Рішення № 100965291, 10.11.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/11469/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 листопада 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: абонентська скринька АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,-

В С Т А Н О В И В:

28 жовтня 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, у якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №625-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1 ;

зобов`язати Державну міграційну службу України поновити громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 статус біженця;

зобов`язати Державну міграційну службу України видати громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідчення біженця та проїзний документ.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа №420/11469/20 о 16:38:46 год. розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії. Встановлено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін. Призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 02.12.2020 року об 11 год.00 хв.

30.11.2020 року за вх.№50840/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву разом із витребуваними матеріалами особової справи позивача.

Судове засідання, призначене на 02 грудня 2020 р., було перенесено у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному та призначено на 21 грудня 2020 р.

04.12.2020 року за вх.№51712/20 від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 21.12.2020 року зупинено провадження у справі, призначено судове засідання на 21.01.2021 року.

Ухвалою суду від 21.01.2021 року провадження у справі №420/11469/20 поновлено.

Ухвалою суду від 21.01.2021 року вирішено проводити розгляд даної справи у порядку загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 15.02.2021 року.

Ухвалою суду від 15.02.2021 року закрито підготовче провадження у справі, призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 11.03.2021 року.

У судовому засіданні 11.03.2021 року оголошено перерву до 23.03.2021 року.

Судове засідання, призначене на 07 квітня 2021 р., було перенесено у зв`язку з перебуванням судді у відпустці та призначено на 21 квітня 2021 р.

У судове засідання 21.04.2021 року сторони не з`явились, про дату, час та місце судового засідання сповіщені належним чином та завчасно. 17.03.2021 року за вх.№13221/21 від представника позивача та 21.04.2021 року за вх№ЕП/11139/21 від представника відповідача надійшли заяви про розгляд справи без їх участі.

За таких обставин, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи у порядку письмового провадження, а за результатом розгляду дійшов наступного.

В обґрунтування вимог позову та у відповіді на відзив (від 04.12.2020 року за вх.№51712/20) вказано, що позивач у період з 2014 року перебуває на території України на законних підставах як біженець, про що йому видано відповідний документ. При отриманні інформації про продовження дії посвідчення позивачем встановлено, що спірним рішенням від 02 грудня 2016 року №625-16 його позбавлено статусу біженця, оскільки він добровільно повернувся до країни походження. Позивач із спірним рішенням не погоджується та зазначає, що:

по-перше, 08.10.2014 року позивач уклав шлюб із ОСОБА_2 , а на вказану дату було попередньо заплановано весілля, яке планувалось провести в Ірані. Разом із тим, до цього, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла матір позивача, у зв`язку із чим позивач прибув до Афганістану для її поховання, однак до України не повертався у зв`язку із наміром проведення весілля у жовтні 2014 року. Після реєстрації шлюбу позивач повернувся до України, де перебуває по даний момент;

по-друге, будь-яких намірів залишатися в Афганістані у позивача не було, а від`їзд до країни походження мав тимчасовий характер та не мав на меті добровільне повернення до країни походження;

по-третє, тимчасовий виїзд позивача до країни громадянської належності не може бути розцінений як виключна підстава вважати, що він добровільно знову скористався захистом цієї країни. Така позиціє має бути підтверджена певними вмотивованими доказами з обов`язковим дотриманням процедури позбавлення статусу біженця.

30.11.2020 року за вх.№50840/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де викладено заперечення проти задоволення позовних вимог. В обґрунтування цього вказано, що підставою для початку процедури втрати статусу біженця став лист-клопотання Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 16.02.2015 року №51/363 про виїзд 24.07.2014 року до території Афганістану із транзитом у Туреччині. За інформацією Адміністрації Держприкордонслужби України позивач виїхав з території України 24.07.2014 року та повернувся 16.10.2014 року. При цьому, документального підтвердження перетину кордону будь-якої іншої країни позивачем не надано. Більше того, сформовано висновок, що позивач здійснював перетин кордону Афганістану не на підставі документа біженця, а на підставі національного паспорту.

Під час розгляду справи у порядку письмового провадження судом встановлені такі обставини.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Республіки Афганістан.

Згідно рішення Державної міграційної служби України №630-13 від 11.11.2013 року позивача визнано біженцем (Т.1 а.с.166), позивача документовано посвідченням біженця (Т.1 а.с.172) за серією НОМЕР_2 .

Судом встановлено, що 24.07.2014 року позивач виїхав з території України через пункт пропуску «Одеса» до Афганістану. Як пояснив позивач, виїхав він у зв`язку із тим, що його мати важко захворіла, однак на момент прибуття вона вже померла.

Під час перебування за межами території України позивач уклав шлюб із ОСОБА_3 07.09.2014 року (Т.1 а.с.149-158).

Повернувся до України позивач 16.10.2014 року через пункт пропуску «Одеса».

Відповідні відмітки містяться у проїзному документі біженця для виїзду за кордон серії TD №003458 (т.1 а.с.140-148).

16.02.2015 року за №51/363 Одеський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України звернувся із клопотанням до директору Департаменту у справах біженців та іноземців ДМС України про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 на підставі ч.6 ст.11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (Т.1 а.с.111-113).

