Рішення № 101004166, 09.11.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2021 року м. Київ № 640/18114/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю секретаря судового засідання Бокатової Я.А., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ)

про визнання протиправною та скасування постанови, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , адреса для листування (згідно позову): АДРЕСА_2 , е-mail: ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (адреса: 04208, м. Київ, просп. Г. Гонгадзе, 5-Б, ідентифікаційний код - 34482497, електронна пошта: podol.vdvs@gmail.com, podil.ustisia@ukr.net) (далі - відповідач, ДВС), у якому позивач просить суд:

- визнати протиправною та скасувати постанову про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави виконавчого збору у розмірі 35 116,50 грн. у виконавчому провадженні № 61605205;

- виконавче провадження закрити, як таке, що відкрито незаконно.

Обґрунтовуючи позов позивач, серед іншого, зазначає, що державний виконавець Подільського ДВС не проводив виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання виконавчого документа.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.07.2021 відкрито провадження у справі № 640/18114/21, призначено справу до розгляду за правилами, передбаченими ст. 287 Кодексу адміністративного судочинства України (скорочено - КАС України) у відкрите судове засідання на 05.08.2021; витребувано у Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 61605205.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.08.2021 витребувано повторно у Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 61605205 та № 61824709.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.08.2021 витребувано у Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) належним чином засвідчені копії матеріалів виконавчого провадження № 49894195.

Поряд із цим 05.08.2021 та 26.08.2021 розгляд справи відкладався; визначено дату судового засідання на 23.09.2021.

Вказаного дня представники в судове засідання не з`явилися.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач вказує, що 30.10.2013 Подільським районним судом м. Києва по справі № 2-3727/11 виданий виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором № ML-009/709/2006 від 29.08.06 в сумі 46 471,14 доларів США, що еквівалентно 370 537,63 гривень та 30 000,00 гривень пені, заборгованості за кредитним договором № ML-009/102/2007 від 06.04.07 в сумі 18 832,06 доларів США, що еквівалентно 150 157,43 гривень та 30 000,00 гривень пені.

13.04.2020 ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулось до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмили Олегівни з заявою про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа, який видав Подільський районний суд м. Києва у справі № 2-3727/11 від 30.10.2013.

Наступного дня вказаним приватним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 61824709, про стягнення з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за кредитним договором № ML-009/709/2006 від 29.08.06 в сумі 46 471,14 доларів США, що еквівалентно 370 537,63 гривень та 30 000,00 гривень пені, заборгованості за кредитним договором № ML-009/102/2007 від 06.04.07 в сумі 18 832,06 доларів США, що еквівалентно 150 157,43 гривень та 30 000,00 гривень пені.

В цей же день приватним виконавцем Лановенко Л.О. прийнято постанову про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження на загальну суму мінімальних витрат: 3500,00 грн., та постанову про стягнення з боржника основної винагороди у сумі 182 761,85 грн.

Цього ж дня приватним виконавцем винесено постанову про арешт всього рухомого та нерухомого майна боржника у межах суми звернення стягнення з урахуванням основної винагороди приватного виконавця 2 010 380,37 грн., а також постанову про арешт коштів боржника.

30.10.2020 Лановенко Л.О. прийнято постанову про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження на загальну суму додаткових витрат: 2 549,00 грн.

Також приватним виконавцем Лановенко Л.О. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження, якою встановлено: «На адресу офісу приватного виконавця надійшла заява стягувача про фактичне виконання боржником рішення - виконавчий лист Подільського районного суду м. Києва № 2-3727/11 від 30.10.2013. Витрати стягнуто в повному обсязі. Основна винагорода приватного виконавця стягнута частково у розмірі - 15 818,73 грн., та припинено чинність арешту рухомого та нерухомого майна Боржника».

При цьому позивач звертає увагу, що як йому стало відомо з додатку «Дія», Подільським відділом державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Київ) відкрито виконавче провадження № 61605205 про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави виконавчого збору у розмірі 35 116,50 грн. Дане виконавче провадження було відкрито на підставі постанови № 49894195, виданої 19.03.2020 Подільським РВ ДВС у місті Києві ЦМУМЮ (м. Київ) (в тексті - Постанова).

ОСОБА_1 наголошує, по-перше, що жодних виконавчих дій і жодної суми по виконавчому листу, який видав Подільський районний суд м. Києва у справі № 2-3727/11 від 30.10.2013, відповідач не проводив, отже не мав законних обґрунтованих підстав для відкриття виконавчого провадження, накладення арешту та на вчинення інших виконавчих дій відносно позивача.

По-друге, державний виконавець Подільського ДВС не проводив виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішення суду про стягнення з боржника на користь стягувана присуджених сум за виконавчим листом.

Разом з тим суд примічає, що у відповідності до ч. 1 ст. 269 КАС України, у справах, визначених статтями 273-277, 280-283, 285-289 цього Кодексу, заявами по суті справи є позовна заява та відзив на позовну заяву (відзив).

В поданому відзиві на позовну заяву відповідач висвітлив, що на виконанні в Подільському районному відділі державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перебувало ВП № 49894195 з примусового виконання виконавчого напису нотаріуса № 7515, виданого 21.10.2013 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. про задоволення вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» у розмірі 351 164,91 грн. за рахунок коштів, отриманих від реалізації нерухомого майна, а саме: квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_1 .

19.03.2020 державним виконавцем Совенко В.М., керуючись п. 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ повернуто стягувачу за його письмовою заявою.

Постанову про стягнення виконавчого збору винесено в окреме виконавче провадження.

Надалі державним виконавцем Совенко В.М., керуючись статтями 3, 4, 24, 25, 26, 27 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 61605205 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у розмірі 35 116,50 грн.

ДВС відзначає, що виконавчий збір по ВП № 61605205 у розмірі 35 116,50 грн. становить 10 відсотків суми, що підлягала стягнення по ВП № 498894195, а саме: 351 164,91 грн.

Також відповідачем подано копії витребуваних судом відповідних матеріалів виконавчих проваджень.

В рамках процесуальних питань у даній справі суд примічає, що від сторін надійшли заяви про можливість здійснення розгляду справи без участі їх представників.

За ч. 3 ст. 268 КАС України неприбуття у судове засідання учасника справи, повідомленого відповідно до положень цієї статті, не перешкоджає розгляду справи у судах першої та апеляційної інстанцій.

Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 3 ст. 194 КАС України).

Якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта (ч. 9 ст. 205 КАС України).

За таких обставин, з урахуванням заяв сторін, суд вважає за можливе розглянути справу у порядку письмового провадження на підставі наявних у ній матеріалів згідно ч. 3 ст. 194, ч. 9 ст. 205 та ч. 3 ст. 268 КАС України.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд відмічає таке.

Наразі, в аспекті вчинення органами державної виконавчої служби примусового виконання рішень, суд акцентує, що частиною другою статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже для встановлення обставин протиправності Постанов, необхідним є перевірка судом таких рішень на відповідність критеріям, що встановлені в ч. 2 ст. 2 КАС України.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про виконавче провадження» (в тексті - Закон), «Інструкцією з організації примусового виконання рішень», та іншими нормативно-правовими актами (по рішенню - Інструкція) (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

За ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Тобто можливим є стягнення державним виконавцем виконавчого збору у розмірі 10 відсотків від суми, що примусово стягується за виконавчим документом.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону виконавчий документ повертається стягувачу, якщо стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа.

Повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 Закону (ч. 5 ст. 37 Закону).

Відповідно до ч. 3 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев`ятою статті 27 цього Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином у разі повернення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 37 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому Законом.

При цьому при стягненні виконавчого збору відповідно до частини третьої статті 40 Закону без реального примусового стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Поряд з цим варто примітити, що Кабінет Міністрів України своєю постановою від 08 вересня 2016 року № 643 затвердив «Порядок виплати винагород державним виконавцям та їх розміри і розмір основної винагороди приватного виконавця» (альтернативно - Порядок), що визначає механізм виплати винагород державним виконавцям, а також розміри винагород державних виконавців і основної винагороди приватного виконавця.

Відповідно до пункту 2 Порядку, у разі фактичного виконання (повного або часткового) виконавчого документа майнового характеру державним виконавцям, визначеним у частині першій статті 7 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів", виплачується винагорода у такому розмірі:

2 відсотки стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - державному виконавцю, на виконанні у якого перебував (перебуває) виконавчий документ;

0,5 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - керівнику органу державної виконавчої служби та його заступникам, яким безпосередньо підпорядкований державний виконавець (крім випадків, передбачених абзацами сьомим - одинадцятим цього пункту).

У разі коли примусове виконання здійснювалося відділом примусового виконання рішень в районі міста Києва Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту (далі - відділ примусового виконання рішень в районі міста Києва), крім винагороди, передбаченої абзацом другим цього пункту, винагорода виплачується у таких розмірах:

0,3 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - начальнику відділу примусового виконання рішень в районі міста Києва;

0,2 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - розподіляється порівну між заступниками начальника відділу примусового виконання рішень в районі міста Києва;

0,1 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - начальнику Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту;

0,05 відсотка стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, але не більше 200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, - заступнику начальника Управління забезпечення примусового виконання рішень в місті Києві Департаменту державної виконавчої служби Мін`юсту.

Пунктом 4 Порядку передбачено, що фактичним виконанням вважається виконання рішення за виконавчим документом майнового характеру в повному обсязі або частково та виконавчого документа немайнового характеру в повному обсязі в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", якщо за такими документами стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

Системний аналіз наведених вище норм Порядку свідчить, що у разі фактичного виконання виконавчого документа майнового характеру у повному обсязі або частково державному виконавцю виплачується винагорода у відсотковому співвідношенні від стягнутої суми або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом, якщо за таким виконавчим документом стягнуто виконавчий збір та витрати, пов`язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення виконання рішення.

Аналогічна правова позиція в частині застосування п.п. 2, 4 Порядку та ст.ст. 27, 37, 40 Закону викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 (справа № 2540/3203/18, посилання у мережі інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/Review/88601610).

Як свідчать матеріали справи, 22.01.2016 державним виконавцем Відділу державної виконавчої служби Подільського районного управління юстиції у місті Києві Ясінською Катериною Михайлівною відкрито виконавче провадження № 49894195 з виконання виконавчого напису № 7515, виданого 21.10.2013 приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Бондар І.М. про: «Звернути стягнення на нерухоме майно - квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , що належить на праві власності ОСОБА_1 », про що прийнято відповідну постанову.

Згідно мотивувальної частини постанови стягувачем є Товариство з обмеженою відповідальністю "ОТП Факторинг", а боржником - ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).

19.03.2020, за заявою стягувача про повернення виконавчого документа на підставі п. 1 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження», відповідачем прийнято постанову про повернення документу стягувачу.

Водночас, цього ж дня державним виконавцем Подільського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Совенко Вітою Миколаївною винесено постанову про стягнення з боржника виконавчого збору у розмірі 35 116,50 грн.

20.03.2020 цим же державним виконавцем на підставі Постанови прийнято постанову про відкриття ВП № 61605205 про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору в розмірі 35 116,50 грн.

В розрізі наведених обставин, приймаючи до уваги приписи Закону та Порядку, суд зауважує, що доказів виконання виконавчого документа № 7515 від 21.10.2013 у повному обсязі або частково матеріали справи не містять.

Водночас з матеріалів справи видно про винесення відповідачем 19.03.2020 постанови про повернення виконавчого документу стягувачу, оскільки, як було встановлено ДВС, до відділу надійшла заява стягувача про повернення виконавчого документа стягувачу.

