Постанова № 100745420, 25.10.2021, Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа № 487/4335/19

Провадження № 2/487/91/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.10.2021 року м. Миколаїв

Заводський районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Бобрової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Тітова А.О.,

в присутності позивача – ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду м. Миколаєва цивільну справу №487/4335/19 за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Комунального підприємства Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації, Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, приватного нотаріуса Машкової Світлани Михайлівни, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області про визнання дій протиправними та визнання договору дарування незаконним,-

ВСТАНОВИВ:

06.06.2019 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , КП ММБТІ, ГТУЮ у Миколаївській області, приватного нотаріуса Машкової С.М., в якому просив визнати дії ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , державного реєстратора Марченко В.О., Миколаївського управління юстиції Миколаївської області, співробітників комунального підприємства Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації, приватного нотаріуса Машкової Світлани Михайлівни незаконними; скасувати державну реєстрацію квартири за адресою: АДРЕСА_1 .

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 11.06.2019 зазначена вище заява залишена без руху у зв`язку із вказаними в ній недоліками.

20.06.2019 на виконання ухвали суду від 11.06.2019 канцелярії суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_1 про усунення недоліків з додатками. Так, позивач зазначив про необхідність визнати наступні дії незаконними: «1. ОСОБА_2 , ОСОБА_3 – дії спрямовані на заволодіння чужим майном або придбання права на нього шляхом обману, полягає в повідомленні неправдивих відомостей або приховування певних відомостей – визнати незаконним. 2. Комунального підприємства Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації (далі – КП ММБТІ) – внесення змін до договору, підписи на Договорі – визнати незаконним. 3. Реєстратор реєстраційної служби Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області – Марченко В.О. – дії реєстратора визнати незаконними. 4. Договір дарування №47 від 23.01.2016 визнати незаконним.».

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що на підставі договору купівлі-продажу від 12.11.1999 позивачу ОСОБА_1 та відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності належить квартира АДРЕСА_2 .

09.04.2015 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (на підставі доручення) звернулись до суду із позовом про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визначення часток у квартирі між співвласниками. Вказаний позов було залишено без розгляду ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 27.05.2015.

15.06.2015 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 звернулись до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Південна товарна біржа, про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визначення часток співвласників. В зазначеному позові вони, зокрема, просили визначити, що частка кожного із співвласників за договором складає 1/3 частину. Рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 01.12.2015 позов задоволено частково. Визнано договір купівлі-продажу №10186 від 12.11.1999 дійсним. У задоволені іншої частини позовних відмовлено.

Не зважаючи на це, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 звернулись до КП ММБТІ та останні проставили в штампі реєстрації від 24.11.1999 частки в розмірі 1/3 за кожним із співвласників, а також внесли зміни до архівної документації.

В подальшому, за зверненням ОСОБА_4 та ОСОБА_2 державний реєстратор реєстраційної служби Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області Марченко В.О. зробив відповідні зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №581669148101.

23.01.2016 приватним нотаріусом Машковою С.М. нотаріально посвідчено договір дарування від 23.01.2016, за яким ОСОБА_3 , від імені якої діяв ОСОБА_4 , подарувала ОСОБА_2 1/3 частку в праві власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Внаслідок таких дій, на думку позивача, його дочка – ОСОБА_3 позбавляється права власності на вищевказану квартиру, а сам позивач не має зареєстрованої власності.

Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 02.07.2019 позовну заяву було повернуто позивачу.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 05.08.2019 зазначену вище ухвалу суду було скасовано, а позовну заяву передано до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Ухвалою суду від 19.08.2019 відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.

19.09.2019 до канцелярії суду від ГТУЮ в Миколаївській області надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник ОСОБА_6 просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Позиція обґрунтована тим, що Миколаївське міське управління юстиції 07.07.2016 ліквідовано як юридичну особу публічного права без визначення правонаступника. В м.Миколаєві функцію реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень виконує ДНАП ММР. ГТУЮ в Миколаївській області ніколи не виконувало та не виконує реєстраційні дії, оскільки його завданням є методична допомога та організація діяльності установ та контроль за ними, а отже не може бути відповідачем у даній справі (т.1 арк.спр. 72-78).

