Ухвала суду № 101168957, 16.11.2021, Каланчацький районний суд Херсонської області

Справа № 657/1534/21

У Х В А Л А

16.11.2021 Суддя Каланчацького районного суду Херсонської області Максимович І.В. розглянувши матеріали адміністративного позову ОСОБА_1 , який проживає: АДРЕСА_1 до Управління патрульної поліції в Миколаївської області, адреса: 54056, м. Миколаїв, вул. Декабристів, буд.5, код ЄДРПОУ4010873 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення,

В С Т А Н О В И В:

До Каланчацького районного суду Херсонської області звернувся ОСОБА_1 із адміністративним позовом, в якому просить:

-Поновити строк на оскарження постанови серії ЕАО № 4684315 у справі про адміністративне правопорушення від 25.08.2021 року.

- Скасувати постанову про скасування, про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху зафіксоване не в автоматичному режимі від 25.08.2021 року серії № ЕАО 4684315 про адміністративне стягнення за ч. 1 ст. 122 КУпАП в розмірі 680 грн. як такої, що винесена незаконно, а провадження по адміністративній справі закрити.

- Стягнути на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , сплачений судовий збір з УПП в Миколаївській області яке знаходиться за адресою: м. Миколаїв, вул. Декабристів, буд. 5, код ЄДРПОУ 40108735.

- З огляду на відсутність у позивача матеріалів адміністративної справи та закінченням строку на оскарження незаконно прийнятої постанови до початку розгляду справи по суті, Витребувати у відповідача оригінал постанови серії ЕАО № 4684315 від 25.08.2021 року, матеріали адміністративної справи (відео з нагрудної камери відео реєстратора), спілкування позивача з інспектором поліції Єфимець-Романенко Віри Анатоліївни від 25.08.2021 року, інші докази (рапорт) по справі відкритої відносно ОСОБА_1 адміністративної справи з усіма доказами вчинення ним адміністративного проступку та докази вручення постанови від 25.08.2021 серії ЕАО № 4684315 станом на 5.11.2021 року.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 171 КАС України, суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу. Заявник надав позовну заяву з порушенням вказаних вимог КАС України. Відповідно до ч. 3 ст. 161 КАС України, до позовної заяви додається документ про сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі або документи, які підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону. Частиною 2 статті 132 КАС України визначено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом України «Про судовий збір». Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір», судовий збір справляється за подання до суду позовної заяви та іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством. Згідно з п.п. 1 п. 3 ст. 4 Закону України “Про судовий збір”, зазначено ставку судового збору для фізичних осіб, котрі звертаються до суду з адміністративним позовом у сумі, що складає 0,4 % розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідних змін, з урахуванням позиції ВП ВСУ, до Закону України «Про судовий збір» внесено не було.

Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет на 2021 рік” з 1 січня 2021 року установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб 2270 гривень.

Суд зазначає, що заявником до позову надана квитанція № 62 від 04.11.2021 року на суму 454 грн., тобто, на думку суду, позивачем помилково сплачено судовий збір на суму, що складає 0,2 % розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Таким чином, позивачем повинно бути надано докази про сплату судового збору у розмірі 908 грн.

Відтак, системно проаналізувавши вищезазначені норми чинного законодавства та дослідивши позовну заяву, судом з`ясовано, що при подачі адміністративного позову позивачем не було виконано вимог, передбачених статтями 160,161 КАС України.

Суд вважає за необхідне залишити позов без руху та своєю Ухвалою від 08.11.2021 року надав позивачу 5-тиденний строк для усунення недоліків позовної заяви та роз`яснив, що недоліки повинні бути усунути шляхом приведення адміністративного позову відповідно до вимог статей 161 КАС України, а саме надання доказів про сплату судового збору у розмірі 908 грн.

Згідно зі ст. 169 КАС України, суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, встановлених статями 160, 161 цього Кодексу, постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху, в якій зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб їх усунення і встановлюється строк, якій не може перевищувати 10 днів з дня вручення ухвали.

Відповідно до ст. 44 КАС України, учасники справи зобов`язані, зокрема, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. У разі неотримання документів на виконання ухвали суду з урахуванням встановлених нормативів та відсутності повідомлень іншими засобами зв`язку судом буде вирішене питання про повернення позову у вказані строки.

