Рішення № 101142697, 16.11.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 759/3120/20

провадження 2/201/1743/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем - Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», Приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС» і ОСОБА_2 по визнання недійсними договорів оренди приміщення і стягнення частини доходу від використання приміщення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 19 лютого 2020 року звернувся до суду з позовною заявою до відповідачів ПАТ «Акціонерно - комерційний банк «Капітал», ПрАТ «Страхова група «ТАС» і ОСОБА_2 по визнання недійсними договорів оренди приміщення і стягнення частини доходу від використання приміщення, позовні не змінювалися, не доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником посилалися на те, що ОСОБА_1 є власником Ѕ частини нежитлового приміщення № 53, загальною площею 125.6 кв. м., яке розташоване в будинку АДРЕСА_1 ; інша частина вказаного приміщення ПАТ АКБ «Капітал». В лютому 2019 року позивач дізнався, що вказаний банк 01 січня 2017 року без його згоди розпорядився своєю власністю і уклав договір оренди з ПрАТ СГ «ТАС», а після цього договору був укладений ще один договір оренди з іншим відповідачем і також без згоди позивача. Позивач вважає, що укладенням вказаних договорів порушуються його інтереси як співвласника приміщення і підлягають визнанню недійсними, а оскільки відповідач (банк) отримував по вказаним договорам грошові кошти, то позивач вважає, що їх половина повинна бути стягнута на його користь. На думку позивача, неправомірними діями вказаного банку йому спричинено збитки у вигляді упущеної вигоди, так як він мав також можливість здавати це приміщення в оренду та отримувати прибуток.

Позивач вважає вказані дії банку неправомірними, оскільки порушують його права на володіння, користування та розпорядження належної йому частини приміщення, а тому позивачеві спричинено збитки в розмірі 44 000 грн. (по одному договору оренди) і 84 405 грн. 09 коп. (по другому договору оренди) і саме цю суму просить стягнути з відповідачів, звернувся з цим питанням до відповідачів про відшкодування цих збитків, але отримав відмову, чим порушено його права, в добровільному порядку спір не вирішено. Вважає такі дії відповідача не законними, позивачу фактично завдані матеріальні збитки та просили визнати вказані договори оренди недійсними та стягнути з відповідачів вказані кошти, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представники відповідачів ПАТ «Акціонерно-комерційний банк «Капітал» і ПрАТ «Страхова група «ТАС» та ОСОБА_2 позовні вимоги не визнали, оскільки укладали спірні договори відповідно до вимог закону, реєстрували і сплачували податки, повідомлення про це позивача було, вважають, що позовні вимоги не обгрунтовані, сума позову не деталізована та не є доходом в розумінні ст. 22 ЦК України. Все зробили правильно, будь-Якої шкоди не завдавали позивачу. Отже, позовні вимоги не доведені і безпідставні, тому просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні з позовної заяви встановлено, що ОСОБА_1 (позивач) є власником 1/2 частини нежилого приміщення згаданою площею 125.6 кв. м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується дублікатом Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 28 червня 2013 року, виданим Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №12660589 від 12 листопада 2013 року.

Співвласником вказаного приміщення, якому також належить 1/2 частина, є Публічне акціонерне товариство «Акціонерно - комерційний банк «Капітал», що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №196653979 від 17 січня 2020 року.

У лютому 2019 року, як стверджує позивач, йому стало відомо, що 01 січня 2017 року відповідач ПАТ АКБ «Капітал» без його згоди розпорядився спільним майном, передавши приміщення в оренду Приватному акціонерному товариству «Страхова група «ТАС».

Листом від 27 лютого 2019 року, який був отриманий ПАТ АКБ «Капітал» 07 березня 2019 року, позивач повідомив останнього про незаконність укладення договору оренди приміщення без згоди позивача як співвласника, необхідність надання копій договору оренди, додатків до нього, актів приймання-передачі нерухомого майна, платіжних документів щодо сплати орендної плати, та необхідність проведення з ним розрахунків за отриманими орендними платежами відповідно до ст. 359 ЦК України. Проте, ПАТ АКБ «Капітал» відповіді на вказаний лист надано не було.

Листом від 20 лютого 2019 року, який був отриманий AT СГ «ТАС» 22 лютого 2019 року, позивач повідомив останнього про відсутність його згоди як співвласника на укладення договору оренди приміщення та просив надати копії договору оренди, додатків до нього, актів приймання-передачі нерухомого майна, платіжних документів щодо сплати орендної плати.

