Рішення № 101483529, 29.11.2021, Волинський окружний адміністративний суд

ВОЛИНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2021 року ЛуцькСправа № 140/9707/21

Волинський окружний адміністративний суд у складі судді Каленюк Ж.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася з позовом до Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової соціальної відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 Закону України «Про відпустки», за 2012-2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби; зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової соціальної відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 вказаного Закону, за 2012-2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

В обґрунтування позову позивач зазначила, що 17 серпня 2021 року була звільнена з військової служби у запас та виключена зі списків особового складу і всіх видів забезпечення. При цьому під час проходження служби в підрозділах Державної прикордонної служби України у неї народилось двоє дітей: син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Позивач вважає, що починаючи з 2012 року протягом періоду проходження служби вона набула право на отримання додаткової оплачуваної відпустки як матір, що має двох дітей віком до 15 років, тривалістю 10 календарних днів на рік.

Як стверджує позивач, таку відпустку вона не використала, а при звільненні зі служби відповідач не виплатив їй грошову компенсацію за невикористану відпустку. На її звернення у серпні 2021 року відповідач повідомив про відмову у виплаті компенсації, мотивуючи тим, що оскільки відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» з настанням особливого періоду припиняється надання додаткових відпусток (крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного (у встановлених випадках - шестирічного)) віку і використання додаткових відпусток після закінчення особливого періоду за минулі роки не передбачено, то й підстав для виплати грошової компенсації за такі відпустки немає.

ОСОБА_1 вважає, що чинним законодавством закріплені гарантії військовослужбовців на отримання, окрім основної щорічної відпустки, за наявності передбачених законом підстав, і додаткових відпусток, зокрема, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей. З настанням особливого періоду, з моменту оголошення мобіліцізації, припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, у тому числі додаткової соціальної відпустки. Однак Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не встановлено припинення виплати компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку, право на яку вона здобула за період проходження військової служби. Невиплата грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку при звільненні є протиправною бездіяльністю відповідача, якою порушено соціальні гарантії працівникам, встановлені державою.

З наведених підстав позивач просила позов задовольнити.

Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 13 вересня 2021 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та її розгляд призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У відзиві на позовну заяву відповідач позовні вимоги заперечив та у їх задоволенні просив відмовити повністю (а.с.25-33). В обґрунтування цієї позиції вказав, що додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 10 календарних днів на рік одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, передбачена частиною першою статті 19 Закону України «Про відпустки», не належить до щорічних відпусток. Пунктом 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» встановлено тимчасове обмеження (на час дії особливого періоду) в наданні інших видів відпусток (до них належить і вказана додаткова відпустка). Після прийняття першого Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року №303 (затверджено Законом України від 17 березня 2014 року №1126-VII) і донині в Україні діє особливий період. Відповідач вважає, що така додаткова відпустка не підлягає грошовій компенсації. Також відповідач зазначив, що у період проходження військової служби з 2012 року по 2020 рік позивач не зверталась із рапортом на отримання цієї відпустки або її заміну на грошову компенсацію, тому її доводи про протиправну бездіяльність Військової частини 9971 є безпідставними, а позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Інші заяви по суті справи від сторін не надходили.

Суд, перевіривши доводи сторін, викладені у заявах по суті справи, дослідивши письмові докази, встановив такі обставини.

Позивач ОСОБА_1 проходила військову службу у Луцькому прикордонному загоні з 26 листопада 2007 року по 17 серпня 2021 року, що не заперечується відповідачем.

Позивач є матір`ю двох дітей, що не досягли 15-років, - ОСОБА_4 , 22 квітня 2010 року, ОСОБА_5 , 16 серпня 2012 року, про що свідчать копії свідоцтв про народження (а.с.12-13).

Відповідно до витягу з наказу начальника 6 прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 17 серпня 2021 року №493-ос ОСОБА_1 , звільнену з вйськової служби в запас наказом начальника Західного регіонального управління від 14 липня 2021 року №282-ОС за підпунктом «а» (у зв`язку із закінченням строку контракту) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення з 17 серпня 2021 року (а.с.9). Цим наказом обумовлено виплату грошової компенсації за невикористану щорічну основну відпустку за 2021 рік 12 календарних днів.

