Рішення № 101632645, 25.11.2021, Господарський суд Сумської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

25.11.2021м. СумиСправа № 920/990/21Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. за участі секретаря судового засідання Осокіна А.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/990/21 в порядку загального позовного провадження

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю фірми «Сумитранссервіс» (вул. Сумська, 16, м. Конотоп, Сумська область, 41600, ідентифікаційний код 06710926),

до відповідача: Виконавчого комітету Конотопської міської ради (пр-т Миру, 8, м. Конотоп, Сумська область, 41600, ідентифікаційний код 5910490000),

про визнання права власності,

за участю представників учасників справи:

позивачів: Тягній С.М.,

відповідача: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

08.09.2021 позивач звернувся до Господарського суду Сумської області з позовом, відповідно до якого просить суд визнати право власності за Товариством з обмеженою відповідальністю «Сумитранссервіс» (вул. Сумська, 16, м. Конотоп, Сумська область, 41600, ідентифікаційний код 06710926) на залізничну колію, яка розташована за адресою: 41600, м. Конотоп, вул. Сумська, 16, довжиною 2646,6 метрів, що складається з колії № 1 , довжиною 1947,5 м, колії № 2, довжиною 214,4 м, колії № 3, довжиною 243,3 м, колії № 5, довжиною 135,6 м, які примикають до стрілочного переводу № 450, та колії № 4, довжиною 105,8 м, яка примикає до стрілочного переводу № 456.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що позиція відповідача про невизнання позивача власником вищезазначеної залізничної колії суперечить вимогам закону та наявним у справі доказам.

У позовні заяві позивач зазначає, що ним понесено витрати по сплаті судового збору в сумі 2 270,00 грн.

Ухвалою від 13.09.2021 постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 920/990/21 за правилами загального позовного провадження; призначити підготовче засідання на 28.10.2021, 11:30, з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання.

11.10.2021 відповідачем надіслано до суду відзив від 06.10.2021 № 01-19/2947 (вх. № 8622/21), де відповідач проти позову заперечує, просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, а також зазначає, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки він не є стороною договору та не має права володіти майном, що належить територіальній громаді. Крім наведеного представник відповідача просить суд здійснювати розгляд справи без його участі.

28.10.2021 позивачем подано до суду відповідь на відзив від 25.10.2021 № 58 (вх. № 9065/21), де позивач заперечує проти доводів відповідача, викладених у відзиві, підтримує заявлені позовні вимоги та просить суд їх задовольнити.

Відповідно до вимог частини другої статті 185 ГПК України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу, зокрема, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Враховуючи, що судом було вчинено всі дії в межах підготовчого провадження з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, суд ухвалою від 28.10.2021 постановив закрити підготовче провадження у справі № 920/990/21 та призначити справу до судового розгляду по суті на 25.11.2021, 10:30.

Представник позивача приймав участь у судовому засіданні по суті 25.11.2021, позовні вимоги підтримав.

Представник відповідача у судове засідання не прибув, про час, дату та місце судового засідання був повідомлений належним чином 09.11.2021, про що свідчить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, повернуте до суду відділенням поштового зв`язку.

Згідно зі статті 194 ГПК України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Статтею 114 ГПК України визначено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання для розгляду даної справи по суті та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.

Судовий процес на виконання статті 222 ГПК України фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

В судовому засіданні по суті 25.11.2021 на підставі статті 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників позивача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини.

У позовній заяві позивач зазначає, що на підставі договору купівлі-продажу від 04.04.2011, укладеним між позивачем та ВАТ «Конотопське виробничо-комплектувальне управління», він є власником залізничної колії, яка розташована за адресою: м. Конотоп, вул. Сумська, 16, довжиною 2646,6 метрів, що складається з колії № 1 довжиною 1947,5 м., колії № 2 довжиною 214,4 м., колії № 3 довжиною 243,3 м., колії № 5 довжиною 135,6 м., які примикають до стрілочного переводу № 450, та колії № 4 довжиною 105,8 м., яка примикає до стрілочного переводу № 456.

Позивач звернувся до відповідача з заявою про розроблення землевпорядної документації на земельну ділянку для обслуговування вищевказаної залізничної колії.

Листом від 30.09.2021 року відповідач вказав, що позивач не є власником спірної залізничної колії, оскільки не має про це відповідних документів.

В обгрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що він набув право власності на спірну залізничну колію на підставі договору купівлі-продажу від 04.04.2011, укладеним між позивачем та ВАТ «Конотопське виробничо-комплектувальне управління», а право власності продавця на спірну залізничну колію підтверджувалося рішенням Господарського суду Сумської області від 28.09.2010 у справі 11/122-10. Форма даного договору повністю відповідає закону - він укладений у письмовій формі, оскільки залізнична колія не є об`єктом нерухомості, як це вказано у «Методичних рекомендаціях стосовно визначення нерухомого майна, що знаходиться на земельних ділянках, право власності на які підлягає державній реєстрації» (затверджені наказом Міністерства юстиції України від 14.07.2009 № 660/5, і не підлягає державній реєстрації як об`єкт нерухомості, відповідно до статті 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004. Нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, в даному випадку, не вимагається. Вищевказаний договір купівлі-продажу залізничної колії ніким і ніколи не заперечувався, і не був предметом судового розгляду. Починаючи з моменту придбання спірної залізничної колії, позивач правомірно, належним чином користувався цією залізничною колією, що доводиться договором про експлуатацію залізничної колії, який укладений між позивачем та ПАТ «Українська залізниця» від 19.06.2017, де також вказується позивач як власник залізничної колії, проте відповідачем не визнається право власності позивача на зазначену залізничну колію, а тому позивач був вимушений звернутися до суду із позовом про визнання права власності на оспорюване майно.

Відповідач проти позову заперечує, та зазначає, що є неналежним відповідачем у справі, оскільки він не є стороною договору та не має права володіти майном, що належить територіальній громаді.

Суд об`єктивно оцінивши надані позивачем у справі докази за своїм внутрішнім переконанням, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав, наведених у позові з огляду на наступне.

Відповідно до приписів статей 317, 328 Цивільного кодексу України право власності це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном, право власності набувається з підстав, не заборонених законом, зокрема, з правочинів; право власності вважається таким, що виникло правомірно, якщо інше прямо не випливає з закону або незаконність придбання права власності не встановлена судом.

За правилами статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визначено визнання права.

Статтею 182 ЦК України визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Державна реєстрація - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Частиною першою статті 392 ЦК України визначено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Якщо особа, яка вважає себе власником майна, не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо такого права сумнівів або претензій третіх осіб, або існує інша невизначеність у праві власності, викликана поведінкою таких осіб, то згідно з цим приписом права заінтересованої особи підлягають захисту шляхом подання позову про визнання права власності на належне їй майно.

Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або ними оспорюється.

Позивачем у такому позові може бути суб`єкт, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності.

Відповідачем за цим позовом може бути будь-яка особа, яка не визнає, заперечує або оспорює право позивача здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження спірним майном та має власний інтерес щодо цього майна.

Отже, визнання права власності здійснюється господарським судом за наявності існуючого (згідно приписів законодавства) права власності на майно в межах спору власника з іншою особою про право на це майно.

Обов`язковою умовою, за наявності якої позивач може пред`явити позов про визнання за ним права власності, є невизнання його права власності особою, яка вказана відповідачем.

Визначення відповідача (відповідачів), предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, установлення належності відповідача (відповідачів) й обґрунтованості позову – обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 910/7122/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц; від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц; від 12 грудня 2018 року у справах № 570/3439/16-ц та № 372/51/16-ц).

Позов у даній справі пред`явлено позивачем до Виконавчого комітету Конотопської міської ради (пр-т Миру, 8, м. Конотоп, Сумська область, 41600, ідентифікаційний код 5910490000), яким листом від 30.09.2021 відмовлено позивачеві у розробленні землевпорядної документації на земельну ділянку для обслуговування вищевказаної залізничної колії, у зв`язку з ненаданням позивачем необхідних для цього документів.

За відсутності доказів оспорювання чи невизнання відповідачем права власності позивача на певне майно відсутні й підстави для визнання права власності на це майно, оскільки право позивача таким відповідачем не порушене. Тому, зокрема, відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на об`єкт нерухомого майна та у видачі суб`єкту господарювання відповідного свідоцтва у зв`язку з ненаданням ним усіх документів, необхідних для оформлення такого права, або відмова (ухилення) компетентного органу від прийняття самовільно збудованого об`єкту в експлуатацію чи, як у даному випадку - відмова у розробленні землевпорядної документації на земельну ділянку для обслуговування об`єкту, на який просить позивач визнати право власності за собою, не є оспорюванням чи невизнанням права власності таким органом на цей об`єкт нерухомого майна та підставою для визнання цього права судом.

Заявлений же позивачем позов фактично містить у собі вимогу про встановлення судом факту, що має юридичне значення та не стосується захисту права цивільного, порушеного визначеним ним відповідачем, тобто задоволення такої вимоги не є ефективним способом захисту прав позивача, а тому задоволенню не підлягає. Даний висновок суду відповідає правовій позиції, викладеній у пункті 32 вищевказаної постанови Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 910/20774/17.

З огляду на викладене, у суду відсутні підстави для висновку про правомірність заявленого позову до відповідача, оскільки відповідач є неналежним відповідачем у даній справі. Так, у діях відповідача фактично відсутні претензії на особисту власність вказаного об`єкту нерухомості.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання за позивачем права власності.

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі “Проніна проти України”, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах “Трофимчук проти України”, “Серявін та інші проти України” обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати позивача покладаються на позивача у зв`язку з відмовою в задоволенні його позовних вимог.

Керуючись статтями 123, 129, 232, 231, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256, 257 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 06 грудня 2021 року.

Суддя Ю.А. Джепа