Рішення № 101051914, 10.11.2021, Овідіопольський районний суд Одеської області

Справа № 509/1939/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2021 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

позивача ОСОБА_1 та його представниці адвоката Витяганець Т.М.

представника відповідачки ОСОБА_2 адвоката Чубарова С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору : Дальницька сільська рада Одеського району Одеської області визначення порядку користування земельною ділянкою, -

В С Т А Н О В И В :

29 квітня 2020 р., ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який в подальшому збільшив, та в остаточній редакції якого від 09.03.2021 р. просив суд, визначити порядок користування земельною ділянкою, площею 0,25 га, що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 між ним та відповідачкою згідно їхніх часток у праві власності на житловий будинок, який знаходиться за тією ж адресою, з урахуванням того, що йому на праві спільної часткової власності належить 29/50, а відповідачці 21/50 часток житлового будинку, з посиланням на висновки судового експерта з судової земельно-технічної експертизи № 4/21 від 15.04.2021 р., складеного та проведеного за його заявою у даній цивільній справі.

В судовому засіданні позивач та його представниця повністю підтримали свій збільшений позов в редакції від 09.03.2021 р. та просили його задовольнити повністю.

Представник відповідачки в судовому засіданні позов не визнав повністю, просив відмовити у його задоволенні, мотивуючи тим, що сторони по справі (колишнє подружжя) в добровільному порядку не домовлялись з приводу користування спірною земельною ділянкою, хоча повинні були зробити вказані дії, стверджуючи, що відповідачка ніколи не відмовлялась у позасудовому порядку врегулювати питання порядку користування між ними землею, наполягаючи та тому, що позовні вимоги з приводу визначення порядку користування спірною землею між сторонами є безпідставними та необґрунтованими з огляду на відсутність у сторін права власності на спірну землю, зареєстрованого у встановленому законом порядку, яка неприватизована сторонами, перебуває в землях запасу комунальної власності Мар?янівської (після реорганізації 06.11.2020 р.) Дальницької сільської ради та знаходиться у їхньому фактичному користуванні, що виключає законну можливість встановлення між сторонами порядку користування землею, площею 0,25 га, яка крім вказаної площі, включає в себе надлишкову земельну ділянку, площею 0,0092 га, право власності на яку у сторін також відсутня, що не було враховано судовим експертом, а відтак, на сьогодні неможливо дійсно встановити порядок користування якою саме частиною земельної ділянки просить визначити позивач, а також з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов (т. 1 а.с. 81-83).

Представник 3-ої особи без самостійних вимог на предмет спору : Дальницької сільрада Одеського району Одеської області, залучених до участі у справі ухвалю суду від 18.03.2021 р. замість вибулої 3-ої соби без самостійних вимог Мар?янівської с/р, в судові засідання не з?явився, про дату, час та місце судових засідань повідомлявся належним чином, причини неявки суду не повідомив, надіславши до суду письмове клопотання, в якому просив суд, проводити судові засідання по даній справі за його відсутності, поклавшись на законне та обґрунтоване рішення суду (а.с. т. 1 а.с. 141,191-197).

Ухвалою суду від 30.04.2020 р. було прийнято до розгляду з відкриттям провадження у даній справі в порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання на 23.06.2020 р. о 10:00 год. (т. 1 а.с. 52).

Ухвалою суду від 19.10.2020 р. провадження по справі було зупинено до набрання законної сили постановою ВС по цивільній справі № 509/2934/16 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про виділ в натурі 1/2 частини житлового будинку, визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки, усунення перешкод у праві користування та вселення (т. 1 а.с. 74-75).

Ухвалою суду від 05.02.2021 р. провадження у справі відновлено у зв?язку з набранням законної сили Постанови ВС від 16.12.2020 р., якою було залишено без змін постанову ОАС від 20.11.2019 р. по цивільній справі № 509/2934/16 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про виділ в натурі 1/2 частини житлового будинку, визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки, усунення перешкод у праві користування та вселення (т. 1 а.с. 78).

Ухвалою суду від 07.06.2021 р. зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном та про встановлення факту будівництва об?єктів нерухомого майна під час спільного сумісного проживання повернуто заявнику (т. 1 а.с. 217-219).

