Рішення № 101107103, 15.11.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2021 року

справа №380/6554/20

провадження № П/380/6726/20

Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Кузана Р.І. розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини 3002 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльність, стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини 3002 Національної гвардії України (місцезнаходження: 79060, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 105, код ЄДРПОУ 08682683), в якому, з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог (вх.№46760), просить:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення своєчасного, повного розрахунку при звільненні, не виплату позивачу на день виключення із списків військової частини 18.04.2019 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 рік;

- стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення (середній заробіток) за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 161962,08 грн. за період з 18.04.2019 по 17.07.2020 за не проведення повного розрахунку при звільненні, невиплату в день виключення із списків військової частини 18.04.2019 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 рік.

В обґрунтування позовних вимог позивач покликається на те, що станом на день виключення його зі списків особового складу та всіх видів забезпечення відповідач не провів з ним розрахунку у повному обсязі. Позивач вказує, що лише 16.07.2020 відповідач здійснив остаточний розрахунок з позивачем та виплатив йому 37906,69 грн грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Таким чином, за твердженням позивача, після того, як відповідач у повному розмірі розрахувався із позивачем, в останнього виникло право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки яку учаснику бойових дій). Просив позов задовольнити.

Ухвалою судді від 19.08.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому просить суд відмовити в задоволенні позову. Відзив обґрунтований тим, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, норми статей 116 і 117 КЗпП України та постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" № 100 від 08.02.1995 не поширюється. Також зазначає, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Окрім того, відповідачем подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду.

Сторони належним чином повідомлялися про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження.

Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

Наказом командира військової частини Національної гвардії України №89 від 18.04.2019 та наказом командира військової частини Західного оперативно-територіального об`єднання Національної гвардії України №21 о/с від 18.04.2019 старшого солдата ОСОБА_1 , водія-заправника складу пального та мастильних матеріалів складів господарчого взводу РБМЗ звільнено з військової служби, припинено контракт про проходження військової служби та виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення, відповідно до п.п. «а» п.2 ч.5 ст.26 ЗУ «Про військовий обов`язок та військову службу».

При виключені позивача із списків особового складу та всіх видів забезпечення позивачу станом на день звільнення з військової служби грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2016 по 2019 рік, не нараховувалась та не виплачувалась.

Наказом командира військової частини 3002 № 149 від 13.07.2020 внесено зміни до п.9 наказу №89 від 18.04.2019, доповнивши його пунктом про виплату грошової компенсації за невикористані 56 календарних днів додаткової відпустки як учасника бойових дій, за період з 2016-2019 роки.

16.07.2020 відповідач виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік, що підтверджується копією платіжного доручення №2367 від 16.07.2020 яка наявна в матеріалах прави.

Стверджуючи, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій), позивач звернувся з цим позовом до суду.

Вирішуючи даний спір, суд застосовує такі норми права та виходить з таких мотивів.

Відповідно до приписів ст. 116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців зі служби (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати компенсації за невикористану відпустку) не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Це питання врегульовано КЗпП України.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд дійшов висновку про можливість застосування норм ст. ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення військовослужбовців з військової служби.

Така позиція суду відповідає висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 і постанові Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, та в силу приписів ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у справі №821/1083/17 надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у п. 57 рішення Європейського суду з прав людини в справі «Меньшакова проти України» (далі ЄСПЛ).

У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до ст. 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (ч. 1 ст. 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (ч. 2 ст. 117).

Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що ч. 2 ст. 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від ч. 1 ст. 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08 квітня 2010 року («Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції»).

За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 у постанові від 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:

- умовами застосування ч. 1 ст. 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами ст.ст. 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію ст. 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідно до ст. 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені ст. 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена ст. 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Із системного тлумачення положень ч. ч. 1 та 2 ст. 117 КЗпП України можна дійти висновку, що ч. 1 цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а ч. 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч. 1 ст. 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17.

Судом встановлено, що відповідач не нарахував та не виплатив позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік на час виключення позивача зі списків особового складу військової частини.

Повний розрахунок з позивачем проведено 16.07.2020, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.

Отже, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин застосуванню підлягають положення ч. 1 ст. 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.

Наведеними висновками суду спростовується твердження відповідача щодо не розповсюдження на ці спірні правовідносини положення ст. 117 КЗпП України.

Відповідно до п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" № 100 від 08.02.1995, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовцям обчислюється у календарних днях.

Відповідно до довідки Військової частини 3002 про розмір нарахованого грошового забезпечення за два календарні місяці перед звільненням (дата звільнення 18.04.2019) становив 20955,54 грн (10363,41 грн у лютому 2019 року, 10592,13 грн у березні 2019 року).

Кількість календарних днів за лютий-березень 2019 року складає 59.

Відтак, для обчислення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні необхідно застосовувати показник 355,18 грн в день (20955,54 грн/59 календарні дні).

Період за час затримки по день фактичного розрахунку з 19.04.2019 (наступний день з дня виключення позивача зі списків військової частини) по 16.07.2020 (день фактичного розрахунку) становить 455 календарних дня.

Таким чином, середній заробіток який підлягає виплаті позивачу у зв`язку з затримкою розрахунку при звільненні становить 161606,90 грн (355,18 грн * 455 календарних днів).

При цьому суд враховує, що відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.

Так, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів ч. 1 ст. 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому ст. 117 КЗпП України.

Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов`язку, встановленого статтею 116 К КЗпП.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Оскільки сума виплаченої з затримкою грошової компенсації за невикористані календарні дні соціальної додаткової відпустки як учаснику бойових (18966,77 грн) є значно меншою від нарахованого позивачем середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні (161606,90 грн), суд вважає за доцільне застосувати до спірних правовідносин принцип співмірності, з урахуванням розміру недоплаченої суми та істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника.

Істотність частки суми грошового забезпечення в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: 18966,77 грн (грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій)/ 161606,90 грн(середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,12%.

Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки, становить: 355,18 грн (середньоденне грошове забезпечення позивача за два останні місяці служби перед звільненням) х 0,12 * 455 (кількість днів затримки) = 19392,83 грн.

Таким чином, сума яка підлягає стягненню становить 19392,83 грн, а не 161962,08 грн як зазначає позивач.

Суд зауважує, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

Така позиція суду щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин узгоджується із позиціями, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №806/345/16, від 18.07.2018 у справі №825/325/16, від 04.04.2018 у справі №524/1714/16-а, а також у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі №6-39цс11.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що за таких обставин у цій справі наявні підстави для задоволення позовних вимог частково, а саме визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 18.04.2019 по 16.07.2020 та стягнення з відповідача за ст.117 Кодексу законів про працю України відшкодування у сумі 19392,83 грн (за час затримки розрахунку при звільненні позивача). У задоволенні решти позовних вимог слід відмовити.

Крім того, суд враховує, що об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід (п.163.1 ст.163 Податкового кодексу України.

В підп.164.1.1 п.164.1 ст.164 Податкового кодексу України передбачено, що загальний оподатковуваний дохід складається з доходів, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання), доходів, які оподатковуються у складі загального річного оподатковуваного доходу, та доходів, які оподатковуються за іншими правилами, визначеними цим Кодексом.

Як видно зі змісту підп.168.1.1 п.168.1 ст.168 Податкового кодексу України, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок.

Відповідно до абз.5 п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці»,задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки, справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Враховуючи те, що обов`язок щодо нарахування, утримання та сплати податку із суми доходу та відповідальність за утримання (нарахування) та сплату (перерахування) податку покладається на юридичну особу (її філію, відділення, інший відокремлений підрозділ), суд вважає, що визначення суми податку на доходи фізичних осіб та інших передбачених законом податків, зборів покладається саме на відповідача.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, згідно ч.1 ст.90 цього ж Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.

Щодо судового збору, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі п.13 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір», такий відповідно до ст.139 КАС України, поверненню позивачу не підлягає.

Щодо тверджень відповідача у відзиві на позовну заяву, про залишення позову без розгляду на підставі ч.3 ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України суд встановив таке.

Відповідач в обґрунтування клопотання посилається на те, що про порушення своїх прав, свобод та інтересів позивач дізнався 18.04.2019, однак з даним позовом звернувся до суду лише 14.08.2020, тобто з пропуском встановленого законом місячного строку. При цьому, будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин такого пропуску позивачем не надано. З огляду на наведене, посилаючись на ст.123 Кодексу адміністративного судочинства України, просить суд залишити позов без розгляду.

Відповідно до ч.1 ст.47 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України), власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Положеннями ст.117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Закріплені у ст.ст.116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Статтею 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно з правовою позицією, сформованою в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року у справі №910/4518/16, за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України і статей 1, 2 Закону України від 24.03.1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці», середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. В разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена ст.117 КЗпП України відповідальність.

Конституційний Суд України у рішенні від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 зазначив, що для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з ч.1 ст.233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на наведене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

За висновком указаного рішення Конституційного Суду України положення ч.1 ст.233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.116, 117, 2371 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Отже, для обрахунку строку звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені застосовуються положення ст.233 КЗпП України, а невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням та для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

У рішенні від 15.10.2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України роз`яснив, що положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Окрім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 року №9-рп/2013 положення ч.2 ст.233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Суд враховує, що спірні правовідносини пов`язані зі звільненням з публічної служби, тому під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають саме положення Кодексу адміністративного судочинства України, як норм спеціального процесуального закону.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі №815/2681/17 та від 23.09.2020 року у справі №1.380.2019.003695, а також постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 15.10.2020 року у справі №380/1791/20.

Згідно з ч.ч.1, 3 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Із аналізу зазначених положень процесуального закону слідує, що законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про такі факти.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (ч.5 ст.122 цього Кодексу).

У такій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 16.07.2020, а до суду з цим позовом позивач звернувся 10.08.2020, тобто в установлений Кодексом адміністративного судочинства України місячного строку звернення до адміністративного суду.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду задоволенню не підлягає, оскільки строк звернення до суду позивачем не пропущено.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини 3002 Національної гвардії України щодо не проведення своєчасного, повного розрахунку при звільненні - невиплату ОСОБА_1 на день виключення із списків військової частини 18.04.2019 грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2016 року по 2019 рік.

Стягнути з Військової частини 3002 Національної гвардії України (місцезнаходження: 79060, м.Львів, вул.Княгині Ольги, 105, код ЄДРПОУ 08682683) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 19.04.2019 по 16.07.2020 у розмірі 19392 (дев`ятнадцять тисяч триста дев`яносто дві) гривень 83 копійок.

В задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Р.І. Кузан