Рішення № 101577775, 02.12.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа № 521/21966/20

Провадження №2/521/1703/21

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 листопада 2021 року Малиновський районний суд м. Одеси у складі головуючого судді Граніна В.Л., при секретарі Шкребтієнко Г.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради в особі Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування, про визнання договору дарування недійсним, -

ВСТАНОВИВ:

До Малиновського районного суду м. Одеси звернулася ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради в особі Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування, та просить визнати недійсним договір дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 , укладений 09.07.2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А., зареєстрованого в реєстрі за №736.

У підтвердження своїх вимог позивач посилається на те, що їй на праві спільної часткової власності належить Ѕ частка квартири АДРЕСА_1 , інша Ѕ частка належала ОСОБА_2 , який розпорядився своєю часткою вказаного майна шляхом укладеного оспорюваного договору. Однак, позивач вважає, що розпорядження відповідачем своєї Ѕ частки квартири є неправомірним, оскільки відсутня згода на це позивача, як співвласниці майна. Крім цього, позивач вважає, що ОСОБА_2 розпорядився майном, яке не перебуває у його власності, адже його частка у власності складає 45/100 часток. Поміж іншого, позивач посилається на те, що даний правочин порушує права їх спільної з ОСОБА_2 дитини, а саме права на житло та забезпечення належного рівня життя, безпечного довкілля (житла), захисту фізичного та психологічного здоров`я.

Позивач приймала участь у судовому засіданні разом з своїм представником, позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.

Представник відповідачів та відповідач ОСОБА_3 приймали участь у судовому засіданні, позовні вимоги не визнали та просили відмовити у їх задоволені у повному обсязі.

Представник третьої особи - Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради в особі Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування у судовому засіданні просив прийняти рішення з урахуванням інтересів дитини, при цьому зауважив, що при укладені оспорюваного договору необхідно було отримати згоду органу Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування.

Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані докази у їх сукупності, вислухавши думку учасників процесу, приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

У судовому засіданні встановлені наступні обставини і визначені відповідно до них правовідносини.

Судом встановлено, що 09.07.2019 року ОСОБА_4 , яка діяла від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності від 31.01.2019 року та ОСОБА_3 уклали договір дарування частки квартири, зареєстрований в реєстрі за №736, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А., відповідно до якого, ОСОБА_2 передав безоплатно у власність, а ОСОБА_3 прийняв у власність Ѕ частку трикімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 70,8 кв.м., житловою площею 30,0 кв.м.

Вказана частка квартири належала ОСОБА_2 на підставі рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 03.07.2013 року по справі №1519/2-1964/11, яка була набута ним в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Так, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 03.07.2013 року по справі №1519/2-1964/11, зокрема, було визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 70,8 кв.м., - в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя, а також визнано за ОСОБА_2 право приватної власності на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 70,8 кв.м., - в порядку поділу майна, що є об`єктом права спільної власності подружжя.

В подальшому ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про вселення та встановлення порядку користування вищевказаним житловим приміщенням. Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.12.2014 року по справі №521/5661/14-ц було вирішено, зокрема, усунути перешкоди ОСОБА_2 в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ; вселити ОСОБА_2 в квартиру АДРЕСА_1 ; виділити в користування ОСОБА_1 житлову кімнату " 4" пл.12,7 м2 та житлову кімнату "5" пл. 8,8 м2. Виділена доля складає 21,5 м2. Реальна доля складає 55/100 (21,5 м2 : 39,2 м2). В спільне користування виділити приміщення загальною площею 28,45 м2, в тому числі "3" - кухня пл.11,6 м2, "6" санвузол пл.5,2 м2, "1" - коридор пл.10,2 м2, лоджія - 4,9 м2. Додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15.04.2016 року по справі №521/5661/14-ц було вирішено виділити в користування ОСОБА_2 житлову кімнату «2» пл.17.5 м2. Реальна доля складає 45/100 (17,5 м2 : 39,2 м2).

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 11.04.2016 року по справі №521/14461/15-ц було вирішено стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 грошову компенсацію за зменшення частини спільного майна, яким користується ОСОБА_2 відповідно до його частки у праві спільної часткової власності, в сумі 1800,00 доларів США, що за курсом НБУ на час звернення з позовом до суду складає 38133,79 гривень.

