Рішення № 101329406, 16.11.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

16 листопада 2021 року 11:36 № 640/21215/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., за участю секретаря судового засідання Прокопенко О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича,

Держави Україна в особі Державної казначейської служби України,

Держати України в особі Міністерства юстиції України,

Офіс Генерального прокурора

третя особа Міністерство оборони України

про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу

за участі представників сторін:

позивач - ОСОБА_1 ,

від відповідача 1 - не з`явився,

від відповідача 2 - не з`явився,

від відповідача 3 - Євглевська О.В.,

від відповідача 4 - Орленко А.О.,

від третьої особи - не з`явився

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, в якому просив суд: визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 27 вересня 2019 року №1013ц про звільнення полковника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключення зі списиків особового складу Генеральної прокуратури України та направлення у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби; зобов`язати Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді рівнозначній посаді, яку він обіймав 27 вересня 2019 року; зобов`язати Генерального прокурора прийняти рішення про виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу; стягнути з Держави України на користь ОСОБА_1 встановлену під час судового розгляду розмір відшкодування у грошовій формі в рахунок відшкодування моральної шкоди, яка завдання незаконними діями органів державної влади в особі Генеральної прокуратури України та судові витрати; призначити судово-психіатричну експертизу.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що оскаржуваний наказ від 27 вересня 2019 року №1013ц про звільнення полковника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключення зі списиків особового складу Генеральної прокуратури України та направлення у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби прийнято за відсутності законодавчо визначених підстав, оскільки такий наказ прийнято на підставі листа від 24 вересня 2019 року №220/4791, який підписано заступником Міністра оборони України, а не Міністром оборони України, як того вимагає пункт 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008.

Протиправність наказу від 27 вересня 2019 року №1013ц, на думку позивача, є підставою для поновлення його на посаді рівнозначній посаді, яку він обіймав 27 вересня 2019 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року відкрито провадження у справі, залучено до участі у справі в процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору Міністерство оборони України та призначено судове засідання.

Міністерство юстиції України у відзиві на позов заперечувало проти задоволення позовних вимог з огляду на те, що жодні дії/бездіяльність Міністерства юстиції України не завдали шкоди позивачу.

Представник Міністерства оборони України у письмових поясненнях заперечував проти задоволенні позовних вимог та вказував, що у зв`язку із службовою необхідністю відповідно до пункту 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 Міністерство оборони України звернулось до Генерального прокурора України листом від 25 вересня 2019 року №220/4809 щодо відкликання позивача у розпорядження Міністерства оборони України.

В підготовчому засіданні 21 січня 2020 року без виходу до нарадчої кімнати ухвалено про залучення до участі у розгляді даної справи в процесуальному статусі співвідповідача Офіс Генерального прокурора.

Офіс Генерального прокурора у відзиві на позов заперечував проти задоволення позовних вимог та зазначив, що листом Міністерства оборони України від 24 вересня 2019 року №220/4791 позивач був відкликаний для подальшого проходження військової служби до Міністерства оборони України, що й слугувало підставою для прийняття наказу від 27 вересня 2019 року №1013ц. Крім того, представник Офісу Генерального прокурора наголошував, що переведення в Офіс Генерального прокурора можливо виключно в разі успішного проходження атестації, що, на думку представника Офісу Генерального прокурора, свідчить про безпідставність позовної вимоги про поновлення позивача на рівнозначній посаді, яку він обіймав 27 вересня 2019 року.

У відповіді на відзив позивач наголошував на тому, що Генеральний прокурор уповноважений здійснювати звільнення у порядку та випадках, передбачених Законом України «Про прокуратуру», отже прийняття оскаржуваного наказу від 27 вересня 2019 року №1013ц за відсутності підстав, передбачених Законом України «Про прокуратуру», свідчить про протиправність такого наказу. Крім того позивач наголошує, що внаслідок прийняття оскаржуваного наказу від 27 вересня 2019 року №1013ц він був позбавлений можливості прийняти участь у атестації та бути переведеним до Офісу Генерального прокурора, тобто позбавлений права на професію.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2020 року в адміністративній справі №640/21215/19 призначено судово-психологічну експертизу та зупинено провадження у справі до одержання Окружним адміністративним судом міста Києва результатів судово-психологічної експертизи.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2021 року поновлено провадження у справі №640/21215/19 за позовом ОСОБА_1 до Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича, Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, Держави Україна в особі Міністерства юстиції України, Офісу Генерального прокурора, третя особа - Міністерство оборони України про скасування наказу, поновлення на посаді, відшкодування моральної шкоди та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 серпня 2021 року в задоволенні клопотання представника Офіс Генерального прокурора про зупинення провадження у справі відмовлено. В судовому засіданні 16 листопада 2021 року позивач наполягав на задоволенні позовних вимог, представник Міністерства юстиції України та представник Офісу Генерального прокурора заперечували проти задоволення позовних вимог.

Інші особи, явку представників в судове засідання не забезпечили, хоча були належним чином повідомлені про час, дату та місце судового розгляду справи. З урахуванням вкладеного, оскільки сторони, які прибули в судове засідання не заперечували проти розгляду справи за відсутності представників Генерального прокурора Рябошапки Руслана Георгійовича та Державної казначейської служби України, суд ухвалив розглянути справу без участі представників зазначених осіб.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, які з`явилися в судове засідання, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Станом на час виникнення спірних правовідносин полковник юстиції ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Наказом Генерального прокурора від 27 вересня 2019 року №1013ц на підставі листа Міністра оборони України від 24 вересня 2019 року №220/4791 полковника юстиції ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключено зі списиків особового складу Генеральної прокуратури України та направлено у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби.

30 вересня 2019 року Генеральним прокурором України полковнику юстиції ОСОБА_1 видано припис №11/1/1-2008вих-19, яким запропоновано 30 вересня 2019 року вибути у розпорядження Міністра оборони України для подальшого проходження військової служби.

Незгода позивача зі наказом від 27 вересня 2019 року №1013ц зумовила звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Відповідно до частин 1, 2 статті 7 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону України № 198-VIII від 12 лютого 2015року) систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах регіональних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури (на правах місцевих), перелік яких визначається в Додатку до цього Закону.

У разі якщо в силу виключних обставин у певних адміністративно-територіальних одиницях не діють органи прокуратури України, які мають здійснювати там нагляд, за рішенням Генерального прокурора виконання їх функцій може покладатися на військові прокуратури.

Утворення, реорганізація та ліквідація військових прокуратур, визначення їх статусу, компетенції, структури і штатів здійснюються Генеральним прокурором.

Одночасно частиною 4 статті 27 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції Закону України № 198-VIII від 12 лютого 2015року) визначено, що військовими прокурорами призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту, за умови укладення ними контракту про проходження служби осіб офіцерського складу у військовій прокуратурі.

Порядок проходження військової служби громадянами України у військовій прокуратурі визначається відповідним положенням, яке затверджується Президентом України.

В окремих випадках за наказом Генерального прокурора на посади прокурорів та слідчих військової прокуратури можуть бути призначені особи, які не є військовослужбовцями і не перебувають у запасі та відповідають вимогам частин першої та п`ятої цієї статті.

Військовослужбовці військової прокуратури у своїй діяльності керуються Законом України "Про прокуратуру" і проходять військову службу відповідно до Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.

Військові звання вищого офіцерського складу військовослужбовцям військової прокуратури присвоюються Президентом України, інші військові звання - відповідно до встановленого законодавством порядку проходження військової служби.

Посади військових прокурорів та відповідні їм військові звання включаються в переліки військових посад.

Військові звання офіцерського складу військової прокуратури відповідають класним чинам працівників прокуратури. При звільненні офіцерів військової прокуратури (до полковника включно) з військової служби і призначенні на посади прокурорів в територіальні чи спеціалізовані прокуратури їм присвоюються відповідні їх військовим званням класні чини, а при прийнятті на військову службу у військову прокуратуру прокурорів, які мають класні чини (до старшого радника юстиції включно), їм присвоюються відповідні військові звання згідно із законодавством.

