Рішення № 101119250, 13.07.2021, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 761/19959/19

Провадження № 2/761/642/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 липня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді - Фролової І.В.,

секретаря судового засідання - Мехеди А.В.,

за участю:

представника позивача - Жогіної О.О.,

представника відповідача 2 - ОСОБА_1 ,

третьої особи - ОСОБА_2 ,

представника третьої особи - Тута І.В.,

представника третьої особи - Лисенка М.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві у порядку загального позовного провадження в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова Олена Ярославівна, ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання договору недійсним,-

В С Т А Н О В И В:

У травні 2019 року ОСОБА_7 (далі - позивач) звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовною заявою до ОСОБА_4 (далі - відповідач 1), ОСОБА_5 (далі - відповідач 2), треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова Олена Ярославівна, про визнання договору недійсним.

У своїй позовній заяві просив суд визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 недійсним, укладений 29 січня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 199.

Свою позовну заяву обґрунтовував тим, що у 2013 році позивач надав відповідачу 1 грошові кошти у розмірі 242 725 доларів США на підставі розписок від 12.02.2013 року на суму 40 500 доларів США зі строком повернення до 11.11.2013 року; від 27 травня 2013 року на суму 59 825 доларів США зі строком повернення до 01.12.2013 року; від 20.06.2013 року на суму 92 400 доларів США зі строком повернення до 25.12.2013 року; від 05.06.2013 року на суму 50 000 доларів США із строком повернення до 01.12.2013 року. До сьогоднішнього дня грошові кошти не повернуті, жодних дій, направлених на погашення заборгованості відповідач 1 не здійснив. Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016 року у справі №761/4467/16-ц позовні вимоги ОСОБА_8 задоволені, стягнуто на його користь з відповідача 1 суму боргу в розмірі 6 064 643,84 грн., судові витрати в розмірі 6 890,00 грн., а всього підлягає стягненню : 6 071 533,84 грн. Станом на сьогоднішній день рішення суду не виконано. Зазначає, що у 2015 року відповідач 1 уклав правочин - Договір дарування від 29.01.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., реєстраційний номер 199, за яким 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , належну йому на праві спільної часткової власності безоплатно передав у власність своєї дружини - ОСОБА_5 . Позивач вважає даний правочин фіктивним, з тих підстав, що відповідач 1, не повернувши борги у визначені строки, не вчиняючи будь-яких дій направлених на повернення боргу, перенесення строків виконання зобов`язань, цілком міг передбачити стягнення боргу в примусовому порядку. Крім того, 29 травня 2017 року Позивач звернувся до Московського міського суду (м. Москва, РФ) з клопотання про визнання та дозвіл примусового виконання на території Російської Федерації заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016 року. Ухвалою Московського міського суду від 09 жовтня 2017 року у справі № 3м-224/2017 клопотання позивача було задоволено та приведено до примусового виконання на території РФ заочного рішення суду. Після порушення провадження судом РФ, відповідач 1 здійснив відчуження майна, яке було у його приватній власності на території РФ на користь свого сина ОСОБА_9 , а саме: на підставі договору дарування від 11 серпня 2017 року 1/4 частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 . Рішенням Останкінського районного суду міста Москви від 27.02.2019 року даний правочин визнаний недійсним та встановлено факт зловживання правом з боку ОСОБА_4 23 травня 2017 року позивач звернувся з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_4 , про переведення на ОСОБА_10 прав та обов`язків співвласника-боржника ОСОБА_4 , та визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 . В процесі розгляду даної справи (№761/19178/17) 30.01.2019 року судом було отримано на запит суду від приватного нотаріуса Смолянінової О.Я. копію договору купівлі-продажу від 29.01.2015 року про дарування частки спірної квартири. Саме з цього моменту позивач дізнався про існування даного договору, у зв`язку з чим звернувся з даним позовом.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 16 травня 2019 року матеріали позову передані на розгляд судді Фроловій І.В.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 21 травня 2019 року відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження; витребувано інформацію у КП ЖЕК «Золотоустівська», АТ «Київенерго», ПАТ «Київводоканал».

21 червня 2019 року на адресу суду від КП ЖЕК «Золотоустівська» Шевченківського району на виконання ухвали суду від 21.05.2019 року надійшла відповідь.

26 червня 2019 року на адресу суду від ПАТ «Київводоканал» на виконання ухвали суду від 21.05.2019 року надійшла відповідь.

