Рішення № 101029277, 03.11.2021, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 листопада 2021 р. Справа № 120/9664/21-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Сала П.І.,

за участю:

секретаря судового засідання Панасюк В.В.,

представника позивача

та третіх осіб 1, 2, 3 Загороднього В.С.,

представника відповідача Сарафанюка О.П.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці за правилами загального позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Вапнярської селищної ради,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: ОСОБА_2 (третя особа 1), ОСОБА_3 (третя особа 2), ОСОБА_4 (третя особа 3), ОСОБА_5 (третя особа 4),

про визнання протиправним та нечинним рішення,

ВСТАНОВИВ:

17.08.2021 до суду надійшла позовна заява за підписом адвоката Загороднього В.С., подана від імені та в інтересах позивачки ОСОБА_1 до Вапнярської селищної ради Тульчинського району Вінницької області (далі – Вапнярська селищна рада), треті особи ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання протиправним та нечинним рішення від 20.04.2021 за № 303 "Про затвердження Порядку надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської селищної ради ТГ".

Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 15.03.2021 позивачка звернулася до відповідача з клопотанням про надання їй дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га для ведення особистого селянського господарства із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах земельної ділянки, яка має кадастровий номер 0523982000:01:000:0474, на території Вапнярської селищної ради.

Рішенням Вапнярської селищної ради від 13.05.2021 за № 378 позивачці надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,15 га, зі зміною цільового призначення із "сінокосіння та випасання худоби" на "для ведення особистого селянського господарства", із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах земельної ділянки, яка має кадастровий номер 0523982000:01:000:0474, на території Вапнярської селищної ради за межами с. Колоденка Тульчинського району Вінницької області.

Підставою відмови у наданні дозволу щодо земельної ділянки орієнтовною площею 2,0 га стало рішення Вапнярської селищної ради від 20.04.2021 за № 303 "Про затвердження Порядку надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської селищної ради ТГ" (далі – Порядок).

Позивачка вважає, що вказане рішення суперечить нормам Законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" та Земельного кодексу України, і порушує гарантоване Конституцією та законами України право позивачки та невизначеного кола осіб на отримання безоплатно у власність земельної ділянки із земель комунальної власності.

Серед іншого позивачка звертає увагу на те, що відповідач оскаржуваним Порядком самостійно встановив граничні розміри земельних ділянок, які можуть бути відведені Вапнярською селищною радою у власність громадян для ведення особистого селянського господарства, передбачив подання заявниками додаткових матеріалів для отримання земельної ділянки та вийшов за межі своїх повноважень, оскільки фактично визначив умови та порядок набуття права власності, в той час як правовий режим власності в Україні визначається виключно законами України.

Відтак позивачка звертається до суду з цим позовом та просить визнати протиправним та нечинним оскаржуване рішення відповідача, яке має ознаки нормативно-правового акта.

Ухвалою суду від 20.08.2021 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено розглядати справу в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 20.09.2021. При цьому суд дійшов висновку, що позивачка оскаржує нормативно-правовий акт органу місцевого самоврядування, і для розгляду відповідної категорії справ законом передбачені певні особливості. Відтак Вапнярську селищну раду зобов`язано не пізніше ніж за сім днів до підготовчого засідання (до 13.09.2021 включно) опублікувати оголошення про розгляд судом цієї адміністративної справи.

06.09.2021 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Відповідач зазначає, що оскаржуване рішення прийняте у зв`язку із значним обсягом написаних громадянами заяв про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та беручи до уваги, що кількість вільних земельних ділянок обмежена (в рази менша від кількості поданих заяв).

Відповідач вказує на те, що Конституція України та Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" наділяють органи місцевого самоврядування правом самостійно реалізовувати надані їм повноваження та визначати як діяти в інтересах територіальної громади. Водночас жодний нормативно-правовий акт не зобов`язує органи місцевого самоврядування надавати громадянам у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства саме у розмірі 2,0 га, оскільки в Земельному кодексі України зазначено "не більше 2 га".

При цьому відповідач посилається на висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 11.09.2019 у справі № 379/656/16-а, згідно з якими отримання земельної ділянки в межах законодавчо визначеного розміру не є порушенням принципу рівності громадян у конституційних правах і свободах, рівності перед законом, встановленого статтею 24 Конституції України, оскільки в даному разі принцип рівності забезпечується правом усіх громадян України на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності; розмір же земельної ділянки, що надається, може визначатись власником.

Окрім того, відповідач заперечує твердження позивачки про порушення селищною радою вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", оскільки оскаржуване рішення немає ознак регуляторного акту.

