Рішення № 101025297, 09.06.2021, Хаджибейський районний суд міста Одеси (до 25.04.2025 - Малиновський районний суд м. Одеси)

Справа №521/13463/20

Провадження №2/521/860/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 червня 2021 року місто Одеса

Малиновський районний суд міста Одеси у складі:

головуючий суддя – Плавич І.В.,

секретар судового засідання – Дукіна Д.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, треті осіби, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору – Комунальне підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса», Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради,

УСТАНОВИВ:

У провадженні вказаного складу суду знаходиться на розгляді цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, треті осіби, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору – Комунальне підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса», Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради.

В обґрунтування позиції позивач пояснював, що 25 грудня 2008 року її було прийнято до членів гаражного товариства «Чайка» та внаслідок виходу з гаражного товариства попереднього власника гаража № НОМЕР_1 , їй передали вищевказаний гараж, яким остання відкрито та безперервно володіє та звертається до суду з позовною заявою про визнання права власності на набувальною давністю на такий гараж.

Представник Одеської міської ради правом подачі відзиву на позовну заяву не скористалась, але від особи надійшла письмова позиція щодо позовних вимог, у якій особа просила суд відмовити у задоволенні позову.

Ухвалою Малиновського районного суд м. Одеси від 01 квітня 2021 року задоволено заяву представника Одеської міської ради про залучення третіх осіб, та залучено комунальне підприємство «Міжнародний аеропорт Одеса» та Малиновську районну адміністрацію Одеської міської ради до участі у цивільній справі у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 20 травня 2021 року підготовче провадження у вищевказаній цивільній справі закрито та призначено справу до судового розгляду по суті.

Представник Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради подала до суду пояснення, у яких просила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Позивач ОСОБА_1 у відкрите судове засідання не з`явилася, але від представника особи надійшла заява про розгляд справи у відсутність сторони у порядку статті 211 частини 3 ЦПК України.

Представник Одеської міської ради у відкрите судове засідання не з`явилась, але від особи на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч. 3 ЦПК України.

Представник третьої особи Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради у відкрите судове засідання не з`явилася, але від особи на адресу суду надійшла заява про розгляд справи за відсутності сторони в порядку ст. 211 ч. 3 ЦПК України.

Представник Комунального підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса» у відкрите судове засідання не з`явився, підприємство повідомлялось про розгляд справи належним чином, причини неявки суду не відомі.

Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, взявши до уваги пояснення сторін за суттю спору, надавши належну юридичну оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, суд доходить наступного висновку.

Під час судового розгляду справи було встановлено, що рішенням Одеської міської ради від 28 квітня 2005 року № 4202-IV комунальному підприємству «Міжнародний аеропорт Одеса» надано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 556,0969 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Комунальне підприємство «Міжнародний аеропорт Одеса» отримало державний акт від 12 грудня 2006 року серії ЯЯ № 205252 на постійне користування земельною ділянкою за вищезазначеною адресою. Дані факти позивачем не оспорюються, а тому доказуванню не підлягають.

Постановою Кабінету міністрів України від 24 грудня 2016 року №126 затверджено Державну цільову програму розвитку аеропортів на період до 2023 року. Пунктом 10 Додатку №2 до вищевказаної програми передбачені завдання і заходи з виконання цієї програми щодо забезпечення розвитку Міжнародного аеропорту «Одеса», в тому числі роботи з проектування реконструкції, будівництва аеродромного комплексу.

Судом встановлено, що спірний об`єкт — гараж № НОМЕР_1 є капітальною спорудою, що розташована на землях комунальної власності територіальної громади м. Одеси.

Відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року №127, гараж – будівля (споруда), частина будівлі (споруди) або комплекс будівель (споруд) із приміщеннями, для постійного або тимчасового зберігання автотранспортних та інших мототранспортних засобів, з елементами технічного обслуговування (або без таких).

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого Наказом Держстандарту України від 17 серпня 2000 року №507, до будівель транспорту та засобів зв`язку (Код 12.4) належить клас гаражі (Код 1242) та включає гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки» навіси для велосипедів.

Як вбачається з технічного паспорту, доданого до позовної заяви, виготовленого 10 червня 2020 року ПП «Проект», в характеристиках цього гаража зазначено наступне: фундамент - бетон, стіни - бетонні блоки, покрівля – толь, перекриття - залізо-бетон, підлога - цемент. Таким чином, з вищевказаних характеристик гаража вбачається, що спірний об`єкт має ознаки капітальності та пов`язаний безпосередньо фундаментам зі землею, що належить на праві комунальної власності територіальній громаді м. Одеси, яка не відводилась у встановленому порядку під будівництво капітального об`єкта нерухомості.

Відповідно ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Крім цього, відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі 6-1328цс15 від 02 грудня 2015 рожу, вимоги ч. 1 ст. 376 ЦК передбачають наявність декількох ознак самочинного будівництв, однак наявність хоча б однієї з них свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Таким чином, визнання права власності на самочинне будівництво, передбачене виключно ст. 376 ЦК України.

У свою чергу, приписи ч. 3 ст. 376 ЦК України передбачають, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Окрім цього, відповідно до абз. 2 п.10 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07 лютого 2014 року з огляду на положення статті 376 ЦК право власності за набувальною давністю на об`єкт самочинного будівництва не може бути визнано судом, оскільки цією нормою передбачено особливий порядок набуття права власності на нерухоме майно, що збудоване або будується на земельній ділянці, не відведеній для даної мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

На підставі вищенаведеного, чинним законодавством передбачається особливий порядок набуття права власності на самочинне будівництво, що виключає можливість застосування інших підстав для набуття права власності на такий об`єкт.

Крім цього, 22 травня 2020 року управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради ініційовано та проведено комісійне обстеження вищезазначеної земельної ділянки із залученням представників Малиновської районної адміністрації Одеської міської ради, департаменту комунальної власності Одеської міської ради та складено акт обстеження об`єкта містобудування щодо дотримання законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові на території м. Одеси.

Під час комісійного обстеження оглядово встановлено, що на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1 , розміщені нежитлові будівлі гаражів (орієнтовна кількість 1500 шт.) та двоповерхові адміністративні будівлі гаражного товариства « ІНФОРМАЦІЯ_1 », громадської організації «Віраж» та громадської організації «Сокіл». Також, під час обстеження зафіксовано, що на деяких нежитлових будівлях виконуються будівельні роботи з реконструкції об`єктів шляхом надбудови приміщень другого поверху. Вищевказані обставини викладені у листі управління державного архітектурно-будівельного контролю Одеської міської ради від 29 травня 2020 року за вих. №01-/315вх. Крім цього, у вищевказаному листі зазначено, що згідно з даними Єдиного реєстру документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, відсутні відомості стосовно реєстрації документів, які дають право на виконання будівельних робіт та документів, які засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивач у позовній заяві не зазначає, що звертався із заявами про відведення їй у власність або в користування земельної ділянки, на якій розташований спірний гараж (фактично кам`яна, капітальна будівля), а тому відповідне рішення стосовно передачі у власність або в оренду земельної ділянки за вищевказаною адресою Одеською міською радою не ухвалювалось.

Стосовно рішення Одеського міськвиконкому від 28 лютого 1991 року № 58 «Про дозвіл Одеському об`єднаному авіазагону обладнання комплексу гаражів та відведення земельних ділянок ТПО «Одесаавтотранс», яке позивач наводить як один з доказів того, що будівництво гаражів здійснювалося з дозволу органів місцевого самоврядування, суд звертає увагу позивача, що даним рішенням, зокрема, вирішувалось питання будівництва мотобольного поля в районі Центрального аеропорту та у вигляді винятку, дозволено Одеському об`єднаному авіазагону тимчасово будівництво комплексу гаражів, до реалізації положень генплану міста в частини виносу Центрального аеропорту (2005 рік). Також, згідно із даним рішенням, виконавчий комітет ОМР вирішив відмінити недопустиму відсутність контролю з сторони управління архітектури і містобудування за самовільним, масовим будівництвом гаражів в районі Центрального Аеропорту, а при реалізації положень генерального плану м. Одеси в частині виносу Центрального Аеропорту, за рахунок власних коштів і без компенсації затрат здійснити знесення гаражів.

Стосовно рішення виконавчого комітету Одеської міської ради від 02 червня 1995 року №257 «Про вилучення земельних ділянок загальною площею 199,4125 га, з земель аеропорту «Центральний» та передачі їх в міський земельний фонд», суд звертає увагу, що даним рішенням було вирішено вилучити з земель Аеропорту «Центральний» площею 796,3 га, закріплених за Одеським центральним аеропортом Українського територіального управління цивільного повітряного флоту актом на право користування землею, 199,4125 га з-за відсутності практичної необхідності та її використанням не за цільовим призначенням підприємствами та організаціями під будівництво промислових та цивільних об`єктів та зобов`язати Головне управління архітектури і містобудування і відділ земельних ресурсів здійснити контроль за використанням і оформленням і установленому порядку документів на право землекористування всіх уже існуючих на той момент підприємств, а судом встановлено, що гаражний кооператив « ІНФОРМАЦІЯ_1 » був створений через 2 роки після даного рішення, а саме 05 грудня 1997 року.

Стосовно твердження позивача, що рішенням засідання профкому Одеського об`єднаного авіагарнізону від 28 жовтня 1991 року №1 та від 29 березня 1993 року №21 затверджено списки осіб, яким виділялись місця для будівництва гаражів, суд ставиться критично, скільки на підтвердження цьому в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази. В матеріалах справи знаходяться лише списки громадян зарахованих на кооперативну стоянку «СОКІЛ», а гаражний кооператив «Чайка» ще утворений не був.

Позивач у своїй позовній заяві зазначає, що в 2002 році ГТ «Чайка» було отримано лише технічний висновок збереження існуючих будівель гаражів, який було погоджено Державною санітарно-епідеміологічною станцією від 25 лютого 2003 №3/2973, Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя ОМР від 28 лютого 2003 року №259, Відділом ДАІ м. Одеса від 07 жовтня 2003 року №31/7-76одж, Управлінням пожежної безпеки в Одеській області МНС України від 16 липня 2003 року №1611/2884.

Судом встановлено, що рішення стосовно передачі у власність або в оренду земельних ділянок, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 гаражному товариству «Чайка», громадській організації «Вітраж» та громадській організації «Сокіл» та їх членам у департаменті комунальної власності відсутня.

Документи, які посвідчують право власності на земельну ділянку за зазначеною адресою гаражному товариству « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та його членами оформлено не було.

Крім цього, відповідно до вимог чинного законодавства громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених Земельним кодексом України.

Вищевказане в сукупності унеможливлює визнання в судовому порядку права власності за позивачем на спірний гараж як на об`єкт нерухомості, що має ознаки капітальності та розташований на земельній ділянці комунальної власності територіальної громади м. Одеси за набувальною давністю.

Судом встановлено, що позивачем не дотримано обов`язкових умов набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи, і які повинен довести сам позивач (ч. 1, 6 ст. 81 ЦПК України) є законність володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (тобто, строк володіння).

Варто зазначити, що набувальна давність чинним законодавством визначається як засіб закріплення майна за суб`єктами, що ним володіють за відсутності титулу власника. Крім того, за набувальною давністю може бути набуто право власності (за умов дотримання добросовісності, відкритості та безперервності) на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого власнику було відмовлено.

Згідно із абз. 2 п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику у справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07 лютого 2014 року, при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Таким чином, зі змісту, норми та роз`яснення Пленуму стосовно однакового застосування норм, які регламентують набуття права власності за надувальною давністю, випливає, що позивач як володілець майна протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це право з підстав достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визначення права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності волоління.

При цьому добросовісність ж одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів враховується факт добросовісності заявника, саме на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Згідно із пунктом 6 Листа Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільний і кримінальних справ від 28 січня 2013 року №24-150/0/4-13 «Про практику застосування судами законодавства під час розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав», при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, слід мати на увазі, що застосування набувальної давності передбачає відсутність титулу (підстави) для захоплення (заволодіння) річчю. У разі якщо існує інша підстава для виникнення права власності у момент заволодіння (наприклад, спадкування), а сторона посилається на строк набувальної давності, слід визнати, що стороною вибрано невірний спосіб захисту, тобто такий, який не відповідає специфіці правовідносин, що виникли.

Таким чином, системний аналіз умов набуття права власності за набувальною давністю за ст. 344 ЦК України, у порівнянні з умовами набуття права власності у інший спосіб (наприклад, за договором, за іншим правочином або на безхазяйне майно, відумерлу спадщину тощо) дає підстави вважити, що позивач, як володілець майна, повинен бути впевнений в тому, що він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього, а також, відсутні інші правовідносини між ним та зацікавленими особами, в тому числі і щодо безхазяйного майна або відумерлої спадщини, стосовно якої не було вчинено дії по переходу її у власність територіальної громади.

Суд звертає увагу позивача, що при визнанні права власності за набувальною давністю володілець майна повинен не знати і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ці обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Інакше кажучи, обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужим майном, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Вищезазначена позиція, висловлена в Постанові Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №755/16913/1б-ц, а саме необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності. Тому при вирішенні спору належить встановити саме факт добросовісності заявника на момент отримання ним майна, а саме, що у позивача, як володільця майна, не могло бути сумнівів у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Відповідно до абз. 2 п. 13 постанови Пленуму Вищою спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року №5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» відповідачем за позовом про визнання права власності, за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнішому володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.

Крім цього, відповідно до позиції Верховного Суду, викладені в постанові від 17 вересня 2020 року у цивільній справі №522/7264/19-ц, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК України, обставинами, які мають значення для справи є: законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Зокрема, володілець за давністю є незаконним володільцем, про що зазначено в ч. 1 ст. 344 ЦК України (особа заволоділа чужим майном). Право власності на стороні володільця за давністю виникає поза волею та незалежно від волі колишнього власника, при цьому, добросовісність володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно.

П. 9 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних в кримінальних справ №5 від 07 лютого 2014 року в Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», роз`яснено, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності

Отже, для застосування набувальної давності володіння має бути добросовісним, тобто володілець не знав і не міг знати про те, що він володіє чужою річчю, інакше кажучи, обставини, у зв`язку з якими виникло володіння чужою річчю, не давали найменшого сумніву щодо правомірності набуття майна.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17 (провадження № 12-291 гс18).

Набувальна давність (або давність володіння) відноситься до первісних способів набуття права власності тому, що права набувача засновані не минулій власності чи відносинах правонаступництва, а на обов`язковій сукупності обставин, передбачених частиною першою статті 344 ЦК України, до яких, насамперед, відносяться законний об`єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).

Набувальна давність визначається як засіб закріплення майна за суб`єктами, що ним володіють, у випадках, коли вони не мають можливості через певні обставини підтвердити підстави виникнення прав, а також в інших ситуаціях.

Також, суд звертає увагу позивачки, що позов про визнання права власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

Згідно із позовною заявою, відповідно до якої з 2004 року на вимогу комунального підприємства «Міжнародний аеропорт Одеса» ГТ «Чайка» щорічно сплачувало КП «Міжнародний аеропорт Одеса» земельний податок, на підставі відповідних угод від 01 січня 2004 року №103/04, від 01 січня 2005 року №1073/05, від 01 січня 2006 року №345/06, від 06 лютого 2006 року №847/06, від 01 січня 2007 року №101/07, від 29 серпня 2007 року №996/07, від 01 січня 2008 року №1069/07, від 01 січня 2009 року №1334/08, від 11 січня 2010 року №382/10, від 11 січня 2011 року №12/11 та додаткової угоди від 17 січня 2011 року №350/11, від 20 лютого 2012 року №406/12, від 24 грудня 2012 року № 920/12, що підтверджує той факт, що позивачу було відомо, що земельна ділянка знаходилась у постійному користуванні в комунального підприємства «Міжнародний аеропорт Одеса».

Також, згідно рішення Господарського суду Одеської області від 17 квітня 2012 року у справі №5017/614/2012 року, ГТ «Чайка» щорічно сплачувало КП «Міжнародний аеропорт Одеса» земельний податок, а доказами своєчасної та повної сплати податку на землю ГТ «Чайка» слугують: довідка КРУ в Одеській області №006-23/263 від 23 червня 2006 року та платіжні доручення №12 від і 24 січня 2008 року, №41 від 31 березня 2008 року, №26 від 28 лютого 2008 року, №70 від 27 травня 2008 року, №55 від 30 квітня 2008 року, №99 від 22 липня 2008 року, №84 від 24 червня 2008 року, №115 від 27 серпня 2008 року, №101 від 22 липня 2008 року, № 141 від 22 жовтня 2008 року, №132 від 02 жовтня 2008 року, №169 від 19 грудня 2008 року, №156 від 18 листопада 2008 року, №42 від 24 квітня 2007 року, №27 від 22 березня 2007 р. №64 від 18 червня 2007 року, №54 від 24 травня 2007 року, №92 від 22 серпня 2007 року, №76 від 24 липня 2007 року, №121 від 26 жовтня 2007 року, №106 від 27 вересня 2007 року, №148 від 24 грудня 2007 року, №136 від 27 листопада 2007 року, №8 від 03 лютого 2006 року, №30 від 28 березня 2006 року, №17 від 27 лютого 2006 року, №55 від 26 травняі 2006 рогку, №43 від 25 квітня 2006 року, №82 від 14 липня 2006 року, №69 від 29 червня 2006 року, №115 від 04 жовтня 2006 року, №93 від 31 серпня 2006 року, №25 від 22 березня 2005 року, №4 від 28 січня 2005 року, №51 від 06 травня 2005 року, №77 від 12 липня 2005 року, №64 від 07 червня 2005 року, №92 від 18 серпня 2005 року, №81 від 18 липня 2005 року, №117 від 27 жовтня 2005 року, №105 від 21 вересня 2005 року, №144 від 28 грудня 2005 року, №131 від 25 листопада 2005 року, №8 від 18 січня 2012 року, №57 від 20 грудня 2011 року, №44 від 22 березня 2011 року, №36 від 03 березня 2011 року, №11 від 18 січня 2011 року, №57 від 20 квітня 2011 pоку, №82 від 17 червня 2011 року, №68 від 19 травня 2011 року, №114 від 26 серпян 2011 року, №97 від 14 липня 2011 року, №139 від 13 жовтня 2011 року, №127 від 29 вересня 2011 року, №177 від 22 грудня 2011 року, №161 від 18 листопада 2011 року, №21 від 22 лютого 2010 року, №9 від 25 січня 2010 року, №45 від 16 квітня 2010 року, №32 від 22 березня 2010 року, №69 від 11 червня 2010 року, №57 від 20 травня 2010 року, №94 від 30 серпя 2010 року, №83 від 22 липня 2010 року, №118 від 18 жовтня 2010 року, №104 від 22 вересня 2010 року, №149 від 20грудня 2010 року, №130 від 22 листопада 2010 року, №14 від 23 лютого 2009 року, №2 від 22 січня 2009 року, №37 від 05 травня 2009 року, №26 від 30 березня 2009 року, №62 від 10 червня 2009 року, №50 від 28 травня 2009 року, №86 від 26 серпня 2009 року, №75 від 20 липян 2009 року, 109 від 20 жовтня 2009 року, № 97 від 15 вересня 2009 року, №132 від 21 грудня 2009 року, №120 від 20 листопада 2009 року, №82 від 17 червня 2011 року.

Згідно із ч. 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. Цей висновок Верховний Суд зробив у постанові від 27 вересня 2018 року у справі №571/1099/16-п та постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 683/2047/16-ц.