Ухвалою суду від 19.09.2019 підготовче засідання з розгляду даної справи відкладено, витребувано у Департаменту надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради (далі – ДНАП ММР) копії архівних матеріалів про реєстрацію права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 .

11.11.2019 до суду від приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Машковою С.М. (далі – приватний нотаріус Машкова С.М.) надійшли заперечення, в яких остання вважає помилковим залучення її до участі у справі в якості відповідача та просить суд визнати її неналежним відповідачем. Позиція мотивована тим, що нотаріус, як публічна особа, якій державою надано повноваження щодо посвідчення прав та фактів, які мають юридичне значення, та вчинення інших нотаріальних дій з метою надання їм юридичної вірогідності, є відповідачем лише в разі оскарження відмови від вчинення нотаріальної дії (т.1 арк. спр.124-125).

Ухвалою суду від 26.11.2019 підготовче засідання з розгляду даної справи відкладено; за клопотанням позивача замінено первісного відповідача по справі Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області на належного відповідача – Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради; залучено до участі у справі у якості третьої особи Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області; задоволено клопотання позивача про виклик та допит в судовому засіданні свідків.

Ухвалою суду від 23.01.2020 закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 18.06.2020 в судовому засіданні оголошено перерву для виклику свідків.

Ухвалою суду від 19.11.2020 судове засідання відкладено; витребувано з Департаменту надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради копії архівних матеріалів про реєстрацію права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_1 за 2015 рік.

Позивач в судовому засіданні вимоги позову підтримав. Зауважив, що при державній реєстрації права власності на нерухоме майно було порушено його майнові права, оскільки державна реєстрація проводилась без нього та без його відома провадився виділ часток, укладався договір дарування. Вважає, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , має повернутися до спільної сумісної власності його, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскільки в іншому випадку ОСОБА_2 буде мати право розпорядитися своєю часткою шляхом відчуження будь-якій особі.

Відповідач ОСОБА_2 до судового засідання не з`явилася, надала заяву про розгляд справи за своєї відсутності. У попередніх судових засіданнях позовні вимоги не визнала, зауважила, що жодних протиправних дій щодо реєстрації права власності та під час укладання договору дарування не вчиняла.

Відповідач ОСОБА_3 до судового засідання не з`явилась, про час та місце розгляду справи була повідомлена своєчасно належним чином, причини неявки суду не повідомила, відзив на позов, будь-яких заяв чи клопотань до суду не направляла.

Представник ДНАП ММР до судового засідання не з`явився. 29.04.2020 надіслав до суду лист від 25.03.2020 №19.03.02-04/1893/20, в якому просив розглянути справу за своєї відсутності. Зауважив, що ДНАП ММР не є належним відповідачем по даній справі, оскільки не є правонаступником Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області або іншого суб`єкта державної реєстрації (т.1 арк.спр.201-203). Аналогічна позиція викладена у листі від 12.05.2020 №19.03-02-04/2560/20 (т.1 арк.спр.216-218).

Представник КП ММБТІ до судового засідання не з`явився, надав до суду заяву, в якій просив розглянути справу за своєї відсутності, вирішити спір на розсуд суду.

Відповідач приватний нотаріус Машкова С.М. до судового засідання не з`явилась. У попередньому судовому засіданні позовні вимоги не визнала з підстав, викладених у запереченнях. Зауважила, що 23.01.2016 посвідчила договір дарування 1/3 частки в праві власності на кв. АДРЕСА_3 . Зазначена вище частка належала на праві власності ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 № 10186, який був визнаний дійсним рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 01.12.2015, що підтверджувалось Інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно станом на момент вчинення нотаріальної дії. При укладанні зазначеного вище договору дарування від імені дарувальника діяв ОСОБА_4 на підставі довіреності. Договір було посвідчено відповідно до норм чинного законодавства. Вважає, що права позивача нічим порушено не було, оскільки в договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 № 10186 зазначено, що ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , яка діяла від свого імені та від імені своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_8 придбали квартиру в рівних долях, тобто по 1/3 частки кожен.

Представник третьої особи до судового засідання не з`явився, у попередніх судових засіданнях проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Суд, дослідивши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення справи по суті, приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню з огляду на наступне.

