивачка стверджує, що випадково дізналася про приватизацію спірного будинку та видачу свідоцтва про право на нерухоме майно від 12.02.2010 тільки у 2012 році. Суд констатує, що на час коли позивачка дізналася про приватизацію спірного будинку та видачу свідоцтва про право на нерухоме майно від 12.02.2010 у неї ще не закінчився термін позовної давності. Як свідчить штамп канцелярії вхідної кореспонденції на позовній заяві, її зареєстровано 15.12.2014, тобто позивачка подала позовну після закінчення терміну позовної давності. Однак запобігаючи порушенню прав як позивача так і відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі наданих доказів, суд поновляє строк для звернення до суду про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 та визнання недійсною реєстрацію права власності на нерухоме майно на будинковолодіння АДРЕСА_3 за реєстраційним №29682973.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивачка посилалась на те, що спірне будинковолодіння відноситься до суспільної групи колгоспний «робітничий двір», частки якого є рівними між всіма членами двору.

Згідно пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України положення зазначеного Кодексу застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 року, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки правовідносини виникли до набрання новим Кодексом чинності, то суд при розгляді керується положеннями ЦК 1963 року.

ОСОБА_1 зіслалась на роз`яснення п. 10 постанови Пленуму ВСУ №3 від 02.03.1972 року «Про судову практику в справах про поділ колгоспного двору і виділ з нього» розмір частки колишнього члена колгоспного двору у спільному майні, яке належало до колгоспного двору і збереглося після його перетворення в господарство робітників або службовців, встановлюється відповідно до ст.123 ЦК УРСР в ред.1964 року. Тому при поділі майна, яке є спільною власністю колгоспного двору, суди повинні виходити з принципу рівності усіх колишніх його членів (у тому числі непрацездатних і неповнолітніх), які не втратили право на частку в майні двору на час припинення останнього.

Відповідно до статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).

Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу.

Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти.

Статтею 123 ЦК УРСР передбачено, що частка члена колгоспного двору в майні двору визначається: 1) при виході його з складу двору без утворення нового двору (виділ); 2) при утворенні з одного двору двох і більше дворів (поділ); 3) при зверненні стягнення по особистих зобов`язаннях члена двору.

Розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Частку працездатного члена двору в майні двору може бути зменшено або у її виділенні зовсім відмовлено в зв`язку з недовгочасним його перебуванням у складі двору або незначною участю своєю працею чи коштами в господарстві двору.

Правильне застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі № 6-350цс15.

Проте у матеріалах справи відсутні будь які докази, що будинковолодіння по АДРЕСА_3 належало до суспільної групи колгоспний двір. Згідно архівної довідки №59/15 від 01.08.1975 виданої виконавчим комітетом Калуської міської ради депутатів трудящих, відповідно до погосподарських книг виконкому Підгірківської сільської ради депутатів трудящих ОСОБА_18 рахується в господарстві головою двору, двір є робітничим (а.с.29).

Згідно записів трудової книжки ОСОБА_11 , дата заповнення 28.12.1951р. за професією санітарка, прийнята на роботу в Калуську міжрайонну лікарню згідно наказу №155 від 1.12.1950. У цій трудовій книжці немає жодних записів виконання праці в колгоспах (а.с.164-165).

Оскільки у погосподарських книгах тип двору ОСОБА_18 був віднесений до робітничого, тому в даному випадку норми статей 120,123 ЦК УРСР відповідно до яких майно колишнього колгоспного двору підлягало розподілу між його членами, застосуванню не підлягає.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 03 липня 2019 року у справі № 61-7789ск18.

Суд звертає увагу, що мікрорайон Підгірки, на даний час входить в місто Калуш, проте до 1972 року Підгірки було селом, яке підпорядковувалось Калуській міській раді.

Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року № 112/5 (далі - Вказівки № 112/5), а згодом Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 року № 5-24/26 (далі - Вказівки № 5-24/26), та Вказівки по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 року № 69 (далі - Вказівки № 69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року № 48.

Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

Позивачка не надала належних та допустимих доказів належності будинковолодіння по АДРЕСА_3 до суспільної групи колгоспний двір, ані не надала переліку членів господарства які б працювали в колгоспі. Натомість в матеріалах справи наявна інформація щодо віднесення будинковолодіння до суспільної групи робітничий двір.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затверджена заступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року, яка втратила чинність на підставі наказу Держжитлокомунгоспу України від 13 грудня 1995 року № 56, передбачала обов`язкову реєстрацію (інвентаризацію) будинків і домоволодінь у межах міст і селищ (п. 4 Інструкції), в тому числі й на підставі записів у погосподарських книгах (п. 20 Інструкції).

П. 4 Інструкції передбачав, що Реєстрації підлягають всі будинки і домоволодіння в межах міст і селищ міського типу УРСР, що належать місцевим Радам депутатів трудящих, державним, кооперативним і громадським установам, підприємствам і організаціям, а також ті будинки і домоволодіння, які належать громадянам на праві особистої власності.