При цьому, ідеальна доля в праві спільної часткової власності (1/2 частка) ОСОБА_2 та ОСОБА_1 не змінилася, рішенням суду був встановлений лише певний порядок користування житловим приміщенням.

ОСОБА_1 в позовній заяві стверджує, що ОСОБА_2 не мав права розпоряджатись Ѕ часткою, що складає 50/100 частини квартири АДРЕСА_1 , так як її частка права власності на вказану квартиру складає 55/100, що більше Ѕ частки квартири.

Суд не може погодитися з даними твердженнями, оскільки заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.12.2014 року по справі №521/5661/14-ц був встановлений лише порядок користування квартирою АДРЕСА_1 . В даному випадку судом не визнавалося право власності сторін на виділені в натурі долі для користування житловим приміщенням та не змінювався розмір часток у праві власності.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Як вказано в правовій позиції висловленої в постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі №6-1500цс15, а саме: «При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників».

Враховуючи наведену правову позицію, суд вважає, що при укладені оспорюваного правочину його сторонами не було порушено права позивача, так як їй та ОСОБА_2 на момент укладення договору належало по Ѕ частині квартири.

Стосовно тверджень позивача про те, що відповідач неправомірно розпорядився своєю часткою майна через відсутність на це її згоди, як співвласниці, то суд не може з ними погодитися, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 361 ЦК України, співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Статтею 362 ЦК України передбачено обмеження співвласника щодо розпорядження належною часткою у праві спільної часткової власності, але воно стосується виключно продажу частки у праві спільної часткової власності, переважне право на купівлю якої має інший співвласник.

Відповідно до ч. 1 ст. 362 ЦК України, у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Тобто, чинним законодавством не передбачено переважне право інших співвласників на придбання частки у випадках її відчуження іншим чином: шляхом укладення договорів дарування, міни, ренти, довічного утримання, спадкового договору або складання заповіту.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно ст. 718 ЦК України, дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

Відповідно до ч. 2 ст. 719 ЦК України, договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ст. 720 ЦК України, сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальна громада. Договір дарування від імені дарувальника може укласти його представник. Доручення на укладення договору дарування, в якому не встановлено імені обдаровуваного, є нікчемним.

Відповідно до ч. 1 ст. 722 ЦК України, право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Отже, шляхом укладення оспорюваного договору, відповідачі жодним чином не порушили право позивача на розпорядження належної їй Ѕ частки спірного майна.

Також, на думку суду, не було порушено вимоги ч. 1 ст. 358 ЦК України, згідно якої право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Виходячи з трактування даної норми, право спільної часткової власності здійснюється ОСОБА_2 та ОСОБА_1 шляхом користуванням спірним майном в порядку, визначеним заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 08.12.2014 року по справі №521/5661/14-ц та додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 15.04.2016 року по справі №521/5661/14-ц. В свою чергу, розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності співвласники мають право самостійно у відповідності до ч. 1 ст. 361 ЦК України.

Щодо посилань позивача про те, що в результаті укладення спірного правочину було порушено права неповнолітньої дитини - ОСОБА_6 , 2003 року народження, суд вважає вказати наступне.

Як вже зазначалось, на момент укладення спірного договору, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 належало по Ѕ частки квартири. Право власності на Ѕ частку вищезазначеної квартири зареєстровано за ОСОБА_3 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 09.07.2019 року, на підставі оскаржуваного договору дарування.

Отже, спільний син позивачки та відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_6 не мав право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Під час розгляду справи встановлено, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 02.06.2016 року по справі за №521/14791/15-ц ОСОБА_1 та її неповнолітніх дітей вселили в квартиру АДРЕСА_3 . На даний час всі вони прописані в даній квартирі, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання.

Матеріалами справи встановлено, що спільна неповнолітня дитина позивача та відповідача на момент укладення договору не мала місця реєстрації у вищезазначеній квартирі, тому ні право власності, ні право користування неповнолітньої дитини оскаржуваною угодою не порушувалось.

Суд звертає увагу, що саме для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна (стаття 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей»).

