Рішення № 101033107, 28.10.2021, Сумський окружний адміністративний суд

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 жовтня 2021 року Справа № 480/4001/20

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Кунець О.М.,

за участю секретаря судового засідання - Токар Ю.В.,

представника позивача - Касьяненка Д.С.,

представника 1-го відповідача - Борисевича Д.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/4001/20 за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, третя особа: Головне управління ДФС у Сумській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Державної податкової служби України, в якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 20.04.2021р. (а.с.241-242, І том), просить:

- визнати протиправним та скасувати наказ голови Державної фіскальної служби України Насірова Романа Михайловича № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 ;

- поновити ОСОБА_1 у Державній податковій службі України на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області.

- зобов`язати Державну податкову службу України поінформувати Міністерство юстиції України про наявність підстав для виключення відомостей про ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Відповідно до ухвали Сумського окружного адміністративного суду від 28.07.2020р. було відкрито провадження у даній справі , призначено справу до розгляду в порядку загального провадження.

Відповідно до ухвали суду від 23.12.2020р. позовну заяву було залишено без розгляду на стадії підготовчого провадження у зв"язку з пропуском позивачем строку звернення до суду.

Позивач не погодившись з ухвалою суду про залишення позовної заяви ез розгляду звернувся до Другого апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою.

Відповідно до постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 10.03.2021р. ухвалу Сумського окружного адміністративного сулу від 23.12.2020р. у даній справі було скасовано, направлено справу до суду першої інстанції для продовження її розгляду.

Відповідно до ухвали суду від 05.04.2021р. справу було прийнято до провадження та витребувано у Державної податкової служби України докази, а саме: докази ознайомлення ОСОБА_1 з наказом Державної податкової служби України від 26.10.2015 №3426-0 "Про звільнення ОСОБА_1 "; докази ознайомлення ОСОБА_1 з Довідкою про результати перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" підготовленою 17.02.2015 та підписаною Головою ДФС України 19.02.2015; докази отримання ОСОБА_1 трудової книжки (витяг з особової справи позивача, тощо).

20.04.2021 відповідачем на електронну пошту суду направлено заяву, в якій зазначено, що надати витребувані судом документи не вбачається можливим, оскільки всі документи Державної фіскальної служби України щодо колишніх працівників, в тому числі і позивача, не були передані до ДПС та знаходяться у розпорядженні ДФС.

Відповідно до ухвали суду від 28.04.2021р. до участі у справі було залучено в якості співвідповідача - Державну фіскальну службу України, запропоновано надати відзив та докази - ознайомлення ОСОБА_1 з наказом Державної податкової служби України від 26.10.2015 №3426-0 "Про звільнення ОСОБА_1 ", та ін.

Крім цього, згідно ухвали суду від 01.06.2021р. до участі у справі було залучено у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Головне управління ДФС у Сумській області і також витребувано вищезазначені докази .

Відповідачами та третьою особою не було надано доказів на підтвердження фактичної дати ознайомлення ОСОБА_1 з наказом Державної податкової служби України від 26.10.2015 №3426-0 "Про звільнення ОСОБА_1 "; докази ознайомлення ОСОБА_1 з Довідкою про результати перевірки, передбаченої Законом України "Про очищення влади" підготовленою 17.02.2015 та підписаною Головою ДФС України 19.02.2015; докази щодо дати отримання ОСОБА_1 трудової книжки (витяг з особової справи позивача, тощо).

Щодо позовних вимог - позивач обґрунтовуючи свою позицію зазначає, що з 18.11.2014 року він обіймав посаду заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області.

Наказом голови Державної фіскальної служби України ОСОБА_2 № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року позивача було звільнено з займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

При цьому, позивач вважає, що зазначений наказ порушує гарантоване Конституцією України права на працю, статі 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. На переконання позивача, його звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини.

