Рішення № 101637305, 03.12.2021, Харківський районний суд Харківської області

Справа № 635/2261/21

Провадження № 2/635/2246/21

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 листопада 2021 року сел. Покотилівка Харківського району Харківської області

Харківський районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Лук`яненко С.А.,

секретар судового засідання Євсюков О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Служба у справах дітей Мереф`янської міської ради Харківського району Харківської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Служба у справах дітей Мереф`янської міської ради Харківського району Харківської області, в якому просила визнати ОСОБА_2 та її неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову позивач зазначила, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. В належному їй будинку зареєстровані крім неї та її сина ОСОБА_7 також відповідач ОСОБА_2 та її неповнолітні діти ОСОБА_3 2004 року народження, ОСОБА_4 2012 року народження, ОСОБА_5 2013 року народження, ОСОБА_6 2008 року народження. Відповідачі не є членами її сім`ї, з моменту реєстрації ніколи в будинку не мешкали, їх особисті речі в будинку відсутні, витрат по утриманню і обслуговуванню будинку вони не сплачують. Реєстрація відповідачів обмежує її права власника, добровільно знятись з реєстрації ОСОБА_2 відмовляється, у зв`язку з чим позивач вимушена звернутись до суду за захистом своїх прав.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 29 березня 2021 року провадження по справі відкрито в порядку загального позовного провадження, справа призначена до розгляду в підготовчому засіданні.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 30 червня 2021 року підготовче провадження по справі закрито, справу призначено до судового розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

Позивач та її представник адвокат Будзина Н.О. у судове засідання не з`явились, адвокат надала суду заяву про розгляд справи за їх відсутності, позовні вимоги підтримують у повному обсязі, проти ухвалення рішення в заочному порядку не заперечує.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлялася своєчасно і належним чином шляхом направлення судової повістки за місцем реєстрації та фактичного проживання, а також шляхом оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, про причини своєї неявки суд не повідомила. Будь-яких заяв та клопотань від відповідача не надходило.

Представник третьої особи Служби у справах дітей та сім`ї Мереф`янської міської ради в судове засідання не з`явився, суду надана заява за підписом начальника служби Цивковської О. про розгляд справи за відсутності їх представника.

У зв`язку з неявкою в судове засідання належним чином повідомленого про дату, час та місце судового засідання відповідача, який не повідомив про причини неявки та не подав відзив відповідно до статті 280 ЦПК України, суд вважає за можливе проводити заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення.

Враховуючи, що в судове засідання не з`явились всі учасники справи, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини, що виникли між сторонами.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 21 січня 2006 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 , що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , виданого відділом реєстрації актів цивільного стану Комінтернівського районного управління юстиції м.Харкова 21.01.2006 року.

ОСОБА_8 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 , видане виконавчим комітетом Мереф`янської міської ради Харківського району Харківської області 21.12.2015 року).

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 13.08.2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Харківської області Поляковою Л.О., та Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, номер 66041600, дата формування 17.08.2016, ОСОБА_1 є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Як вбачається з Інформаційної довідки адміністратора відділу надання адміністративних послуг Мереф`янської міської ради №610 від 16.03.2021 року про склад зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб за адресою АДРЕСА_1 зареєстровані: ОСОБА_1 1971 р.н., ОСОБА_3 2004 р.н., ОСОБА_2 1980 р..н., ОСОБА_6 2008 р.н., ОСОБА_4 2012 р.н., ОСОБА_5 2013 р.н., ОСОБА_7 2000 р.н.

Згідно з актом обстеження щодо факту спільного проживання за адресою реєстрації (проживання) від 15.03.2021 року, складеного депутатом Мереф`янської міської ради Легезою Г.В., ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не проживали і не проживають за адресою: АДРЕСА_1 .

Надаючи правову оцінку встановленим фактам, суд дійшов наступного висновку.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до статей 15,16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

У відповідності до вимог ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках або порядку, встановлених законом.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Законність визнання особи такою, що втратила право користування житлом, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання. Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Згідно з вимогами статей 16,386 ЦК України власник має право звернутися до суду із вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є адекватним змісту порушеного права, який враховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

За правилами статті 150 ЖК України власник має право використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім`ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Аналогічні вимоги містить стаття 383 ЦК України.

Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом зняття особи з реєстраційного обліку, залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (наприклад, статті 71,72,116,156 ЖК УРСР;стаття 405 ЦК), а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

В той час відповідач та її неповнолітні діти не є членами сім`ї власника житла у розумінні ст..64 ЖК України.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У частині третій статті 71 вказаного кодексу наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

При цьому, факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов`язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв`язку з вибуттям на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті.

