Рішення № 101632048, 25.11.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.11.2021Справа № 910/13605/21

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Рівненська обласна енергопостачальна компанія"

до Приватного акціонерного товариства "Національна енергетична компанія "Укренерго"

про визнання договору недійсним в частині

Суддя Удалова О.Г.

Секретар судового засідання Бортнюк М.В.

За участю представників сторін:

від позивача Мельник О.П. (адвокат за довіреністю від 05.01.2021 № 3);

від відповідача Щербина В.М. (адвокат за довіреністю від 18.08.2021 № 18/08-4)

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Господарського суду міста Києва звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю «Рівненська обласна енергопостачальна компанія» (далі - Товариство) з позовом до Приватного акціонерного товариства «Національна енергетична компанія «Укренерго» (далі - Компанія) про визнання договору про надання послуг з передачі електричної енергії від 01.01.2019 № 0248-02024 (далі - Договір) недійсним в частині абзацу третього пункту 6.7, а саме: «За прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу».

Позовні вимоги обґрунтовані забороною подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.08.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 23.09.2021.

02.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли відзиви на позовну заяву та клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon у порядку статті 197 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.09.2021 задоволено клопотання Компанії про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, постановлено провести судове засідання, призначене на 23.09.2021 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon.

20.09.2021 через відділ діловодства суду та 21.09.2021 на електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon у порядку статті 197 ГПК України

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.09.2021 задоволено клопотання Товариства про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, постановлено провести судове засідання, призначене на 23.09.2021 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon.

23.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.09.2021 позовну заяву Товариства залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви п`ять днів з дня вручення цієї ухвали шляхом подання до суду доказів сплати судового збору у визначених законом порядку та розмірі (2 270,00 грн).

24.09.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшла відповідь на відзив.

27.09.2021 через відділ діловодства суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.

30.09.2021 засобами електронного зв`язку та 04.10.2021 засобами поштового зв`язку через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків на виконання вимог ухвали суду від 23.09.2021.

Після усунення позивачем недоліків позовної заяви, ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.10.2021 призначено підготовче засідання на 28.10.2021.

22.10.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 25.10.2021 задоволено клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, постановлено провести судове засідання, призначене на 28.10.2021 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon.

У підготовчому засіданні 28.10.2021 судом оголошено протокольну ухвалу про відмову в задоволенні клопотання відповідача про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 було закрито підготовче провадження та призначено справу №910/13605/21 до судового розгляду по суті на 25.11.2021.

09.11.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції.

Ухвалою суду від 10.11.2021 задоволено клопотання позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, постановлено провести судове засідання, призначене на 25.11.2021 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням програмного забезпечення Easycon.

У судовому засіданні 25.11.2021 суд, заслухавши вступне слово представників сторін, з`ясувавши обставини, дослідив в порядку статей 209-210 ГПК України докази у справі.

Після закінчення з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами суд перейшов до судових дебатів.

У судовому засіданні 25.11.2021 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до статті 233 ГПК України.

Судом, відповідно до вимог статей 222-223 ГПК України, здійснювалося повне фіксування судового засідання технічними засобами та секретарем судового засідання велися протоколи судових засідань, які долучені до матеріалів справи.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзиви на позовну заяву, відповідь на відзив, заперечення на відповідь на відзив, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

01.01.2019 Товариством (користувач) і Компанією (Оператор систем передачі (ОСП)), було укладено Договір, відповідно до пункту 1.1 якого ОСП зобов`язується надавати послуги з передачі електричної енергії (далі - послуга), а користувач - здійснити оплату за послугу відповідно до умов Договору.

Додатковою угодою від 22.03.2021 № 3 до Договору сторони домовилися викласти Договір в новій редакції.

Так, пунктом 6.7 Договору, зокрема, передбачено, що у випадку порушення користувачем термінів розрахунку ОСП має право нарахувати пеню у розмірі 0,1% від суми простроченого платежу за кожен день прострочення та за прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу.

На переконання позивача, Договір повинен бути визнаним недійсним в частині абзацу третього пункту 6.7, а саме: «За прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу».

Позивач вказує, що пункт 6.7 Договору передбачає можливість одночасного застосування штрафу та пені (у випадку порушення користувачем термінів розрахунку ОСП має право нарахувати пеню у розмірі 0,1% (але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня) від суми простроченого платежу за кожен день прострочення. За прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу), які є одним видом цивільно-правової відповідальності, що суперечить вимогам закріпленим у статті 61 Конституції України, яка встановлює заборону, щодо застосування подвійної цивільно-правової відповідальності.

У свою чергу, відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог, посилаючись на відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного абзацу пункту 6.7 Договору.

Дослідивши обставини справи, надані матеріали, оцінивши надані докази у їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, з огляду на таке.

Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Слід зазначити, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215 та 216 ЦК України.

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

В силу приписів частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частинами другою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Таким чином, в силу приписів вказаної норми правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним абзацу третього пункту 6.7 Договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання Договору в частині оспорюваного абзацу пункту 6.7 Договору недійсними.

Підставою недійсності абзацу третього пункту 6.7 Договору, на яку посилається позивач, є те, що, на його думку, зміст правочину суперечить статті 61 Конституції України.

Предметом доказування у будь-якій господарській справі є лише ті факти, які обґрунтовують заявлені вимоги або мають інше матеріально-правове значення для вирішення господарської справи по суті і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно зі статтею 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

За змістом частини першої та другої статті 217 Господарського кодексу України (далі - ГК України) учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Положеннями статті 218 ГК України визначено, що підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання, а саме невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності.

Відповідно до частини першої статті 230 ГК України учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня).

Згідно з частиною четвертою статті 231 ГК України розмір штрафних санкцій встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Статтею 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Слід зазначити, що у постанові від 01.06.2021 зі справи № 910/12876/19 Великої Палати Верховного Суду було викладено такий правовий висновок:

« 8.1. Як зазначено вище, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань не лише не заборонено, але й передбачено частиною другою статті 231 ГК України.

8.2. При цьому щодо порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, передбаченою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

8.3. Відповідно одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

8.4. Підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання (стаття 610, пункт 3 частини першої статті 611 ЦК України).

8.5. Гарантована статтею 61 Конституції України заборона подвійного притягнення до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (лат. - поп bis in idem - «двічі за одне і те саме не карають») має на меті уникнути несправедливого покарання за одне й те саме правопорушення двічі.».

Зі змісту пункту 6.7 Договору вбачається, що сторони погодили те, що у випадку порушення користувачем термінів розрахунку ОСП має право нарахувати пеню у розмірі 0,1 % (але не більше подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня) від суми простроченого платежу за кожен день прострочення.

Разом з тим, за прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів додатково стягується штраф у розмірі 7% від суми простроченого платежу.

Отже, вказані штраф і пеня передбачені як штрафні санкції за окремі правопорушення, а саме пеня за порушення користувачем термінів розрахунку ОСП та штраф за прострочення зазначеного терміну понад тридцять календарних днів.

Таким чином, у пункті 6.7 відсутні порушення статті 61 Конституції України та відсутня подвійна відповідальність.

Враховуючи викладене, відсутні підстави для визнання недійсним абзацу третього пункту 6.7 Договору.

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N303-A, п. 29).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, враховуючи встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, суд зазначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати зі справи покладаються на позивача.

Керуючись статтями 129, 233, 236, 237, 240 та 241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 06.12.2021.

Суддя О.Г. Удалова