Судом встановлено, що 12.11.1999 між ОСОБА_9 та ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_8 , було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна №10186, відповідно до якого ОСОБА_9 продав, а ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , яка діяла в своїх інтересах та в інтересах своєї неповнолітньої доньки ОСОБА_8 , купили квартиру АДРЕСА_2 (т.1 арк. спр. 19-20, 24-25, 98). Зазначений вище договір зареєстрований на Південній товарній біржі в «Журналі реєстрації біржових угод з нерухомістю» за п.№10186 від 12.11.1999.

24.11.1999 зазначений вище договір зареєстровано КП ММБТІ за №19095 з позначенням, що ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на праві власності належить квартира АДРЕСА_2 , про що свідчить відповідний запис на копії договору (т.1 арк. спр. 19-20).

З годом в зазначений реєстраційний напис було внесено зміни, за якими ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 на праві власності належить по 1/3 частці квартири АДРЕСА_2 , про що свідчить відповідний запис на копії договору (т.1 арк. спр. 24-25).

Рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 01.12.2015, яке набрало законної сили 15.12.2015 позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_9 , третьої особи – Південної товарної біржі про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визначення часток співвласників задоволено частково; визнано договір купівлі-продажу №10186 від 12.11.1999 квартири розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 , зареєстрований Південною товарною біржею дійсним; в решті позовних вимог відмовлено (т.1 арк.спр.21-23, 100-101).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 21.12.2015 №50408558 державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції в Миколаївській області Марченком В.О. 18.02.2015 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому зазначено, що підставою виникнення права власності є договір купівлі-продажу №10186, виданий 12.11.1999, видавник: Південна товарна біржа; власники: ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ; вид спільної власності: спільна сумісна власність; розмір частки:1/1 (т.1 арк.спр.29).

Відповідно до Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 18.06.2020 №213061124 державним реєстратором Миколаївського міського управління юстиції в Миколаївській області Марченком В.О. 18.02.2015 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . При цьому зазначено, що підставою виникнення права власності є договір купівлі-продажу №10186, виданий 12.11.1999, видавник: Південна товарна біржа; власник: ОСОБА_2 ; вид спільної власності: спільна часткова власність; розмір частки:1/3.

23.01.2016 ОСОБА_3 , від імені якої діє ОСОБА_4 , та ОСОБА_2 склали договір дарування, відповідно до якого дарувальниця ( ОСОБА_3 ) подарувала, а обдаровувана ( ОСОБА_2 ) прийняла у дар 1/3 частку в праві власності на квартиру АДРЕСА_2 (т.1 арк.спр.26-27, 103-104).

В листі директора КП ММБТІ Рижика В.І. від 15.03.2017 №726 КП ММБТІ повідомляє, що відповідно до рішення Заводського районного суду від 01.12.2015 справа №487/4232/15-ц запис про частки 1/3 за кожним співвласником квартири АДРЕСА_2 , у матеріалах архіву бюро технічної інвентаризації скасовано (т.1 арк.спр.28).

Відповідно до положень ч.1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

За змістом ст. 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено ст. 16 цього Кодексу.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду відповідно до частини першої статті 16 ЦК України.

Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі №910/7164/19.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 зі справи № 912/1856/16, від 14.05.2019 зі справи № 910/11511/18.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою. Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріальноправові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16). При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, тобто матиме найбільший ефект по відновленню відповідних прав, свобод та інтересів на стільки, на скільки це можливо.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Тобто, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Відповідно до ч.ч.1, 2 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

З наведених норм права вбачається, що держава забезпечує захист порушених або оспорюваних прав суб`єктів господарювання. Такі права захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Отже, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.01.2021 у справі №916/1415/19.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19).

Так, у справі, що розглядається, ОСОБА_1 обрав одним із способів захисту свого порушеного права визнання незаконними дії КП ММБТІ щодо внесення змін до договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 №10186 та підписів, дії реєстратора реєстраційної служби Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області Марченка В.О. щодо реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно зі ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (ч.1 ст.356 ЦК України).

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом (ч.1 ст.357 ЦК України).

Відповідно до п.5 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 №10186 квартира належить новим власникам в рівних долях: ОСОБА_1 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Тобто твердження ОСОБА_1 про те, що квартира АДРЕСА_2 належить йому та відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності не відповідає дійсності.