17.09.2021 на виконання вимог ухвали суду від 20.08.2021 відповідач надав докази оприлюднення на офіційному веб-сайті Вапнярської селищної ради оголошення про розгляд судом даної адміністративної справи, реквізити оскаржуваного рішення, предмет оскарження, дату, час і місце судового розгляду.

20.09.2021 до суду надійшла заява адвоката Корнійчука С.А., подана від імені та в інтересах громадянки ОСОБА_5 , про вступ у справу третьою особою без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача.

Заява мотивована тим, що 03.09.2021 ОСОБА_5 звернулася до Вапнярської селищної ради з клопотанням про надання їй дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок на території Вапнярської селищної територіальної громади для ведення особистого селянського господарства. Таким чином, Порядок надання земельних ділянок громадянам на території Вапнярської ОТГ, рішення про затвердження якого є предметом оскарження в цій справі, поширюється на правовідносини між ОСОБА_5 та Вапнярської селищною радою, що склалися у зв`язку з поданням вищезазначеного клопотання. Відтак, на думку заявника, рішення у даній справі може вплинути на права та обов`язки ОСОБА_5 .

Ухвалою суду від 20.09.2021 вказану вище заяву задоволено. Вирішено допустити ОСОБА_5 до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача. У зв`язку з цим третій особі встановлено 3-денний строк з дня отримання копії ухвали для надання пояснень щодо позову з дотриманням правил, встановлених частинами другою-четвертою статті 162 КАС України, а сторонам 3-денний строк з дня отримання пояснень третьої особи для подання відповіді на них.

Крім того, з урахуванням положень ст.ст. 44, 47 КАС України в підготовчому засіданні від 20.09.2021 судом прийнято до розгляду заяву представника позивачки про зміну (доповнення) підстав позову. В заяві додатково зазначається, що оскаржуваний Порядок за своїм змістом є дискримінуючим, оскільки визначає права громадян Вапнярської ОТГ та інших громадян України в частині отримання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства на території Вапнярської ОТГ, а також розміри земельних ділянок, що можуть виділятися тим чи іншим категоріям осіб.

27.09.2021 до суду надійшли письмові пояснення третьої особи ОСОБА_5 за підписом представника Корнійчука С.А., в яких третя особа виступає на стороні позивачки та просить позов задовольнити. Вважає, що оскаржуваний Порядок порушує принцип рівності, гарантований статтею 24 Конституції України, оскільки фактично дискримінує громадян за певними ознаками, зокрема за місцем проживання.

Крім того, Порядок покладає на заявників тягар збору додаткових документів, не передбачених законом, та порушує законодавчо врегульований порядок приватизації земельних ділянок державної та комунальної власності.

Також, на думку третьої особи, цим Порядком відповідач неправомірно визначив розміри земельних ділянок для певних категорій громадян, чим створив дискримінаційні та нерівні умови отримання у власність вільних земельних ділянок Вапнярської СТГ та надав пільги/переваги, які ставлять окремих громадян у привілейоване становище.

Інших заяв по суті справи до суду не надходило.

Ухвалою суду від 07.10.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду на 03.11.2021.

В судовому засіданні представник позивачки, який одночасно є представником третіх осіб ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , позовні вимоги підтримав та надав пояснення, які за своїм змістом відповідають обґрунтуванням, наведеним у позовній заяві та заяві про зміну підстав позову. Просить суд позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні позов заперечив з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву. Просить суд відмовити у задоволенні позову.

02.11.2021 представник третьої особи Бурячок О.Д. подав до суду заяву про розгляд справи без його участі. Позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити.

Згідно з ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Частиною першою статті 205 КАС України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 205 КАС України у разі неявки без поважних причин або без повідомлення причин неявки в судове засідання учасника справи, який був належним чином повідомлений про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи.

Враховуючи наведене та беручи до уваги достатність наявних у справі доказів, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності третьої особи ОСОБА_5 та її представника.

Заслухавши пояснення представників сторін, оцінивши доводи учасників справи на підтримку своїх вимог та заперечень, а також зібрані у справі докази, суд встановив таке.

Рішення Вапнярської селищної ради від 20.04.2021 за № 303 затверджено Порядок надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської ОТГ.

Відповідно до пункту 1.1 Порядку отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства мають право усі громадяни України, але переважне право надається громадянам:

- які постійно проживають та зареєстровані на території Вапнярської селищної ради, в тому числі старостинських округах, протягом останніх 5 (п`яти) років;

- які пропрацювали у закладах освіти (школах, ДНЗ), закладах медицини, культури, органах місцевого самоврядування, комунальних установах та інших організаціях, розташованих на території Вапнярської територіальної громади, три і більше років та є працівниками на даний час або пішли на пенсію з даних установ.

