Рішення № 101560390, 02.12.2021, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 грудня 2021 року м. ПолтаваСправа № 440/12396/21

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді – Удовіченка С.О., розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області № 158 від 28 вересня 2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковому захисту,

- зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Полтавській області повторно розглянути заяву про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В обгрунтування позовної заяви позивач зазначив, що не може повернутися на батьківщину, оскільки перебуває у розшуку представниками радикальної організації "Хамас". Крім того, при прийнятті оскаржуваного наказу відповідачем не взято до уваги, що в Палестині, а саме в Секторі Газа існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено проводити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

29 жовтня 2021 року до Полтавського окружного адміністративного суду надійшов відзив Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області на позов. У відзиві відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказуючи на їх безпідставність. Зазначив, що позивач ще у 2020 році звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак за результатами розгляду такої заяви останньому було відмовлено і правомірність такої відмови підтверджена постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року по справі № 420/1257/20. Звертаючись до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області побоювання заявника грунтуються виключно на належності його брата та батька до руху "Фатх", яке є опозицією до руху "Хамас". Однак, в ході проведених співбесід з`ясовано, що заявник не володіє жодною інформацією, яка стосується руху "Фатх". Також не надано жодної інформації про посаду, яку нібито займав його бать в організації "Фатх", які саме функції він виконував, та в чому саме йому допомагав брат. Зазначив, що до моменту імовірно арешту батька не знав, де він працює. З наміром обгрунтувати своє побоювання повернення в країну постійного проживання через імовірність арешту заявник зазначив, що його батько та брат на даний час знаходяться у в`язницю, куди потрапили незаконно. в ході співбесіди встановлено, що метою приїзду заявника на територію України був не пошук захисту, а отримання якісної вищої освіти, легалізація на території країни та пошук роботи (а.с. 157-163).

Відповідно до частини восьмої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їхні усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні факти та відповідні до них правовідносини.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 10 вересня 2021 року звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 35).

За результатами розгляду заяви ОСОБА_1 10 вересня 2021 року Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області направило останньому повідомлення № 8 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до вказаного повідомлення, підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є наказ № 158 від 28 вересня 2021 року Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (а.с. 20).

Як зазначено у наказі Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області № 158 від 28 вересня 2021 року підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стала відсутність підстав передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (а.с. 141).

Не погоджуючись з правомірністю наказу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області № 158 від 28 вересня 2021 року, позивач звернувся до суду.

По суті спірних правовідносин, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі Закон України №3671-VI), біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

За приписами пункту 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно частин першої та другої статті 5 Закону України № 3671-VI, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини першої статті 7 Закону України №3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

За змістом частини 1першої статті 8 Закону України №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника.

Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Частинами першою та другою статті 9 Закону України № 3671-VI передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

За змістом частин одинадцятої та дванадцятої статті 9 Закону України № 3671-VI, після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Згідно частини п`ятої статті 10 Закону України № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як передбачено частиною другою статті 12 Закону України № 3671-VI рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду.

Відповідно до ппункту 2.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07 вересня 2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або її законний представник, у випадках, передбачених Законом:

а) встановлює особу заявника;

б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов`язки, а також про наслідки невиконання обов`язків;

г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача;

ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону (3671-17) порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) з`ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні);

е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви;

є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі Конвенція), була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Статтею 2 Протоколу N 4, якою у відповідній частині передбачено наступне:

"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві".

Стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує кожному право залишати будь-яку країну, щоб переїхати до будь-якої іншої країни на власний вибір, куди його можуть пустити. (див. цитоване рішення Peltonen, стор. 43, і цитовані рішення Baumann, §§ 62-63, Napijalo, §§ 69-73, і Nalbantski, § 61). Тож слід встановити, чи таке порушення було «передбачене законом», переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених статтею 2 § 3 Протоколу № 4, і чи воно було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї або цих цілей. (див.п.30 рішення у справі «STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ» (Заява № 29713/05) від 27 листопада 2012 року, яке набуло статусу остаточного 27.02.2013 р.)

Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29 квітня 2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

Згідно Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:

a) наведення доводів проти свого вислання;

b) перегляду своєї справи;

c) представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом (стаття 1).

Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Положення цієї Конвенції не поширюються на тих осіб, щодо

яких є серйозні підстави вважати, що вони:

a) вчинили злочин проти миру, військовий злочин або злочин проти людяності, як це визначено в міжнародних актах, укладених з метою вжиття заходів щодо подібних злочинів;

b) вчинили тяжкий злочин неполітичного характеру за межами країни, яка надала їм притулок, і до того, як вони були допущені до цієї країни як біженці;

c) винні у вчиненні дій, які суперечать цілям і принципам Організації Об`єднаних Націй.

Ст.1 Згідно Розділу 1 Цілі та Принципи Статуту ООН

Організація Об`єднаних Націй має на Меті:

1. Підтримувати міжнародний мир та безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру й придушення актів агресії, або інших порушень миру, і проводити мирними засобами, відповідно до принципів справедливості та міжнародного права, залагоджування або розв`язання міжнародних конфліктів або ситуацій, що можуть призвести до порушення миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на основі дотримання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво в сфері розв`язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру й у заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови та релігії.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців( надалі Керівництво) ,особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пунктами 66 та 195 Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Згідно із Позицією УВКБ ООН Про обов`язки та стандарти доказів у біженців 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.

Згідно пунктів 10, 11 вказаної Позиції неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей їй можна вірити.

Приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 (надалі Директива № 8043/04) передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/EU серйозна шкода включає в себе:

- смертну кару або приведення її у виконання;

- тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження;

- серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Суд вважає, що у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, а єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.

Аналогічний правовий висновок зазначений у постанові Верховного суду від 14 березня 2018 року по справі 820/1502/17,

Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття "цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Під час звернення ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту останній зазначив, що основною причиною неможливості повернення до країни походження є побоювання бути арештованим представниками радикального руху "Хамас" через те, що батько та брат є активними учасниками руху "Фатх" (а.с. 35).

Разом з тим, за результатами аналізу матеріалів особової справи позивача (а.с. 33-154) неможливо також визначити жодні обставини або конкретні елементи, які б могли вказувати на наявність обґрунтованих побоювань переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни попереднього постійного проживання, а саме :

- позивач ніколи не був членом організації "Фатх", не підтримував її ідеологію, не пропагував її ні в приватному житті, ні публічно,

- позивач ніколи не виступав на будь-яких демонстраціях чи мітингах, політикою не інтересувався / батька та брата в їх ідеології не підтримував,

- побоювання позивача грунтуються на належності його брата та батька до руху "Фатх",

- позивач не знає чим займалися його батько та брат,

- позивач не може надати підтверджуючі документи арешту батька та брата, про арешт дізнався з телефонного дзвінка матері,

- документи додані позивачем до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту отримані від матері, як сканкопії,

- позивач не переслідують силові та державні органи Палестини,

- метою прибуття позивача на територію України був не пошук захисту, а отримання вищої освіти. Причиною звернення за захистом в країні заявник називає те, що наразі він хоче отримати освіту, а причиною виїзду з країни постійного проживання "для навчання",

- у позивача не виникало проблем з налагодженням соціальних зав`язків з цивільним населенням на території країни попереднього постійного проживання, що створює можливість для адаптації у випадку повернення на територію Палестини,

- позивач особисто та безперешкодно звертався до відповідних представництв на території країни попереднього постійного проживання з метою оформлення необхідних для виїзду до України документів, безперешкодно перетнув контрольний пункт пропуску.