Відповідно до статті 177 Сімейного Кодексу України, батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов`язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

Вказана норма Сімейного кодексу України направлена на посилення захисту житлових та майнових прав дітей і надає право органам опіки та піклування відмовляти у наданні батькам дитини згоди на вчинення правочинів, в результаті яких порушуються права на житло такої дитини, тобто дитина буде позбавлена права власності або права користування житлом без надання іншого рівноцінного житла або покращення житлових умов.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

Відповідно до ст. 71 ЦК України, батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з пунктом 3.1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5 Посвідчення правочинів за участю дітей, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування у разі укладення правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) права, за якими підлягають державній реєстрації, у тому числі договорів щодо поділу, обміну житлового будинку, квартири за участю малолітніх осіб, а також осіб, над якими встановлено опіку або піклування, нотаріус перевіряє наявність дозволу органу опіки та піклування на укладення таких правочинів.

Відповідно до ст. 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування (стаття 71 цього Кодексу), є нікчемним . На вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Враховуючи обставини справи, будь-яка з вище перелічених норм законодавства під час укладення спірної угоди порушена не була, чинним законодавством не передбачена необхідність батькам отримувати згоду їх неповнолітніх дітей на здійснення правочинів щодо нерухомого майна, будь-яких речових прав на яке дитина не має.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Так, ОСОБА_2 реалізував своє право власника на розпорядження належним йому майном уклавши договір дарування з ОСОБА_3 .

За приписами ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

У відповідності з ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Разом з тим, в силу положень ст. 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Пунктом 24 Постанови Пленуму ВСУ №9 від 06.11.2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними, зазначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Матеріали справи свідчать про те, що спірний договір дарування нерухомого майна посвідчений нотаріально, що вимагається ст. 657 Цивільного кодексу України, та зареєстрований у відповідному реєстрі, що відповідає ст. 210 Цивільного кодексу України. Договір вчинено повноважними особами, що мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників правочину було вільним та відповідало їх внутрішній волі. Даний правочин було спрямовано на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідачі підтвердили, що усі умови договору сторонами виконані в повному обсязі та майно було передано новому власнику.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення (відповідна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 06.07.2015 року № 6-301цс15).

Також, суд вважає за необхідне зазначити, що за загальним правилом, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).

З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа, в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 56, 57 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналізуючи зазначені норми права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, з`ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, кожний окремо й у їх сукупності, суд приймає їх до уваги й вважає, що в судовому засіданні позивачем не доведено належними та допустимими доказами те, що відповідачі порушують, не визнають або оспорють її права.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що позивач має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачами, але в судовому засіданні не доведено, що відповідачі порушують права позивача у справі. Тому, у відповідності до ст. ст. 15, 16 ЦК України, її права не підлягають судовому захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Крім того, у постанові від 20.02.2019 року у справі №522/3665/17 Верховний Суд України вказав, що позивач не визначив, з яким конкретним матеріальним або нематеріальним благом пов`язаний його інтерес та що цей інтерес належить саме позивачу. Позивач не обґрунтував свій особистий, безпосередній, індивідуальний інтерес. Безпосередньо позивач не є потерпілим від оскаржуваного рішення, оскільки воно не спричинило суттєвого негативного впливу саме на позивача і він не зазнав жодної реальної шкоди. Зазначені обставини не свідчать про очевидну відсутність у позивача матеріально-правової заінтересованості і були встановлені лише під час судового розгляду справи. Встановлення відсутності матеріально-правової заінтересованості позивача є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до ч.ч. 1, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскільки у задоволенні позовних вимог суд відмовляє, позивачу не повертаються судові витрати, на підставі вимог ст. 141 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 81, 82, 141, 259,263-265 268,354,355 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В:

У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 (мешкає за адресою: АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ) до ОСОБА_2 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 (зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_3 ), третя особа Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради в особі Відділу забезпечення діяльності органу опіки та піклування (юридична адреса: м. Одеса, вул. Ген. Петрова, 22, ЄДРПОУ 26303175), про визнання недійсним договору дарування Ѕ частки квартири під АДРЕСА_1 , укладеного 09.07.2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А., зареєстрованого в реєстрі за №736, - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення шляхом подання апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду.

Головуючий