Пунктом 1.3 Порядку визначено, що надання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства на території Вапнярської ОТГ здійснюється виключно у порядку черговості, з моменту затвердження цього Порядку.

Згідно з пунктами 1.4, 1.5 Порядку розміри земельних ділянок, що виділяються громадянам для ведення особистого селянського господарства, встановлюються селищною радою не більше норм передбачених чинним законодавством України, за потребами та наявністю вільних земельних ресурсів, та рекомендовані:

- сім`ям загиблих військовослужбовців у зоні АТО орієнтовно – 2,0000 га ;

- учасникам бойових дій (АТО,ООС, Афганці та інші) – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- інвалідам війни та прирівняні до них особи – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- ліквідаторам, які працювали на Чорнобильській AEC – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- дітям-сиротам – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- працівникам комунальних установ Вапнярської селищної ради ТГ, а саме: заклади культури та освіти (шкіл та дошкільних навчальних закладів) – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- працівникам комунальних установ та закладів медицини, що обслуговують населення Вапнярської селищної ради та проживають і працюють на території Вапнярської селищної ради – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- працівникам Вапнярської селищної ради, в тому числі працівникам старостинських округів – орієнтовно в розмірі 1,0000 га;

- батькам сімей, які мають 3-х і більше дітей віком до 18 років (багатодітні) – орієнтовно в розмірі до 1,0000 га;

- громадянам, в яких земельна ділянка знаходяться в постійному користуванні для особистого підсобного користування –в розмірі зазначеного в державному акті;

- інші громадяни, які зареєстровані та проживають на території Вапнярської ТГ – орієнтовно в розмірі до 0,5000 га;

- інші громадяни, які зареєстровані на території інших ТГ – орієнтовно в розмірі 0,1500 га.

Дозвіл на право отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства надається рішенням Вапнярської селищної ради терміном до 2 (двох) років; якщо документи не виготовилися (тобто документація із землеустрою не була затверджена), то рішення після спливу двох років з моменту прийняття втрачає силу, про що прописується в рішенні.

Відповідно до пунктів 2.1, 2.2 Порядку земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства надаються громадянам України, які подали заяву.

Заяви (додаток № 1) на виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства подаються особисто заявником або за дорученням до Вапнярської селищної ради, яка приймає і реєструє їх.

До заяви додаються: копія паспорта заявника; копія реєстраційного номера облікової картки платника податків (за наявності); документи, що посвідчують право громадян бути визнаними такими, що мають переважне право на отримання земельної ділянки (за наявності); графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

У разі відсутності одного з обов`язкових додатків до заяви, селищна рада не розглядає дану заяву.

За змістом пункту 2.7 Порядку першочергове право на надання земельної ділянки мають:

- сім`ї загиблих військовослужбовців у зоні АТО, ООС;

- учасники бойових дій (АТО, ООС, Афганці та інші);

- інваліди війни та прирівняні до них особи;

- ліквідатори, які працювали на Чорнобильській АЕС;

- діти-сироти;

- працівники комунальних установ Вапнярської селищної ради ТГ, а саме заклади культури та освіти (шкіл та дошкільних навчальних закладів);

- працівники комунальних установ та закладів медицини, що обслуговують населення Вапнярської селищної ради та проживають і працюють на території Вапнярської селищної ради;

- працівники Вапнярської селищної ради, в тому числі працівники старостинських округів;

- батьки сімей, які мають 3-х і більше дітей віком до 18 років (багатодітні).

Відповідно до пункту 3.2 Порядку дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства надається рішенням Вапнярської селищної ради терміном на 2 (два) роки, про що зазначається в рішенні.

Порядок набирає чинність з моменту його затвердження сесією Вапнярської селищної ради (пункт 4.1 Порядку).

15.03.2021 позивачка ОСОБА_1 звернулася до відповідача з клопотанням про надання їй дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 2,0 га, для ведення особистого селянського господарства, із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах земельної ділянки, яка має кадастровий номер 0523982000:01:000:0474, на території Вапнярської селищної ради.

Рішенням Вапнярської селищної ради № 378 від 13.05.2021 відповідач надав позивачці дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,15 га для ведення особистого селянського господарства, із земель запасу сільськогосподарського призначення в межах земельної ділянки, яка має кадастровий номер 0523982000:01:000:0474, на території Вапнярської селищної ради за межами с. Колоденка Тульчинського району Вінницької області.

Водночас під час прийняття вказаного рішення відповідач керувався в тому числі Порядком надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської селищної ради ТГ, який затверджений рішення Вапнярської селищної ради № 303 від 20.04.2021.