Згідно розписки, наданої суду позивачем ОСОБА_1 , ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області про залишення адміністративного позову без руху від 08.11.2021 р., повернення її позивачу для усунення недоліків, останній отримав 09.11.2021 року.

15.11.2021 на виконання ухвали суду про залишення позовної заяви без руху від позивача на адресу суду надійшла заява про усунення недоліків, в обґрунтування якої позивач ОСОБА_1 послався на правові позиції ВПВС, а саме на постанови від 18.03.2020 року № 543/775/17, на ухвалу Каланчацького районного суду Херсонської області №656/662/20, як на аналогію його позову, на підставі чого заявив, що не погоджується з необхідністю доплати судового збору у сумі 454 грн, чим фактично відмовився виконувати ухвалу суду про усунення недоліків.

Відмова позивача усунути недоліки позову, навідь за наявності незгоди із такими вимогами суду повинна розцінюватись як невиконання процесуальних обов*язків (ВС КАС № 640/9385/20 від 17.06.2021р.).

Така процесуальна поведінка позивача ОСОБА_1 визнається судом порушенням обов*язків учасника справи при реалізації належного йому права на звернення з позовом до суду.

КАС України, зокрема в ст. 44 чітко окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов*язує учасника справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у нього прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов*язків, встановлених законом, упродовж визначених для цього строків.

ВС зазначив, що учасник справи, маючи намір добросовісної реалізації належного йому права на звернення з позовом до суду, повинен забезпечити неухильне і своєчасне виконання своїх процесуальних обов*язків, вимог закону, зокрема стосовно належного оформлення позовної заяви, в тому числі надання суду доказів на підтвердження сплати судового збору, для чого особа, зацікавлена у її поданні, має вчиняти усі можливі та залежні від нього дії, використовувати усі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.

Оскільки недоліки, зазначені в ухвалі суду від 08.11.2021 року позивачем ОСОБА_1 усунуті не були – вбачається наявність правових підстав для повернення позовної зави позивачу ОСОБА_1 ..

Заява ОСОБА_1 про усунення недоліків від 15.11.2021 року містить інформацію, про те, що між позивачем, ОСОБА_1 та суддею Максимович І.В. неприязні відношення, що, на думку ОСОБА_1 , порушує його право на звернення до суду.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ, якщо цього вимагає національне законодавство, суд повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги (позову) саме до цього суду.

Актуальність питання доступу в Україні до суду в аспекті дотримання права на справедливий суд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції, обумовлена особливим конституційним статусом Суду, зокрема, як суду права. Порушена проблема певним чином пов`язана з таким питанням, як «Роль процесуальних фільтрів у адміністративному судочинстві».

Право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення основних прав, наданих конституцією або законом, а також право на доступ до правосуддя та справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом є одними із невід`ємних прав людини, які закріплені у Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року (ст. ст. 8, 10).

Ця норма кореспондує з нормою Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка міститься в статті 6 «Право на справедливий суд».

При цьому Конвенція покликана гарантувати не теоретичні й ілюзорні, а практичні й ефективні права (див., mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) у справі «Метьюз проти Сполученого Королівства» («Matthews v. the United Kingdom») [GC], заява № 24833/94, п. 34); право на доступ до суду повинно бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним» (рішення у справі «Беллє проти Франції» («Bellet v. France»), заява № 23805/94, п. 36).

Ці міркування набувають особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам II проти Німеччини» («Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany», заява № 42527/98, п. 45) та рішення у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» («Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania»), заява № 76943/11, п. 86).

Порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції; ціль Конвенції – гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» («Multiplex v. Croatia»), заява № 58112/00, п. 45, та «Кутіч проти Хорватії» («Kutic v. Croatia»), заява № 48778/99, п. 25).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги. Це право може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Однак такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, щоб саму суть права було порушено.

