Рішення № 100991556, 29.10.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

29.10.2021Справа № 910/9749/21

За позовомФізичної особи-підприємця Верцімахи Галини АндріївнидоАнтимонопольного комітету Українипроскасування рішення та зобов'язання вчинити дії Суддя Підченко Ю.О. Секретар судового засідання Лемішко Д.А.Представники сторін:

від позивача: Верцімаха Г.А.

від відповідача: Чернюшок М.І. - представник за довіреністю.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа-підприємець Верцімаха Галина Андріївна звернулася до Господарського суду міста Києва з позовними вимогами до Антимонопольного комітету України про скасування рішення, викладеного у формі листа від 16.04.2021 № 130-26.13/01-5960 про залишення без розгляду колективної заяви про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченого статтею 13, пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у вигляді зловживання монопольним становищем платіжними організаціями "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association" в частині ФОП Верцімаха Г.А. (реєстрац. номер заяви в Комітеті № 8-01/75-АМ від 18.03.2021) та зобов'язати Антимонопольний комітет України розглянути заяву відповідно до вимог "Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції", затверджених розпорядженням Комітету від 19.04.1994 № 5.

Відповідно до ухвали Господарського суду міста Києва від 23.07.2021 суд продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів та відклав слухання справи на 24.09.2021.

10.08.2021 до Господарського суду міста Києва від представника позивача через загальний відділ діловодства суду надійшла відповідь на відзив.

Представник позивача 21.09.2021 надав до суду заяву про розгляд справи без участі представника.

Враховуючи те, що судом остаточно з'ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 29.10.2021.

Безпосередньо в судовому засіданні 29.10.2021 позивач наполягав на задоволенні заявленого позову, а представник відповідача проти позовних вимог заперечував у повному обсязі.

Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

Суд також враховує положення частини 1 статті 6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" 04.11.1950 року про право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Правовідносини, пов'язані з обмеженням монополізму та захистом суб'єктів господарювання від недобросовісної конкуренції, є предметом регулювання господарського законодавства, у тому числі й Господарського кодексу України, і відтак - господарськими, а тому справи, що виникають з відповідних правовідносин, згідно з частиною третьою статті 22 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" розглядаються господарськими судами.

Положеннями ст. 7 та ст. 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» визначено, що Комітет має повноваження, зокрема, приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції рішення за заявами і справами. Державний уповноважений Антимонопольного комітету України має повноваження розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, про надання дозволу, надання попередніх висновків стосовно узгоджених дій, концентрації, приймати розпорядження про початок розгляду справи або надавати мотивовану відповідь про відмову в розгляді справи. Відповідно до пункту 20 Правил розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затверджених розпорядженням Комітету від 19 квітня 1994 року № 5, у разі невиявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції державний уповноважений відмовляє у розгляді справи, про що письмово повідомляється заявнику.

Законом України «Про захист економічної конкуренції», який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин, саме і встановлено інший порядок судового вирішення спорів за участю органів Комітету.

Зокрема, положеннями частини першої статті 60 цього Закону передбачено право заявника, відповідача, третьої особи оскаржити рішення органів Комітету повністю або частково саме до господарського суду.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 39 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявником є особа, яка подала заяву, подання про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Виходячи із системного тлумачення положень статті 7, 16 Закону України «Про Антимонопольний комітет України», статті 39 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та пункту 20 Правил розгляду справ, суд приходить до висновку, що відмова Комітету в розгляді справи є рішенням Комітету, оформленим не розпорядженням, а листом. Отже, таке рішення може бути оскаржене заявником у господарському суді.

Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 910/23000/17, з якої вбачається, якщо у справі заявлено вимогу про скасування рішення Комітету про відмову у розгляді справи, такий спосіб захисту означатиме, що Комітет має повторно розглянути відповідну заяву й ухвалити законне обґрунтоване рішення про початок розгляду справи або відмову в її розгляді.