Аналогічні рішення про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовною площею 0,15 га відповідач прийняв й щодо членів сім`ї позивачки – третіх осіб у справі ОСОБА_2 (рішення № 377 від 13.05.2021), ОСОБА_3 (рішення № 384 від 13.05.2021) та ОСОБА_4 (рішення № 385 від 13.05.2021).

Вищезазначена відмова у наданні позивачці дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 2,00 га стала приводом для звернення позивачки до суду з цим позовом про визнання протиправним та нечинним рішення Вапнярської селищної ради від 20.04.2021 № 303, як нормативно-правового акта органу місцевого самоврядування.

Суд зауважує, що у статті 4 КАС України надано такі визначення термінів "нормативно-правовий акт" та "індивідуальний акт":

- нормативно-правовий акт – акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування;

- індивідуальний акт – акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

Отже, до нормативно-правових актів відносяться прийняті уповноваженими органами акти, які встановлюють, змінюють норми права, носять загальний чи локальний характер, розраховані на невизначене коло осіб та застосовуються неодноразово.

Водночас визначальною умовою, що може слугувати критерієм загальності чи персоніфікованості суб`єктів впливу – є їх коло. Адже кількість як величина має відносний характер, може змінюватись і не є сталим показником регулятивного впливу юридичних актів. Під час визначення кола суб`єктів, правовий статус яких регламентує правовий акт, необхідно зважати лише на ті із них (фізична чи юридична особа, орган, організація, спільність людей тощо), для яких правовим актом установляюются права та обов`язки безпосередньо, щодо яких праворегуляторний вплив є прямим (а не усіх суб`єктів, для яких він може мати якесь юридичне значення).

Оскаржуваним рішенням Вапнярської селищної ради № 303 від 20.04.2021 затверджено Порядок, яким врегульовано порядок виділення громадянам (надання у власність) в порядку безоплатної приватизації земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства на території Вапнярської ОТГ.

Вказане рішення стосується неперсоніфікованих осіб – громадян України, які виявлять бажання у встановленому законом порядку реалізувати своє право на отримання у приватну власність земельної ділянки на території відповідної територіальної громади за рахунок земель комунальної власності, для ведення особистого селянського господарства.

Таке рішення відповідача хоча й має локальний характер, проте встановлює загальні правила поведінки для невизначеного кола суб`єктів, та розраховане на неодноразове застосування протягом тривалого часу.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що затверджений оскаржуваним рішенням Порядок є нормативно-правовим актом в розумінні вимог КАС України.

Водночас норми цього Порядку відповідач застосував у публічно-правових відносинах з позивачкою, а саме при вирішенні питання про надання їй дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства на території Вапнярської ОТГ, і тим самим, на думку позивачки, порушив (обмежив) її право на безоплатну приватизацію земельної ділянки комунальної власності у передбаченому законом розмірі.

Відтак суд вважає, що позивачка належним чином обґрунтувала порушення її прав та охоронюваних законом інтересів у зв`язку з прийняття Вапнярською селищною радою оскаржуваного нормативно-правового акта.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд під час ухвалення рішення по суті спору виходить з таких мотивів.

Відповідно до ст. 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно із ст. 3 Земельного кодексу України (далі – ЗК України) земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

За змістом статті 18 ЗК України до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Конкретні категорії земель визначені у частині першій статті 19 ЗК України, до яких належать, зокрема, землі сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

В силу вимог п. "а" ч. 3 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення передаються громадянам у власність та надаються у користування для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Отже, закон гарантує громадянам України право на безоплатне набуття у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності сільськогосподарського призначення.

Згідно з пунктами "а", "б" статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 ЗК України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Як визначено пунктом "б" частини першої статті 81 ЗК України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Частинами першою, другою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом (пункт "в" частини третьої статті 116 ЗК України).

Пунктом "б" частини першої статті 121 ЗК України визначено норми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам, зокрема для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами врегульований положеннями статті 118 ЗК України. Зокрема, частиною шостою цієї статті визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідно до ч. 7 ст. 118 ЗК України орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відтак Земельний кодекс України встановлює конкретний перелік підстав для відмови у наданні громадянину дозволу на розроблення проекту землеустрою. Такими підставами може бути виключно невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 5 березня 2019 року у справі № 360/2334/17.

Крім того, виходячи з аналізу статті 118 ЗК України та інших пов`язаних з нею норм цього Кодексу, можна дійти висновку, що порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, процедура безоплатного отримання земельних ділянок громадянами чітко регламентується законом. Така процедура є способом дій відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування у відповідь на звернення громадян щодо вирішення "земельного" питання. У світлі вимог частини другої статті 19 Конституції України дотримання зазначеними органами встановленої законом процедури є обов`язковим.