27 червня 2019 року на адресу суду надійшла заява про залучення ОСОБА_2 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог.

01 липня 2019 року на адресу суду надійшла заява про приєднання доказів - копії рішення від 27.02.2019 року Останкінського районного суду м. Москви.

15 серпня 2019 року на адресу суду від позивача надійшла заява про витребування доказів від приватного нотаріуса Щеннікової Г.С.

15 серпня 2019 року на адресу суду від позивача надійшла заява про витребування доказів від КП «Керуюча компанія обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва».

15 серпня 2019 року на адресу суду від позивача надійшла заява про витребування доказів від Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 серпня 2019 року клопотання позивача про витребування доказів від приватного нотаріуса Щеннікової Г.С.- задоволено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 серпня 2019 року клопотання позивача про витребування доказів від КП «Керуюча компанія обслуговування житлового фонду Шевченківського району міста Києва» - задоволено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 15 серпня 2019 року клопотання позивача про витребування доказів від Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області - задоволено.

11 вересня 2019 року на адресу суду від приватного нотаріуса Щеннікової Г.С. на виконання ухвали суду від 15.08.2019 року надійшли належним чином завірені копії документів.

25 вересня 2019 року на адресу суду від позивача надійшли заяви про витребування доказів від ДПС України та про приєднання доказів - копію рішення від 27.02.2019 року Останкінського районного суду м. Москви.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року клопотання позивача про витребування доказів від ДПС України - задоволено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 25 вересня 2019 року заяву про залучення ОСОБА_2 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - задоволено.

25 жовтня 2019 року на адресу суду від ДПС України на виконання ухвали суду від 25.09.2019 року надійшла відповідь.

01 листопада 2019 року надійшов відзив від відповідача 2 з викладенням заперечень проти позовної заяви.

04 листопада 2019 року на адресу суду надійшли від третьої особи пояснення, в яких просили відмовити в задоволенні позовних вимог.

04 листопада 2019 року на адресу суду надійшло від третьої особи клопотання про закриття провадження у справі.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року заяву про залучення ОСОБА_6 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог - задоволено.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року клопотання позивача про витребування доказів від ДПС України - задоволено.

Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Києва від 04 листопада 2019 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

17 грудня 2019 року надійшла заява про залучення третьої особи - Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.

21 грудня 2019 року на адресу суду від ДПС Укр\аїни на виконання ухвали суду від 04.11.2019 року надійшла відповідь.

Протокольною ухвалою від 27.05.2020 року залучено третьою особою - Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації.

10 серпня 2020 року на адресу суду надійшла заява від позивача про приєднання доказів - копії нотаріально посвідченого перекладу рішення від 27.02.2019 року Останкінського районного суду м. Москви..

24 листопада від відповідача 2 на адресу суду надійшла заява про застосування строку позовної давності.

25 травня 2021 року на адресу суду від позивача надійшла заява про приєднання доказів - копії заяви від 01.02.2021 року на імўя Арбітражного суду м. Москви.

07 червня 2021 року на адресу суду від позивача надійшла заява про приєднання доказів - відповідь Міжрайонного відділення судових приставів по виконанню особливих виконавчих проваджень від 04.06.2021 року.

Представник позивача в судовому засіданні підтримала позовні вимоги, посилаючись на докази, які містяться в матеріалах справи та на обставини, які викладені в позовній заяві, просила задовольнити позовні вимоги.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував.

Представники та третя особа ОСОБА_2 в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечували.

Інші учасники у судове засідання не з`явилися, повідомлялися судом належним чином.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею (ч. 1 ст. 223 ЦПК України).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Суд, керуючись вимогами ст. ст. 223, 280 ЦПК України, вважає за можливе розглянути справу за відсутності учасників справи на підставі наявних в справі доказів, ухваливши заочне рішення, оскільки: останні належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти заочного вирішення справи; підстави для відкладення розгляду справи відсутні.

Суд, вислухавши пояснення сторін, розглянувши подані сторонами документи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступних висновків.

За змістом ч.ч.1, 2, 3,4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Відповідно до ст. 16 ЦК України особа має право звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового права або майнового права та інтересу у визначені цією статтею способи. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений статтею 16 ЦК України.

Досліджуючи матеріали справи судом було встановлено наступне.

