Ухвала суду № 101364336, 23.11.2021, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про залишення позовної заяви без розгляду

23 листопада 2021 рокум. ПолтаваСправа № 440/7893/21Полтавський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді – Ясиновського І.Г.,

за участю:

секретаря судового засідання – Грігорян А.Р.,

позивача – ОСОБА_1 ,

представника позивача – Гайдака О.В.,

представника відповідача – Кундельського В.І.,

розглянувши у підготовчому засіданні заяву представника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про залишення без розгляду позову ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

15 липня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, відповідно до якого просить:

визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України №99 від 23.07.2020 “Про притягнення до дисциплінарної відповідальності”, яким до ОСОБА_1 було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення зі служби в поліції;

визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 23.07.2020 №237 о/с, в частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за пунктом 6 частини першої статті 77 Закону України "Про Національну поліцію України" з 23 липня 2020 року;

поновити ОСОБА_1 на службі у поліції на посаді старшого оперуповноваженого в особливо важливих справах Полтавського управління Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України у званні капітана поліції;

стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

допустити негайне виконання рішення суду в частині виплати середнього заробітку за один місяць.

Ухвалою суду від 20 липня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу залишено без руху. Позивачеві встановлено усунути недоліки позовної заяви протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Недоліки визначено усунути шляхом надання до Полтавського окружного адміністративного суду: заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду з даною позовною заявою та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску; завірених підписом позивача (шляхом виконання напису "згідно з оригіналом", зазначенням прізвища та ініціалів особи, її підпису та дати засвідчення) належної якості/читабельні копії наказу від 23.03.2015 №86, рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій (учасниками війни) від 22 січня 2016 року №1/1/XVII/148.

Ухвалою суду від 26 серпня 2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та провадження у справі відкрито. Вирішено розгляд справи проводити за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

При цьому, вказаною ухвалою наголошено, що 04 серпня 2021 року до суду надійшла заява про усунення недоліків, до якої позивачем додано заяву про поновлення строку звернення до адміністративного суду з даною позовною заявою та доказів на підтвердження поважності причин його пропуску; завірені підписом позивача (шляхом виконання напису "згідно з оригіналом", зазначенням прізвища та ініціалів особи, її підпису та дати засвідчення) належної якості/читабельні копії наказу від 23.03.2015 №86, рішення комісії Міністерства внутрішніх справ України з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій (учасниками війни) від 22 січня 2016 року №1/1/XVII/148.

При цьому, відповідно до заяви про поновлення строку на звернення з позовом до суду позивач посилається на те, що: "Слідчими Першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувані здійснювалося досудове розслідування, в рамках кримінального провадження, внесеного до ДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року за ознакам статті 368 КК України. В межах вказаного кримінального провадження 30.07.2020 року ОСОБА_1 було затримано працівниками ДБР. В подальшому в межах вказаного кримінального провадження ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190, ч.2 ст.15, ч.3 ст.27, ч.4 ст.190 КК України. Безпосереднє керівництво ОСОБА_1 в телефонному режимі повідомило останньому, що на час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року його відсторонено від виконання обов`язків. Вказане є підставою для невиплати заробітної плати, у зв`язку з чим Позивач і не надавав значення тому факту, що він не отримує заробітну плату за своїм місцем роботи... Лише 14 червня 2021 року Позивача повідомили про завершення службового розслідування та запросили для отримання його результатів. Натомість 15.06.2021 року Позивачу замість результатів службового розслідування за фактом подій, які розслідуються у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року 15.06.2021 року було вручено під розписку наказ про звільнення, наказ про застосування дисциплінарного стягнення та оригінал трудової книжки".

В той же час, позивачем в підтвердження вказаних обставин не надано належних доказів і з метою перевірки вказаних заявником обставин, як поважних причин, суд дійшов висновку про необхідність відкриття провадження та витребування відповідних документів.

З інших підстав адміністративний позов відповідає вимогам статей 160, 161, 172 Кодексу адміністративного судочинства України та підсудний Полтавському окружному адміністративному суду.

Так, вказаною вище ухвалою суду резюмовано, що підстави для повернення позовної заяви, залишення її без розгляду або відмови у відкритті провадження на даній стадії та, виходячи з тих документів, які подані разом з позовом, відсутні.

