Рішення № 101520761, 29.11.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

29 листопада 2021 р. Справа № 120/10003/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жданкіної Наталії Володимирівни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Вінницького міського центру зайнятості про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Вінницького міського центру зайнятості (далі - відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що 03.03.2021 звернулась до Вінницького міського центру зайнятості із заявою про взяття її на облік як безробітної особи. Разом з тим, листом від 12.03.2021 за вих. №09-10/872-21 відповідач повідомив, що 09.03.2021 Вінницьким міським центром зайнятості було прийнято рішення про відмову в наданні ОСОБА_1 статусу безробітної. Таку відмову позивачка вважає незаконною в зв`язку з чим звернулась до суду з даним позовом.

Ухвалою від 25.08.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Даною ухвалою також надано відповідачу строк на подання відзиву.

У встановлений судом строк відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує щодо задоволення даного адміністративного позову. Зокрема зазначає, що підставою для формування оскаржуваного рішення слугувало те, що при опрацюванні наданих позивачем документів та отриманих відповідей на запити центру зайнятості встановлено, що ОСОБА_1 з 23.09.2003 зареєстрована як фізична особа-підприємець. Крім того, відповідач вказує, що з вересня 2014 року позивач перебувала в трудових відносинах з ДП «Мурафський кар`єр» та не надала доказів припинення відповідних трудових відносин.

Ухвалою від 08.11.2021 витребувано в Вінницького міського центру зайнятості належним чином засвідчену копію рішення від 09.03.2021 про відмову в наданні ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) статусу безробітної.

На виконання вимог ухвали від 08.11.2021 представником відповідача надано належним чином завірену копію витребуваного рішення від 09.03.2021 (вх. №75438).

Дослідивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, судом встановлено таке.

03.03.2021 позивач звернулась до Вінницького міського центру зайнятості із заявою про надання статусу безробітного.

За наслідками розгляду вказаної заяви, відповідач листом від 12.03.2021 за № 09-10/872-21, з посиланням на статтю 4 Закону України «Про зайнятість населення», повідомив про те, що Вінницьким міським центром зайнятості прийнято рішення про відмову позивачу у наданні статусу безробітного відповідно до пп. 2 п. 23 вказаного Порядку реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2018 № 792 (а.с. 6). Зокрема, в листі вказано, що підставою для формування оскаржуваного рішення слугувало те, що при опрацюванні наданих позивачем документів та отриманих відповідей на запити центру зайнятості встановлено, що ОСОБА_1 з 23.09.2003 зареєстрована як фізична особа-підприємець. Крім того, відповідач вказує, що з вересня 2014 року позивач перебувала в трудових відносинах з ДП «Мурафський кар`єр» та не надала доказів припинення відповідних трудових відносин.

Не погоджуючись з прийнятим відповідачем рішенням, позивач звернулась з позовом до суду.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.

Частина перша статті 46 Конституції України закріплює право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Правові, економічні та організаційні засади реалізації державної політики у сфері зайнятості населення, гарантії держави щодо захисту прав громадян на працю та реалізації їхніх прав на соціальний захист від безробіття визначає Закон України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 № 5067-VI (надалі також - Закон України «Про зайнятість населення»).

Також правові, фінансові та організаційні засади загальнообов`язкового державного соціального страхування на випадок безробіття визначає Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02.03.2000 № 1533-III (надалі також - Закон України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»).

У пунктах 1, 2 вказаного Закону визначено, що загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (далі - страхування на випадок безробіття) - система прав, обов`язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов`язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Суб`єкти страхування на випадок безробіття - застраховані особи, а у випадках, передбачених цим Законом, також члени їх сімей та інші особи, страхувальники та страховик.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» безробітний - особа віком від 15 до 70 років, яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування, готова та здатна приступити до роботи.

Згідно з пунктами 6, 8, 9 частини першої статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» об`єкт страхування на випадок безробіття - страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім`ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення на випадок безробіття та надання соціальних послуг, передбачених статтею 7 цього Закону.

Страховий випадок - це подія, через яку: застраховані особи втратили заробітну плату (грошове забезпечення) або інші передбачені законодавством України доходи внаслідок втрати роботи з незалежних від них обставин та зареєстровані в установленому порядку як безробітні, готові та здатні приступити до підходящої роботи і дійсно шукають роботу; застраховані особи опинилися в стані часткового безробіття; втрата роботи з незалежних від застрахованих осіб обставин - припинення трудового договору відповідно до статті 36 (пункти 1, 2, 3), статті 38 (у разі неможливості продовження роботи, а також невиконання роботодавцем законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору), статті 39, статті 40 (пункти 1, 2, 5, 6) Кодексу законів про працю України, а також з аналогічних підстав, визначених іншими законами, а для військовослужбовців - звільнення зі служби з поважних причин без права на пенсію (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, за станом здоров`я, у зв`язку із закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, через сімейні обставини або з інших поважних причин відповідно до законодавства про військовий обов`язок і військову службу).

Частина перша статті 43 Закону України «Про зайнятість населення» передбачає, що статусу безробітного може набути: 1) особа працездатного віку до призначення пенсії (зокрема на пільгових умовах або за вислугу років), яка через відсутність роботи не має заробітку або інших передбачених законодавством доходів, готова та здатна приступити до роботи; 2) особа з інвалідністю, яка не досягла встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсійного віку та отримує пенсію по інвалідності або соціальну допомогу відповідно до законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» та «;Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»; 3) особа, молодша 16-річного віку, яка працювала і була звільнена у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, зокрема припиненням або перепрофілюванням підприємств, установ та організацій, скороченням чисельності (штату) працівників.

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних у територіальних органах центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, визначається Кабінетом Міністрів України (абз. 2 частини другої статті 43 Закону України «Про зайнятість населення»).

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2018 № 792 затверджено Порядок реєстрації, перереєстрації безробітних та ведення обліку осіб, які шукають роботу (надалі також - Порядок № 792).

Відповідно до підпункту 2 пункту 23 Порядку № 792 підставою для відмови у наданні статусу безробітного є встановлення факту зайнятості особи, у тому числі отримання повідомлення від роботодавця про працевлаштування особи.

В абз. 1 частини першої статті 4 Закону України «Про зайнятість населення» визначено, що до зайнятого населення належать особи, які працюють за наймом на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, особи, які забезпечують себе роботою самостійно (у тому числі члени особистих селянських господарств), проходять військову чи альтернативну (невійськову) службу, на законних підставах працюють за кордоном та які мають доходи від такої зайнятості, а також особи, які навчаються за денною або дуальною формою здобуття освіти у закладах загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти та поєднують навчання з роботою.

Судом встановлено, що підставою для відмови позивачу у наданні статусу безробітного слугувало виявлення наступних обставин трудової діяльності ОСОБА_1 , а саме:

- ОСОБА_1 на час розгляду питання про надання статусу безробітної зареєстрована як фізична особа-підприємець;

- ОСОБА_1 перебуває в трудових відносинах з ДП "Мурафський кар`єр".

Обґрунтовуючи правомірність прийнятого рішення, стороною відповідача у відзиві на позовну заяву вказано, що ОСОБА_1 відповідно до даних Єдиного державного реєстру страхувальників зареєструвалась, як суб`єкт підприємницької діяльності 23.09.2003. Реєстрація відбувалась в порядку визначеному Законом України "Про підприємництво". Так статтею 8 даного Закону визначалось, що державна реєстрація суб`єктів підприємницької діяльності, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб`єкта, якщо інше не передбачено Законом.

Таким чином, на переконання сторони відповідача, посилання позивача на витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, як доказ відсутності реєстрації її як фізичної особи - підприємця є безпідставним, оскільки Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань почав функціонувати з введенням в дію Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», а саме з 01.07.2004.

Суд відповідні посилання сторони відповідача, як на підставу для формування висновку про те, що ОСОБА_1 провадить підприємницьку діяльність, оцінює критично з огляду на наступне.

