Рішення № 100928975, 08.11.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 листопада 2021 року м. Київ № 320/8321/21

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Шевченко А.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Петрівської сільської ради про визнання протиправним і скасування рішення, про зобов`язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Петрівської сільської ради (далі - відповідач), в якому позивач просив суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення відповідача від 29.04.2021 № 309 в частині відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти;

- зобов`язати відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти;

- стягнути на користь позивача з відповідача 5000 грн. завданої моральної шкоди.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідачем безпідставно прийнято рішення в частині відмови позивачу у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради орієнтовним розміром 0,12 га для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004 у відповідності до викопіювання з кадастрової карти, у зв`язку з чим завдано моральної шкоди.

Ухвалою суду від 20.07.2021 відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач проти позову заперечував, надіслав відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначив, що позовні вимоги є безпідставними та задоволенню не підлягають. Заперечував також щодо стягнення на користь позивача моральної шкоди.

Розглянувши подані документи та матеріали, з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України та наділений адміністративною процесуальною дієздатністю, що підтверджено паспортом № НОМЕР_1 (дата видачі: 03.06.2021; орган, що видав: 3228).

Згідно з довідкою від 29.10.2018 № 0000641219 позивач є внутрішньо переміщеною особою, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 від 11.12.1993 позивач є учасником бойових дій.

Судом установлено, що 06.01.2021 позивач засобами поштового зв`язку звернувся до Петрівської сільської ради з клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти.

До вищевказаного клопотання позивачем було додано наступні документи: копію паспорта; графічне розташування земельної ділянки; копію довідки внутрішньо переміщеної особи та копію посвідчення учасника бойових дій.

Рішенням Петрівської сільської ради шостої сесії восьмого скликання від 29.04.2021 № 309 «Про відмову в наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», позивачу відмовлено в наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовною площею 0,1200 га у зв`язку з тим, що бажане місце розташування земельної ділянки заявника знаходиться за межами Петрівської сільської територіальної громади.

Про прийняте рішення позивач був повідомлений листом відповідача від 19.05.2021 вих. № 03-06/1254.

Не погоджуючись з вищевказаним рішенням відповідача, позивач звернувся з позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним відносинам, що виникли між сторонами у справі, суд виходив з такого.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 14 Конституції України гарантується право власності на землю. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Пунктами «а» та «б» частини першої статті 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить: а) розпорядження землями комунальної власності територіальних громад; б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою та другою статті 116 ЗК України передбачено, що громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частинами третьою та четвертою статті 116 ЗК України визначено, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Частиною першою статті 121 ЗК України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для ведення садівництва - не більше 0,12 гектара.

Частиною першою статті 122 ЗК України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини шостої статті 118 ЗК України, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення садівництва, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, клопотання подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з положеннями частини сьомої статті 118 ЗК України, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Системний аналіз вищенаведених норм земельного законодавства дає підстави стверджувати, що ЗК України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17, від 05.03.2019 у справі № 360/2334/17, від 20.01.2021 у справі № 360/1590/16-а, від 08.09.2020 у справі № 812/1450/17, які в силу вимог частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України враховані судом у спірних правовідносинах.

Разом з тим, відповідно до статті 118 ЗК України, порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; погодження проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 ЗК України; затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 ЗК України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому, отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність.

Аналогічні правові позиції викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 13.12.2016 у справі № 815/5987/14, а також у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17 та від 12.06.2020 у справі № 808/3187/17.

Крім того, у постанові від 30.05.2018 у справі № 826/5737/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що надання дозволу вповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом передачі.

З урахуванням викладеного, надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не покладає на раду обов`язку (не є підставою для виникнення зобов`язання перед особою, яка розробила проєкт землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність. Рада може відмовити у затвердженні проєкту та наданні земельної ділянки у власність з підстав, визначених законом, зокрема, невідповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проєктів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 509/4722/16-а.

Як зазначалось вище та вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою слугував висновок відповідача про те, що місце розташування земельної ділянки заявника знаходиться за межами Петрівської сільської територіальної громади.

Наявними у матеріалах справи письмовими доказами підтверджено, що позивачем було додано до клопотання від 06.01.2021 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою графічне визначення бажаного місця розташування земельної ділянки з Публічної кадастрової карти України, яка є інформаційним порталом, на якому оприлюднюються відомості Державного земельного кадастру.

Статтею 1 Закону України від 07.07.2011 № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» (далі - Закон № 3613-VI у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Державний земельний кадастр - це єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами; державна реєстрація земельної ділянки - це внесення до Державного земельного кадастру передбачених цим Законом відомостей про формування земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номера; кадастрова карта (план) - це графічне зображення, що містить відомості про об`єкти Державного земельного кадастру.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3613-VI, внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями здійснюється виключно на підставі та відповідно до цього Закону. Забороняється вимагати для внесення відомостей до Державного земельного кадастру та користування такими відомостями надання документів та здійснення дій, прямо не передбачених цим Законом.

Відповідно до частин першої та восьмої статті 9 Закону № 3613-VI, внесення відомостей до Державного земельного кадастру і надання таких відомостей здійснюються державними кадастровими реєстраторами центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Державна реєстрація земельних ділянок, обмежень у їх використанні, ведення поземельних книг, внесення до Державного земельного кадастру відомостей про земельні ділянки здійснюються Державними кадастровими реєстраторами, які здійснюють свою діяльність за місцем розташування земельної ділянки (район, місто республіканського значення Автономної Республіки Крим, місто обласного значення) (станом на день прийняття спірного рішення (29.04.2021) вказана норма виключена згідно із Законом України від 28.04.2021 № 1423-IX).

Відповідно до частини першої статті 15 Закону № 3613-VI, до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

Разом з тим, положення статті 118 ЗК України не містять будь-яких вимог до графічних матеріалів, крім зазначення бажаного місця розташування земельної ділянки.

З урахуванням викладеного суд доходить висновку, що додані позивачем до клопотання графічні матеріали (викопіювання), на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, на яку претендує позивач, роздруковані з Публічної кадастрової карти України, інформація в якій створена належним суб`єктом, є належним документом із відображенням інформації, яка дає можливість ідентифікувати бажану земельну ділянку на місцевості, та містить прив`язку земельної ділянки до відповідного населеного пункту, площу бажаної земельної ділянки, а саме земельна ділянка, на яку претендує позивач та яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, розташована в с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області, що беззаперечно відноситься до відання Петрівської сільської територіальної громади.

Крім того, за даними Державного класифікатора об`єктів адміністративно-територіального устрою України - КОАТУУ: 3221886001 відноситься до меж с. Нові Петрівці.

Отже, посилання відповідача на те, що бажане місце розташування земельної ділянки заявника знаходиться за межами Петрівської сільської територіальної громади є безпідставним та немотивованим, як наслідок спірне рішення не містить будь-яких обґрунтувань, що свідчить про безпідставну відмову сільської ради у наданні позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 23.01.2020 у справі № 0840/2979/18.

Крім того, суд відхиляє повідомлені представником відповідача у відзиві на позов твердження щодо того, що позивач долучив до клопотання інші графічні матеріали ніж ті, які додавались до клопотання про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою, оскільки із представлених відповідачем до відзиву письмових матеріалів вбачається наявність клопотання позивача, датоване 31.03.2021 та містить інший предмет, ніж той, що у клопотанні позивача від 06.01.2021, за результатами якого прийнято спірне рішення від 29.04.2021 № 309.

Щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти, суд виходить з такого.

Так, в силу вимог статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

У разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Отже, зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії, у разі скасування індивідуального акта, є правом, а не обов`язком суду.

Так, суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність визначеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Як убачається з положень Рекомендації Комітету Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Наведене повністю відповідає змісту положень статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначені повноваження суду при вирішенні справи, зокрема, що у разі скасування індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суд.

Проте, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

У даному випадку повноваження щодо розпорядження землями комунальної власності територіальної громади с. Нові Петрівці є виключною компетенцією відповідача, який реалізує такі повноваження у порядку, встановленому статтею 118 ЗК України. Визначений у вказаній статті порядок безоплатної приватизації земельної ділянки наділяє орган місцевого самоврядування певною свободою розсуду під час вирішення питання про надання особі дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, зокрема, повноваженнями відмовляти у наданні такого дозволу з підстав, визначених частиною сьомою статті 118 ЗК України, або навпаки - надати такий дозвіл.

Задовольнивши вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача надати позивачу дозвіл на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, суд фактично підмінив би собою орган місцевого самоврядування, до виключної компетенції якого належить розпорядження земельними ділянками комунальної власності відповідних територіальних громад і співставлення відповідності їх місця розташування з вимогами законів, прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, генеральними планами населених пунктів та іншої містобудівної документації.

Враховуючи викладене, вимоги позивача про зобов`язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За загальним правилом суд не може виходити за межі позовних вимог, тобто не може застосовувати інший спосіб захисту, ніж зазначив позивач у позовній заяві.

Як роз`яснив Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму № 14 від 18.12.2009 «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.

Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

З урахуванням наведеного, суд доходить висновку, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єкта владних повноважень слід вийти за межі позовних вимог шляхом зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання від 06.01.2021 про надання позивачу дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти, та прийняти відповідне рішення в порядку та строки, передбачені частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України шляхом надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.

Щодо вимоги позивача про стягнення на його користь з Петрівської сільської ради 5000, 00 грн. завданої моральної шкоди, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статтею 1167 ЦК України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4, під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

За приписами пункту 5 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України, при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди з`ясуванню підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача, вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

З наведеного вбачається, що сам факт визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень не є безумовною і достатньою підставою для стягнення з нього моральної шкоди. У кожному випадку позивач повинен обґрунтувати заподіяння йому такої шкоди, зокрема пояснити в чому конкретно проявилось порушення його нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, що саме спричинило йому моральні страждання і в чому проявляється їхній взаємозв`язок з протиправними діями відповідача.

Тобто моральна шкода, як і будь-яка інша позовна вимога, є предметом доказування, а тому обов`язок доказування моральної шкоди покладається саме на ту сторону, яка просить про її стягнення.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 16.07.2020 у справі № 822/3180/15 та від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15.

При цьому Верховний Суд у постанові від 04.03.2020 у справі № 815/2215/15 зазначив, що доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків, тощо.

Обґрунтовуючи вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, позивач стверджував, що внаслідок протиправної бездіяльності відповідача у зв`язку з ненаданням відповіді, він та члени його сім`ї постійно переживають через стан здоров`я позивача, ОСОБА_1 став дратівливим по малозначним приводам, через що часто переходить при спілкуванні з дружиною або з колегами на підвищені тони, у зв`язку з чим страждає психіка його дружини і дитини, що призводить до виникнення негативної атмосфери в робочому колективі. Крім того, протягом тижня (з якого саме моменту не вказано) позивач перебуває в стані морального пригнічення і дискомфорту, що викликано, на його думку, протиправною діяльністю відповідача, і скільки він буде знаходитись в цьому стані йому не відомо.

Крім того, його душевні страждання, як він стверджує, супроводжуються нервозністю, безсонням, головними болями, стресом, імпульсивністю та неврівноваженістю, відчуттям безпорадності, що виразилось у втраті почуття свободи і контролю, невірою у можливість змін і у власні сили, зміною життєвого укладу. Наведені обставини позивач пов`язує з депресією, емоційними та душевними стражданнями.

Зазначив також про не взяття службовими особами відповідача до уваги його статусу як переселенця та учасника бойових дій, скрутного становища, в якому він та його сім`я опинилися.

Крім того, свої душевні страждання позивач пов`язує також з тим, що: він разом із сім`єю є внутрішньо переміщеною особою, що призвело до проблем психологічного характеру у зв`язку з адаптацією на нових місцях проживання; перебудовою особистості в змінених умовах життя внаслідок надзвичайної ситуації (події на Донбасі); постійною тривожністю відносно пошуку нової роботи, житла; невизначеності його майбутнього; неможливості самостійно вирощувати продукти для годування сім`ї, оскільки постійно доводиться платити окрім оренди за житло й на продукти харчування; з витратою тривалого часу і прикладанням значних зусиль для розуміння, яким чином можливо отримати безоплатно земельну ділянку у власність, а також вивченням ЗК України; отримуванням навичок використання кадастрової карти України та ознайомлення з земельною документацією Вишгородського району; підшукування вільної земельної ділянки на кадастровій карті і огляд її на місці.

Зазначив також, що середня ціна зустрічі з психологом для відновлення його психологічного стану, викликаного незаконним рішенням відповідача у м. Києві становить 1000 грн. Рекомендована кількість зустрічей - п`ять, тому вважає, що сума моральної шкоди відповідає розміру для її відновлення та складає 5000 грн.

При цьому позивачем не надано жодних доказів, які б підтверджували виникнення у нього зазначених розладів здоров`я після направлення до відповідача клопотання від 06.01.2021 та неотримання бажаного рішення за результатом його розгляду, зокрема, доказів звернення до медичних установ та довідок з них з відповідними діагнозами, виписки з історії хвороби, доказів понесених витрат на вказані цілі тощо.

Фактично, доводи позивача зводяться виключно до тверджень про заподіяння йому відповідачем моральних страждань, однак жодного доказу в обґрунтування цих тверджень позивач не надав.

На переконання суду не є достатнім лише твердження позивача про завдання йому моральної шкоди для задоволення відповідної вимоги. Позивач обов`язково має надати суду докази наявності заподіяної йому відповідачем моральної шкоди, а також обґрунтувати її розмір, оскільки у протилежному випадку існує загроза заявлення позивачами безпідставних та необґрунтованих вимог про стягнення моральної шкоди лише з посиланням на допущення відповідачем протиправної бездіяльності, та без надання доказів завдання такою бездіяльністю втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань.

Наведене, у свою чергу, суперечитиме положенням частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, якою визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому суд зауважує, що згідно з частиною другою цієї ж статті на відповідача лише покладено обов`язок по доведенню правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, а тому саме позивач має довести суду факт заподіяння йому моральної шкоди поведінкою відповідача.

Суд також звертає увагу позивача на вимоги частини першої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Засади змагальності покладають на позивача обов`язок довести суду правомірність вимог, викладених у позовній заяві, зокрема, у даному випадку, щодо заподіяння моральної шкоди.

На переконання суду, жодних документальних доказів звернення до психолога або до іншого спеціаліста у галузі медицини, який вивчає причини виникнення, прояви, перебіги методи заподіяння та лікування його розладів задля отримання допомоги для відновлення психологічного стану, позивач суду не представив.

Такі твердження позивача суд визнає непереконливими та доходить висновку, що будь-які докази заподіяння позивачу моральних страждань бездіяльністю відповідача ним не надані.

Крім того, обґрунтовуючи свої душевні страждання бездіяльністю відповідача у зв`язку з ненаданням ніякої відповіді, як стверджував позивач (аркуш позовної заяви 6, пункт 10) суд констатує вказані твердження як такі, що не відповідають фактичним обставинам справи, оскільки предметом спору не є бездіяльність відповідача, а є прийняте за результати розгляду клопотання рішення від 29.04.2021, яке доведено до відома позивача, що не заперечується учасниками справи.

Зважаючи на те, що позивачем не надано доказів, що прямо чи опосередковано підтверджують заподіяння йому сильних душевних страждань, шкоди здоров`ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд, при обрахуванні розміру компенсації, міг би встановити характер та обсяг моральних страждань і матеріальні витрати, понесені позивачем, підстави для задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди відсутні.