При цьому, 15 вересня 2021 року до суду надійшла заява представника відповідача про залишення без розгляду позову з мотивів пропуску позивачем строку звернення до суду /а.с. 70-80, т.1/, що вмотивована здійсненням відповідачем належних та достатніх заходів з ознайомлення позивача з наказом, що оспорюється.

Судом в ході підготовчого засідання постановлено на обговорення таку заяву.

Позивач та представник позивача у підготовчому засіданні проти її задоволення заперечували, посилаючись на її безпідставність.

Представник відповідача у підготовчому засіданні заяву про залишення без розгляду позову підтримав, просив задовольнити її, залишивши позов без розгляду.

Надаючи оцінку заяві про залишення без розгляду позову, суд виходить з наступного.

Частина шоста статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що у разі пропуску строку звернення до адміністративного суду позивач зобов`язаний додати до позову заяву про поновлення цього строку та докази поважності причин його пропуску.

Згідно з частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частин другої, третьої цієї статті для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

За приписами частини п`ятої тієї ж статті для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно позовної заяви та доданих до неї документів позивач зазначає, що дізнався про звільнення зі служби в поліції, ознайомившись 15.06.2021 з відповідними наказами №99 від 23.07.2020 та від 23.07.2020 №237 о/с, про що вчинено відповідний напис.

Суд в ухвалі від 20 липня 2021 року критично оцінював дану обставину, оскільки позивач не міг бути необізнаним з власним звільненням з посади, не отримуючи відповідного грошового забезпечення та не виконуючи покладені на нього обов`язки майже впродовж року.

До суду ОСОБА_1 звернувся лише 14 липня 2021 року (відповідно до відмітки відділу поштового зв`язку на конверті), тобто з порушенням місячного строку для звернення до суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

Натомість у заяві про поновлення строку на звернення з позовом до суду позивач посилався на те, що: "Слідчими Першого відділу Управління з розслідування кримінальних правопорушень, вчинених військовослужбовцями, Головного слідчого управління Державного бюро розслідувані здійснювалося досудове розслідування, в рамках кримінального провадження, внесеного до ДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року за ознакам статті 368 КК України. В межах вказаного кримінального провадження 30.07.2020 року ОСОБА_1 було затримано працівниками ДБР. В подальшому в межах вказаного кримінального провадження ОСОБА_1 було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.190, ч.2 ст.15, ч.3 ст.27, ч.4 ст.190 КК України. Безпосереднє керівництво ОСОБА_1 в телефонному режимі повідомило останньому, що на час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року його відсторонено від виконання обов`язків. Вказане є підставою для невиплати заробітної плати, у зв`язку з чим Позивач і не надавав значення тому факту, що він не отримує заробітну плату за своїм місцем роботи... Лише 14 червня 2021 року Позивача повідомили про завершення службового розслідування та запросили для отримання його результатів. Натомість 15.06.2021 року Позивачу замість результатів службового розслідування за фактом подій, які розслідуються у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за №62020000000000447 від 20.05.2020 року 15.06.2021 року було вручено під розписку наказ про звільнення, наказ про застосування дисциплінарного стягнення та оригінал трудової книжки".

На спростування тверджень позивача, наведених у заяві про поновлення строку звернення до суду представником відповідача у заяві про залишення позову без розгляду наголошено на наступному.

По-перше, про проведення службового розслідування Позивачу було відомо ще 18.06.2020, що підтверджується його особистим записом та підписом про ознайомлення з наказом ДВБ НПУ від 15.06.2020 № 78 “Про призначення та проведення службового розслідування”, зробленим на копії цього наказу, а також наданим ним особисто поясненням від 18.06.2020, отриманим під час проведення вказаного службового розслідування.

По-друге, про результати службового розслідування та прийняте рішення Департаментом на адресу місця проживання ОСОБА_1 , що зазначена в його особовій справі, а саме: АДРЕСА_1 рекомендованим листом з повідомленням надіслано лист, що повернувся до ДВБ НПУ у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.

По-третє, повідомлено суд, що ані під час проведення службового розслідування, ані під час досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 62020000000000447 від 20.05.2020, ОСОБА_1 від виконання службових обов`язків (посади) не відсторонявся та відповідний наказ про таке відсторонення Департаментом не видавався.