Відповідно до ч. 1 ст. 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Частиною третьою статті 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" унормовано, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим – також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Згідно з ч. 1 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин віднесено до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад. Такі питання вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради (ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Таким чином, органи місцевого самоврядування можуть приймати рішення з питань регулювання земельних відносин, у тому числі нормативного характеру, однак лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас такі рішення повинні відповідати правовому акту вищої юридичної сили.

Позивачка обґрунтовує свої вимоги про визнання протиправним та нечинним рішення Вапнярської селищної ради № 303 від 20.04.2021 з посиланням на те, що вказане рішення суперечить нормам Законів України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Земельного кодексу України, є дискримінаційним за своєю суттю, порушує принцип рівності і гарантоване Конституцією та законами України право позивачки та невизначеного кола громадян України на безоплатну приватизацію земельної ділянки із земель комунальної власності на території Вапнярської ОТГ.

Оцінюючи доводи позивачки суд зазначає, що відповідно до преамбули до Закону України від 11 вересня 2003 року № 1160-IV "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" (далі – Закон № 1160-IV) цей Закон визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності.

Згідно із ст. 1 вказаного Закону:

державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності (далі – державна регуляторна політика) – напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб`єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України;

регуляторний акт – це:

прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання;

прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб`єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом;

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону № 1160-IV дія цього Закону поширюється на відносини у сфері здійснення державної регуляторної політики та регуляторної діяльності.

Таким чином, враховуючи предмет правового регулювання оскаржуваного рішення та спрямованість його норм на правовідносини, що складаються між органом місцевого самоврядування та громадянами України щодо надання безоплатно у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства за рахунок комунальних земель, беручи до уваги, що таке рішення не стосується відносини у сфері здійснення державної регуляторної політики та регуляторної діяльності, а його положення не регулюють жодних господарських відносин або адміністративних відносин між регуляторними органами та суб`єктами господарювання, суд погоджується з доводами відповідача про те, що рішення Вапнярської селищної ради № 303 від 20.04.2021 не є регуляторним актом в розумінні приписів Закону № 1160-IV, і дія цього Закону на вказане рішення не поширюється.

Відтак суд вважає помилковими та не бере до уваги посилання позивачки на невідповідність оскаржуваного рішення вимогам ст.ст. 7, 32 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".

Крім того, в ході розгляду справи відповідач спростував твердження позивачки про порушення вимог ст. 15 Закону України "Про доступ до публічної інформації", оскільки належними і допустимим доказами підтвердив факт оприлюднення на офіційному веб-сайті Вапнярської селищної ради проєкту рішення ради про затвердження Порядку надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської ТГ.

Разом з тим суд зазначає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу; від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією; кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону (частини перша, друга статті 13 Конституції України).

Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки, усі суб`єкти права власності рівні перед законом (частина четверта статті 13 Основного Закону України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави; право власності на землю гарантується; це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина третя статті 41 Основного Закону України).

Виключно законами України визначається правовий режим власності (пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України).

На підставі цих приписів Основного Закону України Конституційний Суд України сформулював ряд юридичних позицій, відповідно до яких:

- правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами (перше речення абзацу другого пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2000 року № 14-рп/2000);

- для реалізації закріпленого в Конституції України права власності потрібні галузеві закони, які встановлюють конкретні норми використання власником належного йому майна з урахуванням інтересів усіх суб`єктів правовідносин (третє речення абзацу четвертого підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 12 лютого 2002 року № 3-рп/2002);

- виключно законами України встановлюється правовий режим власності, в основі якого – конституційні положення, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи інших форм власності (четверте речення абзацу другого підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 20 червня 2007 року № 5-рп/2007);

- правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном (землею) визначаються законом (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 11 листопада 2008 року № 25-рп/2008).

У Рішенні від 25 червня 2019 року № 8-р/2019 Конституційний Суд України дійшов висновку, що відносини у сфері набуття права власності на землю та користування нею врегульовані положеннями законів України, як це передбачено частиною другою статті 13, частиною другою статті 14, частиною третьою статті 41 Конституції України.

При цьому за юридичною позицією Конституційного Суду України правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування (друге речення абзацу другого пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

З наведеного випливає, що порядок і умови набуття, припинення і здійснення права власності та користування землею охоплюються поняттям правового режиму власності, який визначається виключно законами України (частина друга статті 14, пункт 7 частини першої статті 92 Конституції України) (див. Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2019 року № 8-р/2019).