Згідно частини 10 статті 6 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці Збройних сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, організацій, а також державних та комунальних навчальних закладів для виконя завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі, перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних навчальних закладах, затверджується Президентом України.

Так, Перелік посад військових прокурорів і слідчих військових прокуратур та граничних військових звань за цими посадами затверджено Указом Президента України від 22 вересня 2014 року №737/2014.

З матеріалів справи вбачається, що позивача згідно з наказом Міністра оборони України від 26 січня 2015 року №43 відряджено до Генеральної прокуратури України із залишенням на військовій службі для призначення на відповідні посади.

Як зазначено вище, станом на час виникнення спірних правовідносин полковник юстиції ОСОБА_1 проходив військову службу на посаді начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Судом встановлено, що Перший заступник Міністра оборони України звернувся до заступника Генерального прокурора - Головного військового прокурора з листом від 24 вересня 2019 року №220/4791 щодо відкликання у зв`язку із службовою необхідністю та відповідно до пункту 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, до Міністерства оборони України, зокрема, ОСОБА_1 .

Так, пунктом 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, за потреби Міністр оборони України має право у будь-який час відкликати з державного органу, підприємства, установи, організації, державного та комунального навчального закладу відряджених військовослужбовців, повідомивши про таке відкликання їх керівників з наданням відповідної заміни.

Суд звертає увагу, що оскаржуваний наказ від 27 вересня 2019 року №1013ц прийнято відповідно до пункту 154 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, саме на підставі листа від 24 вересня 2019 року №220/4791.

З огляду на те, що згадуваним пунктом Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008, правом відкликати з державного органу відряджених військовослужбовців, повідомивши про таке відкликання їх керівників наділено виключно Міністра оборони України, а лист від 24 вересня 2019 року №220/4791 складено Першим заступником Міністра оборони України, суд вважає, що такий наказ прийнято за відсутності законодавчо визначених підстав, є протиправним та підлягає скасуванню.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Згідно з частиною 1статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Виключенням із цього правила є норма статті 240-1 КЗпП України, яка передбачає, що в разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, то орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та одночасно визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.

Таким чином, у разі незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право підлягає захисту шляхом поновлення на попередній роботі, тобто на посаді, з якої його було незаконно звільнено, крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №П/9901/101/18, постановах Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі №816/584/17, від 07 липня 2020 року у справі №811/952/15, від 18 листопада 2021 року №280/3167/20.

Суд наголошує, що в даному випадку мало місце перейменування Генеральної прокуратури в Офіс Генерального прокурора.

Проте перейменування установи, що не пов`язано із її припиненням (ліквідацією) як юридичної особи, не є обставиною, з якою стаття 240-1 Кодекс законів про працю України пов`язує неможливість поновлення працівника на попередній роботі.

У разі зміни внутрішньої (організаційної) структури установи (ліквідації одного структурного підрозділу із створенням або без створення іншого структурного підрозділу, змін в найменуванні установи, підрозділу або посади тощо) незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на тій посаді, яку він обіймав на момент звільнення, після чого роботодавець зобов`язаний вчинити дії щодо працевлаштування такого працівника з урахуванням змін, що відбулися.

Водночас поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить єдиному можливому способу захисту його порушеного права, який закріплений у частині 1 статті 235 Кодекс законів про працю України та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена.

Рішення суду має бути якомога повним, зрозумілим та чітким. Чіткість рішення передбачає, зокрема, чіткість вжитих у судовому рішенні термінів та їх співвідношення з поняттями, які вони позначають. Судове рішення не повинно містити положень, які б ускладнювали чи унеможливлювали його виконання.

З урахуванням наведеного, суд вважає за доцільне поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, що матиме правовим наслідком відновлення порушених прав позивача.

За правилами частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Так, відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу законів про працю України, приписи якої кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Водночас згідно зі статтею 1 Конвенції "Про захист заробітної плати" N 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013 у справі N 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Ураховуючи викладене, виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина 2 статті 235 Кодексу законів про працю України) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.

Суд враховує, що у період вимушеного прогулу позивач отримував дохід як самозайнята особа, проте враховуючи, що середній заробіток за час вимушеного прогулу є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогул.

