Рішення № 100953992, 04.11.2021, Вознесенівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя)

1Справа № 335/10179/20 2/335/796/2021

РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 листопада 2021 року м. Запоріжжя

Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Гашук К.В., за участю секретаря судового засідання Чернухи В.Е., представника позивача – адвоката Скочко О.А., представника відповідача – ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Запорізька міська рада, про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення та зняття з реєстраційного обліку, -

В С Т А Н О В И В:

01.12.2020 ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа: Запорізька міська рада про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

В обґрунтування позову зазначено, що позивач у справі на підставі договору купівлі-продажу квартири від 18.07.2020 є власником квартири АДРЕСА_1 . Після придбання квартири позивач мав намір робити ремонтні роботи та вселитися у квартиру, але виявив, що там проживає відповідач ОСОБА_3 , яка на його неодноразові прохання звільнити належну йому на праві власності квартиру, відповідала відмовою, мотивуючи тим, що вона зареєстрована у вказаній квартирі.

Проживанням та реєстрацією у квартирі, яка належить позивачу, відповідач створює йому перешкоди у користуванні власністю, чим порушує його законні права та інтереси.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_2 просить суд усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_2 , шляхом виселення ОСОБА_3 та зняття її з реєстрації у вказаній квартирі.

Ухвалою судді від 04.12.2020 справу прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи. Сторонам у справі встановлено строки для подання заяв по суті справи.

19.04.2021 до суду надійшов відзив ОСОБА_3 в особі представника ОСОБА_1 на позовну заяву, у якому зазначено, що передбачених законом підстав для виселення відповідача із квартири без надання їй іншого постійного житла не вбачається, оскільки в іпотеку передано квартиру, яка була придбана не за рахунок отриманих третьою особою кредитних коштів, а позивач, як при зверненні до суду, так і під час розгляду справи у суді, не зазначив інше житло, яке має бути надано відповідачці одночасно із виселенням з квартири.

09.06.2021 представник позивача – адвокат Скочко О.А. подала суду вдповідь на відзив на позовну заяву, у якому зазначила, що предметом позову у справі є житлові права та законні інтереси позивача, як власника квартири, а не оспорювання законності проведеної за ТОВ «ФК «Інвестстандарт» реєстрації за умовами договору іпотеки та договору відступлення права вимоги від 15 серпня 2019 року. Як і не є предметом позову договір іпотеки, що укладався між Банком та ОСОБА_4 , до якого ОСОБА_3 не має жодного відношення. Жодним судовим рішенням договір купівлі-продажу квартири не визнано недійсним, державна реєстрація права власності на квартиру за попереднім власником також не скасована. Позивач не був учасником кредитних правовідносин із ОСОБА_4 та із ОСОБА_3 , і не пов`язаний будь-якими зобов`язаннями з ними, а відтак він не зобов`язаний забезпечувати відповідача ОСОБА_3 будь-яким житлом.

Інших заяв по суті справи не надходило.

У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити з підстав, які викладені у позовній заяві.

Представник відповідача у судовому засіданні просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на обставини, які викладені у відзиві на позов та письмових поясненнях.

Представник третьої особи - Запорізької міської ради, у судове засідання не з`явився, про причини неявки до суду не повідомив.

Враховуючи те, що неявка третьої особи та її представника не є перешкодою для розгляду справи, підстав для відкладення судового засідання у суду були відсутні.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази у сукупності, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду.

Судом встановлено, що 13.07.2006 Акціонерний поштово-пенсійний банк «Аваль» та ОСОБА_4 уклали кредитний договір № 014/17-16/3563-11, за умовами якого Банк надав ОСОБА_4 кредит в сумі 24 430 доларів США на 240 місяців, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами в розмірі 12 % річних. Згідно договору кредитні кошти призначені для використання на споживчі цілі.

13.07.2006 з метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № 014/17-16/3563-11 між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_4 укладено договір іпотеки, посвідчений 13.07.2006 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за реєстровим № 2990, за умовами якого ОСОБА_4 передала в іпотеку Банку квартиру за адресою: АДРЕСА_3 із забороною відчуження зазначеної квартири до припинення чи розірвання договору іпотеки.

