Рішення № 101105775, 30.09.2021, Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

30 вересня 2021 року м. Ужгород№ 297/863/21

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Гебеш С.А.

при секретарі судових засідань - Романець Е.М.

та осіб, які беруть участь у справі:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - Грицак Я.В.

представник відповідача - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, а саме:

1. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 надбавку на догляд за дитиною з інвалідністю до 18 років, як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за дитиною з інвалідністю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до ст. 46 Конституції України у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на відповідний рік";

2. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області нарахувати та виплачувати державну соціальну допомогу як дитині з інвалідністю до 18 років ОСОБА_2 , відповідно до ст. 46 Конституції України у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на відповідний рік".

3. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області донарахувати та виплатити ОСОБА_1 надбавку на догляд за дитиною з інвалідністю до 18 років як працездатній особі.

4. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області донарахувати та виплатити державну соціальну допомогу як дитині з інвалідністю до 18 років ОСОБА_2 .

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що сума компенсації, яку він отримує у зв`язку з доглядом свого сина ОСОБА_2 , який є дитиною - інвалідом і відповідно потребує постійного стороннього догляду, є дуже малою і не відповідає рівню прожиткового мінімуму, встановленого Законом. Вказує на те, що отримує надбавку на догляд за дитиною з інвалідністю віком до 18 років у розмірі 50% прожиткового мінімуму, що станом на березень 2021 року становить 1197,50 грн. Ця сума є дуже малою та не відповідає рівню прожиткового мінімуму, встановленого Законом. Зазначена компенсація є єдиним джерелом доходу та відповідно до ст.46 Конституції України не може бути нижчою за прожитковий мінімум, встановлений Законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік. У проведенні перерахунку компенсації відповідач відмовив вказавши, що йому станом на 23.09.2021 року виплата призначеної допомоги на дитину з інвалідністю управлінням нарахована та виплачена у розмірі, який установлено законом № 2109-ІІІ.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15.06.2021 року відкрито спрощене провадження у даній справі.

27 вересня 2021 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, із якого вбачається, що такий проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Заперечуючи проти позову вказує, зокрема на те, що розмір державної соціальної допомоги на дітей з інвалідністю віком від 6 до 18 років з надбавкою на догляд не визначається управлінням самостійно, а чітко визначений законодавством. Відповідно до вимог чинного законодавства України, розмір призначеної допомоги з надбавкою на догляд позивачу на період з 15.10.2020 року по 18.06.2031 року включно становить: державна соціальна допомога на дітей з інвалідністю віком до 18 років щомісячно у розмірі 1198,40 грн.; надбавка на догляд 1159,00 грн. Загальна сума виплати становить 2357,40 грн. Враховуючи зміну рівня прожиткового мінімуму, відповідачем здійснюються перерахунки, в результаті яких змінюється розмір соціальної допомоги.

У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги, з мотивів наведених у позовній заяві та просили суд задоволити позов.

Будучи належним чином повідомленим про день, час та місце судового розгляду представник відповідача у судове засідання не з`явився., однак подав до суду заяву про розгляд справи без його участі.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, проаналізувавши норми права, які підлягають або не підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд дійшов наступних висновків.

Судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 на своєму утриманні має малолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , якому з 06.10.2020 року по 19 червня 2031 року встановлено статус "дитина з інвалідністю".

Так, ОСОБА_1 з 15.10.2020 року перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення Берегівської РДА як одержувач державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю до 18 років, разом з надбавкою на догляд.

Позивач в позовній заяві вказує на те, що сума соціальної допомоги, яку він отримує є значно нижчою за прожитковий мінімум на 2021 рік.

Вважаючи дії відповідача протиправними, представник позивача звернулася до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до положень частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Статтею 3 Конституції України встановлено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 8 Конституції України гарантує, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Частина 1 статті 1 Закону України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 за №966-XIV (далі - Закон №966-XIV) визначає прожитковий мінімум як вартісну величину достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров`я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Частиною 1 статті 2 Закону №966-XIV встановлено, що прожитковий мінімум застосовується для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім`ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також стипендій та інших соціальних виплат виходячи з вимог Конституції України та законів України (абзац 3).