Надаючи оцінку першому твердженню представника відповідача, суд зазначає, що частинами першою та другою статті 16 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України” від 15 березня 2018 року № 2337-VIII (зі змінами) чітко закріплено, що службове розслідування проводиться та має бути завершено не пізніше одного місяця з дня його призначення керівником.

У разі потреби за вмотивованим письмовим рапортом (доповідною запискою) голови дисциплінарної комісії, утвореної для проведення службового розслідування, його строк може бути продовжений наказом керівника, який призначив службове розслідування, або його прямим керівником, але не більш як на один місяць. При цьому загальний строк проведення службового розслідування не може перевищувати 60 календарних днів.

Відтак, Позивач був обізнаний ще 18.06.2020 року про призначене з 15.06.2020 року службове розслідування за фактом його відсутності на роботі без поважних причин та знав про підстави і строки проведення службового розслідування і доказів на спростування останнього ОСОБА_1 суду надано не було.

В той же час, позивачем не надано будь-яких належних доказів щодо підтвердження вжиття ним активних дій, направлених на отримання від відповідача інформації щодо результатів вказаного службового розслідування.

Суд наголошує, що Кодексом адміністративного судочинства України передбачено, зокрема, що строк для звернення до суду в особи обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо вона знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Вказаний правовий висновок зроблено Верховним судом в Постанові від 23.04.2020 року №813/3756/17.

Крім того, в постанові Верховного суду України від 16.11.2016 №6-2469цс16, зазначено, що порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який особа не знала про порушення свого права і саме з цієї причини не звернулася за його захистом до суду, недостатньо. Тобто, особа повинна також довести той факт, що вона не могла дізнатися про порушення свого права.

Твердження позивача, що він телефонував працівнику відповідача згодом після наданих ним письмових пояснень в рамках службового розслідування та отримано відповідь, що по вказаному службовому розслідуванню цей працівник не бачить перспектив, жодним чином не підтверджено окрім лише як слів самого позивача.

В той же час, відповідачем до матеріалів справи надано належним чином засвідченні письмові пояснення ОСОБА_2 від 01.11.2021 року, згідно яких остання повідомила: «що з приводу обставин відсутності на службі ОСОБА_1 у 2020 році мною були надані відповідні пояснення в межах проведення службового розслідування, які я підтверджую повністю. Можу сказати, що жодним чином, ані письмово, ані усно я не повідомляла ОСОБА_1 про те, що його відсторонено від виконання службових обов`язків (посади) та відомості ОСОБА_1 в цій частині категорично заперечую. Останній раз я спілкувалася із ОСОБА_1 наприкінці червня місяця 2020 року під час перебування у відпустці шляхом листування у месенджері «Телеграм». Через месенджер «Телеграм» ОСОБА_1 мене інформував про закриття листка непрацездатності та відкриття іншого. Я його повідомляла, щоб він інформував про це безпосередньо керівництво Полтавського управління ДВБ НПУ».

Також відповідачем до матеріалів справи надано належним чином засвідченні письмові пояснення ОСОБА_3 від 01.11.2021 року, згідно яких останній повідомив: «Під час проведення службового розслідування 18.06.2020 мною відібрано пояснення від ОСОБА_1 з приводу обставин його відсутності на службі, що мало місце у травні 2020 року, яке долучено до матеріалів службового розслідування. Після відібрання пояснення, наскільки я пам`ятаю, оскільки минуло багато часу, ОСОБА_1 телефонував мені до завершення службового розслідування та запитував про його результати. Я повідомив, що службове розслідування ще проводиться та за його результатами буде прийнято рішення керівництвом Департаменту. У подальшому, наприкінці липня 2020 року, точної дати не пам`ятаю, ОСОБА_1 знову телефонував мені та запитував про результати службового розслідування, а також цікавився, яким чином можливо звільнитися зі служби в поліції. На вказані питання я повідомив ОСОБА_1 , що службове розслідування завершено, однак яке прийнято рішення керівництвом Департаменту за його результатами поінформувати не можу, оскільки не наділений такими повноваженнями та про прийняте рішення його буде поінформовано додатково. Крім цього, я йому розповів про процедуру звільнення зі служби в поліції».