З матеріалів справи вбачається, що 04 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до відповідача із рапортом, у якому, серед іншого, просила виплатити грошову компенсацію за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки відповідно до статей 19, 24 Закону України «Про відпустки», а саме: їй як одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, за 2015 - 2021 роки (а.с.10). Листом від 28 серпня 2021 року №11/8887 відповідач повідомив, що відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» під час особливого періоду щорічні додаткові відпустки військовослужбовцям не надаються, їх використання за минулі роки після закінчення особливого періоду законодавством не передбачено. У зв`язку з цим додаткові відпустки, що не надавалися військовослужбовцям, не вважається такими, що є невикористаними та виплату грошової компенсації за них не передбачено (а.с.11).

Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової соціальної відпустки, позивач звернулася з цим позовом до суду.

При вирішенні спору суд керується такими нормативно-правовими актами.

Частиною другою статті 19 Конституції України імперативно визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, єдину систему їх соціального та правового захисту встановлює Закон України від 20 грудня 1991 року №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-XII).

Згідно зі статтею 1-2 Закону №2011-XII військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

Ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України (стаття 2 Закону №2011-XII).

Предметом спору у цій справі є право позивача на отримання грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як військовослужбовцю-жінці, яка має двох дітей віком до 15 років, за період з 2012 року по 2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

Статтею 4 Закону України від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР) передбачено такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону). Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно зі статтею 19 названого Закону одному з батьків, які мають двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або які усиновили дитину, матері (батьку) особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України). За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Відповідно до частини сьомої статті 20 Закону №504/96-ВР додаткові відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 цього Закону, а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами, і переносяться на інший період або продовжуються у порядку, визначеному статтею 11 цього Закону.

За приписами статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналіз наведених правових норм дає суду підстави дійти висновку, що чинним законодавством закріплені гарантії військовослужбовців на отримання, окрім основної щорічної відпустки, за наявності передбачених законом підстав, додаткових відпусток, при цьому додаткові відпустки працівникам, які мають дітей надаються понад щорічні відпустки, передбачені статтями 6, 7 і 8 Закону України «Про відпустки», а також понад щорічні відпустки, встановлені іншими законами та нормативно-правовими актами.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 має двох неповнолітніх дітей віком до 15 років, тому окрім основної щорічної відпустки, вона на підставі статті 19 Закону №504/96-ВР має право на додаткову відпустку як матір двох дітей віком до 15 років (тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів).

Відповідно до абзацу другого пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які звільняються зі служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з прямим підпорядкуванням близькій особі та у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, щорічні основні відпустки та додаткові відпустки в рік звільнення надаються на строки, установлені пунктами 1 та 4 цієї статті.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами 1, 6 та 12 цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.

Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.

Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.

При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у Законах України від 21 жовтня 1993 року №3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року №1932-XII «Про оборону України».

За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Стаття 1 Закону України «Про оборону України» визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Крім того, в статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Аналіз вищезазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски.

Воднораз Законом №2011-ХІІ не встановлено припинення виплати компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку, право на яку позивач набула за період проходження військової служби. При цьому у разі невикористання додаткової відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.

Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Проте обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 8 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ, статтею 19 Закону №504/96-ВР.

Вказана позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18.

Окрім того, відповідно до пункту 6 глави 8 розділу V Інструкції про порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Державної прикордонної служби України, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 25 червня 2018 року №558 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 липня 2018 року за №854/32306) у рік звільнення зі служби військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), зазначеним у пунктах 4, 5 цієї глави, у разі невикористання ними щорічної основної та додаткової відпусток виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Виплата грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки здійснюється на підставі наказу.