За змістом частин 1, 3 статті 4 цього Закону №966-XIV, прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованих набору продуктів харчування, набору непродовольчих товарів і набору послуг. Прожитковий мінімум на одну особу, а також окремо для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення, щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік. Прожитковий мінімум публікується в офіційних виданнях загальнодержавної сфери розповсюдження.

У свою чергу, відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про соціальні послуги», соціальні послуги - комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв`язання їхніх життєвих проблем.

Згідно з частиною 7 статті 7 Закону №966-IV, фізичним особам, які надають соціальні послуги, призначаються і виплачуються компенсаційні виплати в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

З 01.01.2020 введений в дію Закон України «Про соціальні послуги» від 17.01.2019 за №2671-VIII (далі - Закон №2671-VIII), у відповідності до пункту 17 статті 1 якого соціальні послуги - дії, спрямовані на профілактику складних життєвих обставин, подолання таких обставин або мінімізацію їх негативних наслідків для осіб/сімей, які в них перебувають. Особі/сім`ї можуть надаватися одна або одночасно декілька соціальних послуг. Порядок організації надання соціальних послуг затверджується Кабінетом Міністрів України.

У пункті 2.3 рішення Конституційного Суду України від 22.05.2018 №5-р/2018 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 12 розділу I Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28.12.2014 за №76-VIII зазначено, що «Конституційний Суд України виходить з того, що статтею 46 Конституції України передбачено право громадян на соціальний захист, включаючи право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (частина перша); визначено джерела і механізми соціального забезпечення громадян (частина друга); та встановлено, що пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя). У державі, яку проголошено соціальною, визначений законодавцем розмір прожиткового мінімуму має реально забезпечувати гідний рівень життя людини.

Згідно зі статтею 46 Основного Закону України соціальний захист пов`язується, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім`ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28.04.2009 за №9-рп/2009).

Наведений зміст права, гарантований статтею 46 Конституції України, узгоджується із її приписами, за якими, зокрема, людина її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (частина перша статті 3); кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48).

Конституційний Суд України вважає, що зазначені положення Основного Закону України зобов`язують державу створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень для них та їхніх сімей шляхом надання відповідного соціального забезпечення. Заходи соціального захисту мають втілювати ідеї соціальної солідарності та справедливості, бути спрямовані на охорону і захист особи при настанні можливих соціальних ризиків.

На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю».

З урахуванням наведеного, суд зазначає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення статті 46 Конституції України під час надання оцінки правомірності здійснення нарахування та виплати позивачу компенсаційних виплат.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 16.07.2020 по справі №562/2658/15-а (адміністративне провадження №К/9901/2131/17).

Згідно частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Крім того, слід наголосити, що у своєму рішенні в справі «Проніна проти України» від 18.07.2006 Європейський Суд з прав людини вказав, що «<…> У правовій системі України, де фізична особа не має права індивідуального звернення до Конституційного Суду України, національні суди мають досліджувати питання відповідності нормативних актів Конституції і, якщо існує сумнів, звертатися з клопотанням про відкриття конституційного провадження. Однак з точки зору відповідного законодавства цю систему не можна тлумачити як таку, що вимагає від звичайних судів детально розглядати питання щодо конституційності, яке порушує сторона цивільного провадження, або зобов`язує суди передавати кожне таке питання до Конституційного Суду. Очевидно, суди загальної юрисдикції користуються певною дискрецією щодо розгляду питань конституційності, які виникають в рамках цивільного провадження. Таким чином, питання, чи достатньо суд обґрунтував своє рішення щодо цього питання, може бути визначено тільки у світлі обставин справи, про що згадувалося вище. У цій справі заявниця зверталась до національних судів з вимогою вирішити її спір щодо пенсії з органами соціального забезпечення. Заявниця посилалася, зокрема, на положення статті 46 Конституції, заявляючи, що її пенсія не повинна бути нижчою за прожитковий мінімум. Однак національні суди не вчинили жодної спроби проаналізувати позов заявниці з цієї точки зору, попри пряме посилання у кожній судовій інстанції. Не у компетенції Суду вирішувати, який шлях міг би бути найадекватнішим для національних судів при розгляді цього аргументу. Однак, на думку Суду, національні суди, цілком ігноруючи цей момент, хоча він був специфічним, доречним та важливим, не виконали свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції. Відповідно було порушення цього положення» (пункти 24-25).