Ухвалою суду від 07.06.2021 р. закрито підготовче провадження по даній цивільній справі з призначенням справи до судового розгляду по суті на 07.07.2021 р. о 15:00 год. (т. 1 а.с. 223).

Заслухавши пояснення позивача, представників сторін, дослідивши матеріали справи, додатково надані суду письмові докази та висновок судової земельно-технічної експертизи № 4/21 від 15.04.2021 р., суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Стаття 106 ЦПК України передбачає, що учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. Висновок експерта, складений за результатами експертизи, під час якої був повністю або частково знищений об`єкт експертизи, який є доказом у справі, або змінено його властивості, не замінює сам доказ та не є підставою для звільнення від обов`язку доказування. Висновок експерта, складений за результатами експертизи, під час якої був повністю або частково знищений об`єкт експертизи або змінено його властивості, до розгляду судом не приймається, крім випадків, коли особа, яка його подає, доведе можливість проведення додаткової та повторної експертизи з питань, досліджених у висновку експерта. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» - висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду – є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст.ст. 15,16 ЦК України - кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства та має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути : 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов?язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої – п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов?язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов?язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов?язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди (ст.ст. 610,611 ЦК України).

В ухвалах ВССУ від 9 грудня 2015 року, від 30 січня 2013 року, від 26 листопада 2014 року та в ухвалі ВСУ від 26 жовтня 2011 року, суд касаційної інстанції зазначив, що відповідно до вимог статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об?єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Оскільки порядок користування спільною земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до статті 88 ЗК України бере до уваги цю угоду під час вирішення спорів як між ними самими, так і за участю осіб, які пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов`язковою, навіть за відсутності документального оформлення такої угоди;

- у постанові ВСУ від 11 лютого 2015 року викладено правову позицію, згідно з якою за відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України, за правилами якої особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості;

- в ухвалі ВССУ від 16 вересня 2015 року касаційний суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що у зв`язку з придбанням особою 1/2 частини будинку до неї перейшло право користування лише тією частиною земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, та частиною, яка необхідна для її обслуговування;

- в ухвалах ВССУ від 5 жовтня 2011 року та 14 вересня 2011 року суд касаційної інстанції при розгляді справ щодо визнання порядку користування неприватизованою земельною ділянкою дійшли висновку про відсутність підстав щодо застосування в аналогічних правовідносинах положень статті 88 та частини 4 статті 120 ЗК України.

Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 88 та частин другої, четвертої 120 ЗК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у своїй Постанові № 6-841цс16 від 15.05.2017 р. виходила з такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.

У позивача та в попереднього власника право користування земельною ділянкою виникло на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку на праві особистої власності від 29 вересня 1970 року, тобто на підставі положень Земельного кодексу Української РСР 1970 року. У відповідача право власності виникло на підставі договору купівлі-продажу частини будинку від 28 вересня 2000 року.

Відповідно до положень статті 30 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року (в редакції, що діяла на момент укладення договору купівлі-продажу частини будинку і далі – ЗК України 1990 року) при переході права власності на частину будинку земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об?єктів.

Частиною першою статті 356 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що власність двох чи більше осіб з визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до статей 364, 367 ЦК України кожен із співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу.

Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України.

Частиною першою цієї статті передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або жилий будинок, слід брати до уваги цю угоду. Це правило стосується тих випадків, коли житловий будинок поділено в натурі.

За правилом частини другої статті 120 ЗК України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Аналогічну норму містила і стаття 30 ЗК України 1990 року.

При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід враховувати наступне.

Частина четверта статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачала, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю та споруди, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку в разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено в договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).

Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п`ята статті 319 ЦК України).

Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Частиною 1 статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку. Відповідно до ч. 1 та 3 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За змістом ч. 1 ст. 377 ЦК України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частинами 1 та 2 статті 120 ЗК України передбачено, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, у разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушень не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до роз?яснень, наданих судам у п. 21 Постанови Пленуму ВСУ №7 від 16 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», якщо до вирішення судом спору між співвласниками житлового будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не визначався, або вона перебувала у користуванні співвласників, і ними не було досягнуто згоди про порядок користування нею, суду при визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) часток у вартості будинку, господарських будівель та споруд на час перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на час виникнення останньої.

