Рішення № 100993399, 10.11.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

№ 201/2655/21

провадження 2/201/2984/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2021 року суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів боргу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 16 березня 2021 року звернувся до суду з позовом до відповідача держави Україна в особі Державної казначейської служби України про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів боргу, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах посилається на те, що 30 грудня 2020 року трьома траншами йому була виплачена заборгованість держави за 3-ма судовими рішеннями у справах № 201/17000/17, 203/60/18 і 201/1024/19 у номінальному розмірі, тобто 30000, 165000 і 100000 грн. При цьому згідно з офіційними даними ДКСУ відповідні заяви про такі виплати були подані більше, ніж за рік до того. Отже, згідно зі ст. 625 ЦК України борг держави за вказаними судовими рішеннями на кінець 2020 року складав номінальну суму боргу плюс інфляційні втрати, до яких слід додати 3% річних. За даними Міністерства фінансів України інфляція у 2020 році складала 5%, а отже загальний борг станом на кінець року збільшився на 8% або на 24000 грн.

Листом від 25 лютого 2021 року № 5-11-11/4407 ДКСУ відповіло відмовою на заяву позивача від 25 січня 2021 року щодо виплати вказаного боргу, посилаючись на відсутність нормативного механізму реалізації вимог ст. 625 ЦК України щодо грошових зобов`язань держави.

Всі вказані суми були відшкодуваннями моральної шкоди, завданої незаконним позбавленням позивача свободи, й таким чином правовідносини між сторонами стосовно відшкодування є невід`ємною складовою обов`язків відповідача щодо компенсації такої шкоди, зокрема, щодо судових витрат. Самі судові рішення, якими присуджено відшкодування, викладені у ЄДРСР, а тому дати їх ухвалення та сутність не потребують нового доказування в цій справі.

Вважає вказане порушуючим його права та охоронювані законом інтереси. Звернення до інших інстанцій ні до чого не призвели, виник спір, в добровільному порядку його не вирішено. Просив визнати та захистити його права і зобов`язати відповідача повністю відшкодувати завдану незаконного позбавлення свободи шкоду шляхом негайного переказу на відомий представнику відповідача банківський рахунок 24 000 грн. грошового боргу відповідача, задовольнити позов в повному обсязі.

Представник відповідач з заявленими позовними вимогами не погодився, надали відзив з запереченнями проти позову, просили винести рішення за наявними матеріалами справи по закону на розсуд суду.

З`ясувавши думку сторін, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією України та законами України.

В судовому засіданні з позовної заяви встановлено, що 30 грудня 2020 року трьома траншами ОСОБА_1 начебто була виплачена заборгованість держави за 3-ма судовими рішеннями у справах № 201/17000/17, 203/60/18 і 201/1024/19 у номінальному розмірі, тобто 30000, 165000 і 100000 грн. При цьому згідно з офіційними даними ДКСУ відповідні заяви про такі виплати були подані більше, ніж за рік до того. Отже, згідно зі ст. 625 ЦК України борг держави за вказаними судовими рішеннями на кінець 2020 року складав номінальну суму боргу плюс інфляційні втрати, до яких слід додати 3% річних. За даними Міністерства фінансів України інфляція у 2020 році складала 5%, а отже загальний борг станом на кінець року збільшився на 8% або на 24000 грн.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Листом від 25 лютого 2021 року № 5-11-11/4407 ДКСУ відповіло відмовою на заяву позивача від 25 січня 2021 року щодо виплати вказаного боргу, посилаючись на відсутність нормативного механізму реалізації вимог ст. 625 ЦК України щодо грошових зобов`язань держави.

Всі вказані суми були відшкодуваннями моральної шкоди, завданої незаконним позбавленням позивача свободи, й таким чином правовідносини між сторонами стосовно відшкодування є невід`ємною складовою обов`язків відповідача щодо компенсації такої шкоди, зокрема, щодо судових витрат.

Отже позивач вважає, що порушені його права. Звернення до інших інстанцій ні до чого не призвели, виник спір. В добровільному порядку питання не вирішене і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву не підлягаючою задоволенню з наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…». Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно із ст. 77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 16 ЦК України на законодавчому рівні закріплені способи захисту цивільних прав та інтересів.

Захист цивільних прав – це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміються закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачений ст. 16 ЦК України.

Особа, право якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини.

Згідно із ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Положеннями ст. 15 ЦК України визначено, що судовому захисту підлягає лише порушене, оспорюване або невизнане право.

Судом з`ясовано, що ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 вересня 2019 року по справі № 203/60/18, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 листопада 2019 року визначено розмір майнової шкоди що підлягає відшкодуванню у порядку передбаченому Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» у сумі 165000 гривень. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2019 по справі № 201/1024/19, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 жовтня 2019 року стягнуто з державного бюджету на користь позивача моральну шкоду у сумі 100 000 гривень. Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 09 січня 2018 року по справі № 201/17000/19, залишеною без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 28 березня 2019 року стягнуто з державного бюджету на користь позивача моральну шкоду у сумі 30 000 гривень.

До Казначейства пакет документів по справі № 203/60/19 надійшов 18 грудня 2019 року; по справі № 201/1024/19 - надійшов 08 січня 2020 року; по справі № 201/17000/17 - надійшов 20 січня 2020 року.

Згідно з абзацом 2 підпункту 1 пункту 9 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України та пункту 3 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845 безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами) визначений Порядком. Пунктом 35 Порядку передбачено, що Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації), зокрема: шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Зокрема, у Законі України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік передбачено спеціальну бюджетну програму КПКВК 3504030 «Відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, відшкодування громадянинові вартості конфіскованого та безхазяйного майна стягнутого в дохід держави, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб».

Таким чином, вище вказані виконавчі листи знаходилися в Казначействі на виконанні за бюджетною програмою КПКВК 3504030 з 18 грудня 2019 року (по справі № 203/60/19), з 08 січня 2020 року (по справі 201/1024/19), з 20 січня 2020 року (по справі № 201/17000/17) відповідно.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» за бюджетною програмою КПКВК 3504030 передбачено 50 млн. грн. та Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» за бюджетною програмою КПКВК 3504030 передбачено 50 млн. гривень.

Казначейством в межах бюджетних призначень 30 грудня 2020 року перераховано кошти на користь позивача: по справі № 203/60/18 в розмірі 165000 грн. відповідно до платіжного доручення від 29 грудня 2020 року № 2408; по справі № 201/1024/19 в розмірі 100000 грн. відповідно до платіжного доручення від 29 грудня 2020 року № 2436; по справі № 201/17000/17 в розмірі 30000 грн відповідно до платіжного доручення від 29 грудня 2020 року № 2476. Таким чином, свої зобов`язання щодо виконання рішень суду по справах № 203/60/18, № 201/1024/19. № 201/17000/17 перед позивачем казначейство виконало в повному обсязі.

Щодо посилання позивача на ст. 625 ЦК України та 3% річних: посилання позивача на статтю 625 ЦК України є помилковим і безпідставним, оскільки дана стаття визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов`язання та поширює свою дію на всі види зобов`язань, якщо інше не передбачено спеціальними нормами, що регулюють суспільні правовідносини з виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.

Відповідно до статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до ст. 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За таких підстав, норми ЦК України, зокрема, ті, що регулюють наслідки порушення зобов`язань, до спірних правовідносин, що виникли у зв`язку з виконанням судового рішення , не застосовуються.

Так, постановами Касаційного господарського суду від 12 липня 2018 року по справі № 910/13314/17, від 25 червня 2018 року по справі № 910/13889/17 та постановою Касаційного адміністративного суду від 18 липня 2018 року по справі № 2а-11853-10/1570 підтверджено правову позицію щодо неможливості нарахування та стягнення індексу інфляції та 3% річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством, зокрема, у сфері виконання судових рішень, а також неможливості одночасного стягнення шкоди та відповідних санкцій.

При розгляді справ про передбачену статтею 625 ЦК України відповідальність за порушення грошового зобов`язання слід з`ясувати: чи існує зобов`язання між сторонами, чи це зобов`язання є грошовим, чи доведено наявність прострочення у виконанні зобов`язання, чи існують спеціальні норми, що регулюють ці правовідносини та виключають застосування цієї статті.

Таким чином, оскільки спірні правовідносини виникли у зв`язку з виконанням судового рішення, то до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України).

Зазначена позиція підтверджується позицією Верховного Суду викладеною у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року по справі № 826/17656/16.

Крім того, частиною другою статті 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також З % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Постановами Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року по справі №758/1303/15-ц та від 16 травня 2018 року по справі № 686/21962/15-ц підтверджено позицію щодо правил відповідальності за порушення грошових зобов`язань (частина друга статті 625 ЦК України).

Казначейство не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання. Поданий позивачем виконавчий лист суду, виданий на підставі рішення суду, ухваленого відповідно до статті 56 Конституції України, Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», про стягнення коштів безпосередньо за рахунок Державного бюджету України.

Статтею 56 Конституції України передбачено, що матеріальна та моральна шкода, завдана незаконним рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок Держави.

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету.

Конституційний суд України у своєму рішенні від 3 жовтня 2001 року №12-рп/2001 у справі про відшкодування шкоди державою вказує на те, що в Основному Законі держави розмежовуються такі поняття, як держава, органи державної влади, посадові і службові особи (статті З, 5, 6, 13, 38, 55, 56, 62 та інші). Державні органи як юридичні особи несуть юридичну відповідальність лише за своїми договірними зобов`язаннями. Держава не відповідає по зобов`язаннях державних організацій, які є юридичними особами, а ці організації не відповідають по зобов`язаннях держави.

У випадку з позивачем теж йдеться про стягнення коштів, однак не з державного органу, а з державного бюджету і кошти, які стягнув суд - шкода. Отже, в розумінні ст. 625 ЦК України казначейство не є боржником, який прострочив виконання грошового зобов`язання.

Зазначена позиція підтверджується також і позицією Верховного Суду викладеною у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2020 року по справі № 804/2076/17.

Щодо перерахування коштів позивачу із затримкою: казначейство вчиняло у повному обсязі дії, які безпосередньо визначені законом. Пунктом 39 Порядку виконання рішень передбачено, що у разі коли для здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку необхідні додаткові кошти понад обсяг відповідних бюджетних призначень, Казначейство подає протягом одного місяця з дня надходження виконавчих документів Мінфіну пропозиції щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України або виділення коштів з резервного фонду державного бюджету на зазначену мету. Казначейством постійно направляються листи до Міністерства фінансів України із пропозиціями щодо необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України у частині збільшення видатків на виконання бюджетної програми КПКВК 3504030.

Відповідно до пункту 39 Порядку Казначейство листами в межах місячного строку з дня надходження виконавчих листів подано до Міністерства фінансів України пропозиції щодо збільшення бюджетних призначень за КПКВК 3504030 та відкладено безспірне списання коштів. На листи Казначейства щодо збільшення видатків на виконання бюджетної програми КПКВК 3504030 Міністерством фінансів України надавались відповіді, в яких зазначено, що «питання збільшення бюджетних призначень Казначейству для виконання судових рішень може бути розглянуто у разі внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік та виходячи з можливостей дохідної частини державного бюджету».

Постановою Верховного Суду від 30 квітня 2020 року по справі № 804/2076/17 встановлена наступна позиція Верховного Суду: «Сам факт відсутності певного результату (виплати коштів за судовим рішенням) не може бути достатнім підтвердженням того, що суб`єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Про протиправність може свідчити, зокрема, те, що суб`єкт владних повноважень бездіяв за обставин, коли мав реальну можливість реалізувати свої повноваження, повинен був це зробити, але не зробив (чи зробив несвоєчасно, з порушенням процедури чи інших вимог), що спричинило порушення прав та інтересів особи. ...Подання ж відповідачем Міністерству фінансів України пропозицій у відповідності до п. 39 Порядку № 845 свідчить про використання наданих йому повноважень задля виконання судового рішення.».

Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України.

Питання передбачення коштів на певну мету у законі про Державний бюджет України віднесено виключно до прерогативи Верховної Ради України, а не казначейства. Головним розпорядником коштів за бюджетною програмою КПКВК 3504030 є Міністерство фінансів України, яке: відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України; забезпечує формування та реалізує державну фінансову та бюджетну політику, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч. 2 ст. 32 Бюджетного кодексу України). Перерахування коштів стягувачам із затримкою відбувається виключно у зв`язку з наявністю сформованої черги, в якій перебуває на виконанні значна кількість виконавчих документів та передбаченими у Законах про Державний бюджет України обмеженими асигнуваннями для відшкодування шкоди за поданими судовими рішеннями.

Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року № 845, відповідно до якого виконувались рішення по справах № 203/60/18, № 201/1024/19, № 201/17000/17, не передбачає строку для виконання рішень суду про стягнення шкоди з державного бюджету та нарахування 3% річних, інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення. Проте законодавством визначено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється казначейством за черговістю надходження таких рішень, щодо видатків бюджету - в межах відповідних бюджетних призначень та наданих бюджетних асигнувань.

Оскільки законодавство, яке визначає механізм відшкодування за рахунок державного бюджету шкоди, не передбачає виконання судових рішень про відшкодування шкоди з Державного бюджету України саме в тримісячний строк, то у позивача відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про стягнення 3% річних, інфляційних втрат за несвоєчасне виконання рішення.

Таким чином, позовні вимоги щодо стягнення інфляційного збільшення боргу за прострочення виконання зобов`язання та 3% річних від простроченої суми є безпідставними та необгрунтованими, а тому не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За правилом ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

З огляду на зазначене у задоволенні позовних вимог про зобов`язання вчинити певні ді і стягнення коштів боргу слід відмовити у повному обсязі.

Ураховуючи результат розгляду даної цивільної справи, а також те, що позивач звільнений від сплати судового збору на підставі ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» судові витрати необхідно віднести на рахунок держави.

Позивач не надав до матеріалів справи жодного письмового доказу, який би підтверджував його правову позицію.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов`язання стосовно позивача по незаконним (з точки зору позивача) діям відносно нього, предмета спору, а позивач цього не довів, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов`язань або неправомірності стосовно нього є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги наполягання позивача на позові в частині їх не обгрунтованості, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджуються.

При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів боргу відмовити, судові витрати слід віднести за рахунок держави.

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів боргу в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 15, 16, 18 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до держави Україна в особі Державної казначейської служби України про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення коштів боргу відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 273 ЦПК України.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя -