Рішення № 101557702, 01.12.2021, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2021 року ЛуцькСправа № 140/9521/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого - судді Димарчук Т.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Володимир-Волинської міської ради про визнання протиправним розпорядження та поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (позивач) звернулася із позовом до Володимир-Волинської міської ради (відповідач) про визнання протиправним розпорядження Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 №244-рк, поновлення на посаді начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнення моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що розпорядженням Володимир-Волинського міського голови № 55-рк від 02.11.2020 ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради.

14.04.2021 позивача попереджено про скорочення займаної нею посади у відділі. Одночасно запропоновано зайняти вакантну посаду головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету міської ради. Розпорядженням Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 № 244-рк позивача звільнено з 05.08.2021 з посади начальника з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради у зв`язку із скороченням штату працівників і відмовою від переведення на іншу посаду. Позивач вважає її звільнення незаконним, а розпорядження № 244-рк протиправним і таким, що порушує гарантоване Конституцією України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод право на працю, оскільки незважаючи на те, що відмову від запропонованої посади остання підписала 06.08.2021, оскаржуване розпорядження видане ще 02.08.2021, тобто ще до моменту отримання міською радою згаданої відмови. Крім того, попередження про звільнення відбулося в період тимчасової непрацездатності.

Позивач звертає увагу на те, що з моменту попередження про наступне вивільнення (14.04.2021) і по дату звільнення (05.08.2021) відповідач не пропонував ОСОБА_1 іншої рівноцінної посади та/або іншої роботи у Володимир-Волинській міській раді за кваліфікацією, окрім посади головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету міської ради, яка має значно нижчий розмір посадового окладу, що свідчить про порушення процедури звільнення, а саме статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). При цьому, в період з 14.04.2021 по 05.08.2021 у Володимир-Волинській міській раді була наявна значна кількість вакантних посад, адже саме в цей час було створено ряд нових виконавчих органів міської ради.

Позивач наголошує, що у цей період була вакантною посада начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради. Тобто, як на час попередження про звільнення, так і на момент звільнення ОСОБА_1 , відповідач мав реальну можливість перевести її на посаду начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради або іншу рівнозначну керівну посаду. Таким чином, при звільненні позивача із займаної посади, відповідачем не було дотримано принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації (пункт 7 частини другої статті 2 КАС України).

Крім того, позивач вказує, що має більше 18 років стажу служби в органах місцевого самоврядування, зокрема більше 6 років - на керівних посадах, в межах категорії посад в органах місцевого самоврядування їй присвоєно сьомий ранг посадової особи місцевого самоврядування (єдина посадова особа в міській раді, яка має такий ранг), неодноразово нагороджувалась почесними грамотами та подяками, проте зазначені обставини не були враховані відповідачем при звільненні з займаної посади.

Також позивач звертає увагу, що розпорядженням № 244-рк ОСОБА_1 звільнено з 05.08.2021 з посади начальника з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради у зв`язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України. Однак, як штатний розпис відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради, так і штатний розпис нового відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради передбачає функціонування відділу в складі трьох посадових одиниць. Таким чином, оскільки на думку позивача, не мало місце ні скорочення посади начальника відділу, ні скорочення штату працівників відділу, тобто відсутній юридичний факт змін в організації виробництва і праці, який є підставою для звільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відтак звільнення її із займаної посади у зв`язку зі скороченням штату, як це зазначено в оскаржуваному розпорядженні, є грубим порушенням порядку розірвання трудового договору з ініціативи власника у відповідності до вимог статей 36, 40, 49-2 КЗпП України.

Враховуючи наведені численні порушення процедури звільнення, вважає, що при прийнятті розпорядження Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 № 244-рк останній діяв не на підставі закону, яким врегульовано спірні відносини; необгрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, нерозсудливо, непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Крім того, позивач вказує, що через безпідставне її звільнення вона була позбавлена можливості користуватись, передбаченими статями 43, 49 Конституції України правом на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає і достатнє харчування, одяг, житло, належне лікування, що в подальшому призвело до моральних страждань і вимагає додаткових зусиль для організації життя, а тому просить стягнути з відповідача 20000,00 грн моральної шкоди.

На підставі наведеного просить позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 20.09.2021 прийнято дану позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за цим позовом та розгляд справи ухвалено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України) (а.с.77).

У поданому до суду відзиві на позовну заяву від 06.10.2021 №2108/1-21/2-21 (а.с.81-88) Володимир-Волинська міська рада позов не визнала, вважає його безпідставним та таким, що не підлягає до задоволення з тих підстав, що рішенням Володимир-Волинської міської ради «Про реорганізацію відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир- Волинської міської ради» №5/31 від 19.03.2021 прийнято рішення згідно пункту 1 реорганізувати відділ з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради шляхом перетворення у відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, відповідно до чинного законодавства. У пункті 8 згаданого рішення вказано: відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради (Ліщук І.С.) провести необхідну роботу, пов`язану з попередженням працівників про зміни в організації виробництва і праці відповідно до статті 32 КЗпП України та про можливе вививільнення на підставі статті 49-2 КЗпП України.

На підставі розпорядження міського голови №52-рк від 07.04.2021 «Про попередження працівників відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради», враховуючи рішення Володимир- Волинської міської ради восьмого скликання №5/31 «Про реорганізацію відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир- Волинської міської ради» від 19.03.2021 позивача ОСОБА_1 було попереджено, що її посада у відділі з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради підлягає скороченню. Одночасно вищезазначеним попередженням позивачу було запропоновано зайняти вакантну посаду відповідно до її спеціальності та кваліфікації - головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради. До того ж посилання позивача на той факт, що попередження про звільнення відбулося в період тимчасової непрацездатності є безпідставними, адже жодним чином не суперечить вимогам законодавства зокрема встановленому КЗпП України, а саме статті 49-2 КЗпП України порядку попередження працівників про їх наступне вивільнення. На думку відповідача, зобов`язання по працевлаштуванню позивача були виконані, оскільки їй була запропонована посада головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету міської ради, тобто трудові гарантії позивача, як працівника порушені не були. Крім того, чинним законодавством не передбачений обов`язок роботодавця запропонувати будь-яку роботу працівнику незалежно від його професії та спеціальності у кожній новій юридичній особі, які були утворені внаслідок реорганізації виконавчих органів міської ради, оскільки посади начальників відділів та управлінь виконавчого комітету міської ради вимагали наявності спеціальних знань та наявності відповідної освіти. Отже, посилання позивача, на те що їй не було запропоновано в новоутворених виконавчих органах міської ради керівну посаду, а відтак Володимир-Волинською міською радою не було дотримано принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації є таким, що не ґрунтується на положеннях законодавства.

Крім того, відповідач вказує, що на час попередження 14.04.2021 позивача про скорочення її посади та наступне вивільнення, на інші керівні посади, які (як стверджує позивач) не були їй запропоновані, було оголошено конкурси, а тому переведення ОСОБА_1 на одну із таких посад суперечило б діючому законодавству.

Також відповідач звертає увагу, що позивачем подавались заяви на участь в конкурсі на посаду начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, однак позивач не з`являлась на проведення даного конкурсу. Позивачем були подані заяви на участь в конкурсі і на інші посади, однак ОСОБА_1 на них також не з`являлась.

Стосовно вимоги позивача щодо стягнення з Володимир-Волинської міської ради на користь позивача моральної шкоди в розмірі 20000,00 грн, відповідач вважає, що дана вимога є безпідставною та необгрунтованою, оскільки позивачем не надано до суду належних доказів порушення її законних прав, які б призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя. Позивачем не конкретизовано, яка саме моральна шкода була заподіяна, та не наведено обґрунтувань причинно-наслідкового зв`язку виникнення зазначеної шкоди та дії (бездіяльність) відповідача, що є обов`язковою умовою для встановлення судом обґрунтованості заявленої моральної шкоди. Позивачем не зазначено конкретних фактів, які б у системному зв`язку з діями відповідача утворювали підстави для стягнення з відповідача моральної шкоди.

З наведених підстав просив у задоволенні позову відмовити повністю.

У відповіді на відзив від 18.10.2021 (а.с. 145-155) представник позивача просив позов задовольнити повністю, оскільки роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи. Крім того, незрозуміло, яким чином при попередженні про звільнення відповідач міг запропонувати позивачу посаду головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету міської ради, адже згідно з відповіддю на адвокатський запит вказана посада у період з 14.04.2021 по 05.08.2021 не була вакантною. Вказане свідчить або про факт недотримання трудового законодавства в частині пропозиції зайняти посаду, яка фактично не є вакантною, або про спробу ввести адвоката та суд в оману, надавши неповний перелік вакантних посад.

Представник позивача зазначає, що у відзиві Володимир-Волинська міська рада зазначає, що керівні посади (у тому числі посада начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради) не були вакантними в розумінні законодавства, на яку позивач могла бути переведеною. Між тим, таке тлумачення законодавства є хибним, адже у разі проведення конкурсного відбору на відповідну посаду, якщо запропонована посада є вищою за посаду, яку працівник займає до реорганізації, працівник дає свою згоду, після чого подає документи на конкурс на зайняття даної посади. Якщо посада, яка пропонується працівнику, рівнозначна чи нижча за нинішню його посаду - проводиться звичайне переведення працівника. Крім того, факт відмови позивача від участі в конкурсі пояснюється тим, що на час його проведення позивач перебувала на самоізоляції як така, що контактувала з особою, в якої підтвердилася коронавірусна хвороба (її чоловіком ОСОБА_2 ). Факт оголошення конкурсу на певну посаду не звільняє роботодавця від обов`язку по працевлаштуванню працівника, як це передбачено статтею 49-2 КЗпП України.

Крім того, відповідач стверджує, що ним було дотримано принцип рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації. Однак, представник відповідача зауважує, що інші працівники реорганізованого відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради без будь-якого конкурсу були переведені до новоствореного відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради, і з певних причин лише колишньому начальнику відділу не знайшлося нового робочого місця. Відповідачем не надано доказів про те, що при скороченні штату були залишені працівники із більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці ніж позивач. Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

Крім того, представник позивача вказує, що відповідачем не спростовано того факту, що попередження відповідача про наступне вивільнення та фактичне звільнення з посади відбулися на різних правових підставах.

У запереченнях на відповідь на відзив від 23.10.2021 №2280/1-21/2-21 (а.с.171-174) відповідач наголошує на тому факті, що на момент повідомлення позивача про її наступне вивільнення у зв`язку із скороченням її посади 14.04.2021, на посаду начальника новостворюваного відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення було оголошено конкурс ще 09.03.2021, а позивачем самостійно, ще до моменту її попередження було прийнято рішення про зайняття посади начальника відділу шляхом участі та проходження конкурсного відбору, що підтверджується поданою заявою від 09.04.2021. В такому випадку переведення на посаду було неможливими, з підстав зазначених вище. Адже, виходячи із розуміння згаданих вище норм законодавства випливає, що у разі проведення конкурсу на зайняття вакантної посади, призначення особи на таку посаду здійснюється лише за результатами конкурсного відбору у разі його успішного проходження. Щодо інших працівників відділу, то дані особи надали свою згоду на переведення на запропоновані їм посади.

На думку відповідача, під час здійснення процедури звільнення позивача, було дотримані усі вимоги чинного трудового законодавства України. А відповідачем саме з метою залучення висококваліфікованих службовців, здатних професійно виконувати посадові обов`язки у виконавчих органах міської ради були проведені відповідні конкурси.