Звертаючись до суду з позовною вимогою про поновлення на посаду у Державній податковій службі України, позивач просить суд врахувати, що з 28 серпня 2019 року всі функції Державної фіскальної служби України передано до Державної податкової служби України, а тому, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача, ОСОБА_1 просить поновити його у Державній податковій службі України на посаді рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління Державної податкової служби у Сумській області..

Крім того, позивач звертає увагу суду на те, що стосовно нього у Єдиному державному реєстрі осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» міститься інформація про звільнення з підстав люстрації. Відповідно, посилаючись на протиправність звільнення, позивач вважає також необхідним просити суд зобов`язати Державну податкову службу України невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо наявності підстав для виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади». Відповідна позовна вимога є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення.

Вказані вище обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 з відповідним позовом до суду.

20.08.2020р. від відповідача - ДПС України надійшов відзив на позовну заяву в якому відповідач-1 зазначає про необґрунтованість позовних вимог ат просив суд відмовити в їх задоволенні (а.с.59-62, І том).

31.05.2021р. від відповідача - ДФС України до суду надійшов відзив (а.с.14-17, ІІ том), в якому відповідач-2 зазначає, що спірні правовідносини, що склались між сторонами, регулюються Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), Законом України «Про державну службу» № 889-УІП від 10 грудня 2015 року, Законом України «Про очищення влади» № 1682-VII від 16 вересня 2014 року. Відповідно до пункту 7-2 ст.36 КЗпІІ підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади». Статтями 2,3 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії. Так, згідно ст.З Закону № 1682-УІІ заборона, передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури У країни Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

На переконання відповідача-2 оскаржуваний Наказ Державної фіскальної служби України № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 з займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», повністю відповідає вимогам діючого законодавства, а тому є законним та обґрунтованим. ДФС України діяло в межах та спосіб, визначені діючим законодавством України, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 , на переконання відповідача-2 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Від третьої особи - ГУ ДФС у Сумській області 22.06.2021р. надійшло письмове пояснення в якому третя особа зазначає, що вважає позовні вимоги необгрунтованими. Також зазначає, що постановою КМ України від 18.12.2018 № 1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» визначено що Державна податкова служба України є правонаступником прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби України у відповідних сферах діяльності. Постановою КМ України від 19.06.2019 № 537 «Про утворення територіальних органів Державної податкової служби» утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 1, а також реорганізовано територіальні органи Державної фіскальної служби шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 2. Згідно з додатками 1 та 2 даної Постанови утворено Головне управління ДПС у Сумській області.

Крім цього, ГУ ДФС України в сумській області зазначає, що наразі в ГУ ДФС у Сумській області відсутні функції податкової служби, які згідно нормативно правових актів передані іншій юридичні особі, а тому ГУ ДФС у Сумській області не може бути третьою особою в розумінні КАС України, у дані справі.

Заслухавши пояснення представника та представника відповідача-1 , дослідивши наявні докази у справі, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог, виходячи з наступного:

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, позивач - ОСОБА_1 з 18.11.2014 року обіймав посаду заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області.

Наказом голови Державної фіскальної служби України Насірова Романа Михайловича № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року ОСОБА_1 було звільнено з займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Вважаючи зазначений Наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з позовом про його скасування.

Задовольняючи позовні вимоги позивача щодо скасування Наказу про його звільнення та поновлення на посаді в ДПС України, суд виходить з наступного:

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначаються Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682- VІІ (далі по тексту - Закон України «Про очищення влади»)

Відповідно до частин 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

У відповідності до частини 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Пунктом 5 частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що заборона передбачена частиною 3 статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади (посад) за власним бажанням Голови Ради міністрів Автономної Республіки Крим, Голови обласної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації, їх перших заступників, заступників, Голови районної державної адміністрації, районної в місті Києві державної адміністрації.

