Ухвала суду № 101140919, 16.11.2021, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2021 рокум. Ужгород№ 260/820/21

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Рейті С.І., вирішуючи питання щодо можливості продовження розгляду адміністративної справи за позовом ОСОБА_1 до Закарпатської обласної державної адміністрації про виплату середнього заробітку за затримку виконання рішення суду, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовом до Закарпатської обласної державної адміністрації (далі - відповідач, Закарпатська ОДА), яким просить стягнути з відповідача - Закарпатської обласної державної адміністрації на користь позивача - ОСОБА_1 середній заробіток в сумі 69802,26 грн. за час затримки виконання відповідачем постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 260/137/20.

Ухвалою судді від 20.07.2021 року відкрито провадження у адміністративній справі та призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

13.09.2021 року до суду надійшла заява представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку із пропуском позивачем встановленого ст. 122 КАС України місячного строку звернення до суду із даним позовом. Зазначає, що рішення про поновлення позивача на посаді виконано відповідачем 11.01.2021 року, при цьому, із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі позивач звернувся 03.03.2021 року, тобто, з пропуском місячного строку звернення до суду.

Ухвалою суду від 21.10.2021 року вказану позовну заяву залишено без руху у зв`язку з невідповідністю останньої вимогам ст. 123 КАС України в частині ненадання заяви про поновлення пропущеного строку звернення із даним позовом до суду та позивачу надано строк для усунення вказаних недоліків позовної заяви.

11.11.2021 року до суду надійшла заява позивача на усунення недоліків позовної заяви згідно якої позивач не погоджується з висновками суду, викладеними в ухвалі від 21.10.2021 року, та зазначає, що його позовні вимоги стосуються не виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме виплати середнього заробітку відповідачем за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі (вирішення спору про порушення законодавства про оплату праці за позовом про стягнення належної позивачу заробітної плати що не обмежується будь-яким строком). Тобто за той час, протягом якого позивач з вини відповідача був позбавлений можливості працювати і виконувати свої трудові обов`язки згідно посадової інструкції начальника управління молоді та спорту Закарпатської обласної державної адміністрації та отримувати заробітну плату.

Стверджує, що з врахуванням положень ст. ст. 233 та 236 КЗпП України, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України. Заявлені вимоги позивача є спором про оплату праці. Позивач не вважає, що при зверненні до адміністративного суду ним було пропущено строк звернення передбачений КАС України, адже відповідно до ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Також, позивач посилається на практику Верховного Суду у спірних правовідносинах, а саме постанову від 22.04.2021 року у справі № 826/8789/18, згідно висновку якої звернення позивача до суду з позовом про стягнення належного йому середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не обмежується будь-яким строком.

Розглянувши подану відповідачем заяву про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку із пропуском позивачем встановленого ст. 122 КАС України місячного строку звернення до суду та заяву позивача від 11.11.2021 року, суд зазначає наступне.

Спір в даній адміністративній справі виник з приводу невчасного виконання відповідачем постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 260/137/20 та, як наслідок, стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки його виконання.

Так, постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року у справі № 260/137/20 скасовано рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 15.05.2020 року у справі № 260/137/20 та прийнято постанову, якою позов ОСОБА_1 задоволено. Судом постановлено визнати протиправним та скасувати висновок щодо результатів оцінювання службової діяльності державного службовця ОСОБА_1 - начальника управління молоді та спорту Закарпатської обласної державної адміністрації; визнати протиправним та скасувати розпорядження Закарпатської обласної державної адміністрації від 11.12.2019 року № 112-р "Про затвердження висновку щодо оцінювання результатів службової діяльності у 2019 році державних службовців які займають посади державної служби категорії "Б", призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється головою обласної державної адміністрації" в частині, яка стосується ОСОБА_1 ; скасувати розпорядження Закарпатської обласної державної адміністрації від 16.12.2019 року "Про звільнення ОСОБА_1 "; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління молоді та спорту Закарпатської обласної державної адміністрації; стягнути із Закарпатської обласної державної адміністрації на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.12.2019 року по 07.10.2020 року у розмірі 213637,22 грн.; стягнути із Закарпатської обласної державної адміністрації за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 2102,00 грн.

На виконання вказаного судового рішення 11.01.2021 року головою Закарпатської обласної державної адміністрації А. Полосковим видано розпорядження за № 5-р про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління молоді та спорту Закарпатської обласної державної адміністрації з 17.12.2019 року. Пунктом 2 вказаного розпорядження визначено ОСОБА_1 приступити до виконання посадових обов`язків за посадою начальника управління молоді та спорту обласної державної адміністрації Закарпатської області з 15.01.2021 року.

Таким чином, як зазначає позивач, час затримки виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 07.10.2020 року складає 66 днів, а тому вважає, що за час затримки виконання судового рішення на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток.

При цьому, із відповідним позовом до суду звернувся 11.03.2021 року.

В контексті наведеного суд зазначає, що відповідно до ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

За змістом положень ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.

