Рішення № 101584693, 02.12.2021, Київський районний суд м. Одеси

______________________

Справа № 947/13493/21

Провадження № 2/947/2911/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.12.2021 року

Київський районний суд м. Одеси у складі:

головуючого судді - Гниличенко М.В.

при секретарі – Намазовій К.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м.Одеси у порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди, суд -

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2021 року ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКОПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою – АДРЕСА_1 , фактично проживає – АДРЕСА_2 , звернувся до Київського районного суду міста Одеси з позовною заявою до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні /03049, м.Київ Повітрофлотський проспект 27/, якою просить стягнути з Російської Федерації на його користь моральну шкоду у розмірі, еквівалентному 35000 євро за офіційним курсом гривні до євро, що встановлений Національним банком України на день ухвалення рішення.

Позовну заяву мотивовано тим, що позивач є уродженець м.Харькова, громадянин України, до моменту вимушеного переселення був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 . Вказана квартира належить позивачу на праві спільної часткової власності, іншого житла на праві власності позивач не має.

Позивач зазначає, що у листопаді 2014 року він був змушений покинути місце проживання з огляду на масові порушення прав людини, викликані збройною агресією Російської Федерації проти України. Внаслідок збройної агресії та окупації частини території, в тому числі і м. Донецьк позивач зазнав моральної шкоди, яка полягає у значних триваючих душевних стражданнях, що викликані позбавленням звичного ритму життя та налагодженого побуту, неможливістю спілкування з близькими та друзями, неможливістю користуватися належним на праві власності житлом у м.Донецьк, отримувати медичну допомогу у спеціалізованих лікувальних закладах, оскільки він є особою з інвалідністю 2 групи, внаслідок чого звернувся з даним позовом до суду та просить стягнути на його користь моральну шкоду у розмірі, еквівалентному 35000 євро за офіційним курсом гривні до євро, що встановлений Національним банком України на день ухвалення рішення.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.04.2021 року вказану цивільну справу передано судді Гниличенко М.В.

Ухвалою судді Київського районного суду м.Одеси від 12.05.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху та надано строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 17.06.2021 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Міністерство закордонних справ України /01018, м.Київ, Михайлівська площа,1/. Прийнято до розгляду та відкрито загальне провадження у цивільній справі за позовною заявою ОСОБА_1 до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Міністерство закордонних справ України про відшкодування моральної шкоди.

Запропоновано Міністерству закордонних справ України звернутися із запитом до Посольства Російської Федерації в Україні для з`ясування наявності згоди дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України, зокрема цивільної справи № 947/13493/21 за позовом ОСОБА_1 до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, яка перебуває в провадженні Київського районного суду м.Одеси, за наслідком чого встановлюється, чи набуває відповідне посольство процесуального статусу відповідача у цивільному процесі. Також, запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву, а третій особі надати свої письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються.

Особи, що беруть участь у справі, про час, дату і місце судового розгляду повідомлялись належним чином у порядку ст.128, 131 ЦПК України.

Позивач ОСОБА_1 до судового засідання з`явився, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.

Представник позивача адвокат Осадчий А.Ю. до судового засідання з`явився, позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.

Відповідач – Російська Федерація в особі Посольства Російської Федерації в Україні належним чином повідомлявся шляхом надіслання рекомендованого поштового повідомлення разом з судовими документами – ухвалою суду про відкриття провадження по справі, копією позову з додатками та судовими повістками за адресою: 03049, м.Київ, Повітрофлотський проспект, 27, проте представник відповідача до судових засідань не з`явився, будь-яких письмових заяв або клопотань про відкладення розгляду справи або слухання справи за їх відсутності до суду не надходило, правом на подання відзиву відповідач не скористався. /а.с.84,100,107/.

Відповідно до ч.3 ст.13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

13.07.2021 року представником третьої особи Міністерства Закордонних справ України Громовим О.О. було надано письмові пояснення щодо позову ОСОБА_1 , з яких вбачається, що у випадку пред`явлення позову до іноземної держави, питання судового імунітету розглядається, зокрема відповідно до статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право». Крім того, судовий імунітет поширюється також на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав, їх службових осіб. При цьому, рішення про відмову від імунітету може бути прийняте виключно державою, що акредитує, а не дипломатичним представництвом самостійно, в якому здійснює функції дипломатичний агент – тобто Урядом цієї держави в особі відповідного зовнішньополітичного відомства. Відповідно до положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року, Україна гарантує додержання положень Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року про дипломатичні зносини та Віденської конвенції від 24 квітня 1963 року про консульські відносини. Отже, національним законодавством України для консульських установ визначений судовий імунітет, окрім певних випадків, вичерпний перелік яких передбачений ст.43 Віденської конвенції про консульські зносини./а.с.88/