Відповідно до частини першої статті 318 ЦК кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Частиною п?ятою статті 319 ЦК України встановлено, що право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.

При вирішенні спору про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визначаючи варіанти користування, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку.

Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом України у постановах від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 та від 1 листопада 2017 року у справі № 6-2454цс16.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» (<...>) [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

Суд також нагадує, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції» (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов?язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов?язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом

У відповідності до приписів ст.ст. 355-358 ЦК України - майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб`єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов`язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов`язаннями, пов`язаними із спільним майном. Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності (ст.ст. 360,361 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК України, кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Постановою Пленуму Верховного Суду України № 7 від 04.10.1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» - зокрема передбачено, що при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, це можливо - якщо кожній із сторін може бути виділено відокремлену частину будинку з самостійним виходом (квартиру). Виділ також може місце при наявності технічної можливості переобладнати приміщення в ізольовані квартири.

При неможливості виділу частки будинку в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація, яка визначається за угодою сторін, а при відсутності такої угоди – судом по дійсній вартості будинку на час розгляду справи.

В спорах про поділ будинку в натурі, учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Якщо виділ технічно можливий, але з відхиленням від розміру часток кожного співвласника, суд з врахуванням конкретних обставин може провести його зі зміною у зв`язку з чим ідеальних часток і присудженням грошової компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 грудня 1986 року сторони уклали шлюб, який був розірваний 27 травня 2014 року рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області. В період шлюбу сторонами був придбаний будинок, який розташований за адресою : АДРЕСА_1 .

Так, рішенням виконкому Мар?янівської сільради Овідіопольського району Одеської області № 19 від 08.08.2008 р. – надано ОСОБА_1 дозвіл на реконструкцію житлового будинку за адресою : АДРЕСА_1 та зобов?язано останнього отримати у ВМА та ЖКХ Овідіопольської РДА дозвіл на будівництво житлового будинку та господарчих будівель у встановленому законодавством порядку (т. 1 а.с. 92).

Рішенням Мар?янівської сільради Овідіопольського району Одеської області ХХVII сесії V скликання № 1140-V від 14.05.2010 р. – надано ОСОБА_1 дозвіл на будівництво літньої кухні та сараю за адресою : АДРЕСА_1 та зобов?язано останнього розробити проектну документацію на будівництво літньої кухні та сараю в Овідіопольському РВАМ і затвердити її відповідних службах згідно діючого законодавства з отриманням дозволу на виконання будівельних робіт і Інспекції ДАБК в Одеській області (т. 1 а.с. 91).

Суд з?ясував, що рішенням Овідіопольського райсуду Одесьокї області від 20.07.2015 р., залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04.11.2015 р., яка набрала законної сили з моменту проголошення і ніким не була оскаржена, позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , Мар`янівської сільради Овідіопольського району, відділу Держземагенства в Овідіопольському районі, Овідіопольського РУЮ про визнання права власності на 1/2 частину спільного майна подружжя, визнання недійсними рішень Мар`янівської сільради, скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та державної реєстрації цього права – задоволений ; визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, який в цілому складається з позначених на плані: під літ. «А»- житлового будинку, загальною площею 47,2 м2, жилою площею 43,2 м2, допоміжною площею 4 м2; під літ. «а» веранди; під літ. «Б» - гаражу; під літ. «В» і «Г» - сараїв; під літ. «Д,д» - погреба з шийкою; під літ. «Е» - вбиральні; №№ 1-6 – споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; визнані недійсними та скасовані рішення Мар`янівської сільради Овідіопольського району Одеської області від 21.11.2002 р. № 48 та від 27.09.2009 р. № 907-V про передачу у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,25 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнаний недійсним та скасуваний державний акт серії ЯЛ №512336, зареєстрований 14.08.2012 р., на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 5123781800:02:001:0198, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; скасувана державна реєстрація права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,25 га, кадастровий номер 5123781800:02:001:0198, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати зі сплати судового збору 487 грн. 20 коп. (т. 1 а.с. 93-95).