Разом з тим, ч. 1 ст. 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом ч. 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесульних рішень.

Згідно із ч. 1 ст. 3 та ст. 4 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із ч. 1 ст. 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30.06.1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

У Рішенні від 15.10.2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Структура заробітної плати визначена ст. 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (ч. 1 ст. 24 КЗпП України) або оформлюватись наказом чи розпорядженням роботодавця (ч. 3 ст. 24 КЗпП України).

Припинення, розірвання трудового договору пов`язано зі звільненням працівника.

З огляду на зазначене, якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем.

До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу.

Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України "Про оплату праці", тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Вказаний висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18) та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18).

Суд зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, проте у той же час законодавством встановлено обмеження права особи на звернення до суду з таким адміністративним позовом певним строком.

Щодо практики неоднакового застосування ч.1 ст.233 КЗпП України Верховним Судом, то суд вважає слушним посилання відповідача на постанову Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду Верховного суду від 11.02.2021 року у справі № 240/532/20.

Так, колегія суддів Касаційного адміністративного суду Верховного Суду в ухвалі від 24.07.2020 року по справі № 240/532/20 зазначила, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи позов без розгляду, виходив з того, що спірні відносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення КАС України, як норми спеціального процесуального закону. Оскільки остаточний розрахунок з позивачем проведено 22.10.2019 року, а з позовом до суду позивач звернувся лише 22.01.2020 року, тобто з пропущенням місячного строку, визначеного частиною п`ятою статті 122 КАС України.

Додатково суд апеляційної інстанції послався на аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 815/2681/17, від 22.01.2020 року у справі № 620/1982/19.

Так, у постановах Верховного Суду, зокрема, від 11.02.2020 року у справі № 420/2934/19 та від 13.03.2019 року у справі № 813/1001/17 Суд при застосуванні вказаних правових норм зробив інший правовий висновок в основу яких було покладено правовий висновок про необхідність застосування до спірних правовідносин саме тримісячного строку звернення до суду відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України, відповідно до якої працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Частиною 5 ст. 122 КАС України встановлено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

За приписами ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

З викладеного судова колегія по справі № 240/532/20 дійшла висновку, що Верховним Судом були прийняті судові рішення, в яких по різному зроблені правові висновки про застосування норми ст. 122 КАС України та ст. 233 КЗпП України щодо дотримання позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а тому передала справу № 240/532/20 на розгляд судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян, до якої входить колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, що розглядає цю справу.

Після цього Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду розглянула вказану справу № 240/532/20, в якій визначила наступні правові позиції:

Згідно з ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, КАС України передбачає можливість встановлення цим Кодексом та іншими законами спеціальних строків звернення до адміністративного суду, які мають перевагу в застосуванні порівняно із загальним шестимісячним строком, визначеним у ч. 2 ст. 122 цього Кодексу.

Таким спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений ч. 5 ст. 122 КАС України.

Водночас ч. 1 ст. 233 КЗпП України, яка регулює строки звернення до суду за вирішенням трудових спорів, встановлено норму про те, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Про необхідність застосування тримісячного строку позовної давності для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, офіційно розтлумачено і в Рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу.

Проте слід мати на увазі, що відповідно до статей 3 і 221 КЗпП України в порядку, передбаченому главою XV цього Кодексу, підлягають розгляду індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності.

За приписами ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України справи, що виникають з трудових правовідносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства. При цьому норми Цивільного кодексу України визначають загальну позовну давність тривалістю у три роки (стаття 257) та передбачають можливість установлення законом для окремих видів вимог спеціальної позовної давності (стаття 258), яка може бути скороченою або більш тривалою за загальну позовну давність.

Виходячи з цього, встановлений у ч. 1 ст. 233 КЗпП України тримісячний строк є скороченим строком позовної давності, в межах якого працівник може звернутися до суду в порядку цивільного судочинства з вимогою про вирішення трудового спору.

Натомість строки звернення до суду в порядку адміністративного судочинства визначені у ст. 122 КАС України і частина п`ята цієї статті, яка передбачає місячний строк звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби - є спеціальною нормою щодо частини другої цієї статті з установленим у ній загальним строком у шість місяців.

Усталеною є позиція Верховного Суду щодо застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, щодо яких виник спір.

Отже, з огляду на те, що строк звернення до суду за вирішенням цього публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою ч. 5 ст. 122 КАС України, відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах ч. 1 ст. 233 КЗпП України.

Ураховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції щодо обмеження права ОСОБА_1 на звернення до суду з цим адміністративним позовом місячним строком з дня проведення з ним остаточного розрахунку ґрунтується на правильному застосуванні судом ст. 122 КАС України та не суперечить Рішенню Конституційного Суду України від 22.02.2012 року №4-рп/2012, яким розтлумачено ст. 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу в аспекті неоднозначної судової практики розгляду трудових спорів у порядку цивільного судочинства.