Із письмових пояснень також вбачається, що на виконання ухвали суду від 17.06.2021 року Міністерство закордонних справ України, у відповідності до положень статті 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», доручило Посольству України в Російській Федерації передати до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту МЗС № 202/22-650-46389 від 05.07.2021 року з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету під час розгляду судовими органами України справ за позовами проти Російської Федерації./а.с.113/

Також, повторно Міністерством закордонних справ України було направлено ноту МЗС № 202/22-650-86380 від 02.11.2021 року з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету під час розгляду судовими органами України справ за позовами проти Російської Федерації./а.с.114/. Однак, відповіді від російської сторони на вищевказані ноти не надходило.

Крім того, третя особа просить суд проводити подальший розгляд цивільної справи за відсутності представника Міністерства закордонних справ України./а.с.89-90/.

Суд, заслухавши обґрунтування позивача та його представника, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Відповідно до ч.1 ст.3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ч.1 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч.1 ст.10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

На підставі ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено обов`язок сторін доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 , уродженець м.Донецька Донецької області до моменту вимушеного переселення у листопаді 2014 року був зареєстрований та проживав за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується довідкою Департаменту надання адміністративних послуг № Д1-175717-ф/л від 12.12.2018 року/а.с.13/.

Позивачу на праві спільної сумісної власності належить 2/3 частини квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається із інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно./а.с.20/.

Відповідно довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи № 5106-5000276923 від 10.03.2020 року, вбачається, що ОСОБА_1 на даний час має фактичне місце проживання /перебування/ за адресою: АДРЕСА_2 /а.с.75/.

Суд зауважує, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.

Відповідно до рішення Приморського районного суду м.Одеси від 04.12.2020 року, яке набрало законної сили, встановлено юридичний факт, що вимушене переселення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у листопаді 2014 року з окупованої території Донецької області відбулось внаслідок збройної агресії Російською Федерацією частини Донецької області.

Звертаючись з даним позовом до суду позивач у позові доводив, що у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України та, в першу чергу, у зв`язку з втратою ним можливості користування своїм житлом, вимушеним переселенням з окупованої території на підконтрольну території владі України, позбавленням звичного ритму життя та налагодженого побуту, втратою спілкування з близькими та друзями, неможливістю отримувати належну медичну допомогу у спеціалізованих лікувальних закладах тощо, йому завдано моральну шкоду.

Однак, у судовому засіданні позивач частково змінив свої пояснення, будучи допитаний як позивач, та за його клопотанням, допитаний у якості свідка у порядку ст.92 ЦПК України, пояснив, що задоволений умовами проживання у м.Одесі, на даний час уклав договір іпотеки житла по програмі внутрішньо переміщених осіб, в якому проживає у м.Одесі, повертатись до м.Донецьк не бажає, хоча там залишилась трьохкімнатна квартира, за яку він припинив сплачувати комунальні платежі, продати вказану квартиру неможливо, оскільки її вартість є дуже низькою, у м.Одесі є лікувальний заклад, зокрема лікарня пульмонологічного направлення, в який він постійно проходить курси лікування, медпрепарати надають безоплатно, рівень медичного обслуговування вважає кращим чим у Донецьку, претензії з приводу лікування та проживання відсутні. Також, позивач зазначив, що розмір моральної шкоди ним визначено на підставі загальної практики судів України.

На підставі наданих пояснень позивача вбачається, що він своїми поясненнями фактично спростовує доводи позову щодо неможливості отримувати медичну допомогу у спеціалізованих лікувальних закладах поза межами м.Донецька та інше.

Також, в матеріалах справи не міститься доказів щодо руйнування або шкоду, завдану нерухомому майну позивача, не надано доказів, що позивач зазнав обмежень у здійсненні прав власності на нерухоме майно, відсутні також докази, підтверджені медичними документами, що суттєво погіршився стан його здоров`я, що могло, як наслідок, стати передумовою душевних страждань позивача.

Судом встановлено, що предметом спору у даній справі є стягнення моральної шкоди із іноземної держави, а саме: Російської Федерації, яка позивачем визначена відповідачем у справі.

