Ухвала суду № 101579814, 02.12.2021, Яворівський районний суд Львівської області

Справа № 944/5643/20

Провадження №1-кп/944/713/21

УХВАЛА

судового засідання

02.12.2021 рокум.Яворів

Яворівський районний суд Львівської області у складі:

головуючого судді Поворозника Д.Б.,

з участю секретаря судового засідання Климейко Л.Г.,

прокурора Чухрія О.С.,

обвинуваченого ОСОБА_1 ,

захисника Гедзика В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Яворові клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Гедзика Василя Мироновича про визнання доказів очевидно недопустимими у кримінального провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 серпня 2019 року за № 62019140000000825, про обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 367 Кримінального кодексу України,

в с т а н о в и в:

У провадженні Яворівського районного суду Львівської області перебуває вказане кримінальне провадження.

В ході судового розгляду, на етапі дослідження письмових доказів, захисник Гедзик В.М. подав клопотання про визнання доказів очевидно недопустимими, а саме просив визнати очевидно недопустимими відомості, які містяться у: матеріалах виконання компетентними органами Республіки Польща запиту Державного бюро розслідувань про міжнародну правову допомогу від 16 березня 2020 року, які надійшли листом від 12 серпня 2020 року № 10-14-02-17947; матеріалах виконання компетентними органами Сполученого королівства Великої Британії та Північної Ірландії запиту Державного бюро розслідувань про міжнародну правову допомогу від 16 березня 2020 року, які надійшли електронною поштою 31 серпня 2020 року; листі Галицької митниці Держмитслужби від 23 вересня 2020 року № 7.4-1-15/13/24538; висновку експерта, складеному за результатами проведення судової економічної експертизи від 12 листопада 2020 року № 14/99.

Клопотання мотивовано тим, що зважаючи, що розмір шкоди, завданої внаслідок інкримінованого ОСОБА_1 злочину, перевищує в п`ятсот і більше разів розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, дане кримінальне провадження належить до підслідності Національного антикорупційного бюро України, а не Державного бюро розслідувань. При цьому, постанова прокурора про зміну підслідності не виносилась. Тому, на переконання сторони захисну, наведені в клопотанні докази в силу норм ч. 2 ст. 89 Кримінального процесуального кодексу України є очевидно недопустимими, що тягне за собою неможливість їх дослідження. Також захисник посилається на практику Верховного Суду в ідентичних справах.

В судовому засіданні захисник Гедзик В.М. підтримав клопотання з наведених підстав, просив його задовольнити. Додатково зазначив, що під час проведення досудового розслідування сторона захисту неодноразово вказувала та вказані порушення, однак такі зауваження і клопотання не були враховані.

В судовому засіданні ОСОБА_1 клопотання захисника підтримав з наведених у ньому підстав та просив його задовольнити.

В судовому засіданні прокурор заперечив проти задоволення клопотання. Зазначив, що досудове розслідування здійснювалось належним органом, а саме Державним бюро розслідувань. Попередня підозра ОСОБА_1 була оголошена на підставі розрахунку шкоди, визначеного митним органом, який був попереднім, а після отримання інформації за результатами виконання компетентними органами інших держав запитів Державного бюро розслідувань про міжнародну правову допомогу, було остаточно встановлено розмір шкоди і оголошено ОСОБА_1 нову підозру. Також дані питання вже розглядались слідчим суддею в ході розгляду скарги захисту на оголошення підозри і у задоволенні цього клопотання було відмовлено.

Заслухавши пояснення захисника, обвинуваченого, прокурора, дослідивши подане клопотання, матеріали справи, суд дійшов висновку, що клопотання не підлягає задоволенню, зважаючи на таке.

Як описано вище, у клопотанні захисник Гедзик В.М. зазначає, що вказані у ньому докази є очевидно недопустимими, оскільки кримінальне провадження належить до підслідності Національного антикорупційного бюро України, а не Державного бюро розслідувань.

Конституційний Суд України у рішенні №12-рп/2011 від 20 жовтня 2011 року у справі за конституційним поданням Служби безпеки України щодо офіційного тлумачення положення частини третьої статті 62 Конституції України, зазначив, що визнаватися допустимими і використовуватися як доказ в кримінальній справі можуть тільки фактичні дані, одержані відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства. Перевірка доказів на їх допустимість є найважливішою гарантією забезпечення прав і свобод людини і громадянина в кримінальному процесі та ухвалення законного і справедливого рішення у справі.

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Аналогічна позиція викладена Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у інформаційному листі від 05 жовтня 2012 року № 223-1446/0/4-12 «Про деякі питання порядку здійснення судового розгляду в судовому провадженні у першій інстанції відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», де зазначено, що відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування в непередбаченому процесуальним законом порядку чи з його порушенням, є очевидно недопустимими, а це відповідно до ч. 2 ст. 89 КПК тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. В іншому випадку суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Тобто кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому ст. 89 Кримінального процесуального кодексу України.