У зв`язку з цим Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування ч. 1 ст. 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 року (справа № 806/2164/16), від 11.02.2020 (справа № 420/2934/19), від 13.03.2019 року (справа № 813/1001/17), одночасно погоджуючись з висновком щодо застосування ч. 5 ст. 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року (справа № 815/2681/17) і від 22.01.2020 року (справа № 620/1982/19).

Відступаючи у цій справі від висновку Верховного Суду, який викладено у постановах Верховного Суду від 30.01.2019 року (справа № 806/2164/16), від 11.02.2020 (справа № 420/2934/19), від 13.03.2019 року (справа № 813/1001/17), колегія суддів судової палати зазначила, що відповідно до сформованої практики такий перелік судових рішень не є вичерпним.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Таким чином Верховний Суд, відступаючи від правової позиції викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, може не вказувати усі такі рішення, оскільки суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що 11.02.2021 року Верховний Суд визначив свою останню правову позицію з питання колізії, яка виникала при застосуванні ст.233 КЗПП України та ст.122 КАС України щодо строку позовної давності у справах проходження публічної служби, яка після цього не змінена та повинна враховуватися судами, про що свідчить постанова Верховного Суду від 28.05.2021 року у справі № 380/2355/20.

А відтак зміна судової практики відбулась 11.02.2021 року, розпорядження про поновлення на посаді ОСОБА_1 на виконання судового рішення видано 11.01.2021 року, а позивач звернувся до суду 11.03.2021 року, тобто, з пропуском місячного строку звернення до суду.

Суд звертає увагу на те, що причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно таким умовам: 1) це обставина, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення відповідних процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Тобто, поважними причинами можуть визнаватися тільки такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними перешкодами для своєчасного вчинення відповідних процесуальних дій та підтверджені належним чином.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 28.02.2019 року у справі № 826/17879/17.

Частиною 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду за захистом, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними.

Рішенням Конституційного Суду України N 17-рп/2011 від 13.12.2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

При визначенні початку перебігу строку звернення до адміністративного суду та, відповідно, вирішенні питання про дотримання, чи порушення позивачем цього строку, суду, насамперед, слід з`ясувати, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Поважними в розумінні статті 121 КАС України можуть визнаватися ті причини, які не залежали від волі позивача та створювали об`єктивні перешкоди в реалізації ним свого права на звернення до суду.

Проте позивач в заяві не навів належних та допустимих доказів, які б свідчили про об`єктивну неможливість вчасного звернення до суду з цими позовними вимогами, а тому підстави для поновлення пропущеного позивачем строку звернення до суду з позовною вимогою відсутні.

У пункті 45 рішення Європейського суду з прав людини "Перез де Рада Каванілес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року, зазначено про те, що процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.

У пункті 44 рішення Європейського суду з прав людини "Осман проти Сполученого королівства" від 28 жовтня 1998 року та пункті 54 рішення "Круз проти Польщі" від 19 червня 2001 року зазначено, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух.

Зі змісту п. 52 рішення "Устименко проти України" випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача "поважних причин" для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення.

За цих підстав Європейський Суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушення п.1 ст. 6 Конвенції та дійшов висновку, що національні суди, вирішивши поновити пропущений строк оскарження остаточної постанови у справі заявника без наведення відповідних причин та скасувавши в подальшому постанову суду, порушили принцип правової визначеності та право заявника на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції (п. 53 рішення).

Отже, обставини, з якими сторона пов`язує поважність причин пропуску строків звернення до суду, доводяться стороною і встановлюються судом.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

При цьому законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Аналогічного висновку дійшов Верховний суд у справах № 804/2647/17 від 19.09.2018 року, № 826/3318/17 від 12.09.2019 року, № 817/1285/17 від 23.05.2018 року.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що позивачем не наведено поважних підстав, які б унеможливили звернення його до суду в межах встановленого КАС України строку. Обставини, на які посилається позивач, не свідчать про існування будь-яких об`єктивних перешкод у реалізації ним своїх прав на судовий захист з метою відновлення прав, свобод чи законних інтересів.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку, що позивач пропустив строк на подачу вказаної позовної вимоги до суду без поважних причин, а тому її слід залишити без розгляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду (ч. 15 ст. 171 КАС України).

З огляду на викладене, позовну заяву ОСОБА_1 до Закарпатської обласної державної адміністрації про виплату середнього заробітку за затримку виконання рішення суду через пропуск строку звернення до суду слід залишити без розгляду.

Керуючись п. 8 ч. 1 ст. 240, ст. ст. 241, 243, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 РНКОПП НОМЕР_1 ) до Закарпатської обласної державної адміністрації (Закарпатська область, м. Ужгород, пл. Народна, 4 код 00022496) про виплату середнього заробітку за затримку виконання рішення суду – залишити без розгляду.

2. Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 256 КАС України, та може бути оскаржена до Восьмого апеляційного адміністративного суду у встановлений ст. 295 КАС України п`ятнадцятиденний строк з дня її проголошення.

Суддя С.І. Рейті