Відповідно до п. 1.2 договору іпотеки від 13.07.2006 квартира за адресою: АДРЕСА_4 придбана ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Чорненькою О.М. 02.07.2004 за реєстраційним № 2038 зареєстрованого в Державному реєстрі правочинів 13.07.2006, право власності на яку буде зареєстровано за ОСОБА_4 в Реєстрі прав власності на нерухоме майно у майбутньому, реєстраційний номер предмету іпотеки в реєстрі прав власності на нерухоме майно 6405451.

У подальшому, між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Акціонерним товариством «ОКСІ БАНК» укладено договір про відступлення права вимоги від 15.08.2019, згідно якого Акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» відступило право вимоги за кредитним договором № 014/17-16/3563-11 від 13.07.2006 укладеним між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_4 , Акціонерному товариству «Оксі Банк».

Одночасно з відступленням права вимоги за основним зобов`язанням між Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» та Акціонерним товариством «Оксі Банк» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 13.07.2006, що укладений між Акціонерним поштово-пенсійним банком «Аваль» та ОСОБА_4 і посвідчений 13.07.2006 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за реєстровим № 2990, який виступає в якості забезпечення виконання зобов`язань, що випливають з кредитного договору.

В подальшому, між Акціонерним товариством «Оксі Банк» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Інвестстандарт» укладено договір відступлення права вимоги від 15.08.2019, згідно якого Акціонерне товариство «Оксі Банк» відступило право вимоги за кредитним договором № 014/17-16/3563-11 від 13.07.2006 укладеним між Акціонерним поштово-пенсійний банком «Аваль» та ОСОБА_4 , ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт».

Одночасно з відступленням права вимоги за основним зобов`язанням між Акціонерним товариством «Оксі Банк» та ТОВ «ФК «Інвестстандарт» укладено договір про відступлення прав за договором іпотеки від 13.07.2006, який посвідчений 13.07.2006 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за реєстровим № 2990.

Отже, внаслідок укладення вказаних договорів відбулася заміна кредитора, а саме ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт» набуло статусу нового кредитора за договором № 014/17-16/3563-11 від 13.07.2006 та іпотекодержателя за договором іпотеки від 13.07.2006, який посвідчений 13.07.2006 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Задачиною Н.В. за реєстровим № 2990, згідно якого позичальником є ОСОБА_4

18.12.2019 ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт», як кредитор задовольнило свої кредиторські вимоги за рахунок іпотечного майна та стало власником квартири АДРЕСА_2 .

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 31.03.2020, яке набрало законної сили, у справі за позовом ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт» до ОСОБА_3 , 3-тя особа: ОСОБА_4 про усунення перешкод у праві користування та розпорядження майном шляхом виселення та зняття з реєстраційного обліку, відмовлено у задоволенні позовних вимог.

18.07.2020 між ТОВ «Фінансова компанія «Інвестстандарт» та позивачем ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, який посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Хоміч О.М., зареєстровано у реєстрі за № 597, згідно якого ОСОБА_2 набув право власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно відповіді Департаменту реєстраційних послуг Запорізької міської ради № 01-71/18193 від 03.12.2020, за адресою: АДРЕСА_3 , з 04.12.2007 зареєстрована відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивач ОСОБА_2 посилався на те, що у зв`язку із проживанням відповідача ОСОБА_3 у належній йому на праві власності квартири та її реєстрацією за вказаною адресою, порушуються його права, як власника житла, на користування та розпорядження належним йому майном.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належить право володіння, користування і розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

У частині першій статті 383 ЦК України визначено, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Судом установлено, що ОСОБА_2 став новим власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 18.07.2020, який укладено із ТОВ «ФК «Інвестстандарт».

На момент укладення вказаного договору купівлі-продажу відповідач ОСОБА_3 була зареєстрована у вказаній вище квартирі та існувало судове рішення про відмову ТОВ «ФК «Інвестандарт» у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача із квартири, в якій вона була зареєстрована, як член сім`ї іпотекодавця, з 04.12.2007.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 9 ЖК УРСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Вимога про виселення, що є наслідком позбавлення відповідача права на житло, має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Статтею 109 ЖК УРСР визначено порядок виселення із займаного жилого приміщення.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР, громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Отже, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України «Про іпотеку», так і стаття 109 ЖК УРСР у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин.

Аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, у постанові Верховного Суду від 04 серпня 2021 року № 199/163/19 та ін.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Як убачається із кредитного договору, Банком було надано кредит ОСОБА_4 у розмірі 24 430 доларів США на споживчі цілі. Згідно договору купівлі-продажу квартири від 13.07.2006, ОСОБА_4 придбала квартиру АДРЕСА_2 за 141 400 грн., що на час укладення зазначених договорів було еквівалентно 28 000 доларів США. Згідно договору іпотеки заставна вартість предмета іпотеки визначена сторонами у сумі 145 154 грн. Вказані обставини свідчать про те, що спірна квартира була придбана не лише за рахунок кредитних коштів, тому до спірних правовідносин слід застосовувати положення статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, щодо заборони виселення без надання іншого жилого приміщення.

При вирішенні спорів щодо права користування колишніми власниками та членами їх сімей іпотечним майном, судам, керуючись частиною четвертою статті 263 ЦПК України, потрібно враховувати висновки Верховного Суду України, від яких Верховний Суд не відступав, у цій категорії справ.

Верховний Суд України у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 сформулював правовий висновок, від якого Верховний Суд не відступав, згідно з яким за частиною другою статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частиною третьою статті 109 ЖК Української РСР, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц (провадження № 14-93цс19) дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та положення статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК Української РСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР з урахуванням глави 26 ЦК України та положень статті 379 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення не допускається.

Вказані висновки також знайшли своє підтвердження і у правових висновках, сформульованих у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.

У разі встановлення, що в іпотеку передано нерухоме майно, придбане не лише за кредитні кошти, а й за особисті кошти іпотекодавця, то відповідача також неможливо виселити без надання іншого житлового приміщення.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) вказала, що вважає правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, законним та обґрунтованим, цей висновок враховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

Позивач у своєму позові зазначає про те, що він має право на усунення перешкод у користуванні власністю відповідно до положень ст. 391 ЦК України, як новий власник квартири, право власності якого відповідачем не оспорено.

Проте, такі доводи позивача суд вважає безпідставними, оскільки при укладенні 18.07.2020 договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_2 був обізнаний чи мав бути обізнаним про наявність обтяжень житла, зокрема і про наявність відповідних речових прав особи, яка зареєстрована та проживає у жилому приміщенні, тобто мав можливість виявити ризики, пов`язані з набуттям права власності на спірну нерухомість. Тим більше, станом на час укладення ним договору вже існувало рішення суду про відмову у задоволенні позовних вимог ТОВ «ФК «Інвестстандарт», яке виступало продавцем за договором купівлі-продажу, про виселення відповідача із спірної квартири.

Наявність права особи, місце проживання якої зареєстровано у набутій позивачем на підставі договору купівлі-продажу квартири, обмежує право останнього на користування майном.

Частина друга статті 109 ЖК УРСР на час укладення правочину щодо відчуження іпотечного майна містила заборону виселення осіб без надання іншого жилого приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.

Отже новий власник спірної квартири мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідача на користування спірним житлом і при набутті права власності позивач мав знати та усвідомлювати, що відповідач має зареєстроване місце проживання у квартирі, а відтак і право на користування вказаним житлом.

Крім того, відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі – Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції», заяви № 7151/75 та № 7152/75, будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання – пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Гіллоу проти Сполученого Королівства від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Ларкос проти Кіпру від 18 лютого 1999 року).

Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

При цьому Велика Палата Верховного Суду вважала, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

Права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Отже, всяке позбавлення права на житло є втручанням в право особи, і без дослідження пропорційності і з`ясування балансу інтересів неможливо вирішити спір.

Право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідача ОСОБА_3 , яка зареєстрована у спірній квартирі з 04.12.2007, тобто майже 14 років, проте, позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права ОСОБА_3 на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.

З огляду на викладені обставини, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відповідача – ОСОБА_3 та зняття її з реєстраційного обліку задоволенню не підлягає.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 141 ЦПК України, у зв`язку з відмовою в задоволенні позову з відповідача не підлягає стягненню сплачений позивачем при зверненні до суду з позовом судовий збір.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 81, 82, 89, 141, 263- 265, 268, 273, 354 ЦПК України суд,-

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа: Запорізька міська рада, про усунення перешкод у користуванні квартирою, виселення та зняття з реєстраційного обліку – залишити без задоволення.

Рішення може бути оскаржено до Запорізького апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Вступна та резолютивна частини рішення виготовлені у нарадчій кімнаті та проголошені у судовому засіданні 04 листопада 2021 року.

Повне рішення складено 08 листопада 2021 року.

Суддя К.В. Гашук