Згідно з абзацом 1 частини 4 та частиною 5 статті 5 Закону України «Про очищення влади», організація проведення перевірки осіб (крім професійних суддів та осіб, зазначених в абзаці третьому цієї частини) покладається на керівника відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої здійснюється перевірка. Перевірці підлягають: достовірність вказаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції» (далі - декларація), набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року №563 «Про деякі питання реалізації Закону України «Про очищення влади» затверджено: Порядок проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади»; перелік органів, що проводять перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» (далі по тексту - Порядок №563).

Згідно із положеннями вказаного Порядку, перевірка достовірності відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами 3 і 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади» проводиться керівником відповідного органу, до повноважень якого належить звільнення з посади особи, стосовно якої проводиться перевірка (далі - керівник органу), згідно з планом проведення перевірок, затвердженим Кабінетом Міністрів України, Керівник відповідного органу приймає рішення про початок проведення перевірки у відповідному органі (далі - початок проведення перевірки в органі), в якому встановлює дату початку проведення перевірки, а також відповідальним за проведення перевірки визначає кадрову службу чи інший структурний підрозділ такого органу (далі - відповідальний структурний підрозділ).

Як вже зазначалось вище, позивач дійсно обіймав посаду заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області. На відповідну посаду, що обіймав ОСОБА_1 поширюється дія Закону України «Про очищення влади».

Із аналізу наведеного вище випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону України «Про очищення влади», незалежно від того чи сприяла вона своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

При цьому, статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української PCP від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до 'звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту Ь) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:

1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;

2) прецедентного права національних конституційних судів;

3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:

- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));

- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

При цьому питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-УІІ на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті З, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент подання даної позовної заяви рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Водночас, Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які грунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необгрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Водночас необхідно врахувати, що на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Також, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

При цьому, застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних елужбовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».

У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» №1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.

У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII.

За оцінкою ЄСПЛ, поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи грунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади», проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону України «Про очищення влади» можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Tidanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292- 293).

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом №1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону №1682-VII. Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом №1682-УІІ, як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів, (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 301).

У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників, дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Дана позовна заява подана в зв`язку з застосуванням до мене найсуворішого заходу очищення влади (люстрації) на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по зазначеній вище справі.

Тож при вирішенні спору у даній справи має бути застосовані положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками Європейського суду сам Закон України «Про очищення влади», що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

Відповідно до довідки про результати перевірки, передбаченої Законом України «Про очищення влади» від 19 лютого 2015 року підписаної Головою ДФС України до ОСОБА_1 «не застосовуються заборони, визначені частиною 3 та четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Всіма перевірками не було встановлено фактів особистої протиправної поведінки позивача, причетності до будь-яких порушень прав людини чи підтримання ОСОБА_1 антидемократичних заходів.

У питанні застосування заборони займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) закон не передбачав жодних реальних процедурних гарантій, за якими особи мали б можливість довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи.

Така заборона автоматично застосовувалася рівною мірою як до політичних посад, перебуваючи на яких особи безпосередньо формували державну політику певного періоду, так і до посад керівників державних органів та їх структурних підрозділів, які не мали об`єктивної можливість впливати на формування державної політики цього періоду, незалежно від того, чи особи, які займали посаду/посади, наведені у статтях 2 та 3 Закону України «Про очищення влади», своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку № 788/2014 вказала, що той факт, що Закон виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам названого Закону, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

Оскаржуваний наказ Державної фіскальної служби України не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

Відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Цей обов`язок випливає із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно- правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Підсумовуючи наведене суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ голови Державної фіскальної служби України Насірова Романа Михайловича № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема, винесений без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції, з огляду на що підлягає скасуванню.

Згідно частиною 1 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Так, 01 березня 2014 року постановою Кабінету Міністрів України № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів» ліквідовано Міндоходів і відновлено діяльність Державної податкової служби та Державної митної служби.

21 травня 2014 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 160 «Про утворення Державної фіскальної служби», якою реорганізував Міндоходів у ДФС шляхом перетворення та визнав такою, що втратила чинність, постанову від 01 березня 2014 року № 67 «Про ліквідацію Міністерства доходів і зборів».

21 травня 2014 року Кабінет Міністрів України також прийняв постанову № 236 «Про державну фіскальну службу України», якою затвердив Положення про Державну фіскальну службу України та визначив цю службу як центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 09 липня 2014 року № 630-р «Про утворення комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів» Голову ОСОБА_2 затверджено головою комісії з реорганізації Міндоходів, до повноважень якого, у тому числі, віднесено прийняття рішень щодо прийняття на службу та звільнення.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 липня 2014 року № 651-р «Питання Державної фіскальної служби» вирішені питання можливості виконання відповідних функцій ДФС.

На підставі наказу від 18 липня 2014 року № 2 розпочата діяльність Державна фіскальна служба України.

В подальшому, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року № 1200 утворено Державну податкову службу України та Державну митну службу України, реорганізувавши Державну фіскальну службу шляхом поділу.

Установлено, що: Державна податкова служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску; Державна митна служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну митну політику, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування митного законодавства; Державна податкова служба та Державна митна служба є правонаступниками прав та обов`язків реорганізованої Державної фіскальної служби у відповідних сферах діяльності; забезпечення діяльності Державної податкової служби та Державної митної служби у 2018 та 2019 роках здійснюватиметься в межах видатків, передбачених Державній фіскальній службі; Державна фіскальна служба продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції у сфері реалізації державної податкової політики, державної політики у сфері державної митної справи, державної політики з адміністрування єдиного внеску, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску до завершення здійснення заходів з утворення Державної податкової служби та Державної митної служби.

Кабінет Міністрів України розпорядженням від 21 серпня 2019 року №682-р погодився з пропозицією Міністерства фінансів щодо можливості забезпечення здійснення Державною податковою службою покладених на неї постановою Кабінету Міністрів України від 6 березня 2019 р. № 227 «Про затвердження положень про Державну податкову службу України та Державну митну службу України» (Офіційний вісник України, 2019 р., № 26, ст. 900) функцій і повноважень Державної фіскальної служби, що припиняється, з реалізації державної податкової політики, державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та законодавства з інших питань, контроль за дотриманням якого покладено на Державну податкову службу.

Отже, з 28 серпня 2019 року всі функції Державної фіскальної служби України передано до Державної податкової служби України.

Протиправність наказу Державної фіскальної служби України №3426-0 від 26 жовтня 2015 року прямо вказує на наявність підстав для поновлення позивача на посаді, яку я обіймав до звільнення.

Проте, з урахуванням того, що станом на час розгляду даної справи, юридична особа Міністерства доходів і зборів України припинена, юридична особа Державної фіскальної служби України перебуває в процесі припинення та з 28 серпня 2019 року всі функції Державної фіскальної служби України передано до Державної податкової служби України, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для поновлення ОСОБА_1 у Державній податковій службі України на посаді рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління Державної податкової служби у Сумській області.

При цьому, суд бере до уваги заяву ДПС України від 26.10.2021р. (ІІ том), до якої додано посадові інструкції начальників підрозділів та служб, що за обсягом функціональних обов"язків відповідають посаді заступника начальника ГУ ДФС у Сумській області та копії штатного розпису ГУ ДПС у Сумській області на 2021 рік, в якій йдеться про те, що станом на 2021 рік посади заступників начальника ГУ ДПС у Сумській області за обсягом функціональних обов"язків відповідають посаді заступника начальника ГУ ДФС у Сумській області .