П.13 зазначав, що Бюро технічної інвентаризації на підставі зібраних матеріалів, а також матеріалів, поданих заявником, складає мотивований висновок про те, чи належить будівля заявнику, і подає його виконкому місцевої Ради депутатів трудящих, який виносить відповідне рішення. Після винесення виконкомом рішення про оформлення права власності на будинок або домоволодіння, органи комунального господарства, а де їх немає - виконком місцевої Ради депутатів трудящих видає власникові свідоцтво про право особистої власності на будинок за встановленою формою.

На підставі рішення виконкому Калуської міської ради депутатів трудящих № 143 від 22.08.1975 року було видано Свідоцтво про право власності на жилий будинок від 10.09.1975 в якому зазначено, що в половині жилий будинок з приналежними до нього будівлями та спорудами, який розташований в АДРЕСА_2 належить на праві особистої власності ОСОБА_19 (а.с.28).

З урахуванням викладеного, відсутні підстави вважати, що свідоцтво на право власності, яке видано на ім`я ОСОБА_19 , є незаконним.

З матеріалів справи встановлено, що оскаржуваним рішенням виконкому Калуської міської ради №346 від 05.08.2009 «Про переоформлення свідоцтв про право приватної власності на будинковолодіння» було надано дозвіл громадянам на переоформлення свідоцтв про право приватної власності на їх будинковолодіння по мірі необхідності. Звернуто прохання ОБТІ видавати свідоцтва про право приватної власності при звернені громадян відповідно до даного рішення (а.с.8).

Суд звертає увагу, що рішення виконкому Калуської міської ради №346 від 05.08.2009 не є підставою для приватизації будинковолодіння по АДРЕСА_3 , як у позовній стверджує позивачка. Таке рішення надає лише дозвіл громадянам на переоформлення свідоцтв про право приватної власності, яке вже існує.

На підставі вказаного рішення ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 на будинковолодіння по АДРЕСА_3 , яке було зафіксоване Свідоцтвом про право власності на жилий будинок від 10.09.1975.

Щодо вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010, то зі змісту позовної заяви випливає, що ця вимога є за своїм характером похідною від попередніх вимог про оспорювання свідоцтва про право власності на нерухоме від 10.09.1975 та реєстраційного напису.

Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно зі ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Таким чином суду не надано беззаперечних доказів на підтвердження того, що Свідоцтво про право власності на жилий будинок від 10.09.1975 видано на ім`я ОСОБА_19 , є незаконним, на переконання суду, воно видано у відповідності до тогочасного законодавства. Свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1 від 12.02.2010 було видано на переоформлення Свідоцтва про право власності на жилий будинок від 10.09.1975 на виконання рішенням виконкому Калуської міської ради №346 від 05.08.2009 «Про переоформлення свідоцтв про право приватної власності на будинковолодіння».

Оскільки суд не знайшов підстав для їх скасування, то відсутні підстави і для задоволення вимоги про визнання за позивачкою права власності на ј частину дерев`яного будинку 1918 року забудови.

Під час розгляду цієї категорії цивільних справ саме на позивача покладається обов`язок з доведення тих обставин, що можуть слугувати підставою для задоволення поданого нею позову. Позивачкою на підтвердження позовних вимог додано до матеріалів справи квитанції, накладні на будівельні матеріали, але предметом позову не є доказування використання тих чи інших матеріалів при будівництві домоволодіння, а юридичні підстави для скасування вище зазначених свідоцтв.

Не доведення існування обставин, що мають принципове значення для вирішення справи, має наслідком відмову у задоволенні такої вимоги судом. Зазначене узгоджується з правовою позицією Постанови Верховного Суду від 26 грудня 2019 року у справі № 639/6343/17, провадження № 61-31946св18.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavinandothers v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Отже, вирішуючи такий спір, суд з дотриманням законодавства, повно, всебічно та об`єктивно з`ясував обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, встановив правовідносини, що склалися між сторонами, й прийшов до переконання відмовити у задоволенні позову.

На підставі ст. 41 Конституції України, ст.ст. 120, 123 ЦК УРСР, ст.ст. 15, 16, 182, 316, 317, 319, 321, 331, 334, 379, 383 ЦК України, суд керуючись ст.ст. 12, 13, 19, 81, 141, 259, 263-265, 268 ЦПК України, -

У Х В А Л И В:

У задоволені позову ОСОБА_1 до виконавчого комітету Калуської міської ради, ОСОБА_2 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на жилий будинок від 10.09.1975 року, свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 12.02.2010 року, видане на ім`я ОСОБА_3 , визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно, визнання права власності на нерухоме майно - відмовити.

Скасувати заходи забезпечення позову, що були вжиті ухвалою судді Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 30.06.2017 року щодо арешту будинковолодіння по АДРЕСА_3 , після набрання даного рішення законної сили.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Івано-Франківського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 06 грудня 2021 року.

Суддя