В даному випадку ці обмеження переслідують легітимну мету та мають розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (рішення ЄСПЛ у справах «Мушта проти України», заява № 8863/06, п. 37; «Kreuz v. Poland», заява № 28249/95, п. 53; «Golder v. the United Kingdom», заява № 4451/70, п. 38, «Stanev v. Bulgaria», заява № 36760/06, п.п. 229-230). Зокрема, обов`язковому дотриманню підлягає застосування процесуальних повноважень судовими інстанціями з позицій передбачуваності (прогнозованості) з точки зору учасників справи (рішення у справах «Мушта проти України», заява № 8863/06, п. 41, «Мельник проти України», заява № 23436/03, п. 26).

Крім того, у п. 38 рішення у справі «Golder v. the United Kingdom» (заява № 4451/70) ЄСПЛ зазначив, що оскільки Конвенція (див. статті 13, 14, 17 і 25) не містить визначення обмеження права на суд у вузькому сенсі цього слова, мовчазно допускається можливість обмеження цього права, але таким чином, щоб не зачіпало його основного змісту.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» («Garcia Manibardo v. Spain», заява № 38695/97, п.п. 38-45) підкреслюється, що спосіб, у який ст. 6 Конвенції застосовується до національних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль судів у них (див., наприклад, рішення у справах «Monnel and Morris v. The United Kingdom», заяви № 9562/81 та № 9818/82, п. 56, «Helmers v. Sweden», заява № 11826/85, п. 31).

У справі «Пономарьов проти України» ЄСПЛ зазначив, що повноваження судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (заява № 3236/03, п. 40).

Як зазначив ЄСПЛ у рішенні у справі «Науменко проти України» (заява № 41984/98, п. 53) правова певність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи. Цей принцип наполягає на тому, що жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого і обов`язкового рішення тільки з метою нового слухання і вирішення справи. Повноваження судів переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень. Перегляд в порядку нагляду не може розглядатися як прихована апеляція, і сама можливість двох поглядів на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відхилення від цього принципу можливе тільки, коли воно спричинене незалежними і непереборними обставинами (див. рішення у справах «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, п. 40; «Осовська та інші проти України», заява № 2075/13, п. 26; «Промислово-фінансовий Консорціум «Інвестиційно-металургійний союз» проти України», заява № 10640/05, п. 52).

Вказана позиція неодноразово застосовувалась у постановах Верховного Суду (наприклад, постанова Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2019 року у справі № 1-2/2012, провадження № 13-8зво19, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 9 серпня 2019 року у справі № 906/142/18, провадження № 12-109гс19).

ЄСПЛ також визнає, що застосування передбаченого законодавством порогу для подання скарг до суду є правомірною та обґрунтованою процесуальною вимогою, враховуючи саму суть повноважень суду щодо розгляду лише справ відповідного рівня значущості (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», заява № 40160/12, п. 83; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain», заява № 26737/95, п. 36; «Kozlica v. Croatia», заява № 29182/03, п. 33; «Dobriж v. Serbia», заяви № 2611/07 та № 15276/07, п. 54; «Jovanoviж v. Serbia», заява № 32299/08, п. 48).

ЄСПЛ наголошує, що саме суд, якщо цього вимагає національне законодавство, повинен оцінювати те, чи досягнуто передбачений законодавством поріг ratione valoris для подання скарги саме до цього суду. Відповідно, в ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволяло йому відфільтровувати справи, що надходять до нього, суд не може бути зв`язаний або обмежений помилками в оцінюванні зазначеного порогу при визначенні того, чи надавати доступ до нього (див. рішення у справах «Zubac v. Croatia», заява № 40160/12, п. 86; «Dobriж v. Serbia», заяви № 2611/07 та № 15276/07», п. 54).

Крім того, ЄСПЛ постійно підкреслює, що роль суду полягає у врегулюванні суперечностей судової практики між різними судами однієї юрисдикції («Zielinski and Pradal & Gonzalez and others v. France» [GC], заяви № 24846/94 та 34165/96 до 34173/96, п. 59). Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ зазначив, що роль пленуму Верховного Суду полягає у врегулюванні розбіжностей у юриспруденції між різними структурами останнього та остаточно визначає тлумачення законодавчого положення, усуваючи його.