У відповідь на вказаний лист AT СГ «ТАС» листом від 22 квітня 2019 року повідомило, що дійсно орендувало приміщення у ПАТ АКБ «Капітал» за тимчасовим договором оренди, однак копії договору оренди та документів про фінансові розрахунки не може надати без згоди ПАТ АКБ «Капітал». Також зі слів представника AT СГ «ТАС» стало відомо, що договір оренди приміщення, укладений між ПАТ АКБ «Капітал» та AT СГ «ТАС», було розірвано на підставі додаткової угоди від 29 березня 2019 року.

В подальшому, як стверджує позивач, ПАТ АКБ «Капітал» знову самовільно розпорядилось приміщенням, передавши його без згоди позивача в оренду ОСОБА_2 . Так, 25 червня 2019 року між ПАТ АКБ «Капітал» та ОСОБА_2 було укладено Договір оренди приміщення № 01240619, відповідно до умов якого орендар приймає в строкове платне користування приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на строк до 31 грудня 2019 року.

Згідно з п. 3.1. Договору оренди приміщення №01240619 від 25 червня 2019 рооку розмір орендної плати за користування майном становить 16 000 грн. на місяць. Орендна плата сплачується щомісячно в національній валюті України - гривні, орендна плата підлягає стягуванню з 16 липня 2019 року.

Позивач вважає, що договори оренди, укладені ПАТ АКБ «Капітал» з AT CT «TAC» та ОСОБА_2 , порушують права та охоронювані законом інтереси позивача як співвласника приміщення та підлягають визнанню недійсними, з огляду на вимоги ст. 16 ЦК України (одним із способів захисту цивільного права є визнання правочину недійсним), ст. 215 ЦК України (підстави недійсності правочину - є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину мас бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей); гарантії захисту права власності закріплені також у ст. 41 Конституції України та ст. 319, 321 ЦК України, за змістом яких кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян.

Позивач стверджує, що фактично відповідач (банк) приховав від свого співвласника (позивача) намір передати їх спільне приміщення в оренду третім особам та уклав договори оренди без отримання на це згоди позивача та без погодження з ним умов таких договорів. Позивачу не надходило жодних пропозицій (ані усних, ані письмових) щодо отримання згоди на укладення оскаржуваних договорів або будь-яких інших правочинів стосовно приміщення; вони також не домовлялися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю, та свої частки у спільному майні в натурі не виділяли. Отже, їм належить, так звана, ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Тобто, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно.

Самовільне розпорядження спільною власністю шляхом укладення договорів оренди приміщення без згоди іншого співвласника (позивача) суттєво порушило майнові права та інтереси останнього, оскільки позбавило можливості використання приміщення для власних потреб та отримання доходів від такого використання.

Крім цього, позивач вважає, що на його користь підлягає стягненню 1/2 частина орендних платежів, які безпідставно у повному обсязі були отримані ПАТ АКБ «Капітал» за договорами оренди. Підстава цього: відповідно до ст. 359 ЦК України плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Як вбачається з умов договору оренди № 01240619 від 25 червня 2019 року, ПАТ АКБ «Капітал» за весь строк дії даного договору (з 25 червня 2019 року по 31 грудня 2019 року) було отримано від ОСОБА_2 за користування приміщенням орендних платежів на суму 88 000 грн. (16 000 грн. х 5.5 місяців). Отже, з урахуванням того, що ПАТ АКБ «Капітал» є не єдиним власником приміщення н доходи від його використання мають розподілятись між всіма співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, є всі підстави стверджувати, що ПАТ АКБ «Капітал» було безпідставно, на думку позивача, отримано 1/2 частину вищезазначеної суми орендних платежів, з тему така частина (44 000 грн.) підлягає стягненню на користь позивача як іншого співвласника приміщення.

Аналогічно з цього відпопідача підлягає також стягненню 1/2 частина всіх орендних платежів, отриманих ним за договором оренди приміщення, укладеним з АТ СГ «ТАС», а сума складає 84 405.09 грн. з урахуванням приписів ст. 359 ЦК України, 1/2 частина вищезазначеної суми орендних платежів (84 405.09 гри.) була отримана ПАТ АКБ «Капітал» безпідставно, без врахування частки співвласника, а тому підлягає стягненню на користь позивача як іншого співвласника приміщення.

Отже, на думку позивача його права та інтереси порушені відповідачами, звернувся з цим питанням до відповідачів про відшкодування цих збитків, але отримав відмову, в добровільному порядку спір не вирішено. Вважає такі дії відповідачів не законними, позивачу фактично завдані матеріальні збитки. Звернення до відповідача ні до чого не призвело, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Як встановлено судом та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 (позивач) є власником 1/2 частини нежилого приміщення згаданою площею 125.6 кв. м., що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , що підтверджується дублікатом Свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 28 червня 2013 року, виданим Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради, та Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №12660589 від 12 листопада 2013 року. Співвласником вказаного приміщення, якому також належить 1/2 частина, є Публічне акціонерне товариство «Акціонерно - комерційний банк «Капітал», що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 196653979 від 17 січня 2020 року.