Відповідно до ст. 84 Кримінального процесуального кодексу України доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Згідно із ч. 1 ст. 89 Кримінального процесуального кодексу України суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

А відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 89 Кримінального процесуального кодексу України у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. Сторони кримінального провадження, потерпілий мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Частиною 1 ст. 87 Кримінального процесуального кодексу України визначено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 86 Кримінального процесуального кодексу України, допустимість доказів – це придатність їх для використання у кримінальному процесі за формою. Вимогами допустимості доказів є законність джерела, способу отримання доказів, процесуальне оформлення ходу і результатів проведення слідчих дій, належний суб`єкт, що має право проводити процесуальні дії з отримання доказів.

Так, жоден доказ обвинувачення чи захисту не має наперед визначеної сили серед інших доказів і такі докази підлягають врахуванню судом на рівні з іншими доказами у справі.

Отже, для прийняття відповідного процесуального рішення оцінка доказів повинна проводитися не тільки з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, а й в їх сукупності, з врахуванням достатності та взаємозв`язку, без відокремлення один від одного в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Ознака очевидності чи неочевидності допустимості певного доказу є оціночним поняттям і вирішення даного питання відноситься виключно до дискреційних повноважень суду.

Крім того, особливе значення судом надається підтримці балансу інтересів різних учасників кримінального судочинства в рамках процесу доказування у кримінальному провадженні, що становить основний зміст кримінально-процесуальної діяльності.

Вирішення клопотання сторони захисту до видалення суду для ухвалення остаточного судового рішення по суті кримінального провадження, на думку суду, буде обмежувати права однієї зі сторін, в даному випадку – сторони обвинувачення, оскільки вказане рішення суду не підлягає оскарженню. Позбавивши права однієї зі сторін на надання та дослідження доказів, суд не забезпечить виконання завдань та засад кримінального провадження і, перш за все, змагальності сторін, свободи в поданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості.

У даному випадку прийняття і дослідження вказаних доказів як реалізація права сторони не може жадним чином непоправно нашкодити іншій стороні, оскільки суд у будь-який час може визнати не допустимим та не належним кожен доказ. Натомість неприйняття і недослідження певних доказів, на думку суду, може непоправно нашкодити інтересам правосуддя, оскільки правила допустимості доказів є як гарантією прав особи в кримінальному процесі, так і гарантією правосуддя.

Також суд зазначає, що в умовах змагальності процесу в багатьох випадках досить складно передбачити наперед напрямок розвитку подій під час судового розгляду, оскільки сторона захисту може вільно обирати свою тактику від повного визнання вини до повного її заперечення, вона може визнати певні фактичні обставини або навпаки висловити несподівані аргументи, які потребуватимуть перевірки, вона також може заперечувати допустимість чи достовірність одного, кількох або всіх доказів або навпаки не бачити в цьому сенсу тощо.

Саме така непередбачуваність змагального процесу потребує пошуку судом відповідного балансу конкуруючих інтересів держави, потерпілого, обвинуваченого та інших осіб у кожному конкретному випадку для того, щоб забезпечити справедливість процесу в цілому. Це також вимагає застосування такого підходу до тлумачення норм процесуального права, які мають відомий рівень абстрактності, щоб це не створило, ані невиправданих переваг однієї зі сторін процесу, ані невиправданих формальних перепон для реалізації сторонами своїх прав і обов`язків.

Як зазначив Європейський суд з прав людини, при застосуванні процедурних правил, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який буде впливати на справедливість процедури, так і зайвої гнучкості, яка призведе до нівелювання процедурних вимог, встановлених законом» (рішення у справі «Walchli v. France»).

Також Європейський суд з прав людини звернув увагу, що основним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що кримінальне провадження, в тому числі елементи такого провадження, пов`язані з процедурою, повинні бути змагальними. Право на змагальність означає, що в кримінальному провадженні як стороні обвинувачення, так і стороні захисту повинна забезпечуватись можливість бути обізнаною про факт подання іншою стороною зауважень та коментувати подані зауваження та докази (рішення у справі «Брандштеттер (Brandstetter) проти Австрії»).

Крім того, висловивши свою думку щодо певних доказів та похідних від них, суд заздалегідь, до постановлення остаточного судового рішення, висловить свою позицію за вказаним кримінальним провадженням, що вцілому може поставити під сумнів неупередженість суду і здатності його об`єктивно розглянути кримінальне провадження.

Зважаючи на викладене вище, суд дійшов висновку, що заявлене клопотання захисника задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 84, 86, 87, 89, 94, 290, 369 – 372 , 376 Кримінального процесуального кодексу України, суд

у х в а л и в:

Відмовити у задоволенні клопотання захисника обвинуваченого ОСОБА_1 адвоката Гедзика Василя Мироновича про визнання доказів очевидно недопустимими у кримінальному провадженні, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15 серпня 2019 року за № 62019140000000825, про обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 2 статті 367 Кримінального кодексу України.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Д.Б. Поворозник