Відповідно до довідки Генеральної прокуратури від 11 грудня 2019 року №18-1132зп середньомісячна заробітна плата позивача становить 44 829,72 грн, середньоденна 1446,12 грн.

Період вимушеного прогулу становить з 01 жовтня 2019 року по 16 листопад 2021 року, що становить 731 день, отже позивачу належить до стягнення з Офісу Генерального прокурора 1 057 113,72 грн (731*1446,12).

Суд звертає увагу, що позивач наразі не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, тому застосуванню підлягають приписи абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, зі змісту якого слідує, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Тож у вимірі обставин цієї справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже він туди не переведений. Водночас прирівнювання посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру, суперечило б вимогам Закону № 113-IX.

Аналогічний підхід до вирішення спірного питання в окресленій площині і за подібних правовідносин Верховний Суд висловив також у постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 640/154/20.

Крім того, суд наголошує, що згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 із Порядку № 100 виключено пункт 10, на який покликається позивач. Зазначена постанова Уряду набрала чинності 12 грудня 2020 року, тож на дату постановлення рішення в цій справі (про поновлення на посаді) не має нормативних підстав для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як того вимагає позивач.

Щодо позову в частині відшкодування позивачу моральної шкоди, суд зазначає таке.

Так, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або місцевого самоврядування, суд повинен установити, чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив та чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, установити причинно-наслідковий зв`язок і визначити сумірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

У практиці ЄСПЛ порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань і незручностей, зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.

Так, з огляду на це психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не призвели до тяжких наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчити про заподіяння моральної шкоди.

Оцінка рівня моральної шкоди залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік і стан здоров`я потерпілого. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

Суд наголошує, що відшкодування може здійснюватися відповідачем як органом державної влади, що виступає представником держави під час виконання ним владних управлінських функцій.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24 березня 2020 року у справі № 818/607/17 (адміністративне провадження № К/9901/17533/18)

Як зазначено вище, ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 березня 2020 року в адміністративній справі №640/21215/19 призначено судово-психологічну експертизу.

Відповідно до висновку експерта за результатом проведення судової психологічної експертизи в адміністративній справі №640/21215/19 від 31 березня 2021 року №22738/20-61 ОСОБА_1 спричинено страждання (моральна шкода) у зв`язку з виданням Генеральним прокурором наказу від 27 вересня 2019 року №1013ц за обставин, що досліджуються у справі. За умови встановлення судом, що наказ Генеральної прокуратури України від 27 вересня 2019 року №1013ц є незаконним, орієнтований еквівалент грошової компенсації завданої ОСОБА_1 моральної шкоди, з урахуванням психологічно значимих чинників, складатиме 81 мінімальну заробітну плату установлену на момент розгляду справи судом.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» установлено у 2021 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 6000 гривень.

Отже, суд вбачає наявними підстави для стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача моральну шкоду в розмірі (81 * 6 000) 486 000 грн.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частинами 1-2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин (частина 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивач надав належні та допустимі докази в обґрунтування заявлених ним позовних вимог, в той час як відповідач, як суб`єкт владних повноважень, покладений на нього обов`язок доказування правомірності прийняття оскаржуваного наказу з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, не виконав, а тому, беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судового збору, відсутні підстави для розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-243, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 27 вересня 2019 року №1013ц про звільнення полковника юстиції ОСОБА_1 з посади начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, виключення зі списиків особового складу Генеральної прокуратури України та направлення у розпорядження Міністерства оборони України для вирішення питання щодо подальшого проходження військової служби.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.

Стягнути з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1 057 113 (один мільйон п`ятдесят сім тисяч сто тринадцять) грн 72 коп.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) моральну шкоду 486 000 (чотириста вісімдесят шість тисяч) грн 00 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу роботи з кадрами Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України звернути до негайного виконання.

Рішення в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора (01011, місто Київ, вулиця Різницька, будинок 13/15, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць, що становить 44 829 (сорок чотири тисячі вісімсот двадцять дев`ять) грн 72 коп. звернути до негайного виконання.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко

Повний текст рішення виготовлено 23 листопада 2021 року