Як вбачається з матеріалів справи, 18.03.2021 ФОП Караяні Іван Васильович, ФОП Ахундова Карина Юріївна, ФОП Верцімаха Галина Андріївна звернулися до Антимонопольного комітету України із заявою вх. № 8-01/75-АМ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції платіжними організаціями "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association" у вигляді встановлення таких умов обігу та використання платіжних карток, зокрема встановлення таких правил роботи платіжних систем, за яких банки-еквайри повинні платити банкам-емітентам комісію за кожну транзакцію, здійснену за допомогою платіжних карт (комісія інтерчейндж), які діють у таких платіжних системах, а також у вигляді встановлення мінімальних розмірів такої комісії, що призводить до обмеження конкуренції між банками-еквайрами та які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку послуг карткових платіжних систем.

За результатами розгляду зазначеної колективної заяви Антимонопольним комітетом України надіслано лист від 16.04.2021 № 130-26.13/01-5960, в якому повідомлено заявників про залишення спільної заяви без розгляду.

Залишаючи колективну заяву без розгляду Комітет, зокрема, вказує, що заявники не є учасниками ринку послуг карткових платіжних систем; заявниками не надано документів, що підтверджують наявність в діях платіжних організацій "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association" ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції; заявники не є конкурентами, постачальниками та покупцями послуг платіжних організацій "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association".

Мотивуючи позовні вимоги Верцімаха Г.А. вказує, що прийняття Комітетом рішення про залишення без розгляду колективної заяви у формі листа від 16.04.2021 № 130-26.13/01-5960 суперечить чинному порядку розгляду заяв і свідчить про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, є незаконним та порушує право заявника на захист прав та інтересів в Антимонопольному комітеті України.

Позивач, здебільшого, посилається на таке:

- підставою для початку розгляду Комітетом справи про порушення є заява суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених Законом України "Про захист економічної конкуренції" як порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Така заява може бути залишена без руху, без розгляду, за наявності підстав, визначених Правилами розгляду справ. Підставою залишення заяви про порушення без розгляду визначено невиконання вимог державного уповноваженого, голови відділення щодо усунення недоліків, які стали підставою для залишення заяви про порушення без руху, а саме не виконання всіх вимог, що висуваються пунктом 18 Правил розгляду справ до заяв про порушення;

- у колективній заяві було детально викладено факти, що свідчать про ознаки порушення конкурентного законодавства діями платіжних організацій "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association", а також обґрунтування порушення прав осіб, що її подали;

- саме торговці сплачують загальний комісійний збір за еквайрингові послуги (еквайрингова комісія), основною складовою якого є комісія інтерчейндж, які в подальшому розподіляються між учасниками розрахунку, тобто банком-емітентом, банком-еквайром та платіжною організацією;

- заявники не мають можливості впливати на умови надання еквайрингової послуги, розмір комісійних винагород платіжній системі та банкам.

Відповідач, у свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог стверджує наступне:

- Комітет, керуючись абзацом четвертим пункту 17 Правил розгляду заяв та справ обґрунтовано залишив спільну заяву без розгляду, зважаючи, що відповідно до законодавства про платіжні системи позивач та інші заявники не є учасниками ринку послуг карткових платіжних систем та безпосередньо їх права не порушуються;

- позивачем не надано документів, які б свідчили про ознаки порушення платіжними організаціями "MasterCard International Incorporated" та "Visa International Service Association" законодавства про захист економічної конкуренції;

- позовна заява в частині вимоги про зобов'язання Комітету прийняти до розгляду спільну заяву не є ефективним способом захисту, оскільки така вимога спрямована примусити суб'єкт владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту, що не допускається чинним законодавством, а тому є самостійною й достатньою підставою для відмови в задоволенні позовних вимог в цій частині.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

У силу приписів ч. 1 ст. 3 Закону України "Про захист економічної конкуренції" законодавство про захист економічної конкуренції ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України, і складається із цього Закону, законів України "Про Антимонопольний комітет України", "Про захист від недобросовісної конкуренції", інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель. При цьому, особливості спеціального статусу Антимонопольного комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються цим Законом, іншими актами законодавства і полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених Антимонопольного комітету України, голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів, в умовах оплати праці.

Стаття 3 зазначеного Закону до основних завдань Антимонопольного комітету України відносить участь у формуванні та реалізації конкурентної політики в частині здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції.

