Рішення № 101109497, 16.11.2021, Миколаївський окружний адміністративний суд

МИКОЛАЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 листопада 2021 р. справа № 490/8913/20 м. Миколаїв

Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Марича Є.В., розглянув в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , до відповідача:Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, вул. Адміральська, 20,Миколаїв,54001, про:визнання відмови протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (далі - відповідача), в якому просить визнати протиправною відмову у реєстрації місця проживання від 10.09.2018 р.; зобов`язати відповідача вчинити реєстрацію.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що ним надавались всі необхідні документи для реєстрації місця проживання, у тому числі і тимчасове посвідчення про зняття з військового обліку згідно наказу Міністра оборони №342 від 09.06.2006 р. Відтак, у відповідача не було підстав для відмови в реєстрації місця проживання.

Ухвалою від 10.08.2021 р. відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи та запропоновано відповідачу надати відзив на позовну заяву.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якій просить відмовити у задоволенні позову, оскільки підставою для відмови позивачу в реєстрації місця проживання стало надання ним недійного посвідчення (замість військового квитка), що відповідно до ст. 9-1 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» №1382 є підставою для відмови в реєстрації місця проживання.

Від позивача надійшла відповідь на відзив в якій підтримано позовні вимоги та зокрема зазначено, що 21.06.2018 р. відповідачем було знято з реєстрації місця проживання на підставі тих же документів, що були подані ним для реєстрації місця проживання 10.09.2018 р., відповідачем не надано доказів, що під час зняття з реєстрації надавався інший документ - посвідчення (замість військового квитка), що свідчить про відсутність у позивача іншого документа.

Справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження.

Вирішуючи спір, суд встановив наступне.

10.09.2018 позивач звернувся до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради із заявою про реєстрацію місця проживання за адресою АДРЕСА_2 .

До заяв позивачем було надано паспорт громадянина України, договір купівлі – продажу квартири від 05.09.2018 р. №146, тимчасове посвідчення замість військового квитка з відміткою про зняття з військового обліку згідно Наказу Міністра оборони №342 від 146.

Відповідачем було відмовлено позивачу у реєстрації місця проживання, оскільки на час звернення із заявою посвідчення замість військового квитка є недійсним.

Відповідно до статті 2 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” від 11 грудня 2003 року № 1382-ІV (далі - Закон № 1382) громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом.

За приписами ст. 3 зазначеного Закону, реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Відповідно до ст.6 Закону України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні” № 1382 громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом тридцяти календарних днів після зняття з реєстрації місця проживання та прибуття до нового місця проживання зареєструвати своє місце проживання.

Для реєстрації особа або її представник подає органу реєстрації: письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання, квитанцію про сплату адміністративного збору; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

Забороняється вимагати для реєстрації місця проживання подання особою інших, ніж передбачених цією статтею, документів.

Відповідно до п.18 Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, затвердженого постановою КМУ N 207, 02.03.2016 Для реєстрації місця проживання особа або її представник подає: 1) заяву за формами, наведеними відповідно у додатках 6, 7 або 8; 2) документ, до якого вносяться відомості про місце проживання; 3) квитанцію про сплату адміністративного збору; 4) документи, що підтверджують: право на проживання в житлі, 5) військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку); 6) заяву про зняття з реєстрації місця проживання особи за формою згідно з додатком 11 .

Положеннями пункту 11 Постанови № 207 передбачено, що орган реєстрації відмовляє в реєстрації / знятті з реєстрації місця проживання, якщо:

- особа не подала необхідних документів або інформації;

- у поданих документах містяться недостовірні відомості або подані документи є недійсними;

- звернулася особа, яка не досягла 14 років.

Рішення про відмову в реєстрації/знятті з реєстрації місця проживання приймається в день звернення особи або її представника шляхом зазначення у заяві про реєстрацію / зняття з реєстрації місця проживання підстав відмови. Зазначена заява повертається особі або її представнику.

Зазначена норма кореспондується з положеннями статті 9-1 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".

Працівник органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг перевіряє належність документа, до якого вносяться відомості про місце проживання (або документа, до якого вносяться відомості про місце перебування, - у разі реєстрації місця перебування), особі, що його подала, його дійсність, правильність заповнення заяви про реєстрацію місця проживання/перебування (у разі потреби надає допомогу особі в заповненні бланка заяви) та наявність документів, необхідних для реєстрації місця проживання/перебування, про що ним вчиняється відповідний запис у цій заяві (п.19 Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру, затверджених постановою Кабінету Міністрів України N 207від 02.03.2016.