До 01 січня 2004 року загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року №698-XII "Про підприємництво" (далі - Закон №698-XII).

Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі пункту 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року №436-IV.

Водночас, 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України від 15 травня 2003 року №755-VI "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" (далі - Закон №755-VI). Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.

Так, відповідно до статті 3 Закону №755-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01 липня 2004 року) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.

Статтею 4 Закону №755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Відповідно до статті 5 Закону №755-VI державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.

Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (стаття 16 Закону №755-VI).

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону №755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.

Частиною 1 статті 42 Закону №755-VI передбачалося, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов`язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Відповідно до статті 43 Закону №755-VI за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Крім того, пунктом 2 розділу VIII "Прикінцевих положень" Закону №755-VI визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов`язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.

Отже, поняття "фізична особа-підприємець" було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року. Водночас, частиною 2 статті 50 цього Кодексу передбачалося, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне і став Закон №755-VI.

З наведеного можна дійти висновку, що обов`язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01 січня 2004 року як суб`єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

При цьому, Законом №755-VI не було встановлено обов`язку суб`єктів підприємницької діяльності-фізичних осіб щодо проходження обов`язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків непроходження такої реєстрації.

Відтак, на думку суду, після набрання 01 липня 2004 року чинності Законом №755-VI позивач автоматично не набув статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень Закону №755-VI, оскільки не вчинив передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.

1 липня 2010 року прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" №2390-VI (надалі - Закон №2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.

Відповідно до підпунктів 2, 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.

Пункт 3 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI у зв`язку із набранням чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням" від 19 травня 2011 року №3384-VI (надалі - Закон №3384-VI) викладено в наступній редакції: «Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов`язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов`язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру».

Відповідно до пунктів 7, 8 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.

Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону №2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.

Підсумовуючи вищевикладене, слід констатувати, що аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку про те, що починаючи з 01 липня 2004 року державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом №755-VI.

Відтак, оскільки позивач, будучи зареєстрованою як суб`єкт підприємницької діяльності ще у 2003 році, після набрання чинності Законом №755-VI не пройшла передбачену ним процедуру державної реєстрації, тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на час звернення до відповідача із заявою від 03.03.2021 мала статус фізичної особи-підприємця.

Відповідні висновки суду також узгоджуються зі змістом доданої позивачем до позовної заяви довідкою ГУ ДПС у Вінницькій області від 17.02.2021 за №3113/6/02-32-50-01-10, в якій податковим органом зазначено, що Лілія Бондар знята з податкового органу 25.06.2004.

Ще однією підставою для формування оскаржуваного рішення слугували висновки відповідача про те, що позивач перебуває в трудових відносинах з ДП "Мурафський кар`єр", адже в її трудовій книжці відсутній запис про припинення трудових відносин із зазначеним підприємством. Так, на підтвердження вищенаведених доводів відповідач разом з відзивом на позовну надав суду скріншот з довідника ПОУ (ЄДРС) по найманому працівнику ОСОБА_1 , зі змісту якого вбачається, що позивач в період з вересня 2014 року по листопад 2014 року перебувала в трудових відносинах з ДП "Мурафський кар`єр" та ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599".

Надаючи оцінку доводам відповідача в частині наявності доказів не припинених трудових відносин між позивачем та ДП "Мурафський кар`єр" суд враховує та зазначає наступне.

В поданому до суду позові позивач не заперечує, що в період з вересня 2014 року по січень 2015 року, одночасно працювала на ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599" (основне місце роботи) та на ДП "Мурафський кар`єр", за сумісництвом, без запису у трудову книжку.

Факт роботи позивача у зазначений період на ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599" підтверджується відомостями доданої до позовної заяви копією трудової книжки серії НОМЕР_2 . Разом з тим, в останній відсутній запис як про прийняття позивача на роботу за сумісництвом на ДП "Мурафський кар`єр", так запис про припинення трудових відносин із зазначеним підприємством.