У висновку органу опіки та піклування Мереф`янської міської ради від 24.06.2021 зазначено, що ОСОБА_2 прибула до Служби у справах дітей та сім`ї Мереф`янської міської ради і повідомила, що з 2014 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 у домоволодінні, що належить ОСОБА_1 , де її зареєстрував нині покійний чоловік останньої. Вона разом з дітьми мешкає у найманому будинку за адресою АДРЕСА_2 , не має можливості здійснити реєстрацію дітей в будь-якому іншому місці і наразі докладає усіх зусиль для пошуку іншого місця реєстрації. Бабуся дітей ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 - ОСОБА_12 не надала згоди щодо реєстрації дітей у неї, а батько ОСОБА_13 та ОСОБА_3 - ОСОБА_14 також не бажає реєструвати дітей за місцем свого проживання. У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна інформація щодо ОСОБА_2 ,, ОСОБА_3 , ОСОБА_15 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 відсутня.

ОСОБА_2 на неодноразові виклики до суду не з`явилась, будь-яких пояснень чи заперечень на позов не надала, їй було відомо про розгляд даної справи в Харківському районному суді Харківської області, інтерес до вказаного житла вона не проявляє, тобто з житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 , вона не має будь-яких достатніх і триваючих зв`язків, а тільки реєстрацію, проживає в іншому місці, тому суд вважає, що зняття з реєстрації жодним чином не порушить її прав і інтересів.

В той час щодо позовних вимог про визнання неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування житловим приміщенням, суд зазначає наступне.

У відповідності до ч.ч. 7, 8 ст. 7 Сімейного Кодексу України, дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Конвенцією «Про права дитини» (ратифікованою Постановою Верховної Ради №789-ХІІ від 27.02.1991) визначено, що дитина має бути зареєстрована зразу ж після народження (ст. 7); жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

Відповідно до ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Статтею другою Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.

Таким чином, положення вказаного закону не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації, а тому місцем проживання особи може бути будь-яке жиле приміщення, у якому особа проживає постійно або тимчасово, яке належить цій особі на праві власності або праві користування.

Отже, місцем проживання неповнолітньої або малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона дійсно проживає, а місце проживання дитини за місцем реєстрації не є безумовним, якщо суд установить інше постійне місце проживання дитини.

Підстава реєстрації неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 у спірному будинку у судовому порядку не оспорюється, а тому суд вважає що діти набули права користування цим житлом на законних підставах.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Оскільки неповнолітні діти не можуть самостійно обирати місце свого проживання, тому факт їх не проживання у спірному будинку не є безумовною підставою для позбавлення дітей права користування цим житлом.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до її законних представників (батьків).

Наведені правові висновки повністю узгоджуються з висновками суду, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), від 09 вересня 2020 року у справі №755/16152/16-ц (провадження №61-111414св19).

За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

З огляду на зазначене, суд вважає, що немає підстав обґрунтовано стверджувати, що право неповнолітніх дітей на житло, закріплене в Законі України «Про охорону дитинства» і Декларації прав дитини, буде дотримано при позбавленні їх права користування житловим будинком АДРЕСА_1 , в якому вони зареєстровані.

Засадничими принципами цивільного судочинства, як відомо, є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Проте позивачем не доведено належним чином підстави визнання неповнолітніх дітей такими, що втратили право користування спірним житловим приміщенням.

У пунктах 33 постанови №5 Пленуму «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, роз`яснив, що, застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого.

Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Враховуючи відсутність у суду достовірних і достатніх доказів наявності у дітей у власності чи у постійному користуванні іншого житла та наданий до суду Службою у справах дітей Мереф`янської міської ради висновок про те, що втрата дітьми права користування зазначеним будинком не відповідає їх інтересам і порушує їх право на достатній життєвий рівень та є недоцільним, суд приходить до висновку, що позовні вимоги про визнання дітей такими, що втратили право користування житловим приміщення не підлягають задоволенню.

За таких обставин, суд вважає, що позовні вимоги щодо позбавлення права користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 неповнолітніх дітей відповідачки є передчасними і задоволенню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 3, 4, 5, 10, 13, 76, 81, 141, 247, 265-268, 280-283 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа Служба у справах дітей Мереф`янської міської ради Харківського району Харківської області про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком АДРЕСА_1 .

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Відповідачем протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення може бути подана письмова заява про перегляд заочного рішення відповідно до вимог ст.ст.284-285 ЦПК України.

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Заочне рішення може бути оскаржене позивачем в загальному порядку шляхом подачі апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення або з дня складення повного судового рішення у разі оголошення вступної та резолютивної частини рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом зазначених строків не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ;

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ;

Третя особа: Служба у справах дітей Мереф`янської міської ради Харківського району Харківської області, ЄДРПОУ 41948904, місцезнаходження: Харківська область, Харківський район, м.Мерефа, вул.Дніпровська, буд.213.

Повне рішення складено 03.12.2021 року.

Суддя С.А.Лук`яненко