Рішенням Мар?янівської сільради Овідіопольського району Одеської області VII сесії VII скликання № 105-VII від 30.08.2016 р. – переведено земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку за адресою : АДРЕСА_1 , площею 0,25 га в землі запасу комунальної власності Мар?янівської сільради (т. 1 а.с. 84).

Постановою ОАС від 20.11.2019 р., залишеною змін Постановою ВС від 16.12.2020 р. (справа № 509/2934/16, провадження № 61-666св20) - рішення Овідіопольського райсуду Одеської області від 30 серпня 2018 року – скасовано в частині відмови у задоволенні позову про виділ в натурі 1/2 частину житлового будинку, усунення перешкод в праві користування та вселення та в цій частині ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про виділ в натурі 1/2 частину житлового будинку, усунення перешкод в праві користування та вселення задоволено; виділено ОСОБА_1 в натурі у власність з 29/50 частин будинку, розташованого за адресою : АДРЕСА_1 , позначені у технічному паспорті, складеному 18 вересня 2014 року КП «Овідіопольське РБТІ», які складаються з: а) веранди літ. «а» у складі приміщень «1-1» - «1-3», площею 24,0 кв.м. вартістю 73690 гривень; б) в житловому будинку літ. «А» - коридор «1-4», пощею 4,0 к.м. вартістю 20084 гривень, - житлову кімнату «1-5», площею 9,9 кв.м.м вартістю 49709 гривень; в) гаражу літ. «Б» вартістю 43646 гривень; г) погрібу з шийкою літ. «Д,д» вартістю 27350 гривень; д) ворот «№1» вартістю 6153 гривень; е) хвіртки «№2» вартістю 1985 гривень; ж) огорожі «№4» вартістю 5059 гривень; з) водопроводу «№6» вартістю 1237 гривень; а всього виділено майна на суму 236795 гривень ; стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 суму грошової компенсації у розмірі 34324 гривень ; зобов`язано сторони виконати роботи по переплануванню та переобладнанню будинку, які були визначені судовим експертом у Висновку судової будівельно-технічної експертизи № 11/17 від 29 вересня 2017 року ; зобов`язано ОСОБА_3 не чинити перешкод у користуванні ОСОБА_1 виділеною частиною будинку, розташованого за адресою : АДРЕСА_1 ; вселено ОСОБА_1 у виділену частину будинку за адресою: АДРЕСА_1 ; в решті рішення суду залишено без змін (т. 1 а.с. 100-120,145-151).

Згідно свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 03.12.2019 р. відповідачка ОСОБА_4 після одруження отримала прізвище ОСОБА_5 (т. 1 а.с. 89).

Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 201064750 від 20.02.2020 р. підтверджується реєстрація права спільної часткової власності позивача ОСОБА_1 на 29/50 часток житлового будинку, загальною площею 70,9 кв.м, житловою 42,9 кв.м, за адресою : АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 7-14).

Іншою співвласницею вказаного будинку з часткою 21/50 є відповідачка (т. 1 а.с. 85-88).

Суд встановив, що до сьогодні сторони, враховуючи напруженість і неприязність у відносинах колишнього подружжя ОСОБА_6 , в позасудовому порядку сторони не домовились між собою щодо порядку користування земельною ділянкою, на якій розташований вищевказаний житловий будинок, 29/50 часток якого належить позивачеві та 21/50 часток відповідачці, незважаючи на тривалі неодноразові перерви у підготовчих судових засіданнях, які оголошувались судом за клопотаннями сторін задля примирення між сторонами з приводу врегулювання спірних питань щодо користування частинами земельних ділянок кожного з урахуванням їхніх часток у праві спільної часткової власності на вказаний будинок, які не привели до бажаного результату, і станом на дату ухвалення рішення суду у сторін наявний вищевказаний спір, про що було неодноразово заявлено позивачем та представником відповідачки в підготовчих судових засіданнях, наслідком чого стало звернення позивача до судового експерта в порядку ст. 106 ЦПК України для проведення земельно-технічної експертизи спірної ділянки з укладанням відповідного договору про виконання судової земельно-технічної експертизи (т. 1 а.с. 121-124).