Тому, зважаючи на те, що норма частини 3 статті 46 Конституції України є нормою прямої дії, вона повинна застосовуватись при вирішенні даного спору.

За таких обставин, суд констатує, що позивач має право на забезпечення соціальною виплатою не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання протиправними дій відповідача щодо відмови у виплаті позивачу компенсації у розмірі, не нижче від прожиткового мінімуму та зобов`язання нарахувати та виплачувати позивачу вказану компенсацію.

Що стосується позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в сумі 10 000,00 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом :

1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;

2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;

3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій;

4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії;

5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень;

6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Згідно частини 5 статті 21 КАС України, вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Загальні підстави відшкодування моральної шкоди визначені Цивільним кодексом України.

Частинами 1-2 статті 22 ЦК України визначено, що особа, якій завдано збитків (майнової шкоди) у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Так, за змістом статті 23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Згідно з статтею 1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

В постанові №4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Пленум Верховного Суду України в пункті 4 вказав, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. В пункті 9 цієї Постанови роз`яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб (пункт 3 вказаної постанови).

Для відшкодування моральної шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 30.01.2018 у справі №804/2252/14 та від 20.02.2018 у справі №818/1394/17.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не доведено факту завдання немайнових втрат протиправними діями, рішенням чи бездіяльністю, спричинених моральними, психічними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті особи. Як і не доведені самі негативні зміни у житті.

Тобто, суд вказує на те, що в даному випадку відсутні будь-які докази причинно-наслідкового зв`язку між зазначеними позивачем обґрунтуваннями моральних страждань і діями відповідача. Наведені позивачем посилання на страждання не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, як і не обґрунтовано розміру відшкодування шкоди в сумі 10 000,00 грн.

Вказане позбавляє суд можливості встановити факт завдання позивачу моральної шкоди протиправними діями відповідача та провести розрахунок її розміру згідно з критеріями, встановленими статтею 23 Цивільного кодексу України, а відтак підстави для задоволення позовних вимог у цій частині відсутні.

Окрім цього, суд зазначає, що сам по собі факт можливої протиправної поведінки відповідача не свідчить про завдання позивачу моральної шкоди.

Аналогічна правова позиція висвітлена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №804/6922/16.

Отже, підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди відсутні.

На підставі наведено та керуючись статтями 243, 245, 246, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

2. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (90202, Закарпатська область, м. Берегово, вул. Мукачівська, буд. 3, код ЄДРПОУ - 03192939) нарахувати та виплачувати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) надбавку на догляд за дитиною з інвалідністю до 18 років, як працездатній особі, що не працює і здійснює догляд за дитиною з інвалідністю - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до ст. 46 Конституції України у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на відповідний рік".

3. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (90202, Закарпатська область, м. Берегово, вул. Мукачівська, буд. 3, код ЄДРПОУ - 03192939) нарахувати та виплачувати державну соціальну допомогу як дитині з інвалідністю до 18 років ОСОБА_2 , відповідно до ст. 46 Конституції України у розмірі не нижче прожиткового мінімуму, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на відповідний рік".

4. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (90202, Закарпатська область, м. Берегово, вул. Мукачівська, буд. 3, код ЄДРПОУ - 03192939) донарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 ) надбавку на догляд за дитиною з інвалідністю до 18 років як працездатній особі.

5. Зобов`язати Управління соціального захисту населення Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (90202, Закарпатська область, м. Берегово, вул. Мукачівська, буд. 3, код ЄДРПОУ - 03192939) донарахувати та виплатити державну соціальну допомогу як дитині з інвалідністю до 18 років ОСОБА_2 .

6. В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 05.10.2021 року.

СуддяС.А. Гебеш