У додаткових поясненнях від 23.10.2021 представник позивача вказує, що у запереченні відповідачем зазначено, що переведення на посаду, на яку вже було оголошено конкурс, можливе лише у разі якщо конкурс не відбувся або його було скасовано. Між тим, відповідач сам зазначає, що конкурс на заміщення вакантної посади начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради оголошений 09.03.2021 за розпорядженням міського голови № 37-рк, не відбувся. Таким чином, відразу ж після встановлення факту, що оголошений 09.03.2021 конкурс не відбувся і до моменту прийняття розпорядження від 21.05.2021 № 78-рк про оголошення повторного конкурсу Володимир-Волинська міська рада була зобов`язана запропонувати позивачу посаду начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету міської ради, надто з огляду на те, що вона висловила бажання зайняти цю посаду шляхом подання заяви про участь у конкурсі ще до того моменту, коли її попередили про наступне так зване «скорочення» її попередньої посади. Відповідач також акцентує увагу на тому, що інші працівники відділу були переведені на відповідні посади, адже на відміну від позивача надали згоду на таке переведення. Разом із тим, відповідач не уточнює, що ці працівники були переведені на рівнозначні посади, а не на нижчі, як це пропонувалося позивачу, а також те, що їм пропонувалися посади у тому ж реорганізованому відділі медичного забезпечення, а не в іншому структурному підрозділі, як це відбувалося з позивачем (а.с.183-185).

Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 03.11.2021 було задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів та витребувано у відповідача інформацію про наявність у період з 14.04.2021 по 05.08.2021 вакантних посад (а.с.190)

У свою чергу, ухвалою суду від 03.11.2021 відмовлено у задоволенні клопотання представника позивача про розгляд даної справи у судовому засіданні з повідомленням сторін (а.с. 193).

У заяві від 10.11.2021 №2427/1-21/2-21 відповідачем було надано витребувану судом інформацію, крім того повідомлено, що на жодну із керівних посад виконавчих органів міської ради, які були реорганізовані, зокрема начальників управління, заступників начальників управління, керівників відділів посадові особи не були призначенні шляхом їх переведення. Призначення на такі посади здійснювалося лише за результатами конкурсного відбору. Інші посади, на які не було оголошено конкурс, були запропоновані працівникам реорганізованих відділів та управлінь та не були вакантними в розумінні законодавства, на яку особа може бути призначена до моменту відмови особи від зайняття такої посади або призначення особи, якій вона була запропонована (а.с.197-199).

Дослідивши письмові докази, а також пояснення, викладені учасниками справи у заявах по суті справи, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення з таких мотивів та підстав.

Судом встановлено, що розпорядженням Володимир-Волинського міського голови від 02.11.2020 №55-рк ОСОБА_1 призначено з 03.11.2020 на посаду начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради, за згодою, по переводу (а.с.96).

Відповідно до рішення Володимир-Волинської міської ради Волинської області від 19.03.2021 №5/31 міська рада вирішила реорганізувати відділ з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради шляхом перетворення в відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, відповідно до чинного законодавства. Відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради вважати правонаступником всього майна, прав та обов`язків відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради (а.с.29-31).

Як вбачається з попередження від 14.04.2021 №40/1-3.28 позивача попереджено, що її посада у відділі з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради підлягає скороченню. Одночасно позивачу запропоновано зайняти вакантну посаду головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради (а.с.13).

Згідно з розпорядженням від 02.08.2021 №244-рк ОСОБА_1 з 05.08.2021 звільнено з посади начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради у зв`язку із скороченням штату працівників і відмовою від переведення на іншу роботу пункт 1 статті 40 КЗпП (а.с.25).

Позивач, вважаючи протиправним розпорядження про звільнення її з посади начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради, звернулась із даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Положеннями статті 43 Конституції України визначено, що кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду діяльності, реалізовує програми професійно - технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтями 1, 3 КЗпП України передбачено, що Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини. Законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 5-1 КЗпП України установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною четвертою статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Положеннями частини другої статті 40 КЗпП України передбачено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу.

Статтею 42 КЗпП України визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Частинами першою-третьою статті 49-2 КЗпП України передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Аналізуючи вищенаведені норми трудового законодавства, слід дійти висновку про те, що звільнення працівника за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України допускається лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі скорочення чисельності або штату працівників.

Виходячи з нормативного тлумачення частини першої статті 40, частин першої, третьої статті 49-2 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, наприклад, державного підприємства в орендне підприємство або підприємства в господарське товариство) дія трудового договору працівника продовжується (частина третя статті 36 КЗпП України). При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Досліджуючи спірні правовідносини судом встановлено, що ОСОБА_3 було звільнено з посади начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату працівників та відмовою від переведення на іншу роботу, що підтверджується розпорядженням міського голови від 02.08.2021 №244-рк.

Разом з тим, як було встановлено судом Володимир-Волинська міська рада Волинської області прийняла рішення від 19.03.2021 №5/31 про реорганізацію відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради шляхом перетворення у відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської. Згідно з пунктом 8 вказаного рішення, відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради провести необхідну роботу, пов`язану з попередженням працівників про зміни в організації виробництва і праці відповідно до статті 32 КЗпП України та про можливе вивільнення на підставі статті 49-2 КЗпП України.

Таким чином, зі змісту вищезазначеного вбачається, що звільнення позивача зумовлене реорганізацією відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради шляхом перетворення у відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської.

При цьому, суд звертає увагу, що Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №820/4077/17 дійшов висновку, що у разі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший або при його перепрофілюванні звільнення з публічної служби, зміна її істотних умов можуть мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності чи штату працівників, змінами в їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями тощо. Саме по собі перетворення одного структурного підрозділу юридичної особи публічного права в інший без скорочення штату не може бути підставою для звільнення з публічної служби чи зміни істотних умов її проходження. Скорочення штату встановлюється шляхом порівняння штатних розписів цієї юридичної особи до і після її реорганізації.

Зміна найменування бюджетної установи, її структури та штатного розпису є її реорганізацією. В юридичній практиці така форма реорганізації називається перетворенням.

При цьому, переведення працівників з однієї посади на іншу чи з одного структурного підрозділу до іншого здійснюється у разі, якщо діяльність бюджетної установи не припиняється, але змінюються її повноваження, структура чи штатний розпис, тобто проводяться організаційно-штатні заходи, реорганізація.

Суд звертає увагу, що відповідно до Положення про відділ з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради безпосереднє керівництво відділом здійснює начальник. У Положенні про відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради також вказано про те, що відділ очолює начальник. Тобто, і у відділі з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради і у відділі охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради посада начальник відділу була передбачена, та скороченню під час реорганізації відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради не підлягала. При цьому кількість штатних одиниць у реорганізованому відділі, у якому працював позивач, залишилася незмінною. Дана обставина підтверджується додатком до рішення Володимир-Волинської міської ради від 26.01.2021 №4/6 про затвердження структури апарату ради та органів виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради (а.с.27) та копією графіку відпусток працівників відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради на 2021 рік (а.с.166), у яких міститься інформація про штатну чисельність працівників у вказаних відділах у кількості 3 осіб.

Тобто, як вбачається з матеріалів справи фактичного скорочення штату працівників, як необхідної підстави для дострокового звільнення позивача з посади на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП не відбулось. Доказів протилежного відповідач не надав.

У свою чергу, суд звертає увагу, що частиною четвертою статті 36 КЗпП України передбачено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Разом з тим, перетворення відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради у відділ охорони здоров`я та медичного забезпечення виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, не вплинула на штатну чисельність відділу, у якому працювала позивач.

Крім того, Верховний Суд неодноразово, зокрема у постановах від 16.05.2018 у справі №807/2384/15, від 13.10.2021 у справі №360/2308/20, наголошував на тому, що однією з правових гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника. Одночасно з цим, власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Тобто роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Обов`язок із працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №807/3588/14, від 27.05.2020 у справі №813/1715/16 та інших.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, Верховний Суд звертав увагу на обов`язок суду з`ясувати, чи дійсно у відповідача були зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення (постанови від 09.04.2020 у справі №182/1670/18, від 01.04.2020 у справі № 683/1084/17 та інші).