Так, згідно висновків судової земельно-технічної експертизи за заявою ОСОБА_1 № 4/21 від 15.04.2021 р., проведеної судовим експертом Проскуровським В.П. було встановлено, що виходячи із взаємного розташування житлового будинку, господарчих будівель і споруд, з урахуванням технічних норм та запропонованого вище варіанту поділу житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами в натурі, експертом на розгляд суду пропонується - один наступний технічно доцільний варіант порядку користування основної земельної ділянки по АДРЕСА_1 , з виділом окремих часток земельних ділянок співвласникам, у відповідності до часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 :

-першому співвласнику (користувачу) - ОСОБА_2 з часткою 21/50, пропонується виділити земельну ділянку під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглі до них і не зайняті під забудовами, пл. 1050 кв.м, що дорівнює ідеально належній частці.

Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 через ворота (№ 7), та з боку тильного фасаду ділянки ;

-другому співвласнику (користувачу) - ОСОБА_1 з часткою 29/50, пропонується виділити земельну ділянку під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглу до них і не зайняту під забудовами, пл. 1450 м2, що дорівнює ідеально належній.

Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 через ворота (№ 1) і хвіртку (№ 2), та з боку тильного фасаду ділянки.

Лінія поділу між ділянками, що виділяються в особисте користування співвласників, буде проходити наступним чином : від розділової межі земельної ділянки з боку головного фасаду, з відступом від лівого бічного фасаду ділянки 9,37 м., по прямій, перпендикулярній лінії головного фасаду житлового будинку (літ. «А»), довжиною 7,65 м., до перетину із цією лінією фасаду будинку в точці, що знаходиться на відстані 3,48 м. від лівого кута головного фасаду житлового будинку ; далі по відрізкам, які проходять посередині розділових міжквартирних перегородок (див. варіант поділу житлового будинку), із довжинами відрізків 4,85+0,10+1,04+3,13+4,00 м., до перетину із тильним фасадом житлового будинку в точці, що знаходиться на відстані 6,76 м. від лівого кута тильного фасаду житлового будинку ; далі поворот направо, по прямій, довжиною 64,16 м., до перетину із лінією тильного фасаду земельної ділянки з відступом від правого бічного фасаду ділянки 13,59м.

Графічно варіант порядку користування зазначеною земельною ділянкою приводиться в додатку № 1, який є невід`ємною частиною експертизи. При цьому земельна ділянка, позначена у додатку № 1 жовтим кольором, виділяється першому співвласнику (користувачу) - ОСОБА_2 з часткою 21/50, синім кольором - другому співвласнику (користувачу) - ОСОБА_1 з часткою 29/50.

Лінія поділу земельних ділянок між співвласниками і розміри їх відрізків вказані у додатку № 1 червоним кольором.

За даними, отриманими при проведенні візуального та обмірного обстежень, з урахуванням технічного звіту щодо виконання топографо-геодезичних вишукань земельної ділянки за даною адресою (див. додаток № 2), враховуючи неповну наявність твердих меж по периметру ділянки, при співставленні отриманих за допомогою вищевказаного звіту даних сусідніх земельних ділянок за даними кадастру, експертом було встановлено, що між тильним фасадом основної земельної ділянки по АДРЕСА_1 , площа якої становить 0,2500 га (2500 кв.м), та між земельними ділянками по АДРЕСА_4 (кадастровий номер 5123781800:02:001:0101) і по АДРЕСА_4 (кадастровий номер 5123781800:02:001:0197) - є надлишкова земельна ділянка, загальною площею 0,0092 га (92 кв.м), яка була накреслена на зведеному варіанті порядку користування земельною ділянкою по АДРЕСА_1 (див. додаток № 1).