Відповідно до ч.2 ст.38 Закону України “Про військовий обов`язок і військову службу” N 2232-XII від 25.03.1992 органи виконавчої влади, що здійснюють реєстрацію місця проживання чи перебування осіб, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад зобов`язані: здійснювати реєстрацію за місцем проживання або перебування чи зняття з реєстрації призовників, військовозобов`язаних та резервістів лише в разі наявності в їхніх військово-облікових документах позначок військових комісаріатів відповідно про зняття з військового обліку або про перебування на військовому обліку за місцем проживання або перебування.

Відтак, Законом № 2232 на відповідача покладається обов`язок при здійсненні реєстрації місця проживання перевіряти наявність позначки зняття чи перебування позивача на військовому обліку

Судом встановлено, що у посвідченні (замість військового квитка) була остання відмітка про зняття з військового обліку згідно наказу Міністра оборони №342 від 09.06.2006 р. Отже, до повноважень працівника органу реєстрації або центру надання адміністративних послуг не належить перевірка достовірності документів, поданих особою для реєстрації місця проживання.

Невиконання відповідачем покладених на нього Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" обов`язків призводить до порушення прав позивача. Крім цього, це суттєво обмежує і здійснення інших цивільних, громадських та політичних прав позивача, які підлягають безумовному захисту.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 20.11.2019 по справі № 480/1558/19.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладених в постановах Верховного Суду.

Крім того, судом враховано, що 21.06.2018 р. відповідачем було проведено зняття з місця реєстрації позивача і як стверджує позивач з наданням відповідачу того самого ж посвідчення (замість військового квитка), відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, на якого КАС України покладено обов`язок доказування, не надано до суду заперечень щодо зазначеного позивачем та доказів наявності у позивача іншого посвідчення (замість військового квитка), яке було надано йому для проведення зняття з реєстрації місця проживання позивача 21.06.2018 р.

За таких обставин, відмова відповідача у реєстрації місця проживання є протиправною.

Оскільки, недійсність посвідчення (замість військового квитка) було єдиною підсатвою для відмови позивачу у реєстрації місця проживання і під час розгляду справи судом встановлено протиправність відмови відповідача за цією підставою, суд дійшов висновку про відсутність в даних спірних правовідносинах у відповідача, як суб`єкта владних повноважень, дискреційних повноважень під час вирішення питання про реєстрацію місця проживання.

Згідно Рекомендацій Комітету Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, дискреційні повноваження, це повноваження суб`єкта владних повноважень, закріплені у законодавстві, обирати у конкретній ситуації між альтернативами управлінськими рішеннями, кожне з яких є правомірним, разом з тим, з аналізу спірних правовідносин вбачається, що повноваження відповідача в даному випадку не мають ознак дискреційності, оскільки визначальною обставиною є те, що у кожному конкретному випадку звернення із відповідним клопотанням, з урахуванням фактичних обставин, існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень зняти з реєстрації (зареєструвати) або відмовити в цьому.

Необхідно зазначити, що умови, за яких орган відмовляє у знятті з реєстрації та/або реєстрації, визначені законодавством. Якщо такі умови відсутні, орган повинен вчинити відповідні дії по зняттю з реєстрації або зареєструвати. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу. За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями. Тому зазначені повноваження не є дискреційними.

Крім того, у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 21-1465а15) Верховний Суд України вказав, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 квітня 2018 року в справі № 820/4757/17.

Крім цього, згідно статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до статті 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Україною 17 липня 1997 року, встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти Нідерландів" вказано, що ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. З рішення Європейського суду з прав людини від 17 липня 2008 року у справі "Каіч та інші проти Хорватії" вбачається, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Держава несе обов`язок перед зацікавленими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема, через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.

Отже, враховуючи все вищезазначене у сукупності суд приходить до висновку про необхідність зобов`язання відповідача саме провести реєстрацію місце проживання позивача відповідно до його заяви від 10.09.2018 року.

Позов задовольнити.

З урахування задоволення позовних вимог, на підставі ч. 1 ст. 139 КАС України, підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір в розмірі 840,80 грн.

Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_1 ) до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20,Миколаїв,54001 41210422) задовольнити.

2. Визнати протиправною відмову Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20, Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 41210422) у реєстрації місця проживання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) від 10.09.2018 р.

3. Зобов`язати Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20, Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код 41210422) провести реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) за заявою від 10.09.2018 року.

4.Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (вул. Адміральська, 20,Миколаїв,54001 41210422) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 840,80 грн.

5. Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя Є. В. Марич