Крім того, суд відхиляє твердження позивача як на підставу для задоволення вказаної вимоги - висновок, викладений в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.06.2021 у справі № 320/8096/20, оскільки в силу вимог процесуального закону при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин підлягають врахуванню лише висновки Верховного Суду, викладені в його постановах.

Разом з тим, щодо посилання в постанові Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.06.2021 у справі № 320/8096/20 на висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17, на який також посилається позивач, суд зазначає наступне.

Так предметом спору в межах справи № 464/3789/17 були дії Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові щодо складання акта перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016, припису про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016, протоколу про адміністративне правопорушення від 01.12.2016; акта перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 11.01.2017; протоколу про адміністративне правопорушення від 11.01.2017, а також припис про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил від 01.12.2016, у зв`язку з чим позивач у межах вказаної справи зазнав моральних страждань.

Крім того, предметом спору в адміністративній справі № 320/8096/20 була бездіяльність Вишгородської міської ради, яка полягала у неприйнятті рішення за результатами розгляду клопотання особи-позивача від 26.06.2020 про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою, щодо відведення земельної ділянки орієнтованої площею 0,06 гектара, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за певною адресою, яка межує з земельною ділянкою за кадастровим номером 3221810100:01:122:6006, яка розташована в межах земель житлової забудови, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти.

З огляду на викладене, предмет спору та характер спірних правовідносин як у справі № 464/3789/17, так і у справі № 320/8096/20 не є подібними правовідносинам у розглядуваній справі, оскільки предметом цього спору є рішення відповідача про відмову в наданні дозволу на розроблення проєкту землеустрою, а не бездіяльність відповідача щодо не прийняття рішення за результатами розгляду клопотання.

Аналогічна вищенаведеним обставинам і ситуація щодо посилання позивача на висновки, викладені в рішеннях у межах справ № 823/868/18 від 25.06.2020, № 320/7655/20 від 07.06.2021, № 750/6330/17 від 27.11.2019, № 826/18484/16 від 18.12.2019, № 818/607/17 від 24.03.2020 та № 560/798/16-а від 22.01.2020.

Як установлено частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами частини третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до положень статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

На виконання вимог частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами правомірності його рішення.

Натомість, позивачем було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не були спростовані відповідачем.

Під час розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав до суду жодних належних і достовірних доказів, а відтак, не довів правомірності свого рішення.

У підсумку, з урахування вищезазначеного у сукупності, суд доходить висновку про протиправність рішення відповідача, а відтак вважає, що позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, суд виходив з такого.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», що підтверджено копією посвідчення серії НОМЕР_2 від 11.12.1996, питання про розподіл судових витрат у вигляді судового збору не вирішується.

Щодо клопотання позивача про стягнення з відповідача на його користь витрат на професійну правничу допомогу у сумі 3000, 00 грн., суд зазначає таке.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Частиною третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, серед іншого, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною першою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, для цілей розподілу судових витрат розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.

З наведеної норми вбачається, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною чи тільки має бути сплачено.

Отже, розподілу підлягає навіть кредиторська заборгованість позивача зі сплати витрат на професійну правничу допомогу, надання якої підтверджується відповідними доказами.

Аналогічний правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та в постанові від 20.12.2019 у справі № 903/125/19.

Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства, України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно з частиною п`ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно з частиною сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З аналізу наведених положень статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати, повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат і вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.09.2018 у справі № 810/4749/15.

При цьому з положень частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України вбачається, що зменшити розмір витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність суд може виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про це. Отже, за відсутності такого клопотання суд не може надавати оцінку співмірності витрат на правничу допомогу за власною ініціативою, а лише перевіряє, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Від відповідача клопотання про зменшити розміру витрат на правничу допомогу не надходило, відзив на позовну заяву також не містить заперечень щодо зазначених витрат.