Стосовно необхідності дотримання принципу остаточності судового рішення та недопустимості зловживання правом на оскарження, в рішенні у справі «Вієру проти Республіки Молдова» («Vieru v Republic of Moldova», заява № 25763/10, п. 14) Суд постановив, що рішення про перегляд остаточних рішень повинні відповідати законодавчим критеріям і зловживання такою процедурою цілком може суперечити Конвенції. Завдання Суду полягає у визначенні того, чи застосовувалася ця процедура у спосіб, сумісний зі ст. 6 Конвенції, і таким чином забезпечувалося дотримання принципу правової визначеності. При цьому Суд повинен мати на увазі, що, в першу чергу, відповідальність національних судів полягає у тлумаченні положень національного законодавства.

Засада остаточності судових рішень відповідно до усталеної практики ЄСПЛ полягає в тому, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов`язкового рішення суду лише тому, що вона має на меті домогтися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, а не для здійснення нового судового розгляду (див. mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Brumгrescu v. Romania», заява № 28342/95, п.п. 61-62; «Ryabykh v. Russia», заява № 52854/99, п.п. 51-52; «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, п. 40; «Устименко проти України», заява № 32053/13, п. 46).

З цього приводу ЄСПЛ наголошує, що розбіжності судової практики не можна вважати порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо суд вищої інстанції оперативно застосує ефективний метод їхнього врегулювання з метою уніфікації різних практик (рішення у справі «Albu and others v. Romania», заява № 34796/09, п.п. 35-44).

Незважаючи на те, що розходження повинні мати «довготерміновий характер», ЄСПЛ в своїй практиці не визначив жодних критеріїв, які б давали можливість достовірно встановити строк, дотримання якого не призводить до порушення принципу правової визначеності. Ним визнається, що моментального вирішення проблеми не існує й може вимагатися певний час для формування одноманітних підходів у праворозумінні. Наприклад, майже дворічний строк існування неоднакової судової практики стосовно чисельної групи осіб було визнано таким, що не призвів до порушення норм Конвенції, оскільки у подальшому були вжиті заходи для забезпечення її єдності (рішення у справі «Albu and others v. Romania», заява № 34796/09, п.п. 35-44).

Не було визнано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції й у рішенні у справі «Неждет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» («Nejdet Єahin and Perihan Єahin v. Turkey», заява № 13279/05, п. 133), оскільки ЄСПЛ встановив, що Вищий адміністративний суд і Вищий військовий суд (суди найвищої інстанції в адміністративній і військовій судових системах, які спільно існують у Туреччині та мають різні суди останньої інстанції) ухвалили різні рішення в схожих справах за участі двох потерпілих у одній аварії, однак процедури винесення рішень були справедливими, а рішення не свавільними.

Крім того, ЄСПЛ наголосив, що випадки, коли два національних суди – кожен у межах своєї юрисдикції – доходять різних, але тим не менш раціональних і обґрунтованих висновків щодо однієї і тієї ж правової проблеми, яка виникає за схожих фактичних обставин, є неминучі, а тому не порушують статті 6 Конвенції (наприклад, рішення у справі «Stoilkovska v. the former Yugoslav Republic of Macedonia», заява № 29784/07, п. 46).

Оскільки судом, з огляду на вимоги національного законодавства та усталену практику ЄСПЛ не було порушено право Носова І.Б. на звернення до суду, то, виходячи зі змісту зави Носова І.Б., відсутні законні підстави для виришення питання про відвід (самовідвід) судді Максимович І.В.

Суд вважає, що самі по собі безпідставні неприязні відносини позивача ОСОБА_1 до судді, або до будь-якого іншого суб*єкта права чи товариства - це наслідки виховання та самовиховання особи, або відсутність виховання як такого.

Вирішуючи питання, які порушені в заяві про відвід, суддя виходить з такого.

Правове регулювання відводу судді визначається статтями 35 – 41 КАС України, в яких наведено вичерпний перелік підстав, за наявності яких суддя безумовно підлягає відводу.

Відповідно до статті 5 КАС України кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі закону.

У Бангалорських принципах поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23, зазначено, що об`єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов`язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

Європейською Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (ратифікована Верховною Радою України 17 липня 1997 р.; (далі – Конвенція) передбачено, що кожна людина має право на справедливий і відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом упродовж розумного строку, встановленого законом (п. 1 ст. 6).