Однак, жодних дозвільних або правовстановлюючих документів на власність чи користування даної надлишкової земельної ділянки - експерту не надходило, встановити її власника чи користувача документально в рамках даної експертизи не вдалося можливим, а тому, виходячи із взаємного розташування житлового будинку, господарчих будівель і споруд, з урахуванням технічних норм та запропонованого вище варіанту порядку користування основною земельною ділянкою, експертом на розгляд суду пропонується один наступний технічно доцільний варіант порядку користування надлишкової земельної ділянки, прилеглої до основної ділянки по АДРЕСА_1 , з виділом окремих часток земельних ділянок співвласникам, у відповідності до часток співвласників домоволодіння АДРЕСА_2 та АДРЕСА_3 . Першому співвласнику (користувачу), ОСОБА_2 з часткою 21/50, пропонується виділити земельну ділянку під особисте користування, не зайняту під забудовами, пл. 39 кв.м, що дорівнює ідеально належній частці. Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 , через основну ділянку. Другому співвласнику (користувачу), ОСОБА_1 з часткою 29/50, пропонується виділити земельну ділянку під особисте користування, не зайняту під забудовами, пл. 53 кв.м, що дорівнює ідеально належній. Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 , через основну ділянку. Лінія поділу між ділянками, що виділяються в особисте користування співвласників, буде проходити наступним чином: від розділової межі надлишкової земельної ділянки з боку головного фасаду, з відступом від лівого бічного фасаду ділянки 10,21 м., по прямій, довжиною 3,54 м., до перетину із лінією тильного фасаду цієї земельної ділянки з відступом від правого бічного фасаду ділянки 10,27 м.

Графічно варіант порядку користування зазначеною земельною ділянкою приводиться в додатку № 1, який є невід`ємною частиною експертизи. При цьому земельна ділянка, позначена у додатку № 1 жовтим кольором, виділяється у користування першому співвласнику (користувачу), ОСОБА_2 , з часткою 21/50, синім кольором - у користування другому співвласнику (користувачу), ОСОБА_1 , з часткою 29/50. Лінія поділу земельних ділянок між співвласниками і розміри їх відрізків вказані у додатку № 1 червоним кольором (т. 1 а.с. 153-169).

Однак, як в первісному, так і в уточненому позові, позивачем ОСОБА_1 позовні вимоги щодо визначення порядку користування надлишковою земельною ділянкою площею 0,0092 га, на яку у сторін відсутні будь-які жодні дозвільні або правовстановлюючі документи як на власність, так і на користування вказаною ділянкою, вказаною експертом окремо у своєму висновку окремо – не заявлялися та судом не розглядались.

При чому, суд звертає увагу на той факт, що згідно довідки виконкому Дальницької сільради Одеської області № 603 від 27.10.2021 р. – земельна ділянка площею 0,25 га, кадастровий № 5123781800:02:001:0198 не приватизована та знаходиться у фактичному користуванні всіх співвласників за адресою : АДРЕСА_1 (т. 1 а.с. 244).

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди – у судовому порядку.

Відповідно до ч. 4 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Суд дійшов висновку, що згоди щодо визначення порядку користування земельною ділянкою площею 0,25 га за вищевказаною адресою між співвласниками житлового будинку не досягнуто.

З?ясувавши, що варіант встановлення порядку користування земельною ділянкою, запропонований висновком судової земельно-технічної експертизи, відповідає розміру часток кожного із співвласників у спільному майні та є найбільш наближеним до того порядку, що склався між сторонами, суд дійшов висновку про встановлення порядку користування земельною ділянкою саме за цим варіантом.

Крім того, суд враховує, що при такому варіанті користування земельною ділянкою права співвласників житлового будинку не будуть порушені та відповідатимуть їхнім часткам у праві спільної часткової власності на жилий будинок.

Реалізація позивачем ОСОБА_1 права на встановлення порядку користування – жодним чином не обмежує права відповідачки ОСОБА_2 у її правомочностях щодо спірної земельної ділянки та не позбавляє її права дійти згоди між собою щодо визначення порядку користування іншими частинами земельної ділянки або звернутися із цього питання до суду в загальному порядку.

Суд не приймає до уваги безпідставні заперечення представника відповідачки, вказаними як у письмовому відзиві на позов, так і в судових засіданнях з приводу того, що сторони по справі (колишнє подружжя) в добровільному порядку нібито не домовлялись з приводу користування спірною земельною ділянкою, хоча повинні були зробити вказані дії, стверджуючи, що відповідачка начебто ніколи не відмовлялась у позасудовому порядку врегулювати питання порядку користування між ними землею, наполягаючи та тому, що позовні вимоги з приводу визначення порядку користування спірною землею між сторонами з підстав описаних вище.

