Рішення № 101629414, 30.11.2021, Айдарський районний суд Луганської області (до 25.04.2025 - Новопсковський районний суд Луганської області)

Дата документу 30.11.2021

ЄУ № 942/1152/21

Провадження №2/942/479/21

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 листопада 2021 року Новопсковський районний суд Луганської області

у складі: головуючого судді Проньки В.В.,

за участю секретаря судового засідання Колесник Г.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду смт. Новопсков в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про позбавлення права користування жилим приміщення, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Білолуцька селищна рада Луганської області, орган опіки та піклування при Білолуцькій селищній раді Луганської області,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до Новопсковського районного суду Луганської області з позовом про позбавлення права користування жилим приміщенням.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначила, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 . В житловому будинку за вказаною адресою зареєстровані її син ОСОБА_2 , невістка ОСОБА_3 та онуки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 . Позивач посилається на те, що відповідачі не проживають за адресою реєстрації, їхніх особистих речей в будинку не має, вони не сплачують комунальні послуги, не несуть витрат по утриманню будинку та не приймають участі у спільному побуті, їх місце проживання позивачу не відоме. У зв`язку зі змінами в законодавстві України в сфері управління житлово-комунальним господарством та змінами в процедурі нарахування та отримання державних субсидій на оплату комунальних послуг, позивач позбавлена можливості отримати державну субсидію, чим порушуються її права як власника будинку.

Посилаючись на вказані обставини, а також на те, що відповідачі не проживають в належному їй будинку понад шість місяців, їх поведінка свідчить про втрату інтересу до вказаного приміщення, позивач просить позбавити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 права користування жилим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської області від 26.08.2021 відкрито загальне позовне провадження у справі, розпочато підготовче провадження у справі, залучено третіх осіб, призначено підготовче судове засідання на 04.10.2021.

04.10.2021 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 04.11.2021.

04.11.2021 судове засідання відкладено до 30.11.2021 у зв`язку з неявкою відповідачів.

Позивач до судового засідання не з`явилася, про день, час та місце судового засідання повідомлена належним чином, в позовній заяві просила розглядати справу без її участі, не заперечує проти винесення заочного рішення.

Відповідачі в судове засідання не з`явилися, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином, відзиву на позов, заяв чи клопотань суду не надавали.

Представник третіх осіб в судове засідання не з`явився, про дату, час і місце судового засідання повідомлений належним чином, надав заяву про розгляд справи без його участі.

З огляду на викладене, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи на підставі наявних у справі доказів та без фіксування судового засідання технічними засобами, що відповідає положенням ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

За згодою позивача суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України

Дослідивши наявні у справі письмові докази, суд дійшов такого.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Суд встановив, що позивачу ОСОБА_1 на праві приватної власності належить домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Вказані обставини підтверджуються свідоцтвом про право на спадщину за заповітом серії ВВЕ № 317084 від 07.07.2004, посвідченим в.о. державного нотаріуса Новопсковської державної нотаріальної контори, зареєстрованим в реєстрі за № 983; витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №5654296 від 01.12.2004.

З довідки, виданої виконкомом Білолуцької селищної ради Старобільського району Луганської області 15.06.2021 за вих. № 30,вбачається, що позивач ОСОБА_1 , яка зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 , має такий склад сім`ї: син ОСОБА_2 , зареєстрований, але не проживає, невістка ОСОБА_3 , та онуки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Згідно з довідками, виданими Білолуцькою селищною радою 17.08.2021 за вих. №02-21/4936 та №02-21/4937, відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Таким чином, суд встановив, що позивач на законних підставах володіє житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1 , і дійсно в належному їй будинку зареєстровані відповідачі.

Вирішуючи спір між сторонами, суд враховує, що Конституцією України передбачено, як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 47 Конституції України та ст. 9 ЖК УРСР гарантовано право громадянина на житло, відповідно до якого ніхто не може бути виселеним із займаного житла або обмежений у праві користування жилим приміщенням, не інакше як на підставі і у порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ч.4 ст.41 Конституції України право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК України власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

За правилами ч.1, 2 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Відповідно до ст.72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

В п. 34 постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014 роз`яснено, що під час розгляду позовів про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім`ї, попередніми членами його сім`ї, а також членами сім`ї попереднього власника житла.

За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК України слід дійти до висновку що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Аналогічна правова позиція викладена касаційним судом у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2018 року у справі № 591/4595/16-ц.