У відповідності до ст.48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Статтею 497 ЦПК України передбачено, що підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, стосовно якої є Україна, до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ застосовується судовий імунітет. Відповідно до Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженого Указом Президента від 10 червня 1993 року № 198/93, наша держава гарантує додержання положень зазначеної вище Конвенції.

Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює порядок урегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов`язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 1 Закон України «Про міжнародне приватне право» визначено, що приватноправові відносини - відносини, які ґрунтуються на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності, суб`єктами яких є фізичні та юридичні особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 79 Закон України «Про міжнародне приватне право», пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Отже, Закон України «Про міжнародне приватне право» закріплює принцип абсолютного судового імунітету (недоторканність, звільнення від чого-небудь) іноземної держави.

Судовий імунітет держави включає: судовий імунітет у вузькому значенні слова - саму непідсудність однієї держави судові іншої держави, а також імунітет від забезпечення позову. Теорія абсолютного імунітету держави базується на принципі сучасного міжнародного публічного права суверенній рівності держав. Як суб`єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена, а продовжує діяти як владна особа, що користується абсолютним імунітетом. Правило судового імунітету не поширюється на можливість пред`явлення позову до держави у національний суд цієї держави.

На підставі принципу національного режиму і судового імунітету іноземної держави іноземці, як і громадяни України, можуть пред`явити позов до іноземної держави, просити про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України або законом України.

Суд враховує положення ст.11 Європейської конвенції про імунітет держави ETS №74 від 16 травня 1972 року (країна-учасник Російська Федерація з 28 лютого 1996 року), в якій зазначено, що країна, яка домовляється, не може посилатись на імунітет від юрисдикції в суді іншої договірної країни, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесні ушкодження або матеріальну шкоду, що викликані фактом, який мав місце на території держави, де проводиться судовий розгляд, і якщо особа, що спричинила шкоду, знаходилась там в той момент, коли цей факт мав місце, однак, враховуючи, що предметом розгляду справи є стягнення моральної шкоди, суд не вбачає за можливе застосування положень даної норми.

Виходячи зі змісту даної конвенції імунітет розповсюджується на вимоги про стягнення з держави завданої моральної шкоди.

Щодо розгляду вимоги про відшкодування моральної шкоди суд також зазначає наступне.

Статтею 23 ЦК України встановлено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та законних інтересів.

Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду визначені у статті 1167 ЦК України, згідно якої - моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених ч.2 цієї статті.

Таким чином, ч.1 ст. 1167 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого відповідальність за заподіяння моральної шкоди настає за наявності загальної підстави - наявності моральної (немайнової) шкоди, а також за наявності всіх основних умов відповідальності, а саме: неправомірної поведінки, причинного зв`язку та вини заподіювача.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Згідно до п.5 вказаної вище Постанови відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Звертаючись до суду з відповідним позовом позивач не надав жодних доказів на підтвердження обґрунтування позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, оскільки сама лише, наявність шкоди ще не породжує абсолютного права на її відшкодування будь-якою особою, так як необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

Суд звертає увагу на той факт, що при зверненні з даним позовом до суду, було постановлено ухвалу про залишення позову без руху з огляду на наступне.

Позивачем було заявлено вимогу про стягнення моральної шкоди, тобто ціна позову відповідно до норм ст.176 ЦПК України визначено у розмірі 35 тисяч євро, однак не надано суду обґрунтованого розрахунку суми, що підлягає до стягнення.

Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного суду України №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» передбачено, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань позивач виходив, визначаючи саме такий розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.

Зокрема, позивач повинен викласти обставини та обгрунтувати, чому саме такий розмір моральної шкоди ним заявлений, натомість позивач цих вимог при заявленні вимоги про стягнення з відповідача такої суми моральної шкоди не дотримався, а обмежився виключно цитуванням норм міжнародного законодавства та законодавства України. Із пояснень, наданих позивачем у судовому засіданні вбачається, що розмір моральної шкоди ним визначено на підставі загальної практики судів України.

Позивачем до позовної заяви було надано наступні додатки - копія паспорту, копію довідок про місце проживання, копію правовстановлюючих документів на житло, копію рішення суду від 04.12.2020 року про встановлення факту та копію пенсійного посвідчення, з якого вбачається, що позивач є особою з інвалідністю 2 групи професійного захворювання за повторним оглядом з 03.07.2001 року безстроково, а фактично з пояснень позивача вбачається, що він вперше отримав інвалідність у 1995 році. Однак, жодних медичних документів, висновків МСЕК, висновків лікарів про необхідність спеціалізованого лікування, наявності погіршення або поновлення стану здоров`я та причинного зв`язку, тощо, суду не надано.