Грошова компенсація за всі невикористані дні відпустки провадиться виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого має військовослужбовець відповідно до чинного законодавства, на день виключення зі списків особового складу органу Держприкордонслужби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення місячного розміру грошового забезпечення на 30 календарних днів.

З огляду на викладене позивач, яка не використовувала додаткову відпустку як жінка, що має двох неповнолітніх дітей віком до 15 років (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям інших видів відпусток, до яких належить і вказана, припинено), то при звільненні вона має право на компенсацію невикористаної за час військової служби такої відпустки.

Разом з тим, суд звертає увагу, що жінка має право на додаткову відпустку на дітей за умови, якщо вона: працевлаштована (на день початку відпустки має стаж роботи в рахунок року, за який просить надати їй відпустку, тривалістю хоча б один день); має двох і більше дітей віком до 15 років та/або дитину з інвалідністю, дитину, взяту під опіку віком до 18 років, якщо вона не набула прав повнолітнього раніше.

Листом від 05 листопада 2021 року відповідач повідомив, що відповідно до наказу від 29 жовтня 2012 року №319-ос «По особовому складу» капітану ОСОБА_1 надано соціальну відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 29 жовтня 2012 року по 16 серпня 2015 року та відповідно до наказу від 17 серпня 2015 року №171-ос «По особовому складу» капітана ОСОБА_1 слід вважати такою, що прибула із відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку без збереження грошового забезпечення та вважати такою, що приступила до виконання службових обов`язків з 17 серпня 2015 року.

Таким чином, зважаючи на те, що у період з 29 жовтня 2012 року по 16 серпня 2015 року позивач перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, суд вважає, що позивач не набула права на додаткову відпустку як жінка, що працює та має двох неповнолітніх дітей віком до 15 років, за 2012, 2013, 2014 роки, а тому і не набула права на грошову компенсацію за невикористані дні щорічної додаткової відпустки за 2012 - 2014 роки. Таке право у позивача виникло лише з 2015 року, після того, як вона з 17 серпня 2015 року після припинення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку приступила до виконання службових обов`язків.

Позивач з військової служби звільнена з 17 серпня 2021 року. Крім того, у рапорті від 04 серпня 2021 ОСОБА_1 просила відповідача виплатити грошову компенсацію за всі невикористані календарні дні додаткової відпустки відповідно до статті 19 Закону України «Про відпустки», починаючи з 2015 по 2021 роки.

З огляду на встановлені у справі обставини позивач має право на компенсацію такої відпустки, що не була нею використана, за 2015 - 2021 роки.

На підставі аналізу положень чинного законодавства, що врегульовує спірні правовідносини, з урахуванням встановлених у справі обставин, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню частково шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 Закону №504/96-ВР, за 2015 - 2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби, та зобов`язання відповідача нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні такої відпустки за 2015 - 2021 роки.

При цьому доводи відповідача про те, що позивач не зверталася до відповідача із проханням надання соціальної відпустки як жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, не впливає на правильне вирішення справи по суті позовних вимог, оскільки чинне законодавство України передбачає право працівника на компенсацію невикористаної додаткової відпустки у разі звільнення працівника, яке не залежить від бажання позивача скористатися і отримати таку соціальну відпустку.

Відповідно до статті 244 КАС України суд під час ухвалення рішення вирішує, як розподілити між сторонами судові витрати.

Як визначено частинами першою, третьою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. При частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Частинами першою, третьою статті 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Позивач просила стягнути з відповідача понесені судові витрати зі сплати судового збору у сумі 908,00 грн, а також витрати на професійну правничу допомогу в сумі 3750,00 грн.

Відповідно до частин першої, другої статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно із частинами третьою - п`ятою статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Як передбачено частинами шостою, сьомою статті 134 КАС України, у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частин сьомої, дев`ятої статті 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Виходячи з аналізу вищевказаних правових норм, слід дійти висновку про те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Відповідач заперечив щодо відшкодування витрат на правничу допомогу йвважає, що відомості акта наданих послуг від 08 вересня 2021 року №1 викликають сунів щодо фактичного об`єму наданих послуг та його відповідності вартості робіт (а.с.25-33).

Для підтвердження понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу надано такі документи: копію договору про надання правничої допомоги від 06 вересня 2021 року №04/21, укладеного між адвокатом Лягутком О.Ю. та Фурман О.А. (а.с.14), копію акта наданих послуг від 08 вересня 2021 №1 (а.с.17), копію квитанції до прибуткового касового ордера від 08 вересня 2021 року №16 на суму 3750,00 грн (а.с.18).

Відповідно до акта наданих послуг від 08 вересня 2021 року №1 адвокатом надано такі послуги: ознайомлення з документами та надання усних та письмових консультацій з питань звільнення з військової служби (1 год) - 1000,00 грн; консультування щодо порядку звернення до суду з метою захисту порушених прав особи (1 год) - 1000,00 грн; підготовка та написання позовної заяви (1,5 год) - 1500,00 грн; надання усних консультацій з інших правових питань (1 год) - 250,00 грн, всього - 3750,00 грн.

Суд вказує, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

За загальним правилом зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт. Разом із тим, частина дев`ята статті 139 КАС України визначає критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл судових витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. При цьому на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат та виходити з реальності цих витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру залежно від конкретних обставин справи. Надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто повинно бути доведено доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи.

На думку суду, заявлена сума витрат на правову допомогу є завищеною. Суд звертає увагу, що включені до акта наданих послуг від 08 вересня 2021 року №1 послуги у вигляді ознайомлення з документами та надання усних та письмових консультацій з питань звільнення з військової служби, консультування щодо порядку звернення до суду з метою захисту порушених прав особи, надання усних консультацій з інших правових питань дублюються, охоплюються загальною діяльністю адвоката та мають на меті складання позовної заяви і подання її до суду, тому такі витрати є завищеними.

Суд також зауважує, що у висновку Європейського суду з прав людини, викладеному у пункті 95 рішення у справі «Баришевський проти України» (Заява №71660/11), у пункті 80 рішення у справі «Двойних проти України» (Заява №72277/01), у пункті 88 рішення у справі «Меріт проти України» (Заява №66561/01), суд зазначив, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обгрунтованим, а у пункті 154 рішення у справі «Lavents v. Latvia» (Заява №58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну ціну.

Тому суд, виходячи із критеріїв, визначених частиною дев`ятою статті 139 КАС України, принципів співмірності витрат, обґрунтованості та пропорційності їх розміру, вважає, що з огляду на зміст наданих послуг, кількість затраченого адвокатом часу, складність справи (справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; у справі наявний незначний обсяг доказів), наявні підстави обмежити розмір витрат на правничу допомогу та на користь позивача, зважаючи на часткове задоволення позову, необхідно стягнути витрати на правничу допомогу в сумі 1050,00 грн.

Крім того, звертаючись до суду, позивач сплатила судовий збір у сумі 908,00 грн, що підтверджується квитанцією від 08 вересня 2021 року №0.0.2257485748.1, випискою про зарахування судового збору до державного бюджету (а.с.8, 20).

У зв`язку із частковим задоволенням позову позивачу належить відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судові витрати у сумі 1685,60 грн (635,60 грн - витрати, пов`язані зі сплатою судового збору, та 1050,00 грн - витрати на правничу допомогу адвоката).

Керуючись статтями 2, 72-77, 139, 243-246, 255, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) (43005, Волинська область, місто Луцьк, вулиця Стрілецька, 6, ідентифікаційний код юридичної особи 14321661) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 Закону України «Про відпустки», за 2015-2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Зобов`язати Луцький прикордонний загін Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) нарахувати та виплати ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої частиною першою статті 19 Закону України «Про відпустки», за 2015-2021 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Луцького прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина 9971) судові витрати у сумі 1685,60 грн (одна тисяча шістсот вісімдесят п`ять грн 60 коп.).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене учасниками справи в апеляційному порядку повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ж.В. Каленюк