У ряді рішень Європейський суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) намагається більш широко підходити до вирішення питання щодо впливу «досудової» діяльності судді на рівень безсторонності суду.

Так, у справі «Нортіер проти Нідерландів» ЄСПЛ зауважив, що «один лише факт про те, що суддя приймав рішення на досудовому етапі не можна вважати підставою для сумнівів щодо його безсторонності; основне значення у справі мають обсяг і характер цих рішень”.

У справі «Сен-Марі проти Франції» двоє з трьох членів суду раніше приймали рішення про відмову у звільненні заявника з-під варти, що не було визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки попереднє рішення обмежувалося лише короткою оцінкою представлених фактів з метою встановити, чи є обґрунтованими підозри поліції та чи дають вони підстави побоюватися, що обвинувачений втече з-під варти.

На питання неупередженості суду звертає увагу Європейський суд з прав людини і у рішенні Суду від 10 грудня 2009 р. в справі «Мироненко і Мартенко проти України» було констатовано порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод. Цим рішенням Європейським судом визнано порушення принципу безсторонності суду. Так, у п. 66, 69 і 70 цього рішення вказано, що згідно з усталеною практикою Суду наявність безсторонності має визначатися для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції за допомогою суб`єктивного та об`єктивного критеріїв. За суб`єктивним критерієм оцінюється особисте переконання та поведінка конкретного судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. У кожній окремій справі слід визначити, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про те, що суд не є безстороннім.

Наведе свідчить про те, що підстави для відводу судді можуть бути оціночною категорією, що з одного боку дає змогу реалізувати конституційну засаду незалежного розгляду справи суддею, а з іншого боку, є площиною для зловживань з боку недобросовісних учасників.

Таким чином, ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово вказував на існування двох елементів безсторонності суду: суб`єктивної, яка полягає у тому, щоб жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість, а також об`єктивної, що передбачає існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього.

Зі змісту ст. 6 Конвенції неупередженості суду вбачається, що правосуддя має не тільки здійснюватися, а повинно також демонструватись. Під сумнівом - довіра до суду, яку суд має вселяти громадянам у демократичному суспільстві. Як правило, неупередженість означає відсутність упереджень або упередженості, при цьому її наявність або відсутність можуть бути перевірені різними способами (справа «Кіпріану проти Кіпру», п. 118; справа «Мікаллеф проти Мальти», п. 93). Європейський Суд з прав людини у своїй практиці проводить відмінність між суб`єктивним підходом, тобто прагненням переконатися в суб`єктивному обвинуваченні або інтересі певного судді у конкретній справі та об`єктивним підходом, тобто визначенням, чи були судді надані достатні гарантії, щоб виключити будь-які обґрунтовані сумніви в цьому відношенні (справа «Кіпріану проти Кіпру», п. 118; справа «П`єрсак проти Бельгії», п. 30; справа «Грівз проти Сполученого Королівства», п. 69).

Частина 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» визначає, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 48 даного Закону встановлено, що суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права. Втручання у діяльність судді щодо здійснення правосуддя забороняється і має наслідком відповідальність, установлену законом.

Згідно пунктів 1, 2 ч. 7 ст. 56 зазначеного Закону суддя зобов`язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; дотримуватися правил суддівської етики, у тому числі виявляти та підтримувати високі стандарти поведінки у будь-якій діяльності з метою укріплення суспільної довіри до суду, забезпечення впевненості суспільства в чесності та непідкупності суддів.

Відповідно до ст. 17 Конвенції жодне з положень цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає будь-якій державі, групі чи особі право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, визнаних цією Конвенцією, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено в Конвенції.

Ратифікувавши зазначену Конвенцію, Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.

У своєму рішенні у справі «Калашников проти Росії» ЄСПЛ зазначив, що розумність тривалості провадження визначається залежно від конкретних обставин справи, враховуючи критерії, визначені у прецедентній практиці Суду, зокрема, складність справи, поведінка заявника та поведінка компетентних органів влади.