У 2015 році ОСОБА_4 уклав правочин - Договір дарування від 29.01.2015 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Смоляніновою О.Я., реєстраційний номер 199, за яким 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 , належну йому на праві спільної часткової власності безоплатно передав у власність своєї дружини - ОСОБА_5 .

Як встановлено заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у цивільній справі №761/4467/16-ц, відповідно до оригіналу розписки від 12 лютого 2013 року, ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_8 суму в розмірі 40500 доларів США, які зобов`язувавсь повернути до 11 листопада 2013 року.

Згідно оригіналу розписки від 27 травня 2013 року, ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_8 суму в розмірі 59825 доларів США, які зобов`язувавсь повернути до 01 грудня 2013 року.

Відповідно до оригіналу розписки від 05 червня 2013 року, ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_8 суму в розмірі 50000 доларів США, які зобов`язувавсь повернути до 01 грудня 2013 року.

З оригіналу розписки від 20 червня 2013 року вбачається, що ОСОБА_4 отримав у борг від ОСОБА_8 суму в розмірі 92400 доларів США, які зобов`язувавсь повернути до 25 грудня 2013 року.

Оскільки ОСОБА_4 свої зобов`язання не виконав, тому на підставі заочного рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у цивільній справі №761/4467/16-ц було вирішено:

«Позов ОСОБА_8 до ОСОБА_4 про стягнення коштів - задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_8 суму боргу в розмірі 6064643,84 грн., судові витрати в розмірі 6890,00 грн., а всього підлягає стягненню : 6071533,84 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.».

За змістом ч. ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до правового висновку, відображеного в постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 18 лютого 2020 року в справі № 917/154/15, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 06 лютого 2020 року в справі № 922/5787/15, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 21 січня 2020 року в справі № 911/3883/16, постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 11 грудня 2019 року в справі 923/1382/16 та багатьох інших: «Преюдицію утворюють ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта».

Згідно з постановою Касаційного господарського суду Верховного Суду від 21 січня 2020 року в справі № 911/3883/16: «Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Преюдиціальне значення мають рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини».

29 травня 2017 року Позивач звернувся до Московського міського суду (м. Москва, РФ) з клопотання про визнання та дозвіл примусового виконання на території Російської Федерації заочного рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 07.06.2016 року.

Ухвалою Московського міського суду від 09 жовтня 2017 року у справі № 3м-224/2017 клопотання позивача було задоволено та приведено до примусового виконання на території РФ заочного рішення суду.

Після порушення провадження судом РФ, відповідач 1 здійснив відчуження майна, яке було у його приватній власності на території РФ на користь свого сина ОСОБА_9 , а саме: на підставі договору дарування від 11 серпня 2017 року 1/4 частини квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Рішенням Останкінського районного суду міста Москви від 27.02.2019 року даний правочин визнаний недійсним та встановлено факт зловживання правом з боку ОСОБА_4

23 травня 2017 року позивач звернувся з позовом до Шевченківського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_4 , про переведення на ОСОБА_10 прав та обов`язків співвласника-боржника ОСОБА_4 , та визнання за ним права власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 .

Позивач під час розгляду справи зазначив, що в процесі розгляду даної справи (№761/19178/17) 30 січня 2019 року судом було отримано на запит суду від приватного нотаріуса Смолянінової О.Я. копію договору купівлі-продажу від 29.01.2015 року про дарування частки спірної квартири.

Позивач вважає даний правочин фіктивним, з тих підстав, що відповідач 1, не повернувши борги у визначені строки, не вчиняючи будь-яких дій направлених на повернення боргу, перенесення строків виконання зобов`язань, цілком міг передбачити стягнення боргу в примусовому порядку.

Щодо позовних вимог ОСОБА_11 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання договору недійсним, суд дійшов наступних висновків.

Позивач стверджує про те, що договір дарування від 29 січня 2015 року (далі - договір), що укладений між Відповідачем 1 та Відповідачем 2 є фіктивний, оскільки не був спрямований на реальне настання правових наслідків. Зокрема, на думку Позивача, Відповідач 2 продовжував користуватися квартирою, не змінив місце реєстрації проживання, а договір був укладений між подружжям, шлюб між яким не розірваний.

Одночасно з цим, суд, досліджуючи матеріали справи звертає увагу на наступні обставини.

Вбачається, що після укладення договору, право власності на 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира, предмет оскаржуваного договору) було зареєстроване за Відповідачем 2. Вказане підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - ДРРПНМ) №3284593 від 29.01.2015 року, що був наданий на запит суд приватним нотаріусом Щенніковою Г.С.. (т. 1 а.с. 146).

Після укладення оскаржуваного договору, було вчинено два правочини, предметом яких була квартира, а саме:

- Договір купівлі-продажу, що укладений між ОСОБА_2 , як покупцем, та ОСОБА_5 , ОСОБА_9 (син Відповідачів), як продавцями (т. 1 а.с. 131-132), про що були внесені відомості до ДРРПНМ;

- Договір іпотеки квартири, що укладений 16.02.2019 року між ОСОБА_2 , як іпотекодавцем, та ОСОБА_6 , як іпотекодержавтелем (т. 1 а.с. 185), про що були внесені відомості до ДРРПНМ.

На момент вчинення правочину між Відповідачем 2, ОСОБА_9 та третьою особою, місце проживання Відповідача 1 не було зареєстроване в квартирі, що є предметом оскаржуваного договору. Вказане підтверджується витягом з Реєстру територіальної громади м. Києва (т. 1 а.с. 164).

Вказане спростовує твердження позивача про те, що Відповідач 2 після укладення оскаржуваного договору продовжував користуватися квартирою.

Також заслуговує на увагу те, що 06 квітня 2016 року Відповідач 1 виїхав за межі України та більше не в`їжджав на територію України, що підтверджується відповіддю Державної прикордонної служби №6578/19-вих/2/761/5523/2019/ф-44 від 04.11.2019 року (т. 2 а.с. 72). Вказана відповідь видана ДПС України за період з 01.01.2015 року по 25.09.2019 року.

Відповідно до ч. 1 ч. 3 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила.

Згідно із ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

В ч. 1, ч. З, ч. 4 ст. 722 ЦК України встановлено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття. Якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову від його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Відповідно до матеріалів справи, Відповідач 2 прийняла дарунок, що підтверджується її підписом в оскаржуваному договорі. Окрім того, в день підписання договору право власності на 1/2 частину квартири було зареєстроване за Відповідачем 2 та в подальшому дана квартира була відчужена останньою третій особі - ОСОБА_2 .

У відповідності до ч. 1 ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Велика палата Верховного суду в постанові від 03.07.2019 року, що винесена у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), зазначила наступне: «Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників: свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.».

В постанові Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2020 року, що винесена у справі №522/17712/17 зазначено: «Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.».

В абз. 2 п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року вказано: « У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний».

Таким чином, оскаржуваний договір не може вважатися фіктивним, оскільки його укладення зумовило настання наслідків у вигляді реєстрації права власності за Відповідачем 2 (тобто відбулася передача майна) з подальшим укладенням правочинів з третіми особами ( ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ), а також припинення користування Відповідачем 1 квартирою, оскільки з квітня 2016 року останній навіть не перебуває на території України.

Також суд зауважує, що для визнання кредитором договору, що укладений боржником, недійсним з підстав його фіктивності обов`язковим є встановлення наявності умислу на укладення фіктивного правочину у всіх сторін такого правочину. Вказана правова позиція встановлена ВП ВС в постанові від 03.07.2019 року, про що зазначалося вище.

В свою чергу, твердження Позивача будується лише на припущенні того, що Відповідач умисно відчужив 1/2 частину квартири з метою ухилення від виконання зобов`язання.

Зокрема, наявність в діях Відповідача 1 та Відповідача 2 умислу на укладення фіктивного договору виклюється наступним.

На момент укладення оскаржуваного договору (29 січня 2015 року) Позивач не звертався ні до суду з позовною заявою про стягнення боргу, ні до Відповідача 1 з вимогою про сплату заборгованості. Зокрема, в долученому до позову рішенні Шевченківського районного суду м. Києва від 07.06.2016 року зазначено: «в лютому 2016 року ОСОБА_10 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення коштів» (т. 1 а.с. 10).

При цьому, жодних претензій про сплату боргу перед зверненням до суду Позивач не пред`являв Відповідачу 1. Доказів протилежного Позивачем не було надано (будь-які письмові звернення до Відповідача 1 з вимогою повернути борг у матеріалах справи відсутні).

Шевченківський районний суд м. Києва виніс заочне рішення про стягнення з Відповідача 1 боргу 07 червня 2016 року, тоді як оскаржуваний договір був укладений 29 січня 2015 року. Тобто судове рішення було винесе після спливу більше одного року з моменту укладення оскаржуваного договору.