Відповідно до п. 11 Постанови, враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі, а не особі, яка заявляє про давність володіння, а також на безхазяйну річ.

Таким чином, позивач, користуючись гаражем, не могла не знати, що такий гараж розташований на землях комунальної власності територіальної громади м. Одеси, які у встановленому порядку йому не відводились та не належать їй, а спірний гараж збудувала інша особа, що свідчить про відсутність такої складової умови набуття права власності за набувальною давністю, як добросовісність.

Позивач та його представник вказали, що їм відомо, що земля, на якій стоїть гараж належить Одеській міській раді, а, також, що з членських внесків до ГК «Чайка» сплачувався земельний податок КП «Міжнародний аеропорт Одеса».

Також, суд не може на себе перебирати дискреційні повноваження Одеської міської ради як органу місцевого самоврядування щодо вирішення питань розпорядження землями комунальної власності.

Згідно з Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № 11(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятими Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених проектом правового акта.

Відповідно до законодавства України міські ради є представницькими органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України. Міські ради проводять свою роботу сесійно. Сесія складається з пленарних засідань рада, а також засідань постійних комісій ради.

Міські ради складаються з депутатів, які мають право ухвального голосу з усіх питань, які розглядаються на сесіях ради, а, також, на засіданнях постійної та інших комісій ради, до складу яких їх обрано.

Рішення ради приймаються відкритим поіменним голосуванням на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради на основі колективного і вільного обговорення депутатами питань, віднесених до відання відповідної рада.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 71 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування самостійно реалізують надані їм повноваження.

Відповідно до п. 34 ч. 1 статті 26 зазначеного Закону до виключної компетенції міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Згідно з ч. 1 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної і державної власності, а також земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруда, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування.

Відповідно до ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкта права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Право комунальної власності територіальної громада захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом.

Виходячи зі змісту ст. 12 ЗК України, до повноважень міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, право розпорядження землями територіальних громад, передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадянам та юридичним особам, здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства, тощо.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 116 ЗК України, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Таким чином, суд звертає увагу позивача, розпорядження землями комунальної власності територіальної громади м. Одеси та вирішенні питань стосовно відведення земельних ділянок та надання їх у власність громадянам чи юридичним особам відноситься до виключної компетенції міської ради та є дискреційними повноваженнями ради. За таких обставин відповідно до вищевказаних вимог чинного законодавства суд не може підміняти орган місцевого самоврядування та привласнювати повноваження міської ради з розпорядження землями комунальної власності.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1, 2, 3, 4, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Висновки суду відповідають вимогам норм права, на які посилається суд під час розгляду справи і фактичним обставинам по справі. У рішенні суду повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки, які є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами.

Згідно із ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно із ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Відповідності до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Ч. 1 ст. 81 ЦПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Таким чином, суд дійшов висновку, що позивачем не надано нажених, допустимих та достовірних доказів на підтвердження добросовістного користуванням спірним майном, а тому суд вбачає обгрунтованим відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, треті осіби, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору – Комунальне підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса», Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові на позивача.

Керуючись ст. 10, 11, 12, 13, 19, 76, 81, 141, 258, 259, 263, 264, 265, 268, п. 8, 15.5 розділу ХІІІ ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Одеської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю, треті осіби, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору – Комунальне підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса», Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради – відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду через Малиновський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повні відомості про учасників справи згідно ст. 265 ч. 5 п. 4 ЦПК України:

Позивач: ОСОБА_1 – РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач: Одеська міська рада – код ЄДРПОУ 26597691, місцезнаходження: м. Одеса, пл. Думська, 1.

Третя особа: Комунальне підприємства «Міжнародний аеропорт «Одеса» - код ЄДРПОУ 30441902, місцезнаходження: м. Одеса, ЦА.

Третя особа: Малиновська районна адміністрація Одеської міської ради – код ЄДРПОУ 26303175, місцезнаходження: м. Одеса, вул. Генерала Петрова, 22.

Суддя: І.В. Плавич