Рішення № 101395531, 26.11.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2021 року м. Київ № 640/26381/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Бокатової Я.А., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом

ОСОБА_1

до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області,

Державної міграційної служби України

про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса представника позивача: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код - НОМЕР_1 ) (далі - позивач або ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовною заявою до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області(02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а, ідентифікаційний код - 42552598) (надалі - відповідач 1 або ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області) та Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, ідентифікаційний код - 37508470) (надалі - відповідач 2 або ДМС України), в якій просить:

визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо відмови в оформлення документів ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- визнати протиправними дії Державної міграційної служби України щодо відхилення скарги ОСОБА_1 на рішення центрального між регіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийняти та розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в порядку та строки встановлені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначає, що відповідно до повідомлення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 220 від 15.07.2020 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення прийнято на підставі наказу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 260 від 15.07.2020. Відмову мотивовано тим, що заява є очевидно необґрунтованою, враховуючи відсутність умов, зазначених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає дії уповноважених осіб протиправними та такими, що порушують основні права людини.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.11.2020 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/26381/20, постановлено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

Від Державної міграційної служби України надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній заперечує проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що ДМС проведено аналіз загрози життю, безпеці чи свободі шукача захисту в країні громадянської належності та загрози видачі в Німеччину в порядку екстрадиції, оскільки заявник є громадянином Грузії, при цьому не встановлено обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідування ні з заяви-анкети, ні у ході проведення співбесіди. Твердження щодо існування загрози життю, безпеці чи свободі, наведені у заяві та скарзі, є необґрунтованими, суперечливими та носять характер зловживання з метою затягування часу для недопущення його екстрадиції на територію Німеччини.

Від Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області відзив на адміністративний позов не надійшов.

Відповідно до ч. 6 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

21.06.2020 ОСОБА_1 звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з заявою про визнання особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

15.07.2020 позивачем отримано повідомлення № 220, у якому зазначено, що наказом Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 260 від 15.07.2020 відмовлено у особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачем оскаржено до Державної міграційної служби України.

09.10.2020 позивач отримав повідомлення від 23.09.2020 за № 285, у якому вказано, що Державну міграційною службою України ухвалено рішення від 31.08.2020 № 1.24-20 про відхилення скарги на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту».

Не погоджуючись з діями відповідачів та прийнятими рішенням, позивач звернувся з цим позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначається Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

В силу положень п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Процедура розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визначається Правилами розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884 (далі - Правила № 649).

Відповідно до пункту 3.1 Правил № 649 у разі відсутності підстав для відмови в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС:

а) забезпечує можливість для заявника особисто або за допомогою законного представника скласти заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, мають міститися такі відомості: прізвище, ім`я (імена), по батькові заявника, дані паспорта або іншого документа, що посвідчує особу (у разі його відсутності - зазначені причини, через які він був утрачений), громадянство/підданство, країна постійного проживання, місце та підстави (за наявності) проживання в Україні, місце, час та спосіб перетинання державного кордону України, відомості про членів сім`ї заявника, підписи заявника або законного представника, перекладача (у разі необхідності), дата складання заяви.

Заявник зобов`язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію.

У разі неписьменності або через фізичні вади, які унеможливлюють складання заяви особисто заявником, на його прохання заява може бути складена іншою особою, про що робиться відповідний запис на заяві;

б) реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи у журналі реєстрації заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 5);

в) ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таке ознайомлення здійснюється мовою, яку розуміє заявник або його законний представник.

Проведення зазначених дій фіксується відповідним протоколом ознайомлення з прийняттям рішення за заявою, правами і обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 6), в якому проставляють власні підписи заявник, його законний представник та перекладач, адвокат, психолог, педагог (за їх наявності);

г) у разі потреби направляє заявника на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України.

Таке обстеження проводиться у разі наявності в уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС обґрунтованого сумніву щодо заявленого віку особи та оформлюється відповідним направленням на обстеження для встановлення віку (додаток 7).