У справі «Преда і Дардарі проти Італії» Суд вказав, що метою норми ст. 17 Конвенції є запобігання використанню принципів, на яких ґрунтується Конвенція. У разі ж незгоди з винесеним по справі рішенням чи ухвалою, сторона по справі не позбавлена можливості оскаржити постановлене по справі рішення чи ухвалу у порядку і строки, визначені чинним процесуальним законом.

Відповідно до Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантується Конституцією і законами України, а суддя при здійсненні правосуддя незалежний і підпорядковується лише закону.

Таким чином, в руслі суб`єктивної складової поняття безсторонності ЄСПЛ притримується позиції, що потрібні докази фактичної наявності упередженості судді для відсторонення його від справи. Суддя вважається безстороннім, якщо тільки не з`являються докази протилежного. Така позиція викладена у рішеннях Суду по справам «Хаушильд проти Данії» та «Ветштайн проти Швеції».

Неупередженість є ключовою характеристикою судді, головною ознакою судової влади та основою судового процесу і вважається очевидним фактом. Презумпція неупередженості має значну вагу. Особа, яка заявляє про упередженість, повинна бути здатна довести реальну або очевидну відсутність неупередженості у судді. Але простої заяви недостатньо, необхідно навести достовірні докази. Особиста думка або незгода з рішеннями судді не є доказом упередженості. У будь-якому випадку, припущення щодо упередженості є правовим питанням, яке має бути винесеним на розгляд суду. За виключенням надзвичайних обставин, заява про справжню або можливу упередженість не є питанням поведінки судді.

Отже, існує презумпція неупередженості судді, а протилежне необхідно доводити належними та допустимими доказами.

Таким чином, визначаючись щодо наявності підстав для відводу судді, суддя враховує, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини наявність безсторонності має визначатись, для цілей п. 1 ст. 6 Конвенції, за допомогою суб`єктивного та об`єктивного критеріїв.

З огляду на зазначене вище, ЄСПЛ у своїй практиці виділяє наступні критерії оцінки неупередженості: 1) суб`єктивний - беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі; 2) об`єктивний - визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності.

Не дивлячись на те, що безсторонність зазвичай означає відсутність упередження чи схильності, її відсутність чи, навпаки, наявність може бути перевірена різними способами відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції. У даному контексті можна провести розмежування між суб`єктивним підходом, що відображає особисті переконання конкретного судді з конкретної справи, і об`єктивним підходом, який визначає, чи були достатні гарантії, щоб виключити будь-який сумнів з цього приводу.

Поведінка судді при розгляді цієї справи також не може бути предметом дослідження, оскільки фактично такого розгляду не відбувалося. З огляду на зазначене, робити висновки щодо упередженого ставлення до позивача ОСОБА_1 у конкретно визначеній справі, саме через призму суб`єктивного критерію безсторонності, не виявляється за можливе.

Суб`єктивний критерій полягає у з`ясуванні особистих переконань конкретного судді у певній справі. Оскільки доказів протилежного не надано, то по суб`єктивному критерію особиста безсторонність судді презюмується.

Щодо об`єктивного критерію оцінки неупередженості, то необхідно визначити, поза межами особистої поведінки судді, чи немає підтверджених фактів, які могли б спричинити сумніви щодо неупередженості судді. При вирішенні питання про те, чи існують обґрунтовані причини вважати, що цих вимог не було дотримано, точка зору сторони є важливою, але не є вирішальною. Вирішальним є те, чи таке побоювання може бути об`єктивно виправданим (рішення Європейського суду з прав людини у справі Клейн та інші проти Нідерландів).

Таким чином, на думку суду, не може бути підставою для відводу судді заява, яка містить лише припущення про існування обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді, не підтверджених жодними належними і допустимими доказами.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, в ухвалах від 10 травня 2018 року (справа №800/592/17) та від 1 жовтня 2018 року (справа №9901/673/18).

Також, Верховний Суд вважає відвід завідомо безпідставним, якщо у заяві про відвід відсутні будь-які докази, які свідчили б про необ`єктивність чи упередженість судді щодо заявника, тобто підстави для відводу ґрунтуються на власних припущеннях заявника, або якщо підставою для відводу є непогодження сторони з процесуальними рішеннями судді.