Крім цього, листом від 25.10.2021р. представник ГУ ДФС у Сумській області повідомив , що у Головному управлінні ДФС у Сумській області відсутні посади заступника начальника ГУ, а також начальників підрозділів та служб, що за обсягом функціональних обов`язків відповідають рівнозначній посаді Заступника начальника ГУ, яку обіймав ОСОБА_1 . Крім цього, додатково повідомлено суд про те, що відповідно до підпункту 2 частини 10 Розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 28 січня 2021 року №1150-ІХ «Про Бюро економічної безпеки України», постанов Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» від 12 травня 2021 №510 «Про утворення Бюро економічної безпеки України», підпунктом 4 пункту 21 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року №1074 (із змінами), постанови Кабінету Міністрів України від 21 липня 2021 року №761 «Про внесення змін в додаток 1 постанови Кабінету Міністрів України від 5 квітня 2014 року № 85», наказу від 23.07.2021 № 22-рг Державної фіскальної служби України «Про вивільнення працівників Державної фіскальної служби України» проводяться заходи з припинення Державної фіскальної служби України.

Всі співробітники, після закінчення строків попередження, звільнені, окрім членів комісії з реорганізацією (17 осіб), що забезпечують здійснення заходів, пов`язаних з припиненням Головного управління ДФС у Сумській області.

До зазначеного листі від 25.10.2021р. ГУ ДФС у Сумській області надано копію штатного розпису ГУ ДФС у Сумській області на 2021 рік, яким підтверджено обставини викладені третьою особою у зазначених поясненнях.

З урахуванням викладеного , суд дійшов висновку про можливість задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо його поновлення у Державній податковій службі України на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області.

Щодо позовних вимог про зобов"язання відповідача - ДПС України здійснити заходи щодо вилучення відомостей про ОСОБА_1 з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Так, у відповідності до статті 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною 3 або 4 статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі по тексту - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Наказом Міністерства юстиції України 16 жовтня 2014 року № 1704/5 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», яке зареєстровано в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за № 1280/26057 (далі по тексту - Положення), пунктами 1, 2 Розділу ІІ якого визначено, що внесенню до Реєстру підлягають відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною 3 або 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», інформації про звільнення особи з посади;

- надходження до Держателя від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини 1 статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною 2 статті 4 Закону України «Про очищення влади»;

- надходження до Держателя із Державної судової адміністрації України електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили;

- надходження до Держателя від органів, що здійснюють перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами 3 та 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», перелік яких затверджений Кабінетом Міністрів України, копії висновку про результати перевірки, яким встановлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини 5 статті 5 Закону України «Про очищення влади»;

- надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену статтею 6 Закону України «Про очищення влади» перевірку, копії висновку про встановлення перевіркою факту належності особи до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, визначені частинами 3 або 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Наведене свідчить, що обов`язковою умовою для внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», відповідних відомостей про особу, є надходження до Міністерства юстиції України інформації щодо встановлення такої заборони відносно особи.

Згідно з пунктом 5 Розділу ІІ Положення, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною 3 або 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади» перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

За приписами пунктів 4, 9 Розділу І Порядку, Міністерство юстиції України, яке є держателем Реєстру, вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Враховуючи той факт, що судом встановлено протиправність оскаржуваного наказу Державної фіскальної служби України № 3426-0 від 26 жовтня 2015 року "Про звільнення ОСОБА_1 ", суд дійшов висновку, що внесені Міністерством юстиції України відомості щодо позивача до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», підлягають вилученню.

Вважаючи на викладені обставинри, підлягають задоволенню позовні вимоги щодо зобов`язання Державної податкової служби України невідкладно поінформувати Міністерство юстиції України щодо наявності підстав для виключення таких відомостей з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», оскільки відповідна позовна вимога є похідною від вимоги про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної податкової служби України, Державної фіскальної служби України, третя особа: Головне управління ДФС у Сумській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді – задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України №3426-О від 26.10.2015 "Про звільнення ОСОБА_1 "

Поновити ОСОБА_1 у Державній податковій службі України на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області з 27.10.2015.

Зобов`язати Державну податкову службу України (Львівська площа, 8,м. Київ,04053, код ЄДРПОУ 43005393) поінформувати Міністерство юстиції України про наявність підстав для виключення відомостей про ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади".

Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 у Державній податковій службі України на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Головного управління ДФС у Сумській області підлягає негайному виконанню.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 08.11.2021.

Суддя О.М. Кунець