Особі, яка направляється на обстеження з метою встановлення віку, та її законному представнику роз`яснюються причини для такого обстеження та наслідки відмови у його проходженні. У випадку відмови особи пройти обстеження з метою встановлення віку на заяві та в особовій справі заявника робиться відповідна відмітка.

Відмова особи або її законного представника від проходження обстеження з метою встановлення віку є підставою для розгляду матеріалів особової справи цієї особи як повнолітньої;

ґ) заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 8), та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник.

У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, записує за його вказівкою прізвище, ім`я, по батькові та інші про нього дані до встановлення особи, про що зазначається в реєстраційному листку на особу та робиться відповідний запис на заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

д) приймає від заявника на зберігання документи: національний паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника, а також документи, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що оформлюється розпискою (додаток 9);

е) оформлює особову справу згідно з описом документів, що знаходяться в особовій справі заявника (додаток 10);

є) долучає до справи по чотири фотокартки заявника та членів його сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, відомості про яких внесено до заяви, а також інші, передбачені Законом та цими Правилами, документи;

ж) призначає дату та час співбесіди та повідомляє цю інформацію заявникові та його законному представникові (за наявності) під підпис в особовій справі;

з) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Пунктом 4.1 Правил № 649 визначено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:

а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.

У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).

Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності).

б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Відповідно до пункту 4.3 Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:

а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 4.6 Правил № 649 у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття територіальний орган ДМС надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 15), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень (додаток 16).

Як вбачається з матеріалів справи 24.06.2020 позивач звернувся до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Заявником зазначено про побоювання стати в Німеччині жертвою осіб, які наявні належать до організованого злочинного угрупування ОСОБА_2 . Заявник вказав на вбивство свого друга в Німеччині, вбивство ОСОБА_3 в Берліні. ОСОБА_1 висловив також побоювання переслідування як на території Німеччини, так і на території України з боку невідомих осіб та «бригади «Уралмаш».

З п. 4.1. анкети вбачається, що з початку 2019 року заявник перебував в Німеччині, де йому погрожували вбивством. Звідти заявник поїхав в Тбілісі через побоювання вбивства, а коли прилетів у Бориспіль, його арештували.

Цього ж дня заяву-анкету було прийнято до розгляду.

10.07.2020 з ОСОБА_1 проведено співбесіду, за результатами якої складено протокол (справа № 2020KYIV0057).

З відомостей про маршрут особи зі слів заявника вбачається, що позивач залишив країну постійного проживання - Грузію у 2019 році у зв`язку з відчуттям особистої небезпеки у країні. Причиною виїзду з Німеччини стало також відчуття небезпеки та відмова у наданні візи до Сполучених Штатів Америки.

Частиною 4 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Так, на виконання зазначеної норми, головним спеціалістом сектору обліку та документування осіб, які отримали захист в Україні, 15.07.2020 було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким вважається за доцільне прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину Грузії ОСОБА_1 .

У висновку встановлено такі обставини в контексті побоювання заявника щодо повернення до країни походження:

«Шукач народився та проживав в АДРЕСА_2 . За словами заявника на сьогодні там проживають його батьки та сестра ОСОБА_4 , 1992 р.н. Зі слів шукача захисту, неповнолітні діти від першого шлюбу з громадянкою РФ ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ) також проживають разом з його батьками.

…

Офісом Генерального прокурора України отримано запит Федерального відомства юстиції Федеративної Республіки Німеччина про видачу ОСОБА_1 , для притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 263 КК ФРН (шахрайство).

За дорученням Офісу Генерального прокурора України стосовно ОСОБА_1 відповідно до ст. 587 КПК України прокуратурою Київської області проводиться екстрадицій на перевірка.

18.02.2020 ОСОБА_1 , перебуваючи у Київському слідчому ізоляторі виявив намір звернутися із заявою.

…

У своїй заяві ОСОБА_8 зазначив, що побоюється повертатися до Федеративної Республіки Німеччина, оскільки, коли він там був його хотіли вбити та покалічити. Зі слів шукача захисту, у ФРН існує організоване злочинне у групування ОСОБА_2 , яке може його там знайти, а також у міст і Берлін та по всій Німеччині його розшукують невідомі особи через яких він побоюється туди їхати.

Варто зазначити, що у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 про жодні побоювання зазнати переслідувань або серйозної шкоді у разі повернення до Грузії, не зазначав.

…

Стосовно ідентифікації шукача захисту, слід зазначити, що останній не надав оригіналів документів, шо посвідчують його особу, виданих країною походження - Грузією, При цьому, ОСОБА_10 надав копію паспорту громадянина Грузії № НОМЕР_2 , виданого 29.20.2014 міністерством юстиції Грузії, зі строком дії до 29.10.2024 та посвідку па тимчасове проживання в Україні № НОМЕР_3 , видану 15.02.2019 на особу без громадянства ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Під час звернення за захистом та співбесіди заявник повідомив, що у серпні 2019 він звернувся до міністерства юстиції Грузії з метою оформлення виходу з громадянства.

При цьому, жодних підтверджуючих фактів виходу з громадянства Грузії документів, заявник не має та не володіє інформацією про те чи оформлено йому припинення громадянства Грузії.

Відповідно до наявних матеріалів в особовій справі, зокрема, лист Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ» Центрального регіонального управління адміністрації Державної прикордонної служби України від 13.12.2019 № 182/11658, матеріалів наданих прокуратурою Київської області, які містять запит на екстрадицію компетентних органів ФРН, ОСОБА_8 є громадянином Грузії.

Ураховуючи викладене, відсутня достовірна інформація та документальні підтвердження виходу ОСОБА_1 з громадянства Грузії, а тому, відсутні підстави вважати заявника особою без громадянства.

Слід звернути увагу, що з матеріалів наданих компетентними органами ФРН у рамках процедури екстрадиції, стало відомо, шо ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , він же ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - громадянин РФ, ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_3 - громадянин Грузії.

Зазначене, а також інформація викладена у запиті на екстрадицію (розслідуванні у справі проти ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_3 за шахрайство) характеризує особу заявника, як таку, що може вчиняти шахрайські дії, змінюючи свої установчі дані.

З огляду на зазначене та ураховуючи наявні в особовій справі матеріали компетентних органів України та ФРН, ЦМУ ДМС ідентифіковано заявника як громадянина Грузії з установчими даними ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Ураховуючи те, що країною походження заявника є Грузія, і разом з тим він зазначає про побоювання зазнати переслідувань у разі екстрадиції до ОСОБА_14 , вважаємо за доцільне дослідити загрозу життю та безпеці заявника у разі повернення як в Грузії, так і до ФРН.

…

ОСОБА_1 розшукується компетентними органами ФРН для притягнення до кримінальної відповідальності, за вчинення злочину передбаченого ст. 263 абз. 1, п.п. 5.25, п.п. 2, 53 КК ФРН (шахрайство, що в порівнянні з законодавством України про кримінальну відповідальність відповідає ч. 4 ст. 190 КК України (шахрайство, вчинене в особливо не лики розмірах, організованою групою), строк покарання за яке передбачене до 10 років позбавлення волі відповідно та є екстрадиційним злочином.

…

Згідно з ордером на арешт дільничного суду м. Нюрнберг від 19.11.2019 справа № 57 Gs 11606/19, ОСОБА_15 призначено досудове ув`язнення. Останній, у співучасті з іншими особами, упродовж 2018 року шахрайській шляхом, під обіцянками укладення угод з продажу автомобілів, заволодів грошовими коштами потерпілих на загальну суму 43 тис. євро.

Необхідно констатувати, що на виконання міжнародних угод у сфері екстрадиції запитуюча сторона надає дипломатичні запевнення у тому, що особу не буде піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню або покаранню, і їй буде забезпечено право на справедливий судовий розгляд. Крім цього, доцільно зауважити, що за злочини, інкриміновані ОСОБА_15 не передбачено покарання у вигляді смертної кари, том відповідний елемент серйозної шкоди, який міститься у пункті 13 частин першої 1 статті 1 Закону, не підлягає дослідженню та аналізу у контексті обставин його екстрадиції до ФРН.

Крім цього, твердження заявника щодо можливого переслідування його «кадировцями» у ФРН не можуть бути прийняті ІДМУ ДМС як доказ наявності переслідувань заявника у цій державі за конвенційними ознаками з таких підстав.