Наприклад, в ухвалі від 18 грудня 2018 року у справі №910/2968/18 Верховний Суд визнав відвід завідомо безпідставним, а його заявлення — зловживанням процесуальними правами, оскільки вказаний відвід по суті «є висловленням незгоди з процесуальним рішенням Верховного Суду після того, як суд мотивував таке рішення».

Крім цього, згідно з роз`ясненнями, які містяться в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 8 «Про незалежність судової влади» від 13 червня 2007 року, процесуальні дії судді, законність і обґрунтованість рішень суду можуть бути предметом розгляду лише в апеляційному та касаційному порядку, визначеному процесуальним законом, відповідно, незгода сторони з винесеним суддею судовим рішенням, а так само прийняття суддею процесуальних рішень, не може бути підставою для відводу судді, а має наслідком на право сторони на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Таким чином, за окремою підставою відводу визначеною саме як наявність «інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об`єктивності судді», особа яка подала заяву про відвід судді, повинна довести на підставі доказів факт упередженості судді у розгляді справи. Водночас відвід повинен бути вмотивований, з наведенням відповідних аргументів, доказів, які підтверджують наявність підстав для відводу.

Cумнів у безсторонності судді повинен бути розумним, інакше будь-який судовий процес можна було б перетворити у безкінечну недовіру до суду та відповідно змін його складу.

За таких обставин, здобути будь-які докази упередженості судді Максимович І.В. по віднешенню позивача ОСОБА_1 - не виявлено.

Підсумовуючи, суд наголошує на важливості інституту відводу судді для забезпечення безстороннього розгляду справи. Але вмотивованість заяви про відвід судді є процесуальним обов`язком учасника, який повинен добросовісно реалізовувати надане йому право.

Під час вивчення та дослідження матеріалів адміністративного позову, суд прийшов до висновку, що адміністративний позов необхідно було залишити без руху у зв`язку з порушенням вимог ст. 161 КАС України, ст. 4 Закону України «Про судовий збір», а саме у зв`язку з тим, що позивачем не в повній мірі сплачено судовий збір за подання позовної заяви про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення, а тому позивачу необхідно доплатити судовий збір в сумі 454 грн.

Таким чином, доводи позивача щодо наявності ознак неупередженості в діях судді при вирішенні питання щодо відкриття провадження по вище вказаній справі фактично зводяться до незгоди сторони з відповідними процесуальними рішеннями судді та не можуть бути ознаками упередженого ставлення до позивача.

З аналізу зазначеного та з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, особиста безсторонність суду презумується, поки не надано доказів протилежного (рішення у справі Веттштайна (Wettstein), п. 43).

В свою чергу, незгода сторони з відповідними процесуальними рішеннями судді відповідно положень ч.4 ст. 36 КАС України не може бути підставою для відводу.

Враховуючи, що станом на 15 листопада 2021 року недоліки позивачем належним чином не були усунуті, позивачу було надано достатньо часу для усунення недоліків, такі недоліки унеможливлюють прийняття такого позову, позивач не ставить питання про продовження строку для усунення недоліків, суддя дійшов висновку про необхідність повернення позовної заяви у зв`язку з тим, що позивачем не було усунено недоліки оскарження, яке залишено без руху у встановлений судом строк.

Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк.

Частиною восьмою статті 169 КАС України передбачено, що повернення позовної заяви не позбавляє права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.

Керуючись п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України, ст.ст. 161, 168, 169, 241, 248, 293-295 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 , який проживає: АДРЕСА_1 до Управління патрульної поліції в Миколаївської області, адреса: 54056, м. Миколаїв, вул. Декабристів, буд.5, код ЄДРПОУ4010873 про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення вважати неподаним та повернути позивачу.

Роз`яснити позивачу, що повернення позову не позбавляє його права повторного звернення до суду після усунення зазначених недоліків.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання .

Ухвала може бути оскаржене в апеляційному порядку до П"ятого апеляційного адміністративного суду в Апеляційному окрузі, через Каланчацький районний суд, шляхом подачі апеляційної скарги в 15-денний строк з для отримання копії ухвали.

Суддя:Максимович І. В.