01 січня 2017 року ПАТ АКБ «Капітал» передав свою часину приміщення в оренду Приватному акціонерному товариству «Страхова група «ТАС». Вказаний договір було розірвано на підставі додаткової угоди від 29 березня 2019 року.

25 червня 2019 року між ПАТ АКБ «Капітал» та ОСОБА_2 було укладено Договір оренди приміщення № 01240619, відповідно до умов якого орендар приймає в строкове платне користування приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на строк до 31 грудня 2019 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Згідно ч. 1-3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв`язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

Відшкодування збитків є однією із форм або заходів цивільно-правової відповідальності, яка вважається загальною або універсальною саме в силу правил статті 22 ЦК України, оскільки частиною першою визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Тобто порушення цивільного права, яке потягнуло за собою завдання особі майнових збитків, саме по собі є основною підставою для їх відшкодування.

Кредитор, який вимагає відшкодування збитків, має довести: неправомірність поведінки особи; наявність шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди; вина завдавача шкоди, за виключенням випадків, коли в силу прямої вказівки закону обов`язок відшкодування завданої шкоди покладається на відповідальну особу незалежно від вини. З іншого боку, боржник має право доводити відсутність своєї вини (стаття 614 ЦК України).

Таким чином, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки у розмірі доходів, які б могли бути реально отримані. Позивач повинен довести також, що він міг і повинен був отримати визначені доходи, і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила його можливості отримати прибуток.

За змістом ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної особи або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Суд приходить до висновку, про не доведення позивачем обставин про наявність в діях відповідачів фактично складу будь-якого (цивільного) правопорушення. 25 червня 2019 року дійсно між ПАТ «Акціонерно - комерційний банк «Капітал» в особі голови правління Андрієнка Володимира Миколайовича та ОСОБА_2 був укладений договір оренди приміщення № 01240619 строком до 31 грудня 2019 року. Про укладання вказаного договору був повідомлений позивач. Розмір орендної плати за користування приміщенням, відповідно до розділу 3 Договору складав 16000 грн. без врахування вартості комунальних послуг. Договір оренди укладався відповідачкою із власником приміщення, про що зазначено в самому Договору. Серед інших умов договору, зокрема, визначалось підписання Акту прийому-передачі майна, чим саме і був обумовлений момент передачі майна в оренду. За Актом прийому-передачі від 25 червня 2019 року, відповідачкою було прийнято в оренду приміщення, яке потребувало ремонту. Отже в такому стані було прийняте орендоване приміщення та майно, яке відповідачкою було полагоджене та відремонтовано власним коштом, щомісяця нею здійснювалась оплата комунальних платежів - будь-яка заборгованість відсутня.

Позовна заява не містить посилань на вказаний ремонт, облаштування приміщення, інші платежі, крім орендних та інш., що не може не враховуватися судом при вирішенні цього спору.

Згідно ст. 13 Конституції України та ч. 4 ст. 319 ЦК України - власність насамперед зобов`язує. Проте позивача, як співвласника, з огляду на вигляд переданого приміщення, зафіксований в Акті, стан та збереження своєї власності не цікавило до моменту, коли ця власність набула гідного вигляду та почала приносити дохід у вигляді орендної платні.

Посилання позивача на ст. 41 Конституції України є недоречним, оскільки ніякого позбавлення права власності позивача не відбулося так само як і використання частки власності позивача не завдало останньому ніякої шкоди, а навпаки - приведено у відповідний та належний стан, придатний для подальшого володіння, користування, використання та розпорядження, про що позивач взагалі не дбав.

Згідно ст. 360 ЦК України, співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном.

Предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, тобто благо, щодо якого виникає спір між сторонами правовідносин. За загальними положеннями про зобов`язання, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ст. 509 ЦК України).

У конкретному договірному зобов`язанні в якості елементів змісту договірних зобов`язань сторонами визначаються предмет, місце, строк виконання зобов`язання, зустрічні зобов`язання боржника та інші. Виникнення спору може обумовлюватися або порушенням окремих умов договору, або порушенням певних прав позивача.

Стаття 610 ЦК України визначає порушенням зобов`язання його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір, на відміну від раніше чинної конституційної норми про те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Поняття «юридичний спір» має тлумачитися широко, виходячи з підходу Європейського суду з прав людини до тлумачення поняття «спір про право» (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Зокрема, Європейський суд з прав людини зазначає, що відповідно до духу зазначеної Конвенції поняття «спір про право» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Частиною 1 ст. 598 ЦК України встановлено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За змістом ст. 599, 604 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином або за домовленістю сторін.