Заявник як приклад подібних переслідувань наводить обставини вбивства Берліні чеченця ОСОБА_16 . При цьому, варто зазначити, що дослідивши інформацію з відкритих джерел стосовно зазначеної особи, встановлено, що він приймав участь у другій чеченській війні (у якості польового командира), був оголошений РФ у розшук за обвинуваченнями у тероризмі та активно виступав проти нинішньої чеченської влади, чим міг викликати їх зацікавленість.

Також заявник повідомляє про інцидент, який стався в Німеччині, а саме напад невідомих людей посеред вулиці, які нанесли йому тілесні ушкодження у вигляді порізів на правій руці. Щодо своєї діяльності в Німеччині ОСОБА_1 зазначив, що мав власний бізнес, який згодом відібрали невідомі люди.

Варто зазначити, що заявник не наводить жодних конкретних фактів та деталей нападу на нього в ФРН та вказує узагальнену інформацію, не підтверджену документальними доказами. Крім цього, слід звернути увагу, то у разі його переслідувань на території ФРН представниками осіб, причетних до злочинних угрупувань «Уралмаш» або «угрупуванням Рамзана Кадирова» останній мав змогу звернутися до правоохоронних органів з метою інформування про наявність загрози його життю та безпеці та подальшого отримання захисту.

Таким чином, ураховуючи матеріали особової справи, а також інформацію з відкритих джерел відсутні підстави вважати наявність причинно-наслідкового зв`язку між кримінальною справою, порушеною проти заявника та зазначеними ним причинами його побоювань повернення до ФРН.

…

Ураховуючи відсутність будь-якої підтверджуючої або публічної інформації про активну діяльність заявника у якості борця з чеченською владою, а також бажання уникнути екстрадицію до ФРН для притягнення до кримінальної відповідальності компетентними органами зазначеної держави, у вчиненні ним кримінального злочину, є серйозні підстави вважати, що заявник використовує загальновідому інформацію з відкритих джерел, яка не має відношення до нього та його кримінального переслідування.

Щодо побоювань повернення на територію Грузії слід зазначити таке.

Під час звернення із заявою ОСОБА_8 не зазначав про наявність жодних побоювань у разі повернення до країни походження.

У ході проведення співбесіди 10.07.2020 заявник повідомив про неможливість свого повернення до Грузії через відсутність комфортного життя.

Під час співбесіди заявник також повідомив, що у 2015 році на нього у Грузії здійснили замах невідомі люди біля під`їзду будинку, у якому проживав його друг ОСОБА_17 . У зв`язку з цим, правоохоронні органи порушили кримінальну справу, однак заявнику невідомо про результати розгляду зазначеної справи. Про причини цього нападу також не надав інформації.

Крім цього, заявник зазначив, що у 2015-2017 мав власний готель у Грузії, який з часом був конфіскований державними органами через те, що він буї незаконно побудований. Також ОСОБА_1 повідомив, що не міг безпечні залишатися у Грузії через свою діяльність, яка була налаштована проти Кадирова: «Ми збиралися в мечеті з однодумцями, через те що Кадиров ворог нашої релігії, а також те. що вони забрали наші землі, вбивають дітей та ґвалтують жінок. Ми розмовляли, але якби потрібно було воювати ми б зробили це в першу чергу».

Варто зазначити, що твердження заявника про його «антикадировську» діяльність та допомогу чеченцям у Грузії не містить жодної детальної інформації про його особисту роль та характер наданої ним допомоги, що могло б привернути увагу до його особи та зробити об`єктом періодичних нападів, а Інформація з відкритих джерел не містить повідомлень про переслідування мусульман або осіб, що мають відношення до релігійної організації «Ахма Сунни Валь Джамаа» у Грузії через їх релігійні погляди.

…

Варто зазначити, що останній хоч і зазначає про наявність загрози його життю у Грузії через погрози на його адресу та відібрання бізнесу, він неодноразово повертався туди, про що свідчить наявність відміток про перетини грузинського кордону у копії його паспорту, а також твердження заявника під час співбесіди.