Відповідно до ч. 1 ч. 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Більше того, в постанові від 24.07.2019 року, що винесена у справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19) Верховний суд зазначив: «Вирішуючи про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості: 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.».

Таким чином, зважаючи на те, що намір на примусове стягнення з Відповідача 1 заборгованості виник у Позивача після укладення оскаржуваного договору, у діях Відповідача 1та Відповідача 2 відсутній умисел на укладення фіктивного договору.

З урахуванням наведеного суд додатково звертає увагу на те, позивач посилається на рішення Останківського районного суду м. Москви від 27.02.2019 року, яким визнано недійсним договір дарування від 11.08.2017 року, що укладений між Відповідачем 1 та ОСОБА_9 , а також, на думку Позивача, встановлено факт зловживання Відповідачем 1 своїм правом.

Проте суд критично ставиться до наведеного, оскільки, важливо звернути увагу на обставини, що стосуються згаданої судової справи та вказаного судового рішення, а саме:

- Договір між Відповідачем 1 та ОСОБА_9 був укладений 11 серпня 2017 року, тобто, вже після винесення Шевченківським районним судом м. Києва рішення у справі про стягнення з Відповідача 1 заборгованості, яке відбулося 07 червня 2016 року.

- Дане рішення встановлює наявність відритого виконавчого провадження відносно Відповідач 1 на території, окупованої наразі, Республіки Крим.

Зокрема, в рішенні зазначено: «21.12.2017 року СПІ МВСП по ОВП УФССП Росії по Республіці Крим було порушено виконавче провадження №15935/17/82001-ВП у відношенні ОСОБА_4 ».

Таким чином, вищевказане судове рішення, яким встановлено факт ухилення Відповідача 1 від виконання свого грошового зобов`язання перед Позивачем, не може свідчити про наявність ознак фіктивності у договірних правовідносинах між Відповідачем 1 та Відповідачем 2, оскільки, як зазначалося вище вони виникли до того, як був ініційований судовий процес по стягнення з Відповідача 1 заборгованості.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності.

Стаття 81 ЦПК України надає право сторонам та іншим учасникам справи подавати докази на підтвердження своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Інші доводи сторін, які наведені у позові, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини.

Оцінивши надані докази, суд доходить висновку про те, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факти, які б свідчили, що договір дарування Ѕ частини квартири за адресою: АДРЕСА_1 , від 29 січня 2015 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу за реєстровим № 199 був укладений з ознаками фіктивності у договірних правовідносинах між Відповідачем 1 та Відповідачем 2.

Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що всупереч вимогам процесуального закону позивачем не надано суду достатніх та достовірних доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про недійсність договору, суд доходить висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, у зв`язку з чим у задоволенні позову слід відмовити.

Щодо судових витрат суд дійшов наступних висновків.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захистити себе у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

На підставі вищевикладеного, а також положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 3, 6, 15, 16, 202, 203, 204, 215, 230, 233, 234, 626, 638, 717, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», з урахуванням Постанови Великої палати Верховного суду від 03.07.2019 року у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» №9 від 06.11.2009 року, Постанови Верховного суду від 24.07.2019 року у справі №405/1820/17 (провадження №61-2761св19), керуючись ст. ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 55, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 258, 262, 263, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

В задоволені позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова Олена Ярославівна, ОСОБА_2 , ОСОБА_6 про визнання договору недійсним- відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Київського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги до або через Шевченківський районний суд м. Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було проголошено лише вступну і резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, цей строк обчислюється з дня складання повного тексту судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Реквізити учасників справи:

ОСОБА_7 , адреса місця реєстрації - АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_1 ,

ОСОБА_4 , адреса місця реєстрації - АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ,

ОСОБА_5 , адреса місця реєстрації - АДРЕСА_6 , РНОКПП НОМЕР_3 ,

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Смолянінова Олена Ярославівна, адреса місця знаходження - 03187, м. Київ, пр-т. Академіка Глушкова, буд.31, оф.4,

ОСОБА_2 , адреса місця реєстрації - АДРЕСА_5 , РНОКПП НОМЕР_4 ,

ОСОБА_6 , адреса місця реєстрації - АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_5 ,

Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації, адреса місцезнаходження - 01030, м .Київ, вул. Б. Хмельницького, буд.24, код ЄДРПОУ 37405111.

Повний текст рішення виготовлений протягом 08 листопада 2021 року.

Суддя: