Рішення № 100967640, 09.11.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 листопада 2021 року м. Київ № 640/28652/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянув в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Міністерства оборони України

третя особа Житомирський обласний військовий комісаріат

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України, в якому просить: визнати протиправними дії Міністерства оборони України щодо відмови у виплаті одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 як інваліду ІІІ групи; зобов`язати Міністерство оборони України прийняти рішення про призначення та виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 згідно Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» з урахуванням права позивача на отримання одноразової грошової допомоги як інваліду III групи у розмірі 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 01 січня 2020 року, виходячи із розміру одноразової грошової допомоги на дату встановлення III групи інвалідності (27 травня 2020 року); встановити судовий контроль за виконанням судового рішення та зобов`язати Міністерство оборони України подати у місячний строк звіт про виконання судового рішення.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що 12 листопада 2014 року йому встановлено 15% втрати працездатності, внаслідок травми, пов`язаної з виконанням обов`язків військової служби. В подальшому 11 червня 2020 року позивачу з 27 травня 2020 року встановлено ІІІ групу інвалідності внаслідок, травми, пов`язаної із захистом Батьківщини. Позивач вважає, що як інвалід війни ІІІ групи набув право на отримання одноразової грошової допомоги. Однак, відповідач безпідставно відмовив в призначенні одноразової грошової допомоги як інваліду ІІІ групи, чим порушує його право на соціальний захист та отримання належної суми грошової допомоги, яке підлягає захисту в судовому порядку.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 листопада 2020 року відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та залучено до участі у розгляді справи в процесуальному статусі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову Житомирський обласний військовий комісаріат.

У відзиві на позов представник Міністерства оборони України заперечує проти задоволення позовних вимог та вказує, що ІІІ групу інвалідності позивачу було встановлено понад дворічний термін після встановлення йому 15% ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності внаслідок травмування, пов`язаного із захистом Батьківщини, під час первинного огляду органами медико-соціальною експертною комісією та виплачена одноразова грошова допомога у розмірі 12789,00 грн.

Житомирський обласний військовий комісаріат письмових пояснень по суті позовних вимог не надав.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, ОСОБА_1 проходить військову службу за контрактом у військовій частині А 3091.

Із довідки про обставини травми (поранення, контузії, каліцтва) від 24 жовтня 2014 № 3113 вбачається, що 04 жовтня 2014 року в районі населеного пункту Дебальцеве в зоні проведення АТО ОСОБА_1 отримав травму струс головного мозку та перелом 4-го (безіменного) пальця лівої руки.

Відповідно до довідки про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках застрахованого від 12 листопада 2014 року серії ЖИА №003903 позивачу встановлено 15% втрати працездатності. У зв`язку з цим позивачу нарахована та виплачена одноразова грошова допомога по втраті працездатності в сумі 12789,00 грн.

Відповідно до витягу з протоколу засідання 11 Регіональної військово-лікарської комісії по встановленню причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв від 07 квітня 2020 року № 170 встановлено діагноз, причинного зв`язку захворювання, поранення, наслідків травми, пов`язаності із захистом Батьківщини.

Відповідно до довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 11 червня 2020 року ОСОБА_1 встановлено ІІІ групу інвалідності з 27 травня 2020 року причина інвалідності - травми, пов`язана із захистом Батьківщини.

Одержавши названі медичні висновки, у зв`язку із встановленням ІІІ групи інвалідності, позивач звернувся з заявою про виплату одноразової грошової допомоги як інваліду ІІІ групи до Житомирського обласного військового комісаріату про направлення документів до Міністерства оборони України.

Відповідно до наявної в матеріалах справи копії витягу з протоколу засідання комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов`язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги та компенсаційних сум № 120 від 20 серпня 2020 року розглянувши подані документи, комісія дійшла висновку про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги з посиланням на пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та пункту 8 Порядку призначення і виплати одноразової грошової допомоги, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року № 975, у разі зміни групи інвалідності доплата одноразової грошової допомоги здійснюється за умови, якщо зміна відбулася протягом двох років після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності. ОСОБА_1 групу інвалідності встановлено понад дворічний термін після первинного встановлення ступеня втрати працездатності.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ).

Відповідно до статті 41 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ) виплата одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та резервістів під час виконання ними обов`язків служби у військовому резерві здійснюється в порядку і на умовах, встановлених Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ.

Відповідно до статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві (далі - одноразова грошова допомога), - гарантована державою виплата, що здійснюється особам, які згідно з цим Законом мають право на її отримання.

Відповідно до пункту 4 частини 2 статті 16 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ встановлення військовослужбовцю (крім військовослужбовців строкової служби) інвалідності, що настала внаслідок поранення (контузії, травми або каліцтва), отриманого ним під час виконання обов`язків військової служби або внаслідок захворювання, пов`язаного з виконанням ним обов`язків військової служби, чи встановлення інвалідності особі після її звільнення з військової служби внаслідок причин, зазначених у цьому підпункті.

Відповідно до пункту «б» частини 1 статті 16-2 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ одноразова грошова допомога призначається і виплачується у розмірі 400-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності I групи, 300-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності II групи, 250-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб на 1 січня календарного року, - у разі встановлення військовослужбовцю інвалідності III групи (підпункт 4 пункту 2 статті 16 цього Закону).

Частинами 2, 4 статті 16-3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ передбачено, що у випадках, передбачених підпунктами 4 - 9 пункту 2 статті 16 цього Закону, одноразова грошова допомога призначається і виплачується відповідним військовослужбовцям, військовозобов`язаним або резервістам. Якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному або резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено вищу групу інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII пункт 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» доповнено абзацом другим такого змісту: «У разі зміни групи інвалідності, її причини або ступеня втрати працездатності понад дворічний термін після первинного встановлення інвалідності виплата одноразової грошової допомоги у зв`язку із змінами, що відбулися, не здійснюється».

На виконання статті 16-3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII Кабінет Міністрів України постановою від 25 грудня 2013 року № 975 затвердив «Порядок призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності військовослужбовців, військовозобов`язаних та резервістів, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори чи для проходження служби у військовому резерві» (далі - Порядок № 975).

Згідно з пунктом 8 Порядку № 975, якщо протягом двох років військовослужбовцю, військовозобов`язаному та резервісту після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає їм право на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі, виплата провадиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 15 липня 2020 року у справі № 240/10153/19 зазначив наступне: «Змістовно абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII є конкретизацією правової норми, яка міститься в абзаці першому даної статті. Якщо в абзаці першому передбачено умови, коли здійснюється виплата допомоги, то абзац другий передбачає умови, за відсутності яких виплата допомоги не здійснюється. Окрім того, абзац другий пункту 4 статті 16-3 Закону № 2011-XII встановлює обмеження дворічним строком не лише для зміни групи інвалідності або ступеня втрати працездатності, а також і для зміни причини інвалідності. Обидві ці норми (абзац перший та другий пункту 4 статті 16-3 Закону) передбачають дворічний строк, протягом якого зміна групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності можуть бути підставою для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі. Зазначені правові норми є нормами прямої дії і поширюються на всіх військовослужбовців».

Ухвалюючи цю постанову, Судова палата відступила від правового висновку, зробленого у постановах Верховного Суду від 20 березня 2018 року у справі № 295/3091/17, від 21 червня 2018 року у справі № 760/11440/17, від 30 вересня 2019 року у справі № 825/1380/18 та інших, де його застосовано, та дійшла наступного висновку про застосування пункту 4 статті 16-3 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII: право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі у зв`язку із встановленням військовослужбовцю під час повторного огляду вищої групи інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності визначається за законодавством, що діє на день повторного огляду; передбачені пунктом 4 статті 16-3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII обмеження права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі дворічним строком після первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності застосовуються починаючи з 01 січня 2014 року; зазначений дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, незалежно від дати, коли їх встановлено вперше (до 01 січня 2014 року чи після).

З огляду на наведене, пунктом 4 статті 16-3 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII передбачено вирішення питання виплати одноразової грошової допомоги шляхом її виплати з урахуванням раніше виплаченої суми тим особам, яким раніше уже було встановлено факт ушкодження здоров`я і які раніше уже таку допомогу отримували, а також передбачено обмеження такої виплати строком у два роки з часу попереднього встановлення факту ушкодження здоров`я.

Верховний Суд у складі Судової палати для розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 грудня 2020 року у справі № 1.380.2019.006957 зазначив, що дворічний строк обчислюється з дня первинного встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності без встановлення інвалідності, а наслідок, який спричинило ушкодження здоров`я після дворічного строку, відповідно до рішення медико-соціальною експертною комісією (встановлення інвалідності або ступеня втрати працездатності) для обчислення строку самостійного правового значення не має. Дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту рішення компетентного органу (медико-соціальна експертна комісія), яким вперше встановлено ступінь ушкодження здоров`я особи (незалежно від його виду: інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності), внаслідок травми або захворювання. Такий підхід (застосування дворічного строку) має на меті гарантування принципу правової визначеності для особи та запобігання можливих помилок з боку суб`єктів (органів медико-соціальної експертної комісії), які встановлюють причинно-наслідковий зв`язок між отриманою травмою або захворюванням та ступенем зумовленого ними погіршення стану здоров`я, визначивши, що лише протягом дворічного проміжку часу це можливо встановити достовірно.

При цьому, держава, незалежно від завершення цього дворічного строку, зберігає для такої особи всі інші, окрім права на отримання одноразової грошової допомоги, гарантії права на соціальний захист, гарантованого, зокрема частиною 5 статті 17 (держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей) та статтею 46 Конституції України (громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними), які деталізовані в низці Законів України та підзаконних нормативно-правових актах. Встановлення інвалідності та встановлення часткової втрати працездатності без встановлення інвалідності є пов`язаними підставами для виплати одноразової грошової допомоги; встановлення інвалідності особі, якій раніше було встановлено часткову втрату працездатності без встановлення інвалідності, надає такій особі право на виплату одноразової грошової допомоги з урахуванням раніше виплаченої суми; дворічний строк для виплати одноразової грошової допомоги в більшому розмірі застосовується з моменту першого рішення компетентного органу (медико-соціальна експертна комісія), яким встановлено інвалідність або ступінь втрати працездатності без встановлення інвалідності.

Яке встановлено судом, з дня встановлення 15% ступеня втрати працездатності 12 листопада 2014 року до дня встановлення ІІІ групи інвалідності 11 червня 2020 року минуло понад два роки, а тому позивач не має права на отримання одноразової грошової допомоги в більшому розмірі.

Аналогічний висновок щодо застосування норм права викладений у постанові Верховного Суду від 14 вересня 2021 року у справі № 1.380.2019.004643.

Крім того, судом встановлено, що 12 листопада 2014 року за результатами огляду медико-соціальною експертною комісією позивачу встановлено 15% втрати працездатності без встановлення інвалідності внаслідок поранення, пов`язаного з виконанням обов`язків військової служби, про що свідчить копія довідки медико-соціальної експертної комісії серії від 12 листопада 2014 року серії ЖИА №003903. У зв`язку з цим позивачу нарахована та виплачена одноразова грошова допомога по втраті працездатності в сумі 12789,00 грн

Таким чином суд доходить висновку, що рішення Міністерства оборони України про відмову у призначенні одноразової грошової допомоги є законним та обґрунтованим, а отже у задоволенні позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, позивачем не доведено обґрунтованість позовних вимог, в той час як відповідачем обов`язок доказування виконано, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Підстави для розподілу судових витрат відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України відсутні.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу

Суддя А.І. Кузьменко