Статтями 651, 653 ЦК України передбачено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються. У разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

Тобто при настанні конкретних юридичних фактів, в тому числі за наявності волі сторін, зобов`язання припиняє своє існування та означає, що учасники такого зобов`язання втратили свої права та обов`язки за зобов`язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов`язку його виконувати.

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ч. 1 ст. 759 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі визнання недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі. - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 236 ЦК України виконання зобов`язання, визнаного судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Із правової природи такого зобов`язання вбачається, що фактичне користування майном на підставі договору оренди в разі визнання його недійсним унеможливлює застосування наслідків недійсності правочину відповідно до ст. 216 ЦК України, оскільки використання майна - «річ» безповоротна, і відновити первісне положення сторін практично неможливо. Тому, визнаючи договір оренди недійсним, необхідно серед іншого встановити обставини, пов`язані з виконанням такого договору, та визначити момент, з якого вважаються припиненими зобов`язання за цим договором.

В даній справі позовні вимоги позивача зводяться до визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення, строк якого закінчився, майно повернуто орендодавцю, жодних неврегульованих питань між сторонами договору не існує, як не доведено і існування будь-якого інтересу чи правовідносин з третіми особами з приводу укладення, виконання та припинення цього договору оренди, пролонгації договору оренди від 25 червня 2019 року не відбулося, тобто зобов`язання за спірним договором є припиненими.

Такі висновки були зазначені в постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), з якими, до речі, погодились судді Великої палати Ситнік О.М., Британчук В.В., Лященко Н.П., Прокопенко О.Б., висловивши з цього приводу Окрему думку по вже згаданій справі № 905/1227/17.

Позивач посилається на постанову Великої палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року по справі № 905/1227/17, в якій Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку у вищезгаданій справі, щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23 грудня 2015 року у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), зазначив, що розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.

Але договір оренди приміщення № 01240619 від 25 червня 2019 року ніхто не розривав: зобов`язання припинилися у зв`язку із закінченням строку дії договору. Разом з тим, одночасно вимагаючи визнати договір № 01240619 недійсним, позивач бажає стягнути на свою користь частину доходу в розмірі 44 000 грн., отриманого стороною-власником від використання приміщення, що в контексті заявлених позовних вимог та норм ст. 216 ЦК України виглядає дивним та суперечливим.

За такою позицією позивача по справі, сторона відповідача може вважати цілком законним застосування правових наслідків недійсності правочину, а саме реалізацію свого права на повернення всього, що сторона за договором одержала на виконання цього правочину та на солідарне стягнення та відшкодування власниками на свою користь матеріальних витрат, пов`язаних із відновленням та ремонтом орендованого та повернутого за договором майна.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справах «Шенк проти Швейцарії» від 12 липня 1988 року, «Тейксейра де Кастро проти Португалії» від 09 червня 1998 року, «Яллог проти Німеччини» від 11 липня 2006 року і «Шабельник проти України» від 19 лютого 2009 року, зазначав, що допустимість доказів є прерогативою національного права і за загальним правилом, саме національні суди повноважні оцінювати надані їм докази, а порядок збирання доказів, передбачений національним правом, має відповідати основним правам, визнаним Конвенцією. У відповідності до практики ЄСПЛ, необхідно оцінювати докази керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (п. 53 рішення ЄСПЛ у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20 вересня 2012 року) і таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів. Також, має враховуватись якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за якими вони були отримані, під сумнів їхню надійність і точність (п. 86 рішення ЄСПЛ у справі «Вєренцов» проти України від 11 липня 2013 року).

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Статтями 15, 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Суд може захистити цивільне право способом, що встановлений договором або законом.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Не може суд прийняти до уваги наполягання сторони позивача на позовних вимогах, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

Згідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, а відповідно до вимог ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1, ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до ПАТ «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», ПрАТ «Страхова група «ТАС» і ОСОБА_2 по визнання недійсними договорів оренди приміщення і стягнення частини доходу від використання приміщення відмовити.

Таким чином, обставини позовних вимог, стосовно яких у ОСОБА_1 є спір, в такому вигляді не знайшли своє часткове підтвердження в ході судового засідання і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 15, 16, 18, 182, 316, 317, 319, 334, 533, 810, 1166 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства «Акціонерно-комерційний банк «Капітал», Приватного акціонерного товариства «Страхова група «ТАС» і ОСОБА_2 по визнання недійсними договорів оренди приміщення і стягнення частини доходу від використання приміщення відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 16 листопада 2021 року.

Суддя -