Рішення № 101636461, 22.11.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/17832/20

Провадження № 2/638/2124/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.11.2021 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого Аркатової К.В.

секретаря Рижикової В.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_1 .

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що є власником квартири АДРЕСА_1 . Вона уклала попередній договір купівлі - продажу вказаної квартири, однак не може її відчужити, оскільки у зазначеній квартирі зареєстровані відповідачі у справі. Відповідачі більше семи місяців не проживають у спірній квартирі, не сплачують комунальні послуги, особисті речі останніх відсутні. Вважає, що відповідачі втратили правок користування квартирою АДРЕСА_1 у зв`язку з тривалою відсутністю без поважної причини за місцем реєстрації, відповідачі створюють їй перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження майном, а тому звернулася до суду за захистом своїх прав.

Представник позивача надав заяву про розгляд справи за його відсутності, позовні вимоги підтримав, просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 надала заяву про розгляд справи за її відсутністю, надіславши суду відзив на позов, згідно якого просила відмовити у задоволенні позовних вимог, вказавши, що юридично позивачка є власником спірної квартири, проте фактично нею користувалися її син - ОСОБА_4 , з яким 28.04.2018 року вона уклала шлюб та мають спільну дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вона вселилася у спірну квартиру у жовтні 2017 року, 30.10.2018 року після укладення шлюбу з сином позивачки та народження доньки за згодою самої позивачки, як власника квартири, вона та донька зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 . Сама позивачка у спірній квартирі не зареєстрована та фактично не проживає. Сімейне життя з чоловіком не склалося та призвело до отого, що у жовтні 2020 року вона вимушена була виїхати зі спірної квартири, що є єдиним житлом для неї та дитини. 13.11.2020 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу. Вона ніколи не втрачала інтересу до квартири, оскільки не має іншого нерухомого майна, що зареєстроване на праві власності за нею або дитиною. На теперішній час мешкає у батьків у місті Старобільськ Луганської області, перебуває у відпустці по догляду за дитиною, при цьому працює у м. Харкові на посаді лікаря - стоматолога у ТОВ «Екомет» та КНП «Міська стоматологічна поліклініка № 5». Вважає, що твердження про відсутність за місцем реєстрації понад сім місяців без поважної причини, є таким, що не відповідає дійсності. Причина відсутності у спірній квартирі є поважною, оскільки чоловік створив неможливі умови для спільного проживання, через неприязні стосунки, сварки та некоректна поведінка ОСОБА_4 почали негативно впливати на дитину. Також, не відповідає дійсності твердження позивачки про відсутність речей, оскільки вона забрала зі спірного житлового приміщення лише одежу та засоби гігієни, але в квартирі залишись її речі та речі дитини, яка за місцем реєстрації записана до електронної черги в дитячий садок. Зняття з реєстрації дитини порушить її право на освіту та навчання. Також, звернула увагу, що попередній договір купівлі - продажу квартири укладений позивачем з донькою, що свідчить про його фіктивність та бажання зняти її та дитину з реєстраційного обліку. Вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, а тому просила відмовити в їх задоволенні.

Представник третьої особи Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради надав заяву про розгляд справи без його участі з урахуванням наданого висновку про недоцільність визнання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , такою, що втратила право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 .

Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного.

За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Крім того, у спірній квартирі з 30.10.2018 року зареєстровані відповідачі ОСОБА_2 та її малолітня донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який є сином позивачки у справі, перебував у зареєстрованому шлюбі з 28.04.2018 року до 01.04.2021 року.

Звертаючись до суду з даним позовом позивачка вказала про намір реалізувати надане право розпорядження власним майном, укладення попереднього договору купівлі - -продажу спірної квартири, відсутність відповідачів у спірному житловому приміщенні понад сім місяців, що є наслідком втрату останніми права користування квартирою АДРЕСА_1 .

На підтвердження викладеного позивачем надано довідку та акт ОСББ «ЖК Гранд» від 08.12.2020 року про фактичне не проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 .

Відповідачка, заперечуючи проти позовних вимог, вказала про вимушеність покинути спірну квартиру, тимчасове проживання у бітьків у м. Старобільськ Луганської області, перебування у відпустці по догляду за дитиною та намір повернутись до квартири АДРЕСА_1 .

Згідно наказу № 102-в від 31.10.2018 року ТОВ «Екомет» ОСОБА_2 працює на посаді лікаря - стоматолога - терапевта, перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку з 02.11.2018 року по 17.09.2021 року.

Відповідно до довідки КНП «Міська стоматологічна поліклініка № 5» ОСОБА_2 працює на посаді лікаря - стоматолога - терапевта, з 01.11.2018 року перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення трирічного віку.

Вказаний заклад охорони здоров`я та ТОВ «Екомет», де працює відповідачка знаходяться у місті Харків, малолітня ОСОБА_3 проходить медичні огляди у приватних медичних закладах, що також перебувають у місті Харків згідно довідок та консультативних висновків Дитячого медичного центру «Мама Врач», Медичного центру «Ваш ребенок», іншого нерухомого майна на праві приватної власності за ОСОБА_2 не зареєстровано відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта.

Відповідач вселилась у спірну квартиру в якості члена сім`ї власника житлового будинку і набула право користуванням цим житловим будинком.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Практика ЄСПЛ визначає, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Отже, при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Під час розгляду справи суд встановив, що позивач є власником спірного житлового приміщення.

Відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язана, сімейні відносини з колишнім чоловіком припинені.

Разом з цим, права членів (колишніх) сім`ї власника житла також підлягають захисту, тому визнання відповідачки та її малолітньої дитини такими, що втратили право користування квартирою, що фактично є позбавленням права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Втрата права користування, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Факт того, що відповідач забезпечена іншим житлом судом не встановлений.

Відповідач та її донька не є такими, що самоправно вселились до спірного жилого приміщення.

ОСОБА_2 та донька зареєстровані у спірній квартирі та достеменно проживали у цій квартирі до жовтня 2020 року.

Враховуючи, що відповідач та її донька - колишні члени сім`ї власника спірного житла не мають іншого житла, суд прийшов до висновку, що їх право на це майно має бути захищено, оскільки визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням є несправедливим з урахуванням усіх обставин цієї справи, а тому суд залишає позовні вимоги ОСОБА_1 без задоволення.

З приводу стягнення судових витрат суд вказує наступне.

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини першої, пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України, враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною п`ятою статті 137 ЦПК встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною шостою статті 137 ЦПК обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12, 46, 56 ЦПК України). Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат».

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення».

У даній справі, на підтвердження понесених відповідачем витрат на правничу допомогу надано витяг з договору про надання правової допомоги від 15.12.29020 року, додаткова угода № 2 від 26.01.2021 року, де міститься розмір винагороди 8000 грн., проте суду не надано доказів сплати вартості правничої допомоги, а тому суд залишає без задоволення вимогу відповідача про стягнення з позивача понесених судових витрат.

Також, витрати за складання звіту про визнання ринкової вартості нерухомого майна від 17.02.2021 року у розмірі 1000 грн. не підлягають стягненню з позивача на користь відповідача, оскільки у вказаному звіті зазначено про його складання для визначення розміру судового збору, проте у даній справі не подавався та не розглядався позов ОСОБА_2 .

Керуючись ст.ст.2,3,11,76-80,141,263-263 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка також діє в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , третя особа Департамент служб у справах дітей Харківської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Головуючий: