Окрема думка судді № 101027126, 12.11.2021, Господарський суд Тернопільської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

окрема думка

до рішення Господарського суду Тернопільської області

від 25 жовтня 2021 року по справі № 909/1345/14

12 листопада 2021 року м. Тернопіль Справа №909/1345/14

Господарський суд Тернопільської області

Закон (статті 124 і 134 Земельного кодексу України) встановлює, що громадська земля може бути передана в оренду або продана в приватні руки лише після проведення земельних торгів. На початку 2008 року Вовчинецька сільська рада протягом менш ніж одного місяця прийняла два рішення, котрими спершу передала в оренду, а згодом продала акціонерному товариству більше 6 гектарів землі на околицях обласного центру – міста Івано-Франківська. При цьому, обов`язкових за законом торгів проведено не було. Підстава, на яку посилається відповідач – покупець тої землі – в обґрунтування очевидного відступлення від вимоги закону, така, що на земельній ділянці знаходиться його споруда, по суті, - сторожова бука, площею приблизно 20 кв м. На мою думку, цей привід зігнорувати чіткі вимоги закону явно надумана.

Статті 124 і 134 Земельного кодексу України, дійсно, передбачають виняток з правила про обов`язковість земельних торгів. Цей виняток застосовується тоді, коли на земельній ділянці розташовані будівлі чи споруди, належні суб`єкту, зацікавленому в оренді чи викупі землі. Це правило, на мою думку, було введено в закон для того, аби особи, котрим земля була надана в користування ще за радянських часів, коли права приватної власності на землю не існувало, могли її орендувати або приватизувати без необхідності торгів, тобто, без ризику втратити землю під своїми будинками. Як би там не було, цілком зрозуміло, що виняток про розташування на земельній ділянці об`єктів нерухомості – будинків чи інших споруд – не можна трактувати буквально. Бо, при такому буквальному трактуванні, виходило б, що розташування на земельній ділянці будь-якої споруди, як завгодно малої, виправдовує непрозору приватизацію як завгодно великої земельної ділянки, що було б абсурдним тлумаченням закону явно протилежним його справжній цілі – запобігти корупційним оборудкам з громадською землею.

Наша справа – далеко не перша, де стало питання про співвідношення розмірів будівлі і приватизованої під нею землі. Верховний Суд принаймні два рази розглядав це питання. І в обох випадках відповідь була однозначна – розташування незначних споруд чи будівель не оправдує приватизацію великих земельних ділянок без проведення торгів.

У справі №910/4528/15-г судами обговорювалися наступні фактичні обставини. Товариство з обмеженою відповідальністю володіло одноповерховим житловим будинком загальною площею 279,20 кв м, з них 131,6 кв м – це підвал. На цій підставі Київська міська рада прийняла рішення, котрим без проведення торгів передала товариству в оренду земельну ділянку площею 0,1521 га, тобто 1523,81 кв.м. Вищий господарський суд визнав таку передачу законною. Верховний Суд не погодився, виклавши свої мотиви в Постанові від 9 лютого 2018 року. Верховний Суд зіслався на положення ст. 377 Цивільного кодексу України, відповідно до якої до набувача будівлі переходять права не на всю земельну ділянку, а лише на ту її частину, котра необхідна для обслуговування такої будівлі. Товариство, придбавши одноповерховий будинок площею 279,20 кв. м, відповідно до ст. 377 Цивільного кодексу України набуло право на отримання у власність чи користування частини земельної ділянки, на якій знаходиться придбаний ним будинок, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Рішення Київської міської ради визнано незаконним тому, що не містило чіткого зазначення, яка саме частина спірної ділянки (площа, установлені межі, як це передбачено ч.1 ст.79 Земельного кодексу) призначена та була необхідна саме для розміщення та обслуговування будинку відповідно до вимог ч.2 ст. 377 Цивільного кодексу України, ні посилання на землевпорядну документацію, якою визначена така земельна ділянка відповідно до державних будівельних норм та санітарних норм і правил.

Зайнята Верховним Судом у щойно згаданій постанові правова позиція була повністю підтверджена постановою Верховного суду від 09 квітня 2020 року по справі № 910/2942/19. Тут спір йшов про надану в оренду поза конкурсом земельну ділянку площею 0,0599 га, на котрій була розташована споруда площею 22 кв. м (за розміром практично однакова до споруди з нашої справи). Скасовуючи рішення нижчестоячих судів Верховний Суд прямо вказав, що передача в оренду земельної ділянки поза конкурсом можлива лише для обслуговування розташованого на ній об`єкту нерухомості (п.5.15 Постанови). Верховний Суд критикував суди попередніх інстанцій за те, що вони не надали належної правової оцінки доводам прокурора про те, що спірним рішенням Київської міської ради передано в оренду земельну ділянку площею 599 кв. м у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно загальною площею 22 кв. м, а, отже, площа земельної ділянки, яка надана в оренду, в 27 разів перевищує площу нерухомого майна, яке, в свою чергу, складає менше 4% від площі земельної ділянки (п.5.17 Постанови). Отримання в оренду земельної ділянки у розмірах, що значно перевищує площу належної відповідачу будівлі, передбачає дотримання процедури проведення земельних торгів у порядку, визначеному положеннями статей 134, 135 Земельного кодексу України (там же). При цьому, Верховний Суд послався на свою постанову від 09.02.2018 у справі №910/4528/15-г (там таки).

Правові позиції Верховного Суду встановлюють обов`язкові правила поведінки, тобто становлять джерела права. Про це недвозначно сказано в частинах 5 і 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». В ч.5 говориться, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Спеціально судам присвячена ч.6, де говориться, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права. Зрозуміло, що наше рішення, котре не враховує правової позиції Верховного Суду, не може бути визнано законним в смислі ст. 236 Господарського процесуального кодексу.

Насправді ситуація з нашим рішенням ще гірша. Річ у тім, що посилання на постанови Верховного Суду по згаданих вище справах №№ 910/4528/15-г і 910/2942/19 містяться в постанові Верховного Суду, котрою справа спрямована нам на новий розгляд. Іншими словами, Верховний Суд дав нам пряму вказівку, як нам слід вирішити цю справу. Такі вказівки є обов`язковими для суду першої інстанції в силу положень ст. 316 Господарського процесуального кодексу. Виходить, що ми проігнорували законну вказівку Верховного Суду. А це вже справа не мала. Стаття 316 ГПК і відповідні статті в інших кодексах – основа цілісності судової системи. Її неухильне дотримання судами є запорукою єдності нашого судочинства. Якби всі суди поводилися з постановами Верховного Суду так само вільно як ми, чого я не бажаю і не допускаю, наша правова система втратила би будь-які ознаки послідовності, єдності і прогнозованості.

З наведених причин я, при всій повазі до моїх колег, не зміг погодитися з рішенням.

Суддя Чопко Ю.О.