Тож у випадку фактичного скорочення займаної працівником посади йому має бути запропонована рівноцінна посада, передбачена новим штатним розписом, а в разі, якщо на таку посаду претендують також інші працівники, роботодавець зобов`язаний провести порівняльний аналіз продуктивності їхньої праці і кваліфікації з метою визначення працівника, який має переважне право на залишення на роботі, як це передбачено частиною першою статті 42 КЗпП України.

У процесі цього аналізу, як правило, враховуються такі обставини, як: наявність відповідної освіти, післядипломної освіти, документів про підвищення кваліфікації, відсутність дисциплінарних стягнень, наявність заохочень за успіхи в роботі, отримання премій за виконання особливо важливих робіт, відсутність прогулів, відпусток без збереження заробітної плати, тривалої тимчасової непрацездатності, зауважень з боку адміністрації щодо строків і якості виконуваних завдань, обсяги виконуваних робіт тощо.

Інша вакантна робота, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду пропонується в разі відсутності рівноцінної посади.

Рівень кваліфікації визначається в залежності від освіти працівника та здобутих ним навичок під час виконання робіт за певною спеціальністю, а продуктивність праці вимірюється певними виробничими (службовими) показниками.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників.

Тобто у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. І лише за умови встановлення, що у всіх працівників є рівні умови продуктивності праці і кваліфікації, можна аналізувати, хто з них має переважне право на залишення на роботі згідно з частиною другою статті 42 КЗпП.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14.02.2018 та від 08.07.2020 у справі 2а-9821/11/2670, від 11.07.2018 у справі №816/1232/17, від 15.05.2020 у справі №П/811/2408/15, від 09.07.2020 у справі № 809/2894/13-a та інших.

Судом встановлено, що у структурі апарату Володимир-Волинської міської ради у період з 14.04.2021 по 05.08.2021 була наявна досить велика кількість вакантних посад, що підтверджується листом відповідача від 10.11.2021 №2427/1-21/2-21, у тому числі і посада начальника відділу охорони здоров`я та медичного забезпечення з 27.05.2021 по 05.07.2021, яка не була запропонована позивачу. Разом з тим, згідно попередження від 14.04.2021 №40/1-3.28 позивачу було запропоновано лише одну посаду головного спеціаліста відділу культури і мистецтв управління з гуманітарних питань виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради, яка не є рівнозначною посаді, яку обіймала позивач, оскільки головний спеціаліст відділу має значно нижчий розмір посадового окладу. Доказів пропонування інших посад, які були вакантними у відповідача або з`явилися після попередження про наступне звільнення відповідач не надав, як і не навів необхідного обґрунтування щодо не прийняття рішення про її переведення до реорганізованого відділу.

Встановлені судом обставини свідчать, що відповідач при звільненні позивача діяв необ`єктивно, упереджено, нерозсудливо, не дотримався порядку звільнення працівників, передбаченого КЗпП України, що призвело до порушення трудових прав та гарантій позивача.

Таким чином, відповідач при звільненні позивача порушив норми трудового законодавства та вчинив дії, які не вказують на добросовісність та розсудливість при реалізації своїх повноважень, що покликані забезпечити захист трудових прав працівників під час проведення реорганізаційних заходів, пов`язаних зі скороченням штату та змінами в організації праці, а відтак оспорюване розпорядження Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 №244-рк «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради» є протиправним та підлягає скасуванню.

Щодо позовної вимоги про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

З огляду на вказане, та враховуючи висновок суду про протиправність оскарженого розпорядження, суд дійшов висновку, що позивача необхідно поновити на посаді начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради з 06.08.2021.

Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин першої, другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.

За змістом положень статті 241-1 КЗпП України й пункту 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 за №110, днем звільнення вважається останній день роботи.

Оскільки розпорядженням Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 №244-рк визначено днем звільнення 05.08.2021, то позивач підлягає поновленню на посаді з 06.08.2021 (перший робочий день).

Пунктом 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України від 24.03.1995 №108/95-ВР «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Згідно з підпунктом 3 пункту 1 розділу І Порядку №100, він підлягає застосуванню для розрахунку середньої заробітної плати і у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до абзаців першого, третього пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 5 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

Згідно з довідкою про доходи (а.с.49) сума нарахованої заробітної плати позивача у червні 2021 року складає 22765,59 грн, а у липні 2021 року - 22778,34 грн. Таким чином, розмір заробітної плати за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, за червень-липень 2021 року становить 45543,93 грн. При цьому, кількість робочих днів у червні 2021 року складала 20 днів, у липні 2021 року - 22 дні. А тому, середньоденна заробітна плата становить 1084,38 грн (45543 грн / 42 робочих дня = 1084,38 грн).

Час вимушеного прогулу за період з 06.08.2021 (день звільнення є останнім робочим днем) по 01.12.2021 (до дня ухвалення рішення у справі) становить 81 робочий день (17 днів у серпні, 22 дні у вересні, 20 днів у жовтні, 22 дні у листопаді).

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 87834,78 грн (1084,38 грн х 81 день).

Отже, на користь позивача належить стягнути 87834,78 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

З урахуванням цих положень рішення підлягає негайному виконанню в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць, що становить 22771,98 грн.

Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

За правилами підпункту в абзацу першого пункту 4 розділу ІІІ Порядку №100 при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження згідно з чинним законодавством не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).

Суд також звертає увагу, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу. Законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Такий правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі №6-511цс16 та Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 не знайшла підстав для відступлення від цього правового висновку. У постанові Верховного Суду 18.03.2021 у справі №825/3399/14 також підтримано цей висновок.

Вирішуючи позовну вимогу про стягнення на користь позивача з Володимир-Волинської міської ради моральної шкоди у розмірі 20 000 грн суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Як роз`яснено у пункті 3 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

У пункті 9 цієї ж постанови зазначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Саме на позивача покладено обов`язок доведення факту протиправної поведінки, розміру завданої шкоди та прямого причинного зв`язку між порушенням зобов`язання та шкодою.

З викладеного випливає, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Враховуючи всі доводи, які наведені у позовній заяві, й беручи до уваги особливе світосприйняття кожної людини у випадку порушення її прав суб`єктом владних повноважень, суд зазначає, що позивач не навела суду доказів відносно того, у чому саме проявилися моральні та фізичні страждання через дії відповідача. Наведені у позовній заяві аргументи не містять інформації про те, що саме дії відповідача позбавили її можливості користуватись передбаченими статями 43, 49 Конституції України правом на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, належне лікування, що в подальшому призвело до моральних страждань і вимагає додаткових зусиль для організації життя. Відсутні доводи про причинно-наслідковий зв`язок між діями Володимир-Волинської міської ради та спричиненням ОСОБА_1 моральних страждань. Крім того, позивач не подала доказів на підтвердження моральної шкоди, а із позовної заяви не вбачається, чому саме позивач обрахувала свою моральну шкоду у розмірі 20000,00 грн, а не в іншому розмірі.

З огляду на обставини справи, аргументи і доводи учасників справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача коштів на відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, позов належить задовольнити частково.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд вказує, що відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнена від сплати судового збору. Відтак позивачем при подачі позову до суду судовий збір не сплачувався, а отже не підлягає відшкодуванню.

Позивач просила стягнути витрати на правову допомогу у розмірі 20000 грн.

В свою чергу, представник Володимир-Волинської міської ради не погоджується з витратами на правову допомогу, вказує, що їх розмір є абсолютно не узгодженим та необґрунтованим.