Приписами ст. 4 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" визначено, що Антимонопольний комітет України будує свою діяльність на принципах: законності; гласності; захисту конкуренції на засадах рівності фізичних та юридичних осіб перед законом та пріоритету прав споживачів.

Частиною 1 статті 7 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" визначено, що у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має повноваження, в тому числі, розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами; приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції; перевіряти суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом тощо.

Відповідно до ст. 5 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України, законів України "Про захист економічної конкуренції", "Про захист від недобросовісної конкуренції", цього Закону, інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

У рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Правилами розгляду справ встановлено, що вони визначають окремі особливості порядку розгляду заяв, справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у тому числі про захист від недобросовісної конкуренції органами Комітету відповідно до законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України» та встановлюють порядок перевірки та перегляду рішень органів Комітету в цих справах і діють до прийняття відповідних актів законодавства.

Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:

- заявами суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених цим Законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

- поданнями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

- власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України (ч. 1ст. 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції").

Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України "Про захист економічної конкуренції", у разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі наслідків такого порушення, органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи.

Особами, які мають право подавати заяву відповідно до абзацу другого частини першої статті 36 Закону України "Про захист економічної конкуренції" або частини першої статті 28 Закону України "Про захист від недобросовісної конкуренції", є суб'єкти господарювання - конкуренти, постачальники чи покупці відповідача та інші фізичні та юридичні особи, які можуть підтвердити, що дії чи бездіяльність відповідача, визначені зазначеними законами як порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть безпосередньо і негативно вплинути на їхні права. Такі заяви мають відповідати вимогам, викладеним у пункті 18 цих Правил (п. 17 Правил розгляду справ).

Пунктом 18 Правил розгляду справ визначено, що заява подається в письмовій формі й повинна містити:

- найменування органу, до якого подається заява (Комітет чи відповідне територіальне відділення Комітету);

- найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові для фізичних осіб) сторін (заявника і відповідача), їхнє місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), інші реквізити сторін, зокрема поштову адресу, а також, якщо такі є, номер засобу зв'язку (телефон, факс тощо), адресу електронної пошти;

- ім'я контактної особи (для юридичних осіб), номер засобу зв'язку (телефон, факс тощо), а також, якщо така є, адресу електронної пошти;

- зміст вимог, зокрема очікувані заявником від органів Комітету рішення;

- виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, обґрунтування того, яким чином права заявника порушуються внаслідок дій чи бездіяльності відповідача, визначених законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

- інформацію стосовно звернення до будь-якого іншого органу державної влади, зокрема до суду, з питань, порушених у заяві;

- перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви.

Заява підписується повноважною посадовою особою заявника - юридичної особи або його представником, заявником - фізичною особою або його представником.

До заяви додаються наявні у заявника документи та інші матеріали, що підтверджують викладені у заяві обставини.

Якщо заява подається представником, у ній зазначаються найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові для фізичних осіб) представника, його поштова адреса, а також, якщо такі є, номер засобу зв'язку (телефон, факс тощо), адреса електронної пошти. Одночасно із заявою подається довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника. Довіреності або інші документи, які підтверджують повноваження представника і були посвідчені в інших державах, повинні бути легалізовані в установленому законодавством порядку, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі подання заяви про порушення, доведення якого потребує дослідження ринку, заявник - суб'єкт господарювання у заяві висловлює міркування стосовно товарних і територіальних (географічних) меж відповідного ринку, становища суб'єктів господарювання на цьому ринку. Заявник також подає відому йому інформацію про осіб, пов'язаних із відповідачем (відповідачами) відносинами контролю відповідно статті 1 Закону України "Про захист економічної конкуренції".

У заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони можуть мати значення для розгляду заяви, зокрема ім'я (найменування) й інші відомі заявнику реквізити осіб, які можуть підтвердити обставини, з приводу яких подається заява чи які можуть надати додаткову інформацію, що має значення для розгляду заяви.