Натомість правовий аналіз норм Порядку, затвердженого оскаржуваним рішенням Вапнярської селищної ради № 303 від 20.04.2021, свідчить про те, що відповідач на підзаконному рівні врегулював особливі умови та порядок набуття громадянами України права власності на землю в порядку безоплатної приватизації земель комунальної власності, спосіб реалізації цього права та навіть розміри земельних ділянок, що можуть виділятися громадянам для ведення особистого селянського господарства на території Вапнярської ТГ.

Отже, вказаним рішенням відповідач унормував ті питання, які мають визначатися виключно законами України, і таким чином вийшов за межі своїх повноважень, встановлених Конституцією та законами України.

Крім того, суд враховує, що в силу приписів ч. 3 ст. 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Вказана норма Основного Закону не допускає обмеження прав і свобод людини навіть при прийнятті законів. Це додатково підкреслює недопустимість такого обмеження рішеннями органів місцевого самоврядування.

Конституційний Суд України вже здійснював тлумачення зазначених конституційних положень, а також сформулював юридичну позицію, за якою "зміст прав і свобод людини – це умови і засоби, які визначають матеріальні та духовні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування і розвитку. Обсяг прав людини – це кількісні показники відповідних можливостей, які характеризують його множинність, величину, інтенсивність і ступінь прояву та виражені у певних одиницях виміру. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права. Звуження обсягу прав і свобод – це зменшення кола суб`єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав і свобод, тобто їх кількісної характеристики (абзаци п`ятий, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).

Крім того, Конституційний Суд України вказав, що скасування конституційних прав і свобод – це їх офіційна (юридична або фактична) ліквідація; звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Також у постанові від 02.02.2021 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок, що порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково (справа № 925/642/19).

Разом з тим пунктом 1.4 Порядку відповідач визначив розміри земельних ділянок, що можуть передаватися Вапнярською селищною радою у власність громадянам для ведення особистого селянського господарства, та диференціював такі розміри залежно від категорії осіб, що суперечить вимогам закону, зокрема Земельного кодексу України, який гарантує кожному громадянину України право на отримання у власність земельної ділянки за рахунок земель державної або комунальної власності згідно з нормами безоплатної приватизації, зокрема для ведення особистого селянського господарства – не більше 2,0 гектара, незалежно від місця проживання (реєстрації), соціального статусу, місця праці, приналежності до певних соціальних груп населення тощо.

При цьому суд критично оцінює доводи відповідача, що вказаним пунктом Порядку передбачені рекомендовані розміри земельних ділянок для передачі у власність громадянам. Адже надані позивачкою докази, а саме рішення Вапнярської селищної ради від 13.05.2021 за №№ 377, 378, 384, 385, підтверджують факт надання відповідачем дозволів на розроблення проєктів землеустрою щодо відведення земельних ділянок для особистого селянського господарство відповідно до тих розмірів і за тим поділом громадян на певні категорії, які визначені пунктом 1.4 Порядку.

До того ж суд вважає, що встановлена у Земельному кодексі України норма безоплатної приватизації земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства "не більше 2,0 гектара" не надає відповідачу право своїм рішенням нормативного характеру визначати розміри земельних ділянок за цим видом використання, що можуть бути передані у власність тих чи інших категорій громадян.

На думку суду, розмір земельної ділянки має визначатися відповідачем у кожному конкретному випадку розгляду клопотання громадянина, а надання земельної ділянки у розмірі меншому ніж 2,0 га (якщо громадянин просить передати земельну ділянку саме у такому орієнтовному розмірі) покладає на відповідача обов`язок обґрунтувати (вмотивувати) таке своє рішення (індивідуальний акт).

Суд відхиляє посилання відповідача на висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 11.09.2019 у справі № 379/656/16-а, оскільки вони зроблені при вирішенні справи, у якій предметом спору було рішення ради про надання позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою орієнтовною площею 1,0 га, з наведенням підстав для відведення саме такого розміру земельної ділянки. Відтак Верховний Суд, оцінивши обставини справи та наявні у ній докази, погодився з тим, що надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у розмірі меншому ніж 2,0 га не порушує законних прав позивача, оскільки стаття 121 ЗК України встановлює максимальний розмір земельних ділянок, що можуть бути відведені саме для цієї мети, а не їх обов`язковий розмір.

Водночас зазначені висновки Верховного Суду не є застосовними до спірних правовідносин та не підтверджують правомірність оскаржуваного рішення Вапнярської сільської ради, яке є нормативним актом та встановлює норми права локального характеру, розраховані на невизначене коло осіб та неодноразове застосування.