Судом також досліджено лист Головного управління ДМС України в Одеській області від 14 вересня 2021 року № 5100.5.1/28503-21, з якого випливає, що ОСОБА_1 23 січня 2020 року звертався із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, але отримав відмову. Вказану відмову оскаржено в судовому порядку, при цьому, за результатами апеляційного перегляду справи, постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року по справі № 420/1257/20 вимоги ОСОБА_1 залишені без задоволення (а.с. 95)

Як слідує із постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року по справі № 420/1257/20 (офіційне посилання в Єдиному державному реєстрі судових рішень - http://reestr.court.gov.ua/Review/94636575):

" ... - позивач ніколи не був членом жодних політичних, релігійних, громадських або військових організацій на території країни попереднього постійного проживання (арк. 4-5 анкети від 24.01.2020), не займався активістською, громадською або протиправною діяльністю (арк. 8 протоколу співбесіди від 28.01.2020) на території країни попереднього постійного проживання;

- позивач ніколи не був учасником міжрелігійних та/або міжетнічних конфліктів (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020).

- у позивача не виникало проблем з налагодженням соціальних зав`язків з цивільним населенням на території країни попереднього постійного проживання (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.01.2020), що створює можливість для адаптації у випадку повернення на територію Палестини;

- під час проживання на території країни попереднього постійного проживання позивач мав можливість вільного доступу до лікарень, державних та комерційних установ (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.01.2020);

- ані у позивача, ані у його близьких родичів ніколи не виникало проблем з палестинською владою (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020);

- по відношенню до позивача не висувались офіційні обвинувачення на території країни попереднього постійного проживання (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020), позивач не притягався до кримінальної відповідальності, по відношенню до нього не застосовувались заходи адміністративного примусу (арк. 4-5 анкети від 24.01.2020), у позивача не виникало проблем з оформленням проїзного документа (арк. 7 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020), що вказує на відсутність жодних проблем або конфліктів з палестинською владою, можливістю налагодження належних соціальних зав`язків на території країни походження;

- позивач мав би можливість безперешкодного вступу та подальшого навчання у виші на території країни попереднього постійного проживання, однак, він мав низькі оцінки внаслідок чого не міг вступити до медичного вишу на Батьківщині (арк. 7 протоколу співбесіди від 28.01.2020);

- позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які б були пов`язані з його расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (арк. 4-5 анкети від 24.01.2020).

- виїзд позивача до України був обумовлений не загрозою зазнати переслідування або протиправного ставлення, а бажанням здобуття освіти на території України (арк. 1-2 заяви від 23.01.2020 року, арк. 4 анкети від 24.01.2020),

- позивач особисто та безперешкодно звертався до відповідних представництв на території країни попереднього постійного проживання з метою оформлення необхідних для виїзду до України документів, безперешкодно перетнув контрольний пункт пропуску (арк. 3-4 анкети від 24.01.2020).

- позивач при зверненні зазначив, що ним був поданий позов проти організації «ХАМАС» з вимогою термінового звільнення батька та брата (арк. 1 заяви від 23.01.2020), та зазначене значно ускладнить становище позивача у випадку повернення на Батьківщину, однак, в ході подальшого опитування зазначив, що позов до суду був поданий його матір`ю через адвоката, а він лише в телефонному режимі обговорював зміст позову (арк. 8 протоколу співбесіди від 28.01.2020), однак, жодних документальних доказів стосовно подачі позову та відповіді на зазначений позов особою не було надано.

- позивач вказав, що у випадку повернення до Палестини, а саме до Сектору Газу його арештують представники руху «ХАМАС» (арк. 5 протоколу співбесіди від 28.01.2020), але підозри позивача необґрунтовані , не містять чіткої деталізації та спростовуються можливістю повернення до Сектору Газу.

- позивач мав можливість вільного пересування містами, зокрема свій паспортний документ він оформив у м. Рамалла, що свідчить про можливість вільного звернення до представників органів державної влади країни громадянської належності та отримання відповідних послуг на Батьківщині, (арк. 1 анкети від 24.01.2020).

- ані позивач , ані інші члени його родини не постраждали від військових сутичок на території Палестини (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 07.02.2020).