Позовна заява не може ґрунтуватися на припущеннях (п.5 ч.3 ст.175 ЦПК України).

Суд вказує, що законодавство не передбачає презумпцію моральної шкоди, при визначені розміру відшкодування враховуються вимоги співмірності та пропорційності. Розмір відшкодування є предметом доказування, а отже, позивач має довести суду, що пропонований ним розмір компенсації у сумі 35 тисяч євро відповідає вказаним вимогам.

В ухвалі суду від 12.05.2021 року про залишення позову без руху було зроблено висновок, що позивачем подано позов з недоліками, позивачу надано строк для усунення наведених недоліків шляхом подання позову у новій редакції у кількості учасників справи, де слід зазначити вірного відповідача, оскільки будь-яка держава виступає стороною, як в міжнародних публічних, так і в міжнародних приватноправових відносинах, через відповідні компетентні органи держави, у разі необхідності залучити третіх осіб, якщо рішення по справі може вплинути на їх права та обов`язки, а також обґрунтувати розмір моральної шкоди, яку позивач просить стягнути на його користь.

Суд зауважує, що фактично позивачем на виконання ухвали суду було подано ідентичну позовну заяву, але з метою безперешкодного надання особі доступу до суду без проявлення надмірного формалізму, судом було відкрито провадження по справі.

Згідно з вимогами статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; та докази на їх підтвердження.

Відповідно до вимог ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2 ) висновками експертів; 3 ) показаннями свідків.

При цьому, за змістом ст.77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

На підставі ст.ст.78-80 ЦПК України, крім належності, докази мають бути допустимими, достовірними та достатніми.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В силу положень ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Разом з тим, будь-яких доказів з метою визначення ступеня глибини таких страждань та обґрунтування їх розміру, позивачем суду не надано.

При цьому, обставин, які є підставою для звільнення позивача від доказування в силу вимог ст.82 ЦПК України, позивачем також не наведено, а судом таких обставин не встановлено.

Пред`явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Україні, відповідно до статті 32 Віденської конвенції 1961 року можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Положення зазначеної норми міжнародного договору конкретизовано у статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Приймаючи справу до розгляду, суд з метою недопущення порушення наведених норм міжнародного права при вирішенні питання про відкриття провадження у справі, притягнув до участі у справі у якості третій особи Міністерство закордонних справ України, також надіслав відповідачу у встановленому порядку ухвалу про відкриття провадження, позовну заяву із додатками з метою з`ясування, чи є згода дипломатичного представництва Російської Федерації як компетентного органу держави Російської Федерації на розгляд спору в судах України. З`ясування цього питання має істотне значення для вирішення справи, оскільки від цього залежить, чи має суд право здійснювати подальші процесуальні дії. За відсутності такої згоди іноземна держава не може одержати правового статусу відповідача в цивільному процесі України.

З метою виконання ухвали суду від 17.06.2021 року Міністерство закордонних справ України у відповідності до положень статті 32 Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року та статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», доручило Посольству України в Російській Федерації передати до Міністерства закордонних справ Російської Федерації ноту МЗС № 202/22-650-46389 від 05.07.2021 року та повторно ноту № 202/22-650-86380 від 02.11.2021 року з питання отримання згоди Російської Федерації на відмову від судового імунітету під час розгляду судовими органами України справ за позовами проти Російської Федерації. Однак, відповіді від російської сторони на вищевказані ноти не надходило./а.с.113,114/.

Крім того, суд повністю погоджується з правовою позицією, наданою третьою особою представником Міністерством закордонних справ України, у письмових поясненнях від 07.07.2021 року, відносно того, що при розгляді справи необхідно застосовувати положення Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо судового імунітету, оскільки рішення про відмову від імунітету може бути прийнято виключно державою, що акредитує, а не дипломатичним представництвом самостійно, в якому здійснює функції дипломатичний агент – тобто Урядом цієї держави в особі відповідного зовнішньополітичного відомства./а.с.88-90/.