Крім цього є безпідставними та необґрунтованими твердження представника відповідачки на відсутність у сторін права власності на спірну землю, зареєстрованого у встановленому законом порядку, яка неприватизована сторонами, перебуває в землях запасу комунальної власності Мар?янівської (після реорганізації 06.11.2020 р.) Дальницької сільської ради та знаходиться у їхньому фактичному користуванні, що начебто виключає законну можливість встановлення між сторонами порядку користування землею, площею 0,25 га, з огляду на приписи вищевказаних норм Закону та Постанови Верховного Суду України у від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 та від 1 листопада 2017 року у справі № 6-2454цс16.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість та законність позовних вимог, підтверджених документально, які базуються на нормах матеріального права, та такі, що підлягають задоволенню повністю.

Крім того, в порядку ст. 141 ЦПК України, з відповідачки на користь позивача, враховуючи задоволення позову у повному обсязі, слід стягнути судові витрати по справі у виді сплати судового збору у сумі 840,80 грн., як підтверджені документально (т. 1 а.с. 1).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,174,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 318,319,356-358,377 ЦК України, ст.ст. 88,120,157 ЗК України, Постановою Пленуму ВСУ № 7 від 04.10.1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок», суд, -

В И Р І Ш И В :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , 3-тя особа без самостійних вимог на предмет спору : Дальницька сільська рада Одеського району Одеської області визначення порядку користування земельною ділянкою – задовольнити;

2.Визначити порядок користування земельною ділянкою, загальною площею 0,25 га, кадастровий № 5123781800:02:001:0198, яка знаходиться за адресою : АДРЕСА_1 , неприватизована і перебуває у фактичному користуванні співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - виділивши в користування ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_2 ) з часткою домоволодіння 29/50 часток у праві спільної часткової власності, земельну ділянку під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглу до них і не зайняту під забудовами, площею 1450 кв.м, що дорівнює ідеально належній частці. Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 через ворота (№ 1) і хвіртку (№ 2), і з боку тильного фасаду ділянки та виділивши в користування ОСОБА_2 (ІПН : НОМЕР_3 ) з часткою домоволодіння 21/50 часток у праві спільної часткової власності, земельну ділянку під особисте користування під належними будівлями і спорудами, прилеглу до них і не зайняту під забудовами, площею 1050 кв.м, що дорівнює ідеально належній частці. Вхід і в?їзд на ділянку залишити з боку головного фасаду ділянки, з АДРЕСА_1 через ворота (№ 7), та з боку тильного фасаду ділянки.

Лінія поділу між ділянками, що виділяються в особисте користування співвласників, буде проходити наступним чином: від розділової межі земельної ділянки з боку головного фасаду, з відступом від лівого бічного фасаду ділянки 9,37 м., по прямій, перпендикулярній лінії головного фасаду житлового будинку (літ. «А»), довжиною 7,65 м., до перетину із цією лінією фасаду будинку в точці, що знаходиться на відстані 3,48 м. від лівого кута головного фасаду житлового будинку; далі по відрізкам, які проходять посередині розділових міжквартирних перегородок (див. варіант поділу житлового будинку), із довжинами відрізків 4,85+0,10+1,04+3,13+4,00 м., до перетину із тильним фасадом житлового будинку в точці, що знаходиться на відстані 6,76 м. від лівого кута тильного фасаду житлового будинку; далі поворот направо, по прямій, довжиною 64,16 м., до перетину із лінією тильного фасаду земельної ділянки з відступом від правого бічного фасаду ділянки 13,59 м.

Графічно варіант порядку користування зазначеною земельною ділянкою приводиться в додатку № 1, який є невід`ємною частиною експертизи. При цьому, земельна ділянка, позначена у додатку № 1 жовтим кольором, виділяється першому співвласнику (користувачу), ОСОБА_2 , з часткою 21/50, синім кольором - другому співвласнику (користувачу), ОСОБА_1 , з часткою 29/50. Лінія поділу земельних ділянок між співвласниками і розміри їх відрізків вказані у додатку № 1 червоним кольором ;

3.Стягнути ОСОБА_2 (ІПН : НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 (ІПН : НОМЕР_2 ) судові витрати по сплаті судового збору в сумі – 840,80 грн.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення виготовлений та підписаний 11.11.2021 р.

Суддя Гандзій Д.М.