З огляду на висвітлене, з урахуванням того, що доказів виконання означеного виконавчого документа до суду не подано, що свідчить про відсутність реального його виконання, а відповідно виключає наявність правових підстав для стягнення виконавчого збору за Постановою, протиправною, за висновками суду, є така постанова відповідача.

Тому суд вважає, що так як Постанова прийнята не у відповідності до приписів п.п. 1, 3, 6, 8 ч. 2 ст. 2 КАС України, наявними є правові підстави для скасування такої.

У відповідності до ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

За переконанням суду відповідачем не доведено правомірності прийнятої Постанови.

В частині вимог про закриття виконавчого провадження, як такого, що відкрите незаконно, суд відзначає, що за ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу (ч. 1 ст. 77 КАС України).

Так, з огляду на відсутність у позові обґрунтування відповідної позовної вимоги з боку ОСОБА_1 , така вимога, за висновками суду, є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).

Отже виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, проаналізувавши всі обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд вважає, що позов підлягає задоволенню частково.

В частині судових витрат у справі.

Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

В силу ч. 3 ст. 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Оскільки в даному випадку суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог, судові витрати пропорційно до розміру задоволених підлягають відшкодуванню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, як то відповідача.

Окремо суд, враховуючи окреслення позивачем у позові обставин щодо неотримання ним Постанови, визначає, що відповідно до ч. 2 ст. 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 3 ст. 123 КАС України, якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 121 КАС України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.

Судом також враховується те, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантується право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами ст. 6 Конвенції є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини, яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський суд зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення ст. 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення.

У справі Bellet v. France Європейський суд зазначив, що ст. 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

При цьому, як випливає з рішення Європейського суду з прав людини у справі Іліан проти Туреччини, правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Таким чином, як свідчить позиція Європейського суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Як видно з матеріалів справи, 02.06.2021 адвокат позивача - Іванчихін С.І. звернувся до ДВС із адвокатським запитом № 05/02.06.21 в питаннях, зокрема, пов`язаних з відкриттям виконавчого провадження № 61605205.

16.06.2021 адвокатом Іванчихіним С.І. отримано листа № 61605205/15 від 08.06.2021 ДВС щодо питань, порушених у запиті.

Поряд з цим, доказів реального вручення ОСОБА_1 . Постанови матеріали справи не містять.

З огляду на вказане, проаналізувавши у сукупності наведені позивачем у заяві доводи та наявні у матеріалах справи докази, з метою забезпечення можливості останнього звернутись до суду для вирішення спору, беручи до уваги про факт обізнаності ОСОБА_1 про прийняття Постанови в червні 2021 року (після отримання відповіді ДВС на адвокатський запит), суд вважає заяву про поновлення строку на звернення до суду обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню, у зв`язку з чим пропущений позивачем строк звернення до суду підлягає поновленню.

Керуючись ст.ст. 1, 2, 72-78, 122, 123, 241-246, 268-271, 287 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Заяву «Про поновлення строку на подання позовної заяви», викладену у прохальній частині позову б/н від 24.06.2021, ОСОБА_1 - задовольнити.

2. Поновити ОСОБА_1 строк звернення до суду.

3. Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

4. Визнати протиправною та скасувати постанову ВП № 49894195 від 19.03.2020 про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави виконавчого збору у розмірі 35 116,50 грн.

5. У іншій частині позову відмовити.

6. Стягнути на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) за рахунок Подільського районного відділу державної виконавчої служби Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (адреса: 04208, м. Київ, просп. Г. Гонгадзе, 5-Б, ідентифікаційний код - 34482497) понесені ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору у розмірі 908,00 грн. (дев`ятсот вісім гривень).

Судові рішення за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених статтею 287 КАС України, набирають законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі їх апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 6 ст. 287 КАС України, апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня їх проголошення.

Суддя К.С. Пащенко