Верховним Судом в постанові від 26.03.2020 у справі №805/2688/18-а зроблено правовий висновок, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду зобов`язана, з розумним інтервалом часу, сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

За виявлення належної активності та небайдужості, існувала об`єктивна можливість реалізувати своє право на оскарження у встановлений законом строк.

Як вказував Верховний Суд в своїй постанові від 31.03.2021 року у справі № 240/12017/19 «таке обмеження на законодавчому рівні права звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів відповідними строками узгоджується із принципом «Leges vigilantibus non dormientibus subveniunt», згідно з яким закони допомагають тим, хто пильнує».

В той же час, сам позивач жодного разу, починаючи з 18.05.2020 року, будучи поліцейським, не прибував на місце несення служби та не здійснив жодних дій, направлених на отримання інформації щодо результатів розпочатого службового розслідування, зокрема не звертався із відповідними рапортами, не записувався на прийом до керівництва та вчинив будь-яких інших дій, направлених на отримання такої інформації.

Відтак, позивачу було відомо про те, що відносно нього проводиться службове розслідування, ним ще 18.06.2020 року надавалися письмові пояснення в такому службовому розслідуванні, також ним не було надано належних доказів наявності перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення відносно нього було прийнято протягом більше ніж один рік з моменту надання ним вказаних пояснень в рамках службового розслідування, що в свою чергу свідчить про його байдужість до своїх прав або небажання дізнатися, що згідно вказаного правового висновку не може бути поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Надаючи оцінку другому аргументу відповідача, суд наголошує, що частиною п`ятою статті 22 Дисциплінарного статуту Національної поліції України, затвердженого Законом України “Про Дисциплінарний статут Національної поліції України” від 15 березня 2018 року №2337-VIII (зі змінами, далі - Статут) закріплено, що за відсутності на службі без поважних причин поліцейського, до якого застосовано дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади чи звільнення із служби в поліції, таке дисциплінарне стягнення виконується, а витяги з наказів про застосування та виконання дисциплінарного стягнення надсилаються рекомендованим листом з повідомленням на адресу місця проживання поліцейського, що зазначена в його особовій справі. У такому разі днем ознайомлення поліцейського із зазначеними наказами є дата, зазначена в поштовому повідомленні про вручення їх поліцейському, до якого застосовано дисциплінарне стягнення, або повнолітньому члену сім`ї такого поліцейського.

Крім цього, частиною шостою статті 22 Статуту визначено, що у разі якщо поліцейський, до якого застосовано дисциплінарне стягнення, відмовляється від отримання витягів з наказів про застосування та виконання дисциплінарного стягнення, днем отримання витягів з наказів є день проставлення в поштовому повідомленні відмітки про відмову в їх отриманні чи повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.

Оцінюючи третій аргумент, суд наголошує, що згідно з частиною другою статті 17 Статуту відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків (посади) оформляється письмовим наказом керівника, до повноважень якого належить призначення на посаду та звільнення з посади поліцейського, та не може перевищувати строку, передбаченого для проведення службового розслідування або зазначеного в рішенні суду.

Відповідно до частини шостої статті 70 Закону України “Про Національну поліцію” поліцейський вважається відстороненим від виконання службових обов`язків з дня видання відповідного наказу до дня видання наказу про допуск до виконання службових обов`язків за займаною посадою.

Згідно з пунктом 2 розділу III Порядку проведення службових розслідувань у Національній поліції України, затвердженого наказом МВС від 07.11.2018 № 893, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 28 листопада 2018 року за № 1355/32807, відсторонення поліцейського від виконання службових обов`язків (посади) здійснюється на підставі письмового наказу керівника, до повноважень якого належать призначення на посаду та звільнення з посади поліцейського, воно не може тривати більше строку, передбаченого для проведення службового розслідування або зазначеного в рішенні суду.

Доказів на підтвердження відсторонення позивача від виконання службових обов`язків (посади) чи повідомлення про це ОСОБА_1 у зв`язку із його затриманням в рамках кримінального провадження матеріали справи не містять, а посилання позивача на повідомлення йому про це його безпосереднім керівництвом в телефонному режимі є виключно твердженням позивача, що не знайшло свого підтвердження доказами, наявними в матеріалах справи станом на дату розгляду заяви про залишення без розгляду позову.