Більше того, у вищевказаній постанові Верховний Суд наголосив на тому, що органи місцевого самоврядування, діючи в інтересах територіальної громади, мають право розпоряджатися землями комунальної власності з урахуванням будь-яких правомірних цілей, зокрема надаючи перевагу жителям села, проте вони не можуть ухвалювати правові акти, які не належать до їх повноважень або суперечать закону.

Аналогічна правова позиція відображена й у постанові Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 379/838/16-а, в якій Верховний Суд дійшов висновку про незаконність рішення сільської ради, яким було відмовлено у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою з тих мотивів, що масив земель, на якому розташована бажана для позивача земельна ділянка, відведений для надання у власність виключно учасникам АТО.

Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 14 Конвенції користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.

Дискримінація – це ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 2 частини першої статті 1 Закону України від 6 вересня 2012 року № 5207-VI "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні").

В силу приписів ст. 6 Закону № 5207-VI відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації.

Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Статтею 5 Закону № 5207-VI визначені такі форми дискримінації: пряма дискримінація; непряма дискримінація; підбурювання до дискримінації; пособництво у дискримінації; утиск.

За змістом пункту 6 частини першої статті 1 Закону № 5207-VI пряма дискримінація – ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) указує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства", заява № 36042/97, пункт 48).

У рішенні від 7 листопада 2013 року у справі "Пічкур проти України" (заява № 10441/06) ЄСПЛ з посиланням на свою попередню практику зазначив, що стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не існує незалежно, оскільки застосовується лише щодо "користування правами та свободами", що гарантуються цими основними положеннями. Застосування статті 14 Конвенції необов`язково означає порушення одного з матеріальних прав, гарантованих Конвенцією. Необхідно, але й також достатньо, щоб обставини справи входили "до сфери застосування" однієї або більше статей Конвенції (пункт 39 вказаного рішення).

Таким чином, заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати пункт 40 зазначеного рішення).

В контексті розгляду цієї справи суд зазначає, що Земельний кодекс України гарантує усім громадянам України право на безоплатне отримання у власність земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства із земель державної та комунальної власності.

Водночас відповідач, хоч і уповноважений на передачу земельних ділянок у приватну власність із земель комунальної власності відповідної територіальної громади, однак не наділений повноваженнями щодо зменшення або звуження вказаного права, зокрема шляхом визначення осіб, які мають першочергове право на його реалізацію або надання окремим громадянам чи категоріям осіб переваг у його реалізації.

Незважаючи на це, пунктом 1.1 Порядку відповідач визначив осіб, які мають переважне право на отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у порівнянні з іншими громадянами України, тим самим надавши їм непередбачені законом переваги певним категоріям заявників: 1) тим, хто постійно проживає та зареєстрований на території Вапнярської селищної ради протягом останніх 5 років; та 2) тим, хто пропрацював у закладах освіти (школах, ДНЗ), закладах медицини, культури, органах місцевого самоврядування, комунальних установах та інших організаціях, розташованих на території Вапнярської територіальної громади, 3 і більше років та є працівниками на даний час або пішли на пенсію з даних установ.

У пункті 1.4 Порядку відповідач здійснив диференціацію усіх громадян України, які звертаються за отриманням у власність земельної ділянки для особистого селянського господарства, на певні категорії та групи, та визначив розміри земельних ділянок, які можуть бути надані кожній з них (від 2,00 га до 0,15 га).

А у пункті 2.2 Порядку відповідач передбачив, що до заяви про надання дозволу на виготовлення проєкту землеустрою може додаватися документ, що посвідчує право громадянина бути визнаним таким, що має переважне право на отримання земельної ділянки. Отже, тим самим відповідач підкреслив надання ним переваг у реалізації права на безоплатну приватизацію земель комунальної власності окремим громадянам, за відсутності прямої вказівки про це у законі.

Враховуючи наведене, суд погоджується з доводами позивачки і третіх осіб про те, що норми оскаржуваного Порядку порушують конституційний принцип рівності, оскільки фактично дискримінують громадян України за певними ознаками, зокрема за місцем проживання та місцем праці, а також встановлюють нерівні умови отримання громадянами у власність земельних ділянок на території Вапнярської ТГ та непередбачені чинним законодавством пільги для окремих громадян.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 6 ст. 118 ЗК України органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Втім, пунктом 2.2 Порядку відповідач визначив форму заяви на виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та перелік документів, які додаються до заяви, включивши до нього документи, не передбачені вищезазначеними нормами закону.