Подання відповідних позовів до українських судів в порядку українського цивільного судочинства не може створити жодних правових наслідків для держави Російська Федерація. При цьому за Законом «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (2268-VIII) існує можливість постраждалим особам подавати позови з приводу компенсації проти держави Російська Федерація до українських судів, однак суд зазначає, що це не є ефективним засобом правого захисту порушених прав, з огляду на судовий імунітет держави Російська Федерація від рішень національних українських судів.

Суд звертає увагу про існування перепон для реалізації постраждалими особами їхнього права на справедливе судочинство, гарантованого як Конституцією України, так і ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі-ЄКПЛ), оскільки при умові ухвалення рішення на користь позивачів виникне питання про можливість його виконання. Стадія виконання судових рішень є невід`ємною складовою права на справедливе судочинство у розумінні ст. 6 ЄКПЛ. Відповідно до концепції позитивних зобов`язань держави, розвинутої в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ), у випадку втрати контролю над частиною території держава не звільняється від обов`язку виконання положень ЄКПЛ (рішення ЄСПЛ у справах «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» від 08.07.2004 р., «Катан та інші проти Молдови та Росії» від 19.10.2012р.) та забезпечення реалізації особами, що перебувають під її юрисдикцією, їхніх прав. Згідно із ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справ суди застосовують положення ЄКПЛ та практику ЄСПЛ як джерело права.

В рішенні Європейського суду з прав людини від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції» (Case of Hornsby v. Greece) суд наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов`язків.

Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд", одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов з приводу цивільно-правових питань до суду (див. рішення у справі «Філіс проти Греції» (Philis v. Greece) (N 1) від 27 серпня 1991 року, серія А, N 209, с. 20, п. 59).

Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію (995_690) (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року ( 980_086 ), серія А, N 18, с. 16 - 18, п. 34 - 36). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».

Щодо питання про те, який орган іноземної держави компетентний дати таку згоду, вирішується законодавством конкретної держави. Іншими словами, іноземна держава не може бути залучена до суду як відповідач або третя особа без згоди на це компетентних органів відповідної держави. Таким чином, судовий імунітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави.

Він ґрунтується на суверенній рівності держав, в силу принципу «par in parem non habet imperium» - «рівний над рівними не має влади» і встановлено такі види імунітету держави: 1) імунітет від пред`явлення позову до іноземної держави та залучення її до участі у справі як третьої особи; 2) імунітет від попереднього забезпечення позову (майно іноземної держави не може бути предметом забезпечення позову); 3) імунітет від виконання судового рішення (майно іноземної держави не може бути предметом стягнення в порядку примусового виконання судового рішення).

Аналогічної позиції дійшов Верховний Суд в постанові від 23 жовтня 2019 року по справі №914/3360/2012 (бути учасником справи в судах іншої держави кожна суверенна держава може тільки зі згоди, висловленої через уповноважених на це осіб).

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальне формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Незважаючи на те, що Посольством Російської Федерації в Україні отримано позовну заяву з додатками, ухвалу про відкриття провадження у справі, виклики в судові засідання, однак до суду не було надано відзив на позов та інформацію про те, чи надано компетентним органом Російської Федерації згоду на пред`явлення ОСОБА_1 позову до Російської Федерації про стягнення моральної шкоди.

Частиною 4 ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітетуУкраїни на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» та ч.6 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадянам та правовий режим на тимчасово окупованій території України» встановлено, що відповідальною за шкоду, завдану Україні збройною агресією, є Російська Федерація, однак, такі законодавчі приписи не змінюють та не скасовують принцип судового імунітету, передбачений Законом України «Про міжнародне приватне право» та нормами міжнародного права.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, наявними в матеріалах справи доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 , пред`явленого до Російської Федерації про відшкодування моральної шкоди, слід відмовити з огляду на принципи міжнародного права з метою недопущення порушення принципу імунітету держави.

На підставі викладеного та керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, Законом України «Про міжнародне приватне право», ст.ст.15-16, 23, 497, 1167 ЦК України, ст.ст.2,3,4,10,12,13,53,76-81,89,258, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 / ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНКОПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою – АДРЕСА_1 , фактично проживає – АДРЕСА_2 / до Російської Федерації в особі Посольства Російської Федерації в Україні /03049, м.Київ Повітрофлотський проспект 27/, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні позивача Міністерство закордонних справ України /01018, м.Київ, Михайлівська площа,1/ про відшкодування моральної шкоди у розмірі 35000 /тридцять п`ять тисяч/ євро – відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення /виклику/ учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 03.12.2021 року.

Суддя Гниличенко М. В.