Заяви осіб, які не мають права їх подавати згідно з абзацом третім цього пункту, органами Комітету не розглядаються, що не є перешкодою для проведення у разі необхідності за власною ініціативою органів Комітету розслідування щодо фактів, викладених у такій заяві (абз. 4 п. 17 Правил розгляду справ).

Питання максимально широкої дискреції АМК, зокрема, в питаннях надання формальних відповідей про відмову у розгляді справи за заявами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, в тому числі за наявності суперечливої та нерелевантної аргументації таких відмов, були предметом судового контролю, в тому числі Великої Палати Верховного Суду (постанова від 02.07.2019 № 910/23000/17), Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (Постанова від 30.09.2019 № 910/23375/17). Зазначені судові рішення містять висновок про те, що навіть у випадку оформлення відмови у розгляді заяви листом, такий лист є рішенням АМК, а отже актом індивідуальної дії, що підлягає оскарженню в судовому порядку.

Відповідно до пункту 19 Правил розгляду справ заява про порушення розглядається протягом 30 календарних днів, а у разі потреби одержання додаткової інформації, яка не може бути надана заявником, строк розгляду заяви може бути подовжений державним уповноваженим, головою відділення на 60 календарних днів, про що письмово повідомляється заявнику.

Частиною 3 статті 42 Конституції України встановлено, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» (надалі Закон № 3659) Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Основним завданням Комітету, відповідно до статті 3 Закону № 3659 є здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; сприяння розвитку добросовісної конкуренції.

За приписами статті 1 Закону № 3659 до повноважень саме Антимонопольного комітету України та його територіальних органів належать, зокрема:

- розгляд заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проведення розслідувань за цими заявами і справами;

- прийняття передбачених законодавством про захист економічної конкуренції розпоряджень та рішень за заявами і справами, надання висновків щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції.

Стаття 19 Закону № 3659 визначає гарантії здійснення повноважень Антимонопольного комітету України.

Наявність вищенаведених приписів законодавства про захист економічної конкуренції, які встановлюють обсяг повноважень та прав органів Антимонопольного комітету України, визначаючи межі компетенції останніх, - є підставами реалізації останніх в рамках забезпечення конституційної основи правового господарського порядку в Україні, в частині забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недобросовісної конкуренції, передбаченого частиною другою статті 5 Господарського кодексу України.

Згідно зі статтею 3 Закону № 236/96 відносини, пов'язані захистом від недобросовісної конкуренції, регулюються цим Законом, Законом України «Про захист економічної конкуренції», Законом України «Про Антимонопольний комітет України», Паризькою конвенцією про охорону промислової власності від 20 березня 1883 року, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, іншими актами законодавства, виданими на підставі законів чи постанов Верховної Ради України.

Відповідно до статті 27 Закону № 236/96 процесуальні засади діяльності органів Антимонопольного комітету України щодо захисту від недобросовісної конкуренції, зокрема розгляд справ про недобросовісну конкуренцію, порядок виконання рішень та розпоряджень органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень, їх перевірка, перегляд, оскарження та гарантії учасників процесу, інші питання щодо захисту від недобросовісної конкуренції регулюються законодавством про захист економічної конкуренції з урахуванням особливостей, визначених цим Законом.

Відповідно до статті 41 Закону України «Про захист економічної конкуренції» (надалі Закон № 2210) доказами у справі можуть бути будь-які фактичні дані, які дають можливість встановити наявність або відсутність порушення. Ці дані встановлюються такими засобами: поясненнями сторін і третіх осіб, поясненнями службових осіб та громадян, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів. Усні пояснення сторін, третіх осіб, службових чи посадових осіб та громадян, які містять дані, що свідчать про наявність чи відсутність порушення, фіксуються у протоколі. Збір доказів здійснюється Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями незалежно від місцезнаходження доказів. Особи, які беруть участь у справі, мають право надавати докази та доводити їх достовірність (об'єктивність).

Статтею 59 Закону України "Про захист економічної конкуренції" визначено, що підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є: неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи; недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи; заборона концентрації відповідно до Закону України "Про санкції"; порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Суд зазначає, що підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Згідно з визначеннями наведеними в статті 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні»:

- користувач платіжної системи (далі - користувач) - юридична або фізична особа, якій надається послуга платіжної системи щодо виконання переказу коштів учасником платіжної системи (пункт 1.181);

- платіжна організація - юридична особа, що визначає правила роботи платіжної системи, а також виконує інші функції щодо забезпечення діяльності платіжної системи та несе відповідальність згідно з цим Законом та договором (пункт 1.28);

- платіжна система - платіжна організація, учасники платіжної системи та сукупність відносин, що виникають між ними при проведенні переказу коштів. Проведення переказу коштів є обов'язковою функцією, що має виконувати платіжна система (пункт 1.29);

- торговець - суб'єкт підприємницької діяльності, який, відповідно до договору з еквайром або платіжною організацією, приймає до обслуговування платіжні інструменти з метою проведення оплати вартості товарів чи послуг (включаючи послуги з видачі коштів у готівковій формі) (пункті 1.42);

- учасник/член платіжної системи (далі - учасник платіжної системи) - юридична особа, що на підставі договору з платіжною організацією платіжної системи надає послуги користувачам платіжної системи щодо проведення переказу коштів за допомогою цієї системи та відповідно до законодавства України має право надавати такі послуги (пункт 1.43).

Відповідно до законодавства, позивач є торговцем, який у своїй діяльності приймає оплату від клієнтів-покупців, зокрема, шляхом безготівкових розрахунків, співпрацюючи з банками еквайрами.

Платіжні організації «MasterCard International Incorporated» та «Visa International Service Association» встановлюють умови обігу та використання платіжних карток для банків-еквайрів та банків-емітентів таких карток в межах договірних відносин з відповідними банківськими установами. При цьому. кінцевий тариф за послуги еквайрингу встановлює для торгівця виключно банк-еквайр.

Крім того, самим позивачем у Спільній заяві описаний механізм розподілу доходів від міжбанківської комісійної винагороди (інтерчендж) між учасниками платіжної системи банками-емітентами і банками-еквайрами. Позивачем зазначено, що платіжні організації обмежують конкуренцію між банками-еквайрами шляхом встановлення мінімального розміру міжбанківської комісійної винагороди (інтерчендж).

У спільній заяві заявниками зазначено, що діями платіжних систем "MasterCard International Incorporated" та "Visa іnternational Service Association" порушуються їх права, оскільки здійснюючи свою господарську діяльність вони здійснюють розрахунки з клієнтами (покупцями) шляхом безготівкових розрахунків, з використанням РОS - терміналів та використанням онлайн-сервісів, можливість здійснення яких є наслідком укладання договорів банківського обслуговування, за умовами яких підприємці сплачують комісію певний відсоток від суми транзакції, такі витрати не включаються до вартості товарів/послуг та покриваються за рахунок доходу суб'єктів господарювання. При цьому, заявники можуть обрати надавача еквайрингової послуги, проте їх вибір не відображається на сумі витрат, які вони несуть, оскільки в Україні еквайри працюють лише з двома платіжними системами ("MasterCard International Incorporated" та "Visa іnternational Service Association"), якими самостійно встановлюється розмір комісії інтерчейндж.

Тобто, в заяві самими заявниками зазначено, що встановлені платіжними системами "MasterCard International Incorporated" та "Visa іnternational Service Association" розміри комісії інтерчейндж, сплата якої обумовлюється в договорах укладених між еквайрами та платіжними системами, впливають на розмір комісії еквайра, сплата якої обумовлюється в договорах укладених між еквайрами та підприємцями. З урахуванням наведеного розмір комісії інтерчейндж впливає на заявників - фізичних осіб - підприємців, їх витрати при здійсненні підприємницької діяльності, як складова частина комісії еквайра, яку вони сплачують при здійсненні безготівкових розрахунків. А отже, на права заявників дії платіжних систем "MasterCard International Incorporated" та "Visa іnternational Service Association" впливають не на пряму (безпосередньо), а опосередковано, через розмір комісії еквайра.

Також слід зазначити, що згідно з правилами розгляду скарг про порушення правил конкуренції ЄС, не вважається правомірним інтерес у поданні заяви про порушення тих осіб (або їхніх об'єднань), які оскаржують поведінку інших суб'єктів господарювання на підставі необхідності захисту загального суспільного інтересу (pro bono publico), не доводячи при цьому, що оскаржуване порушення матиме безпосередній та негативний вплив на їхню власну діяльність (або на діяльність учасників їхнього об'єднання).

Таким чином, згідно з правилами ЄС, у тих випадках, коли скаржник не довів правомірності власного інтересу у поданні скарги на порушення законодавства, Комісія ЄС має право відмовити йому у розгляді справи на підставі відсутності правомірного інтересу. Відповідно, такого заявника не допускають до участі у справі, навіть якщо надалі Комісія ЄС вирішить почати розслідування у справі за власною ініціативою на підставі тих самих фактів.

Отже, Комітет, керуючись абзацом четвертим пункту 17 Правил розгляду заяв та справ обґрунтовано залишив спільну заяву без розгляду, зважаючи, що відповідно до законодавства про платіжні системи позивач та інші заявники не є учасниками ринку послуг карткових платіжних систем та безпосередньо їх права не порушуються.

Крім того, у спільній заяві було надано документи, які свідчили про взаємовідносини між торговцем і банком-еквайром (договір відкритої оферти) та між ФОП Верцімаха Г. А. та фінансовою установою, яка надає послуги на переказ коштів без відкриття рахунків.

Однак, зазначені документи не свідчать про вчинення дій платіжними організаціями «MasterCard International Incorporated» та «Visa International Service Association», що мають ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язанні діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» Комітет є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель.

Відповідно до частини 1 статті 7 вказаного Закону, у сфері здійснення контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції Антимонопольний комітет України має такі повноваження, зокрема:

1) розглядати заяви і справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та проводити розслідування за цими заявами і справами;

2) приймати передбачені законодавством про захист економічної конкуренції розпорядження та рішення за заявами і справами, перевіряти та переглядати рішення у справах, надавати висновки щодо кваліфікації дій відповідно до законодавства про захист економічної конкуренції;

3) розглядати справи про адміністративні правопорушення, приймати постанови та перевіряти їх законність та обґрунтованість;

4) перевіряти суб'єкти господарювання, об'єднання, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю щодо дотримання ними вимог законодавства про захист економічної конкуренції та під час проведення розслідувань за заявами і справами про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;

5) при розгляді заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому числі з обмеженим доступом.

Здійснення іншими органами державної влади повноважень Антимонопольного комітету України, передбачених, зокрема пунктами 1-4 частини першої цієї статті, не допускається.

У Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № Я (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 року на 316-й нараді, наведено визначення поняття дискреційних повноважень, відповідно до якого під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами:

1) за допомогою оціночних понять, наприклад: «за наявності поважних причин орган вправі надати...», «у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити...», «рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам...» тощо;

2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав;

3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів;

4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Європейський суд з прав людини також погоджується із вищезазначеною правовою позицією. У рішеннях по справах «Класс та інші проти Німеччини», «Фадєєва проти Росії», «Єрузалем проти Австрії» Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою.

У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження (постанова Верховного суду від 06 березня 2019 у справі № 1640/2594/18).

Відповідно до статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Так, у пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Відтак, позовна заява в частині вимоги, якою позивач просить суд з моменту набрання рішенням господарського суду міста Києва законної сили зобов'язати Комітет прийняти до розгляду спільну заяву в частині позивача, не є ефективним способом захисту, оскільки така вимога спрямована примусити суб'єкт владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту, що не допускається відповідно до наведених положень законодавства, а тому є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині позовної заяви.

За наведених обставин, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог Верцімахи Галини Андрієвни.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України"

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. ч. 1-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Статтями 76, 77 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставин, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Отже, обставини викладені Верцімахою Галиною Андріївною в позовній заяві не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, а отже, позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Згідно з положеннями статті 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 232, 233, 237, п. 2 ч. 5 ст. 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позовних вимог Фізичної особи-підприємця Верцімахи Галини Андріївни відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, то строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 08.11.2021 року.

Суддя Ю.О.Підченко