Крім того, суд звертає увагу позивача, що його затримання в рамках кримінального провадження відбулося 30.07.2020 року (за наслідками якого, як стверджує позивач йому ніби було усно повідомлено про його відсторонення від роботи), а підозру йому було оголошено 31.07.2020 року, в той же час позивач був відсутній на роботі ще з другої половини дня 18.05.2020 року, тобто більше ніж два місяці до такого затримання.

Також, позивачем не надано належних та допустимих доказів в підтвердження повідомлення відповідача про перебування на лікуванні та в підтвердження передачі оригіналів відповідних листків непрацездатності починаючи ще з травня 2020 року відповідно за всі періоди перебування на лікуванні в різних закладах, як це стверджує позивач.

Окремо представник відповідача зауважив, що як зазначає сам Позивач у своїй заяві, його було затримано в межах вказаного кримінального провадження 30.07.2020, тобто вже після звільнення зі служби в поліції, а тому Департамент не наділений повноваженнями щодо прийняття рішення про його відсторонення від виконання службових обов`язків (посади) під час здійснення досудового розслідування, оскільки трудові відносини з Позивачем були розірвані ще 23.07.2020.

Крім того, жодна ухвала суду про відсторонення ОСОБА_1 від виконання службових обов`язків (посади) в рамках вказаного кримінального провадження судом не виносилася, про що достовірно було відомо ОСОБА_1 , а відтак твердження позивача, що його було відсторонено від роботи є безпідставними, як і його твердження, що він не надавав значення тому факту, що він не отримує заробітну плату за своїм місцем роботи протягом більше року.

Суд також погоджується з твердженням представника відповідача про безпідставність посилання позивача на ту обставину, що відсторонення від виконання службових обов`язків (посади) є підставою для невиплати заробітної плати з огляду на таке.

Пунктом 5 розділу III Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських, затверджених наказом МВС від 06.04.2016 №260, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 29 квітня 2016 року за № 669/28799 визначено, що “за поліцейським, відстороненим від виконання службових обов`язків (посади) у зв`язку з проведенням щодо нього службового розслідування в порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Національної поліції України, прийняттям відповідною місцевою радою резолюції недовіри, здійсненням щодо нього кримінального провадження, зберігаються всі види грошового забезпечення, які були йому встановлені до відсторонення, крім премії.

Поліцейський вважається відстороненим від виконання службових обов`язків з дати видання відповідного наказу до дня видання наказу про допуск до виконання службових обов`язків за займаною посадою.

Рішення про відсторонення поліцейського від посади можуть приймати начальники, яким надано право прийняття на службу або призначення на посаду, шляхом видання письмового наказу.

У разі допуску до виконання службових обов`язків за займаною посадою (якщо за результатами службового розслідування підстави прийняття рішення про відсторонення не підтвердилися) або до виконання службових повноважень (у разі закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення, пов`язане з корупцією, у зв`язку з відсутністю події або складу адміністративного правопорушення) за період, протягом якого поліцейські не виконували службові обов`язки (службові повноваження), може бути встановлена премія, на отримання якої вони втратили право у зв`язку з усуненням (відстороненням) від виконання службових обов`язків (службових повноважень). Розмір премії зазначається в наказі про скасування та не перевищує розміру, що був установлений у попередньому місяці до відсторонення”.

Крім цього, загальним платіжним дорученням від 29.07.2020 № 1013 та платіжним дорученням від 30.07.2020 № 1023 Департаментом проведено остаточний розрахунок із ОСОБА_1 та перераховано останньому на картковий рахунок нараховане грошове забезпечення, що підтверджується копіями вказаних платіжних доручень та копіями розрахунково-платіжних відомостей № ДВБ-76 та № ДВБ-77 за “липень” 2020 року, а також довідкою ДВБ НПУ від 03.09.2021 № 109 щодо проведення повного розрахунку із ОСОБА_1 при його звільненні /а.с. 96-101, т.1/.

Остаточний розрахунок з Позивачем проведено наприкінці липня 2020 року. Починаючи з серпня 2020 року позивачу грошове забезпечення не нараховувалося та ОСОБА_1 його не отримував. Одночасно, з 18.05.2020 ОСОБА_1 на службу до Полтавського управління ДВБ НПУ не прибував, службові обов`язки не виконував, байдуже ставився до своїх прав та взагалі не бажав дізнатися про них.

Твердження представника позивача про те, що відповідач зобов`язаний оголосити позивачу наказ про звільнення, а оскільки відповідного оголошення не було, а копію самого наказу позивач отримав лише в червні 2021 року, то він порушив строки звернення до суду в частині оскарження вказаного наказу, суд визнає необгрунтованими з огляду на те, що обов`язку відповідача оголосити наказ своєму працівнику прямо кореспондує обов`язок поліцейського (працівника) з`являтися на службу (роботу), оскільки без прибуття працівника на роботу неможливо оголосити будь-який наказ. В той же час, позивач достеменно володіючи інформацією про проведення відносно нього службового розслідування нез`являвся за місцем несення служби, не вчиняв жодних дій направлених на отримання інформації про результати такого службового розслідування, фактично очікуючи від відповідача виконання його обов`язку в частині оголошення наказу продовжував протягом року байдуже ставитися до своїх прав, у той час, коли відповідач, у зв`язку із відсутністю позивача за місцем несення служби здійснив всі залежні від нього дії, які передбаченні законодавством, а саме здійснив направлення вказаного наказу на адресу позивачу, яку останній повідомив та зазначив в особовій справі.

Крім того, суд звертає увагу, що під час розгляду заяви відповідача про залишення позову без розгляду в судовому засіданні 23.11.2021 року, представником відповідач було надано пояснення, що для позивача було замінено запобіжний захід на заставу та звільнено з під варти ще в серпні 2020 році. Однак, з цього часу позивач не вчинив жодних активних дій направлених на отримання від відповідача інформації щодо результатів службового розслідування від 15.06.2020 та не прибував на роботу за місцем несення служби.

Надаючи оцінку викладеному, варто наголосити, що при визначенні початку перебігу строку звернення до суду суд з`ясовує момент, коли особа фактично дізналась або мала реальну можливість дізнатись про наявність відповідного порушення (рішення, дії, бездіяльності), а не коли вона з`ясувала для себе, що певні рішення, дії чи бездіяльність стосовно неї є порушенням.

Як зазначалося судом раніше, виходячи із правових висновків Верховного Суду, незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Суд не погоджується з доводами скаржника про ототожнення моменту відліку строку звернення до суду виключно з моментом видання наказу про звільнення та ознайомлення з ним, оскільки вказане спростовується приписами статті 122 КАС України, яка вказує виключно на момент обізнаності особи чи її потенційної можливості бути обізнаною.

Вказаний правовий висновок зроблено Верховним Судом в постанові від 20.02.2020 року у справі №520/3809/19.

Суд відхиляє як безпідставні твердження позивача, що він не прибував на службу протягом більше ніж рік, у зв`язку із тим, що після заміни йому запобіжного заходу із взяття під варту на заставу, на нього крім іншого було покладено обов`язок не відлучатися із населеного пункту, в якому він проживає без дозволу слідчого, прокурора або суду, виходячи із того, що згідно вказаних же ухвал суду, на які посилається позивач (якими йому встановлено вказаний обов`язок) передбачено пунктом 2) його ж обов`язок повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну місця свого проживання та/або місця роботи, а відтак, позивач жодним чином не був обмежений у праві прибути на роботу, однак був зобов`язаний отримати відповідний дозвіл (у разі необхідності відлучення до іншого населеного пункту) та повідомити про таку обставину слідчого, прокурора чи суд, однак позивачем не здійснювалися в цьому напрямку жодні дії, зокрема він не надав доказів, що звертався до слідчого, прокурора чи суду із проханням надати дозвіл на відлучення із населеного пункту, в якому він проживає (якщо для цього була необхідність), як і не надав доказів в підтвердження отримання ним відмови у такому клопотанні та не надав доказів про повідомлення вказаних осіб про зміну місця проживання.

Варто наголосити, що наявність вказаного позивачем обов`язку в той же час, жодним чином не позбавила його права звернутися до суду із цим позовом та неодноразово прибути в судові засідання, які відбувалися в місті Полтава, тобто у місті де раніше ніс службу позивач, що в черговий раз свідчить про суперечливість наданих тверджень позивачем.