З вказаних підстав було ініційовано процедуру перевірки наявності підстав для позбавлення статусу біженця.

19.05.2015 року за №51/926 Білгород-Дністровський прикордонний загін Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України направив лист до Головного управління ДМС в Одеській області про те, що клопотання про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 було складено помилково та просив залишити його без задоволення (Т.1 а.с.123).

Під час проведення процедури скасування статусу біженця з позивачем проведено співбесіди 12.05.2015 року та 04.02.2016 року (Т.1 а.с.130-135).

19.02.2016 року складено подання про втрату статусу біженця (Т.1 а.с.159-163).

Спірним рішенням від 02 грудня 2016 року №625-16 Державної міграційної служби України позивача позбавлено статусу біженця (Т.1 а.с.105-109), а згідно Наказу №07 від 12.01.2017 року посвідчення біженця серії НОМЕР_2 та проїзний документ біженця для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 визнано недійсними (Т.1 а.с.103).

Не погоджуючись із рішенням від 02.12.2016 року, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом статті 1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951, пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно частини 2 статті 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

УВКБ ООН в 2001 році надало Тлумачення статті 1 Конвенції про статус біженця, у якій розкривалося поняття терміну «біженець». В п 11 даного тлумачення зазначається, що у випадках, коли суб`єктивні побоювання не висловлюються, а об`єктивні обставини можуть цілком виправдати визнання очевидної небезпеки для будь – якої особи, яка в них опинилася, відсутність побоювань, є неістотною. Таким чином, надзвичайно важливим є прийняття рішення щодо статусу біженців, особливо у частині обґрунтованих побоювань тільки після вивчення та належного зважування всіх відповідних обставин.

Порядок подання та розгляду заяв про визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, регламентований Законом України №3671-VI та Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затвердженими наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 № 649, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884 (далі Правила №649).

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI, біженець – це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Пунктом 13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно абз.5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Згідно ч.1 ст.6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Як встановлено судом, згідно рішення Державної міграційної служби України №630-13 від 11.11.2013 року позивача визнано біженцем (Т.1 а.с.166), а за серією ПБ №003230 позивача документовано посвідченням біженця (Т.1 а.с.172).

При цьому, спірне рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №625-16, яким позивача позбавлено статусу біженця, прийнято на підставі п.1, 3 ч.1, ч.14 статті 11 Закону.

Згідно вказаних норм статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа:

1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства);

2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом;

3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

4) будучи особою без громадянства, може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує;

5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.

На основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, а також про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається із матеріалів справи, документальною основною для прийняття рішення від 02.12.2016 року стали:

лист-клопотання Одеського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України від 16.02.2015 року №51/363 про виїзд 24.07.2014 року до території Афганістану із транзитом у Туреччині;

інформація Адміністрації Держприкордонслужби України про дату перетину державного кордону позивачем;

проведені 12.05.2015 року та 04.02.2016 року співбесіди із позивачем;

свідоцтво про шлюб позивача.

Таким чином, для перевірки обґрунтованості рішення від 02.12.2016 року необхідно встановити відповідність фактичних обставин підставам, передбаченим п.1 та 3 ч.1 ст11 Закону, із якими пов`язується позбавлення особи статусу біженця.

Як встановлено судом із пояснень позивача, ІНФОРМАЦІЯ_2 померла матір позивача, у зв`язку із чим позивач прибув до Афганістану для її поховання, однак до України не повертався у зв`язку із наміром проведення весілля у жовтні 2014 року.

Вказані свідчення відповідають даним, які надавались позивачем під час проведення співбесід 12.05.2015 та 04.02.2016 року. При цьому, позивач вказував, що виїзд до Афганістану був вимушеною мірою, яка зумовлена смертю близької людини.

Суд критично ставиться до посилання міграційного органу на відсутність у позивача документального підтвердження смерті матері, адже обґрунтувань щодо наявності у позивача обов`язку мати документ про підтвердження факту смерті близького родича не надано. Отримання відповідного документу після повернення на територію України є ускладненим, а вважати обґрунтованою необхідність доведення відповідного факту документально позивач на той момент не міг.

Більше того, на підтвердження факту одруження позивачем надано копію свідоцтва про шлюб, укладеного 07.09.2014 року (Т.1 а.с.149-158). Суд не приймає доводи відповідача щодо автентичності наданого документа, адже, як вказано у рішенні від 02.12.2016 року, це є лише припущенням міграційного органу та офіційно у встановленому законом порядку не підтверджено.

З огляду на зазначене, обґрунтовані підстави вважати, що позивач повернувся на територію Афганістану з метою постійного перебування або з метою скористатись захистом країни громадянської належності (підданства), у міграційного органу були відсутні.

Суд не залишає поза увагою ту обставину, що з моменту повернення позивача 16.10.2014 року на територію України за її межі позивач не виїздив, що також вказує на намір використовувати отриманий у листопаді 2013 року захист його як біженця саме н території України.

У спірному рішенні від 02.12.2016 року не відображено, як факт отримання листа від 19.05.2015 року за №51/926 Білгород-Дністровського прикордонного загону Південного регіонального управління Державної прикордонної служби України про те, що клопотання про позбавлення статусу біженця ОСОБА_1 було складено помилково, вплинуло на остаточне прийняття рішення про позбавлення позивача статусу біженця.

Крім цього, відповідачем не наведено обставин щодо зміни підстав, із якими пов`язано факт надання позивачу статусу біженця.

Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція) у цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пункт 66 Керівництва для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пункт 42 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН (далі - Настанов) знання умов країни походження прохача – якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

Частина перша статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13.12.2011 «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі – Директива №2011/95/EU) Обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Пункт с) статті 15 Директиви 2004/83/EU від 29.04.2004 «Про мінімальні стандарти кваліфікації і статусу громадян третіх країн чи осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які, в силу інших причин, потребують міжнародного захисту та отриманні наданого захисту» (далі – Директива № 2004/83/EU) Право на додатковий захист: Суттєва шкода включає в себе: серйозна і індивідуальна загроза життю чи особистості цивільних осіб через масові прояви насильства в ситуаціях міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.

Згідно з пунктом 27 Рекомендацій у тих випадках, все більш виключних де критерії включення в міжнародний захист згідно Конвенції 1951 року не будуть дотримані, слід розглядати більш широкі критерії відповідності поняття «біженець», сформульовані в регіональних нормативно-правових актах, що стосуються біженців, або інші форми міжнародного захисту, в тому числі додатковий захист або захист від висилки, основаних на міжнародних або регіональних норми в області прав людини або базуються на нормах національного законодавства.

Позбавлення особи статусу біженця із формальних причин не відповідатиме меті, на виконання та досягнення якої статус біженця було надано позивачу ще у 2013 році, є непропорційним та незбалансованим рішенням відповідача, наслідки якого є неспівмірними із виявленими фактами, що спричинили його прийняття.

Європейський суд з прав людини, який неодноразово вказував у своїх рішеннях, що помилки або прорахунки державних органів повинні служити вигоді зацікавлених осіб, особливо в разі відсутності інших конфліктуючих інтересів. Зокрема, у рішенні від 20.01.2012 року у справі “Рисовський проти України” (заява №29979/04) ЄСПЛ зазначив про особливу важливість принципу “належного урядування”, який передбачає, що у разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний якомога послідовний спосіб. Потреба виправити минулу “помилку” не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування" та пояснив його практичне значення, зокрема, зазначивши, що держава, чиї органи влади не дотримувалися своїх власних внутрішніх правил та процедур, не повинна отримувати вигоду від своїх правопорушень та уникати виконання своїх обов`язків. Іншими словами, ризик будь-якої помилки, зробленої органами державної влади, повинна нести держава, а помилки не повинні виправлятися за рахунок зацікавленої особи, особливо якщо при цьому немає жодного іншого приватного інтересу.

За таких умов суд дійшов висновку про необхідність визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №625-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1 .

Як наслідок цього, задоволенню підлягають і похідні вимоги про зобов`язання поновити статус біженця та видати відповідні документи позивачу.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. А, відповідно до ч.1 ст.90 Кодексу, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, виходячи зі змісту заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись принципом верховенства права, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі, доводи відповідача відхиляє з вищенаведених мотивів.

Згідно ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Позивачем при поданні позовної заяви сплачено судовий збір у сумі 3363,20 грн. (Т.1 а.с.9).

Відповідно до положень ч. 3 ст. 4 Закону України “Про судовий збір” ставка судового збору за подання до адміністративного суду позову немайнового характеру, який подано фізичною особою менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України “Про Державний бюджет України на 2020 рік” встановлено прожитковий мінімум з розрахунку на місяць для працездатних осіб з 1 січня 2021 року – 2102 грн.

В частині пов`язаних (похідних) позовних вимог про зобов`язання утриматись від вчинення дій суд зазначає, що прохання позивача визнання акта протиправним та скасування нерозривно пов`язане з вимогами про зобов`язання вчинити дії, тому є одним способом захисту та відновлення порушеного права і у питанні сплати судового збору вважається однією немайновою позовною вимогою (правова позиції ВС/КАС у Постанові від 12.11.2019 року у справі №640/21330/18). Аналогічного висновку суд дійшов у даній справі щодо визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити дії.

Таким чином, за подачу даного позову сплаті підлягав судовий збір у сумі 840,80 грн.

Суд дійшов висновку про стягнення з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судових витрат зі сплати судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп., поклавши ці витрати на відповідача згідно ч.1 ст.139 КАС України.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса: абонентська скринька АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470; адреса: вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії – задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №625-16 про втрату статусу біженця громадянином Афганістану ОСОБА_1 .

Зобов`язати Державну міграційну службу України поновити громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 статус біженця.

Зобов`язати Державну міграційну службу України видати громадянину Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 посвідчення біженця та проїзний документ.

Стягнути з Державної міграційної служби України (код ЄДРПОУ 37508470) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп.

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України, до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя М.М. Аракелян