Водночас, до початку процедури екстрадиційної перевірки, заявник тривалий час перебував на території України, за захистом не звертався, при цьому після документування посвідкою на тимчасове проживання, безперешкодно виїхав до країни походження та повернувся назад в Україну.

Зазначене підтверджує відсутність побоювань у заявника щодо повернення до країни походження та свідчить про те, що звернення за заявою способом уникнення екстрадиції до ФРН, де заявника (у разі доведення його вини) може бути притягнуто до кримінальної відповідальності.

…».

Частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

На підставі висновку Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було прийнято наказ № 260 від 15.07.2020 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особі без громадянства ОСОБА_15 ».

15.07.2020 у відповідності до вимог Правил № 649, заявнику направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що отримано позивачем 20.07.20202 особисто.

Суд відмічає, що відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Крім того, суд звертає увагу, що відповідно до пункту 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

У постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначається, що при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Аналізуючи наявні у матеріалах справи документи, а також встановлені обставини, суд відмічає, що Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області під час прийняття рішення про відмову в прийнятті документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Правил № 649 з`ясовано обґрунтованість побоювання заявника стати жертвою переслідувань в Німеччині, надано вичерпну оцінку поясненням та документам позивача з посиланням на використану інформацію про країну походження заявника.

Водночас, суд зауважує, що побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб`єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має доказів наявності погроз у свій бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо своїх слів.

Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було проведено збір та аналіз інформації про позивача, країну його походження, у результаті чого не встановлено наявності фактичних доказів того, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань у країні походження є реальними.

Також суд вважає за необхідне зауважити про те, що, як вбачається з матеріалів справи, позивач прибув до України з території іншої третьої безпечної країни - Грузії, де за захистом не звертався.

Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.

Абзацом 7 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Верховний Суд у своїх постановах від 16.02.2018 у справі № 825/608/17 (адміністративне провадження № К/9901/5193/17), від 07.10.2019 у справі № 440/134/19 (адміністративне провадження № К/9901/19206/19), від 30.01.2020 у справі № 826/10336/18 (адміністративне провадження № К/9901/33669/19), від 01.07.2020 у справі № 420/3057/19 (адміністративне провадження № К/9901/33782/19) зазначив, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

На думку суду, причини, які позивач зазначає, для отримання в Україні статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, не пов`язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Слід також відмітити, що за приписом ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

На думку суду, позивачем не доведено факту неналежної перевірки обставин, викладених у заяві-анкеті, з боку Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, при цьому не наведено достатнього обґрунтування наявності у відповідача обов`язку прийняти до оформлення документи для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зважаючи на викладені обставини у сукупності, суд дійшов висновку, що заява позивача є очевидно необґрунтованою, оскільки у ній відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відтак відповідач правомірно відмовив в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, суд відмовляє у задоволенні вимог щодо визнання протиправними дій Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у місті Києві та Київській області щодо відмови в оформленні документів ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також щодо зобов`язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийняти та розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в порядку та строки встановлені Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Разом з тим, відповідно до ч. 7 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Не погодившись із наказом № 260 від 15.07.2020 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся зі скаргою на відмову в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Державної міграційної служби України.

В обґрунтування скарги зазначено, що, по-перше, представник Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області не прийняв до уваги реальні побоювання за власне життя у разі повернення до Грузії та, по-друге, перевірка проведена поверхнево.

Рішенням Державної міграційної служби України від 31.08.2020 № 1.24-20 відхилено скаргу на рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС у місті Києві та Київській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту».

За висновком Державної міграційної служби України, територіальним органом, де розглядалася заява ОСОБА_1 було належним чином проаналізовано всі подані ним відомості про його особу та причини звернення за захистом, а тому прийнято правомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Враховуючи правомірність відмови Центральним міжрегіональним управлінням ДМС у місті Києві та Київській області в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також відсутність обґрунтувань позивача щодо протиправності дій Державної міграційної служби України щодо відхилення скарги ОСОБА_1 , вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 КАС України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

З огляду на все викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИІРШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.

Суддя К.С. Пащенко