- твердження позивача про арешт брата та батька є загальними, не деталізованими та не обґрунтованими (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020).

- отримання позивачем української візи у 2017 році на навчання вказують на відсутність елементу його переслідування з боку представників державної влади.

- твердження позивача щодо неможливості повернення до регіону постійного місця проживання через ускладнену соціально-політичну та безпекову ситуації спростовуються усними твердженнями, наданими позивачем під час проведення протоколів співбесід. Так, позивач повідомив, що всі його близькі родичі, а саме: батько, матір та брат проживали постійно у Секторі Газу, районі Хан-Юніс. ані він, ані його родичі місце постійного проживання не змінювали на Батьківщині (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020),родина позивача мала середній рівень життя у Палестині: батько займався адвокатською практикою протягом 25 років, брат працював інженером-будівельником, мати домогосподарка (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.01.2020), члени родини позивача не постраждали від військових сутичок в Палестині, мають можливість безперешкодно користуватись державними послугами та сервісами в Палестині (арк. б додаткового протоколу співбесіди від 07.02.2020). Позивач часто підтримує зв`язок зі своєю матір`ю (арк. 7 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020).

- позивач не відмовляється від користування захистом країни походження, про що свідчить звернення до Палестинської національної адміністрації з метою оформлення нового паспортного/проїзного документу.

- опитування позивача свідчить про відсутність будь-яких проблем із ймовірним членством батька та брата у політичній організації «ФАТХ» на Батьківщині, це підтверджується усними твердженнями повідомленими позивачем під час розгляду особової справи з приводу відсутності у членів родини будь-яких проблем із угрупуванням «ХАМАС» (арк. 7 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020), позивач не зазначив інформацію про ймовірні переслідування представниками руху «ХАМАС» близьких родичів (арк. 5 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020), позивач та члени його родини не зазнавали особистого примусового вербування до лав організації «ХАМАС» (арк. 4 дод. протоколу співбесіди від 07.02.2020).

Крім того , на цей час президентом Палестини є ОСОБА_20 , який очолює політичну організацію «ФАТХ».

- позивач з 02.09.2017 до 23.02.2020 (майже 3 роки) не звертався за міжнародним захистом та більш того, з 14.09.2018 до моменту звернення (23.02.2020) майже 2 роки перебував на території України у якості нелегального мігранта, чим порушив вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» ... ".

Суд зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" або зазнати серйозної шкоди, пов`язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.

Побоювання особи є власним оціночним (суб`єктивним) судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. В той же час ситуація у країні походження є об`єктивним доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним станом у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. При цьому побоювання можуть ґрунтуватися не лише на власному досвіді біженця, а й на досвіді інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Подібні висновки наведено у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2019 року у справі №440/134/19 та від 21 листопада 2019 року у справі №816/2279/17, які враховуються судом з огляду на приписи частини п`ятої статті 242 КАС України.

Матеріали міграційної справи ОСОБА_1 не вказують на наявність обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за ознаками для визначення статусу біженця, а саме: за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Під час анкетування та проведення співбесіди в органі міграції конкретних фактів політичного / релігійного / ідеологічного переслідування позивач не навів.

Оскільки позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, смертної кари та нелюдського поводження, надані позивачем відомості свідчать про те, що до міграційного органу позивач звернувся не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно з метою легалізації свого статусу в Україні.

Зважаючи на встановлені в ході судового розгляду фактичні обставини справи, зібрані докази та враховуючи вищенаведені норми законодавства, якими урегульовано спірні відносини, суд доходить висновків про відсутність правових підстав для визнання протиправними та скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області № 158 від 28 вересня 2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додатковому захисту

Таким чином позов задоволенню не підлягає.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до управління Державної міграційної служби України в Полтавській області (вул. Пушкіна, 63, м. Полтава, Полтавська область, 36039, ідентифікаційний код 37829297) про скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя С.О. Удовіченко