Ба більше, у вказаному пункті наголошується, що у разі відсутності одного з обов`язкових додатків до заяви, Вапнярська селищна рада не розглядає подану заяву.

Таким чином, оскаржуване рішення не відповідає законодавчо врегульованому порядку приватизації земельних ділянок державної та комунальної власності та покладає на громадяни, зацікавлених в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель комунальної власності для ведення особистого селянського господарства, обов`язок подання не передбачених законом додаткових документів.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).

Частиною першою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч. 9 ст. 264 КАС України суд може визнати нормативно-правовий акт протиправним (незаконним чи таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної сили) та нечинним повністю або в окремій його частині.

За правилами пункту 1 частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень.

Згідно з ч. 2 ст. 265 КАС України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду.

Відповідно до Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41) усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою, і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

У пункті 80 рішення у справі "Перес проти Франції" ("Perez v. France", заява № 47287/99) ЄСПЛ зазначив, що гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на справедливий судовий розгляд включає право сторін, що беруть участь у справі, представляти будь-які зауваження, які вони вважають доречними до їхньої справи. Оскільки метою Конвенції є забезпечення не теоретичних чи ілюзорних прав, а прав фактичних і ефективних (див. рішення у справі "Артіко проти Італії" (Artico v. Italy) серія A. 37, пункт 33), це право можна вважати ефективним тільки в тому випадку, якщо зауваження були дійсно "заслухані", тобто належним чином враховані судом, який розглядає справу. Отже, дія статті 6 Конвенції полягає в тому, щоб, між іншим, зобов`язати суд провести належний розгляд зауважень, доводів і доказів, представлених сторонами у справі, неупереджено вирішуючи питання щодо їх належності до справи (див. рішення у справі "Ван де Хурк проти Нідерландів" (Van de Hurk v. Netherlands), заява № 16034/90, пункт 59).

Також у пункті 71 рішення у справі "Пелекі проти Греції" (Peleki v. Greece, заява № 69291/12) ЄСПЛ нагадав, що внутрішнє рішення суду може бути визначене як "довільне" з точки зору порушення справедливого судового розгляду лише в тому випадку, якщо воно позбавлене міркувань або якщо це міркування ґрунтується на явній помилці факту чи закону, допущеної національним судом, що призводить до "заперечення справедливості" (Moreira Ferreira v. Portugal (no 2), заява № 19867/12, пункт 85). Із цього також випливає, що зобов`язання судових органів мотивувати свої рішення передбачає, що сторона судового розгляду може очікувати конкретної та чіткої відповіді на аргументи, що є визначальними для результату судового провадження.

Крім того, суд бере до уваги позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Перевіривши ключові доводи учасників справи на підтримку своїх вимог та заперечень, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності свого рішення та докази, надані позивачкою і третіми особами, суд приходить до переконання, що заявлений позов належить задовольнити.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа

Таким чином, у зв`язку із задоволенням адміністративного позову, судові витрати позивачки на сплату судового збору в розмірі 908,00 грн належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Крім того, представник позивачки, адвокат Загородній В.С., до закінчення судових дебатів звернувся до суду з усною заявою про вирішення питання про відшкодування витрат позивачки на оплату правничої допомоги після ухвалення рішення по суті позовних вимог. З цією метою зобов`язується протягом п`яти днів подати суду докази, що підтверджують розмір відповідних витрат.

З огляду на задоволення позову та враховуючи зроблену заяву, питання про судові витрати позивачки на професійну правничу допомогу буде вирішене судом шляхом прийняття додатково рішення, як це передбачено частиною четвертою, п`ятою статті 143 КАС України.

Керуючись ст.ст. 72, 77, 90, 139, 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та нечинним рішення Вапнярської селищної ради від 20 квітня 2021 року за № 303 "Про затвердження Порядку надання земельних ділянок громадянам для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель комунальної власності на території Вапнярської селищної ради ТГ".

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 908,00 грн (дев`ятсот вісім гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Вапнярської селищної ради.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Інформація про учасників справи:

1) позивачка: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 );

2) представник позивачки: адвокат Загородній Віталій Сергійович (РНОКПП НОМЕР_2 , адреса для листування: вул. Софії Русової, 5, а/с 144, м. Київ, 02144);

3) відповідач: Вапнярська селищна рада (код ЄДРПОУ 04325911, місцезнаходження: вул. Незалежності, 140, смт. Вапнярка, Тульчинський район, Вінницька область, 24240);

4) третя особа 1: ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_1 );

5) третя особа 2: ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_1 );

6) третя особа 3: ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_1 );

7) третя особа 4: ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 ).

Повне судове рішення складено 12.11.2021.

Суддя Сало Павло Ігорович