Суд констатує, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Крім того слід зазначити, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Отже, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо. Водночас, надання такої оцінки можливо, виходячи з аналізу частини шостої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, виключно у разі наявності відповідного клопотання іншої сторони про зменшення розміру витрат на правничу допомогу через їх неспівмірність.

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватись на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 19.12.2019 у справі № 520/1849/19.

Згідно з пунктами 4, 6 та 9 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05.07.2012 № 5076-VI (далі - Закон № 5076-VI), договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Статтею 19 Закону № 5076-VI передбачено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до статті 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Судом установлено, що 05.09.2020 між Адвокатським об`єднанням «Октопус» (Адвокатське об`єднання) та ОСОБА_1 (Клієнт) було укладено договір про надання правової допомоги (адвокатських послуг) № 105/1, за умовами якого адвокатське об`єднання прийняло на себе зобов`язання надати комплекс юридичних послуг, пов`язаних із захистом прав та охоронюваних законом інтересів Клієнта, а Клієнт у свою чергу, зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу в обсязі та на умовах, передбачених даним договором.

Відповідно до пункту 4.1 договору, юридичну допомогу клієнт оплачує в гривнях, шляхом перерахування суми, що визначена в актах виконаних робіт, що складається з розрахунку фактично витраченого часу осіб, призначених для надання правової допомоги.

Ціна за один час роботи складає 1000, 00 грн. (підпункт 4.1.1 договору).

В пункті 4.2 договору сторони обумовили, що оплата за даним договором здійснюється не пізніше 3-х днів з дня набрання рішення суду по суті, по справі за позовом в Київський окружний адміністративний суд до Вишгородської міської ради.

Позивачем в якості доказів надання адвокатським об`єднанням «Октопус» (в особі представника Костюк С.В.) правової допомоги додано до матеріалів справи розрахунок адвокатських послуг та акт виконаних послуг, з яких вбачається, що позивачу були надані наступні послуги: здійснення правового аналізу документів, а також документів, наданих замовником, необхідних для з`ясування фактичних обставин справи, збір матеріалів, первинної документації тощо - 30 хвилин; здійснення правового аналізу судової практики, в питаннях надання безоплатно у власність земельних ділянок - 1 година; складання і подання позовної заяви - 1,5 години. Підсумок - 3 години, загальною вартістю 3000, 00 грн.

Надаючи оцінку обставинам щодо наявності підстав для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу суд констатує, що зміст представленого суду договору від 05.09.2020 № 105/1 у пункті 4.2 містить застереження, що «оплата за даним договором здійснюється не пізніше 3-х днів з дня набрання рішення суду по суті, по справі за позовом в Київський окружний адміністративний суд до Вишгородської міської ради».

Будь-яких доказів, що до договору від 05.09.2020 № 105/1 вносились зміни чи доповнення, зокрема, в частині пункту 4.2 договору, матеріали справи не містять.

У зв`язку з тим, що окреме положення договору (пункт 4.2) містить застереження щодо оплати послуг адвоката за позовом в Київський окружний адміністративний суд саме до Вишгородської міської ради, а не Петрівської сільської ради, яка є відповідачем у цій справі, підстави для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у взаємозв`язку з наявними в матеріалах справи доказами відсутні.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 143, 159, 162, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Петрівської сільської ради від 29.04.2021 № 309 в частині відмови ОСОБА_1 у наданні дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти.

Зобов`язати Петрівську сільську раду (код ЄДРПОУ: 04359620; місцезнаходження: 07354, Київська обл., Вишгородський район, с. Нові Петрівці, вул. Свято-Покровська, буд. 171) повторно розглянути клопотання від 06.01.2021 про надання ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_2 ) дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на території Петрівської сільської ради приблизною площею 0,12 гектара для ведення садівництва, яка межує з земельною ділянкою з кадастровим номером 3221886001:02:140:6004, у відповідності до викопіювання з кадастрової карти, та прийняти відповідне рішення в порядку та строки, передбачені частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України шляхом надання дозволу на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині рішення.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Шевченко А.В.