Оцінивши наявні в матеріалах справи докази складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правничої допомоги адвоката, суд зазначає, що відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною третьою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Водночас частинами четвертою, п`ятою статті 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Разом з тим, відповідно до частин шостої та сьомої статті 134 КАС України визначено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду. При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При визначенні суми відшкодування суд також враховує критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерій розумності, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України», заява № 19336/04). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У пункті 269 Рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України Європейський суд з прав людини зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Як вбачається із доданих письмових доказів (згідно договору про надання правової допомоги від 09.08.2021 №65/1 (а.с.53-54), меморіального договору №@2PL660727 (а.с.52 а), корінця квитанції від 11.08.2021 №65/1 (а.с.164), квитанції від 11.08.2021 №0.0.2226405010.1 (а.с.165)) ОСОБА_1 сплатила адвокату Леміщаку Д.М. кошти в загальній сумі 20000,00 грн на оплату правової допомоги за надання наступних послуг: надання усних консультацій та роз`яснень з приводу діючого законодавства та існуючої судової практики; збору інформації, необхідної для надання правової допомоги, в тому числі шляхом направлення адвокатських запитів; підготовки та роз`яснення правової позиції у справі; складання процесуальних документів, у тому числі заяв до органів влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій; підготовці позовної заяви; підготовці відповіді на відзив та інших документів по суті справи в суді першої інстанції; участь у судових засіданнях.

Суд вказує, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

Верховний Суд в постановах від 22.12.2020 у справі №520/8489/19, від 07.05.2020 у справі №320/3271/19, від 10.03.2020 у справі №520/8489/19 зазначив, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

На думку суду, виходячи із критеріїв, визначених частинами третьою, п`ятою статті 134, частиною дев`ятою статті 139 КАС України, з урахуванням заперечень відповідача щодо обґрунтованості та співмірності розміру витрат на правову допомогу, заявлена сума до відшкодування витрат на правову професійну допомогу є неспівмірною із заявленими вимогами, а тому справедливим розміром відшкодування позивачу фактично понесених витрат на професійну правову допомогу у цій справі за рахунок бюджетних асигнувань відповідача є сума 5000,00 грн (п`ять тисяч грн 00 копійок). Решту витрат на професійну правничу допомогу повинен понести позивач. При вирішенні питання щодо розподілу витрат, суд звертає увагу, що надані адвокатом послуги, такі як: надання усних консультацій та роз`яснень з приводу діючого законодавства та існуючої судової практики; збір інформації, необхідної для надання правової допомоги, в тому числі шляхом направлення адвокатських запитів; підготовка та роз`яснення правової позиції у справі; складання процесуальних документів, у тому числі заяв до органів влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій; підготовка позовної заяви охоплюються наданням правової послуги у вигляді підготовки та подачі позовної заяви, а тому такі витрати є завищеними та послуги дублюють одна одну. При цьому, суд звертає увагу, що розгляд справи здійснено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, а тому включення до наданих адвокатом послуг щодо участі адвоката у судових засіданнях є необгрунтованим.

Отже, на користь позивача необхідно стягнути судові витрати у сумі 5000,00 грн.

Керуючись статтями 243-246, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати розпорядження Володимир-Волинського міського голови від 02.08.2021 №244-рк «Про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету міської ради».

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради з 06.08.2021.

Стягнути з Володимир-Волинської міської ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 87834,78 грн (вісімдесят сім тисяч вісімсот тридцять чотири гривні 78 копійок) з наступним відрахуванням податків і зборів.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу з питань охорони здоров`я виконавчого комітету Володимир-Волинської міської ради з 06.08.2021 та в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 22771,98 грн (двадцять дві тисячі сімсот сімдесят одна гривня 98 копійок) з відрахуванням податків і зборів підлягає негайному виконанню.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Володимир-Волинської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 5000,00 грн (п`ять тисяч гривень 00 копійок).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ).

Відповідач: Володимир-Волинська міська рада (44702, Волинська область, м. Володимир-Волинський, вул. Данила Галицького, 5, код ЄДРПОУ 35387610).

Суддя Т.М. Димарчук