З даного приводу, позивач в позовній заяві зазначила, що оскільки у період з вересня 2014 року по січень 2015 року вона працювала на ДП "Мурафський кар`єр" за сумісництвом, то записи в трудову книжку про відповідну трудову діяльність не вносились.

При цьому, в справі міститься Форма ОК-5 реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування Пенсійного фонду України від 02.02.2021, зі змісту якої вбачається, що в період з вересня 2014 року по січень 2015 року позивач отримувала заробітну плату від двох страхувальників, а саме: за кодом ЄДРПОУ 00371943, за яким значиться страхувальник ДП "Мурафський кар`єр" та за кодом ЄДРПОУ 03115815, за яким значиться страхувальник ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599".

Слід також звернути увагу на те, що до вересня 2014 року так і після січня 2015 року позивач працювала та продовжила працювати ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599", що узгоджується з відомостями її трудової книжки серії НОМЕР_2 .

Отже, матеріалами справи підтверджується, що саме на ДП "Мурафський кар`єр" позивач працювала за сумісництвом, в зв`язку з чим в період з вересня 2014 року по січень 2015 року отримувала заробітну плату, з якої здійснювались відрахування до пенсійного фонду. Водночас після січня 2015 року відповідні відрахування здійснювались лише одним страхувальником ПАТ "Вінницьке обласне підприємство автобусних станцій 10599".

Вказані відомості доводять те, що трудові відносини між позивачем та ДП "Мурафський кар`єр" мали місце в період з вересня 2014 року по січень 2015 року, адже після січня 2015 року позивач не отримувала від вказаного підприємства заробітну плату

При цьому, лише той факт, що трудова книжка не містить запису про звільнення позивача з ДП "Мурафський кар`єр" не може слугувати підставою для формування висновку про те, що трудові відносин між вказаним підприємством та ОСОБА_1 досі тривають.

З даного приводу слід зазначити, що згідно п.1.1 Розділу 1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, Міністерства юстиції України від 29.07.1993 р. № 58 (далі Інструкція), на осіб, які працюють за сумісництвом, трудові книжки ведуться тільки за місцем основної роботи.

Усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення, а також про нагороди та заохочення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку, а в разі звільнення у день звільнення і повинні точно відповідати тексту наказу (розпорядження). Записи в трудову книжку при звільненні вносяться власником або уповноваженим ним органом після видачі наказу; з кожним записом, який вноситься до трудової книжки на підставі наказу про звільнення, власник зобов`язаний ознайомити працівника під розписку в особовій картці, а відповідно до пункту 4 цієї Інструкції власник або уповноважений ним орган зобов`язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення (п.п. 2.4, 2.5 Інструкції).

Згідно п.2.14 Інструкції, робота за сумісництвом, яка оформлена в установленому порядку, в трудовій книжці зазначається окремим порядком. Запис відомостей про роботу за сумісництвом провадиться за бажанням працівника власником або уповноваженим ним органом.

Отже, трудові книжки зберігають і ведуть за основним місцем роботи. Відповідно запис про роботу за сумісництвом (внутрішнім або зовнішнім) до трудової книжки за бажанням працівника уповноважений вносити виключно роботодавець за основним місцем роботи.

Згідно приписів ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В даному випадку, як вбачається з відзиву на позовну заяву, саме відсутність запису про припинення між позивачем та ДП "Мурафський кар`єр" трудових відносин, слугувало підставою для формування висновку про те, що такі відносини досі тривають. Отже, фактично відповідачем було зроблено припущення щодо перебування позивача в трудових відносинах із ДП "Мурафський кар`єр", яке не знайшло свого підтвердження матеріалами справи.

Водночас, додані позивачем до позовної заяви докази свідчать, що трудові відносини між позивачем та ДП "Мурафський кар`єр" тривали в період з вересня 2014 року по січень 2015 року.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що на момент подання заяви про надання статусу безробітного ОСОБА_1 не відносилась до категорії зайнятого населення і мала гарантоване Конституцією України право на соціальний захист у зв`язку із настанням безробіття.