Крім того, суд звертає увагу, що ні наявність кримінального провадження, ні перебування під вартою не унеможливлюють звернення позивача до суду за захистом своїх прав через представника у встановлений законом строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення такого права.

Вказаний правовий висновок зроблено Верховним Судом в постанові від 06.06.20218 року у справі №804/5529/15.

Встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі, гарантує й стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка ратифікована Україною відповідним Законом від 17.07.1997 №475/97-ВР.

Ключовими принципами статті 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

У пункті 36 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Європейський суд) від 04.12.1995 у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

В той же час, у своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує регулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити Суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (див. рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» [GC], №26083/94, ECHR 1999-I, пункт 59; рішення у справі "Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства" [GC], №28945/95, пункт 98, ECHR 2001; рішення у справі "Z. та інші проти Сполученого Королівства" [GC], №29392/95, пункт 93, ECHR 2001, рішення від 12.07.2001 у справі за заявою №42527/98 «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (CASE OF PRINCE HANS-ADAM II OF LIECHTENSTEIN v. GERMANY), пункт 44).

Право на доступ до правосуддя не є абсолютним і обмежене передусім встановленим строком звернення до суду. Такий підхід обумовлений необхідністю дотримання іншого, не менш важливого принципу - верховенства права, а точніше, одного з його елементів - принципу правової визначеності.

Поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть бути визнані ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійсними істотними перешкодами та труднощами, які не дозволяють вчасно реалізувати право на судовий захист, для своєчасного вчинення відповідних дій та підтверджені належними доказами. Проте, позивачем будь-яких об`єктивних обставин, які б свідчили про поважність причин пропуску строку звернення до суду, не зазначено та відповідно належних та допустимих доказів не надано.

Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами можуть визнаватися лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.07.2018 у справі № 521/21851/16-а, від 04.03.2020 у справі №2040/5999/18.

Правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин - вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об`єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об`єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб`єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30.03.2020 у справі № 826/10808/18.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних відносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Виходячи з викладеного, суд не знайшов підстав для відступлення від наведених висновків щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

В межах даної справи жодних належних та допустимих доказів поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, які б унеможливлювали і не залежали б від волі позивача своєчасно звернутися за судовим захистом позивачем не надано і у ОСОБА_1 не було будь-яких перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте за наслідками розпочатого ще 15.06.2020 року службового розслідування відносно його відсутності на роботі в травні 2020 року або які дії вчинені з боку відповідача за наслідками такого службового розслідування в ході якого самим позивачем ще 18.06.2020 року було надано письмові пояснення.

При цьому, майже протягом року після прийняття рішення про звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції, позивач жодним чином не звертався до Департаменту та не цікавився станом своїх справ і прийнятим рішенням за результатами службового розслідування, як і не цікавився щодо підстав невиплати йому грошового забезпечення за весь цей період та сам не прибував до місця несення служби будучи ознайомлений із тим, що відносно нього не має жодного письмового наказу відповідача про його відсторонення від роботи, враховуючи те, що сам позивач, крім іншого в період з 2014 по 2016 працював старшим інспектором сектору кадрового забезпечення Котелевського районного відділу УМВС України в Полтавській області та інспектором управління кадрового забезпечення Головного управління Національної поліції в Полтавській області та в силу відповідних службових обов`язків мав володіти знаннями як про порядок та підстави відсторонення від посади, так і виплати за такий час грошового забезпечення.

Тобто, позов пред`явлено поза межами місячного строку звернення до суду та позивачем не наведено обставин, які б свідчили про неможливість подання ним позову у визначений законом строк.

Відтак, суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення заяви представника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про залишення без розгляду позову та, як наслідок, залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Керуючись статтями 240, 248, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, -

У Х В А Л И В:

Заяву представника Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про залишення без розгляду позову задовольнитти.

Залишити без розгляду позовну заяву ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Другого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дня складення судового рішення шляхом подання апеляційної скарги в порядку, визначеному частиною восьмою статті 18, частинами сьомою-восьмою статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст ухвали складено 25 листопада 2021 року.

Суддя І.Г. Ясиновський