Щодо посилання позивача у позові на ст. 71 ЖК України, як на правову підставу, яка на її думку мала б слугувати підставою для задоволення позову, то суд вважає за необхідним зазначити таке.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право користування цим житлом відповідно до закону (особистий сервітут, частина перша статті 405 ЦК України), яким не може бути ЖК України, а застосуванню підлягають норми, передбачені главою 32 ЦК України. Отже стосовно права членів сім`ї власника житлового приміщення на користування ним підлягають застосуванню положення статті 405 ЦК України. Оскільки інше не встановлено законом, договором чи заповітом, на підставі яких встановлено сервітут, то відсутність члена сім`ї понад один рік без поважних причин є юридичним фактом, що є підставою для втрати членом сім`ї права користування житлом. У цьому випадку положення статей 71, 72 ЖК України застосуванню не підлягають (п. 39 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» судам було роз`яснено, що оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Отже, вирішуючи дану справу, за встановлених фактичних обставин справи, слід дійти висновку, що до правовідносин, які виникли між сторонами необхідно застосувати положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК України.

Частиною 1 ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Частиною 1 ст. 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч.1 ст.156 ЖК УРСР, ч.1 ст.405 ЦК України, члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

За змістом ч.4 ст.156 ЦК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій ст.64 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї власника будинку належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 цього Кодексу, а саме: дружина наймача (власника), їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача (власника) може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем (власником) і ведуть з ним спільне господарство.

Повнолітні син (донька) є членами сім`ї власника лише в тому разі, якщо вони постійно проживають з власником і ведуть з ним спільне господарство (ч. 2 ст. 64 ЖК України).

Відповідно до ч.2 ст.405 ЦК України член сім`ї (в тому числі колишній член сім`ї) власника житла втрачає право на користування житлом у разі відсутності його без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником будинку або законом.

Аналіз зазначених положень законів дозволяє зробити висновок, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилалася на те, що відповідачі не проживають в належному їй житловому будинку без поважних причин понад шість місяців, їхніх особистих речей в будинку не має, вони не сплачують комунальні послуги, не несуть витрат по утриманню будинку та не приймають участі у спільному побуті.

На підтвердження обставин щодо не проживання відповідачів у належному позивачу житловому будинку понад шість місяців позивач надала копію акту підтвердження не проживання, складеного депутатом Білолуцької селищної ради 8 скликання по виборчому округу № 6 Ткаченком В.А., зареєстрованого в Білолуцькій селищній раді 04.08.2021 за №129. Зі змісту акту слідує, що депутат в присутності громадян ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 підтвердив факт не проживання в буд. АДРЕСА_1 громадян ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Вказаний акт суд оцінює критично, оскільки з нього неможливо встановити протягом якого часу відповідачі не проживають в спірному будинку, також акт не підтверджує відсутність речей або будь-якого іншого майна відповідачів в будинку.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог позивачем суду не надано.

Частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року і відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку належним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до положень ст. 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

За приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

За результатами судового розгляду суд дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами не довела наявність обставин, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме, що відповідачі не проживають в спірному житловому будинку без поважних на те причин понад один рік.

Таким чином, дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, виходячи з принципів розумності, виваженості та справедливості, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення вимог позивача, а тому в задоволенні позовних вимог слід відмовити в повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог судовий збір, понесений позивачем при зверненні до суду, відшкодуванню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 10, 12, 13, 77-81, 89, 141, 223, 229, 258-259, 263-265, 280-289 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про позбавлення права користування жилим приміщення, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Білолуцька селищна рада Луганської області, орган опіки та піклування при Білолуцькій селищній раді Луганської області, відмовити повністю.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Третя особа: Білолуцька селищна рада Старобільського району Луганської області, код ЄДРПОУ 04335588, місцезнаходження: вул. 1 Травня, 4, смт. Білолуцьк Старобільського району Луганської області.

Третя особа: орган опіки та піклування при Білолуцькій селищній раді Старобільського району Луганської області, місцезнаходження: вул.1 Травня, 4, смт.Білолуцьк Старобільського району Луганської області.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Позивач має право оскаржити заочне рішення протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Апеляційна скарга подається до Луганського апеляційного суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом тридцяти днів з дня його проголошення, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Суддя: В.В. Пронька