Що ж до іншої позовної вимоги про зобов`язання відповідача призначити з 03.03.2021 допомогу по безробіттю, то суд не вбачає підстав для її задоволення з огляду на наступне.

Так, відмова відповідача у наданні статусу безробітного, яка оскаржується в межах даного позову, пов`язана лише із висновками відповідача про наявність в позивача не припинених трудових відносин та статусу ФОП. Під час розгляду справи судом встановлено хибність вищезазначених висновків відповідача, в зв`язку з чим зобов`язано надати ОСОБА_1 статус безробітного.

Слід зазначити, що прийняття рішення про призначення особі допомоги по безробіттю, а також дата, з якої таку допомогу слід почати виплачувати відноситься до повноважень відповідного органу Державної служби зайнятості Міністерства соціальної політики України. Відтак, такі повноваження є дискреційними, тобто такими, які дають можливість на власний розсуд суб`єкту владних повноважень визначити повністю або частково зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів прийняття рішень, передбачених нормативно-правовим актом.

Дискреційні повноваження, насамперед, це сукупність прав і обов`язків державних органів, їх посадових та службових осіб, що дають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково зміст рішення або вибрати один з кількох варіантів прийняття рішень, передбачених проектом акта.

Обмежуючим фактором для рішень представників влади згідно з визначенням дискреційних повноважень є закон і справедливість.

За таких обставин, враховуючи, що законодавець чітко визначив порядок для призначення виплат по безробіттю, якому передує надання особі статусу безробітного, суд вважає, що відсутні підстави без дотримання такого зобов`язувати суб`єкта владних повноважень приймати наперед визначене рішення та фактично підміняти державний орган. А отже, в досліджуваній частині позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, про наявність підстав для часткового задоволення даного адміністративного позову.

Щодо стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 2000 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 1 - 3 ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Як видно з поданих документів, між позивачем та адвокатом Рибак Людмилою Миколаївною укладено Договір про надання правової допомоги №4 від 01.04.2021.

09.08.2021 адвокатом Рибак Л.М. сформовано та надано позивачу розрахунок часу витраченого на надання правової, згідно з яким адвокатом було витрачено 4 години часу загальною вартістю 2000,00 грн.

Оплата позивачем отриманих від адвоката Рибак Л.М. послуг в сумі 2000,00 грн. підтверджується доданою до матеріалів справи Довідкою №10 від 09.08.2021.

Дослідивши зміст наданих доказів на підтвердження витрат на правничу допомогу, суд доходить висновку, що такі витрати дійсно були пов`язані саме із розглядом цієї справи та підтверджені документально.

Проаналізувавши докази в підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, а також зважаючи відсутність з боку відповідача заперечень щодо їх розміру, суд вважає розмір витрат на оплату послуг адвоката у даній адміністративній справі співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт та значенням справи для сторони.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Водночас суд зауважує, що на користь позивача підлягає відшкодуванню вся сума судового збору в розмірі 908,00 грн. та витрати на правничу допомогу в сумі 2000,00 грн., адже незважаючи на часткове задоволення позовних вимог, суд визнав порушення законних прав позивача внаслідок протиправних дій суб`єкта владних повноважень, і спір по суті вирішено на користь позивача.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Вінницького міського центру зайнятості від 09.03.2021 про відмову ОСОБА_1 в наданні статусу безробітного.

Зобов`язати Вінницький міський центр зайнятості надати ОСОБА_1 статус безробітного.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Вінницького міського центру зайнятості сплачений при звернені до суду судовий збір у розмірі 908,00 грн. (дев`ятсот вісім гривень 00 коп.) та витрати на правову допомогу у розмірі 2000,00 грн. (дві тисячі гривень 00 коп.).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Вінницький міський центр зайнятості (вул. Привокзальна, 28, м. Вінниця, 21001, код ЄДРПОУ 42433672)

Повний текст рішення суду складено 29.11.2021

Суддя Жданкіна Наталія Володимирівна