Рішення № 100992708, 02.11.2021, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2021 року м. ЧернівціСправа № 926/2185/21

Господарським судом Чернівецької області у складі головуючого судді Миронюка С.О за участю секретаря судового засідання Чупрун М.М. розглянуто у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу № 926/2185/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ТСК РИСАЙКЛИНГ ГРУПП”

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю “ТЕХНОПРОМ ТОРГ”

про визнання договору недійсним

представники сторін:

від позивача – не з`явився.

від відповідача – не з`явився.

В С Т А Н О В И В :

Товариство з обмеженою відповідальністю “ТСК РИСАЙКЛИНГ ГРУПП” звернулося до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “ТЕХНОПРОМ ТОРГ” про визнання недійсним Договору про надання послуг № 131 від 01.10.2017 р.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що 01.10.2017 року між позивачем та відповідачем укладено Договір про надання послуг № 131, відповідно до умов якого відповідач взяв на себе зобов`язання надати послуги зі збору та утилізації матеріалів тари та пакування, а позивач в свою чергу зобов`язався прийняти і оплатити вартість послуг.

Позивач посилається на те, що Договір про надання послуг № 131 від 01.10.2017 р. підписаний невідомою особою, оскільки підпис від імені директора у договорі істотно відрізняється від підписів у актах здачі-прийому робіт, а тому укладений правочин є недійсним.

Витягом з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 27.05.2021 р. справу № 926/2185/21 передано судді Миронюку С.О.

Відповідно до ухвали Господарського суду Чернівецької області від 28.05.2021 р. позовна заява Товариства з обмеженою “ТСК РИСАЙКЛИНГ ГРУПП” була залишена без руху відповідно до ст. 172 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на недотримання позивачем приписів ст. 164 Господарського процесуального кодексу України.

Термін для усунення недоліків позовної заяви був визначений судом – 10 (десять) днів з моменту отримання ухвали про залишення позовної заяви без руху.

22.06.2021 року на адресу суду від позивача надійшов лист про усунення недоліків позовної заяви, та подано докази сплати судового збору в сумі 2270,00 грн.

Ухвалою суду від 29.06.2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання на 02.08.2021 року.

15.07.2021 року через канцелярію суду від позивача надійшло клопотання за вх. № 2941 про проведення судового засідання без участі його представника.

Ухвалою суду від 02.08.2021 р. відкладено підготовче засідання на 16.08.2021 р.

В судове засідання 16.08.2021 р. представник відповідача не з`явився, письмовий відзив на позов не подав.

Ухвалою суду від 16.08.2021 р. продовжено строк підготовчого засідання на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 30.09.2021 р.

Ухвалою суду від 30.09.2021 р. закрито підготовче провадження, справу призначено до розгляду по суті в судовому засіданні на 21.10.2021 р.

Ухвалою суду від 21.10.2021 року розгляд справи відкладено на 02.11.2021 року.

22.10.2021 року через систему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання за вх. № 4305 про проведення судового засідання без участі його представника.

В судовому засіданні 02.11.2021 р. представник відповідача не з`явився, причини неявки суду не повідомив.

При розгляді цієї справи суд керується положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку, що кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п. 35 рішення Європейського суду з прав людини від 07 липня 1989 р. у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням п. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 р. у справі Смірнова проти України).

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи Федіна проти України від 02 вересня 2010 р., Смірнова проти України від 08 листопада 2005 р., Матіка проти Румунії від 02 листопада 2006 р., Літоселітіс проти Греції від 05 лютого 2004 р. та інші).

Суд вважає за можливе розглянути спір в порядку п. 3 ст. 185 Господарського процесуального кодексу України за наявними в справі матеріалами, оскільки їх цілком достатньо для правильної юридичної кваліфікації спірних правовідносин.

Розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини у справі, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, дослідивши та оцінивши в сукупності надані докази, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини між сторонами, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з наступних підстав.

01.10.2017 р. року між Товариством з обмеженою відповідальністю “ТСК РИСАЙКЛИНГ ГРУПП” (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “ТЕХНОПРОМ ТОРГ” (виконавець) укладений Договір про надання послуг № 131 (надалі - Договір), відповідно до умов якого відповідач взяв на себе зобов`язання за завданням позивача надати послуги зі збору та утилізації матеріалів тари та пакування, а позивач в свою чергу зобов`язався прийняти і оплатити вартість послуг (п. 1.1. Договору).

Згідно пунктів 6.1.- 6.2. Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін та діє по 31.12.2018 року.

В розділі 3. Договору сторони погодили, що за надання послуг замовник виплачує виконавцю 360 000,00 грн. шляхом безготівкового розрахунку. Здавання послуг виконавцем та приймання їх результатів замовником оформлюється Актом приймання-передачі наданих послуг, який підписується повноважними представниками сторін після фактичного надання послуг. Підписання Акта приймання-передачі наданих послуг представником замовника є підтвердженням відсутності претензій з його боку.

На виконання умов Договору відповідач 17.10.2017 р. надав позивачу послуги зі збору та утилізації матеріалів тари та пакування на суму 360 000,00 грн,, що підтверджується наявними в матеріалах справи Актами здачі-прийому робіт (надання послуг) № 81 та № 104 від 16.10.2017 р.

Позивачем було сплачено в безготівковій формі на рахунок відповідача 228000.00 грн., що підтверджується Платіжними дорученнями: № 922 від 09.11.2017 року, № 1000 від 01.12.2017 року, № 1046 від 12.12.2017 року, № 1139 від 10.01.2018 року., та Актом звірки взаєморозрахунків за 4 квартал 2017 року.

На думку позивача, Договір про надання послуг № 131 від 01.10.2017 р. підписаний невідомою особою, оскільки підпис від імені директора у Договорі істотно відрізняється від підписів у Актах здачі-прийому робіт, а тому укладений правочин є недійсним.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 роз`яснено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Так, у відповідності до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно презумпції правомірності правочину, закріпленої у статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).

Стаття 180 Господарського кодексу України регламентує істотні умови договору.

Частинами 1, 2 названої статті Господарського кодексу України унормовано, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно з частиною 3 статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Частинами 1 та 4 статті 58-1 Господарського кодексу України визначено, що суб`єкт господарювання має право використовувати у своїй діяльності печатки. Використання суб`єктом господарювання печатки не є обов`язковим. Виготовлення, продаж та/або придбання печаток здійснюється без одержання будь-яких документів дозвільного характеру.

Відповідно до пунктів 1, 5, 9, 10 розділу 3 Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях затверджених наказом Міністерства юстиції України 18 червня 2015 року N 1000/5 (в редакції, чинній на час укладення договору та підпису накладних) право на застосування гербових печаток (для установ, які мають право використовувати державну символіку) або печаток установи із зазначенням найменування установи та ідентифікаційного коду (далі - печатка установи) закріплюється у положенні (статуті) установи і зумовлюється її правовим статусом.

На документах, що засвідчують права громадян і юридичних осіб, на яких фіксується факт витрати коштів і проведення операцій з матеріальними цінностями, підпис посадової (відповідальної) особи скріплюється печаткою установи (за наявності).

Розпорядчим документом керівника установи визначаються порядок використання, місце зберігання печатки установи і посадові особи, відповідальні за її зберігання, а також перелік посадових осіб, підписи яких скріплюються печаткою установи.

Відбиток печатки, що засвідчує підпис посадової особи, ставиться таким чином, щоб він охоплював останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ, але не підпис посадової особи. У документах, створених на основі уніфікованих форм, печатка ставиться на окремо виділеному для цього місці з відміткою "М. П.".

Облік усіх печаток та штампів, що застосовуються в установі, ведеться у журналі за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. Видача печаток, штампів посадовим особам здійснюється під підпис у відповідному журналі. Печатки зберігаються у шафах (сейфах), що надійно замикаються і опечатуються.

Відповідно правових позицій викладених у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 р. у справі № 910/6216/17 та від 05.12.2018 р. у справі № 915/878/16, встановивши наявність відбитку печатки товариства на спірних документах та, враховуючи, що позивач несе повну відповідальність за законність використання його печатки, зокрема, при нанесенні відбитків на договорах, актах, суди мають дослідити питання встановлення обставин, що печатка була загублена, викрадена в нього або в інший спосіб вибула з його володіння, через що печаткою могла б протиправно скористатися інша особа. З`ясування відповідних питань і оцінка пов`язаних з ними доказів має істотне значення для вирішення такого спору, оскільки це дозволило б з максимально можливим за цих обставин ступенем достовірності ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних господарських операцій.

Судом встановлено, що з боку виконавця (Товариства з обмеженою відповідальністю “ТЕХНОПРОМ ТОРГ”) Договір підписаний директором Дзюбенко С.О. підпис якого завірений печаткою товариства.

На Актах здачі-прийому робіт (надання послуг) № 81 та № 104 від 16.10.2017 р. та Акті звірки взаєморозрахунків за 4 квартал 2017 року з боку виконавця (Товариства з обмеженою відповідальністю “ТЕХНОПРОМ ТОРГ”) документи також підписані директором Дзюбенко С.О. та завірені підписом печаткою товариства.

Від так, позивачем не наведено обґрунтованих підстав для визнання недійсним спірного правочину. Саме припущення позивача, що підписи у вищевказаних документах різняться є гіпотезою, достовірність якої не перевірена і не доведена.

Гіпотеза (припущення) є методом пізнання предметів і явищ навколишнього світу, однак, не являється належним та допустимим доказом у розумінні ст. 77 Господарського процесуального кодексу України, де зазначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд звертає увагу на те, що позивачем на підтвердження доводів про те, що Договір про надання послуг № 131 від 01.10.2017 р. не підписувався директором відповідача, не надано будь-яких доказів, зокрема, висновок експерта.

Суд зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 98 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта може бути наданий на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Зазначаючи факт про підроблення підпису, позивачем не надано доказів звернення з цього приводу до правоохоронних органів, а також не надано інших доказів, які б свідчили про те, що ним вживалися заходи для з`ясування обставин підроблення підпису в Договорі № 131 від 01.10.2017 р.

Майново - господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Господарського кодексу України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (чч. 1 та 7 ст. 179 Господарського кодексу України).

Відповідно до положень ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії ч. 1 та 2 ст. 640 Цивільного кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 642 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.

У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (ч. 8 ст. 181 Господарського кодексу України).

За приписами статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. (ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Приписами статті 79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до статті 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин. Дана норма кореспондується зі ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, в якій закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами.

Вказані положення передбачають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до статті 13 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Згідно ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює доказ за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа “Серявін проти України”, § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Отже, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є неправомірними, необґрунтованими, а тому задоволенню не підлягають.

Решта доводів учасників процесу, поданих до матеріалів справи документів були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Судові витрати з урахуванням положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 4, 5, 129, 130, 194, 196, 219, 222, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, –

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 233 ГПК України, повне рішення складено та підписано 11 листопада 2021 року.

Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).

Інформацію по справі можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://cv.arbitr.gov.ua/sud5027/

Суддя С.О. Миронюк