Відповідно до практики Великої Палати Верховного Суду відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), пункт 4.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

Водночас судом встановлено, що договір купівлі-продажу №10186 від 12.11.1999 року реєструвався в КП ММБТІ із зазначенням належності квартири АДРЕСА_2 на праві власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ..

В подальшому в реєстраційний напис вносилися зміна про належність квартири АДРЕСА_2 на праві спільної часткової власності за ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 по 1/3 частці за кожним.

Як пояснили в судовому засіданні свідки ОСОБА_12 , ОСОБА_13 заначені зміни були зроблені у реєстровий напис на підставі тексту договору купівлі-продажу №10186 від 12.11.1999 року, де зазначено про набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 в рівних частках. У 2017 на підставі заяви ОСОБА_1 та рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 01.12.2015 року КП ММБТІ переглянуло матеріали архівної справи за адресою: АДРЕСА_1 , та скасовано запис про частки співвласнників.

Згідно п.п. 2.1, 2.2, 2.4, 2.6 Інструкції "Про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб", затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 9 червня 1998 р. N 121 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 26 червня 1998 р. за N 399/2839, що діяла на момент реєстрації договору купівлі-продажу №10186 від 12.11.1999 року, реєстрація провадиться на підставі правовстановлювальних документів (додаток 1) у такому порядку: а) заявник подає до бюро технічної інвентаризації два примірники правовстановлювального документа (оригінал та копію); б) відповідальний працівник бюро технічної інвентаризації вивчає законність та повноту документів і на підставі їх робить відповідний запис у реєстрову книгу; в) адреса об`єкта, що реєструється, записується в алфавітний журнал адрес (додаток 2); г) прізвище, ім`я та по батькові власників нерухомого майна, що належить фізичним особам, вносяться в алфавітний журнал або картотеку власників (додатки 3, 4); ґ) на оригіналі правовстановлювального документа робиться реєстраційний напис (додаток 5). Реєстрація поділяється на первинну та поточну. Первинна реєстрація - це така реєстрація, коли об`єкт нерухомості вперше записується в реєстрову книгу і йому присвоюється черговий реєстровий номер у цій книзі. Разом з об`єктом нерухомості в реєстрову книгу під тим же реєстровим номером записується і суб`єкт права власності - фізична чи юридична особа. Після проведення первинної реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна бюро технічної інвентаризації повинно здійснювати державну реєстрацію всіх змін у правовому стані цього об`єкта, тобто проводити поточну реєстрацію. Поточна реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна провадиться в тій самій реєстровій книзі і під тим самим реєстровим номером, за яким провадилась первинна реєстрація об`єкта нерухомості.

Крім того, п. 38 та п.43 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 р. № 1141, дійсного на момент проведення державної реєстрації прав на спірну квартиру, державний реєстратор вносить зміни до записів Державного реєстру прав у разі допущення технічної помилки; зміни відомостей про нерухоме майно, право власності та суб`єкта цього права, інші речові права та суб`єкта цих прав, обтяження прав на нерухоме майно та суб`єкта цих прав, що містяться у Державному реєстрі прав, які не пов`язані з проведенням державної реєстрації прав. Дата та час внесення змін до записів, внесення записів про скасування державної реєстрації прав, скасування рішення державного реєстратора та скасування записів Державного реєстру прав фіксуються автоматично і відповідають даті та часу реєстрації заяви у базі даних про реєстрацію заяв і запитів, відповідно до якої заявлено внесення змін до записів, скасування записів Державного реєстру прав.

Отже, дії працівників КП ММБТІ щодо внесення змін до реєстрового напису на договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 №10186 та дії державного реєстратора Марченка В.О. відповідали вимогам чинного на той час законодавства.

Разом з тим процедура реєстрації прав власності на нерухоме майно в Україні передбачена "Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 553).

Так відповідно до п.п. 6,7 даного порядку державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Для державної реєстрації прав заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачені Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”, іншими законами України та цим Порядком.

Як зазначав позивач у судовому засіданні до державного реєстратора з заявою про реєстрацію за ним права власності він не звертався, а тому його посилання на те, що він фактично позбавлений права власності на квартиру є неспроможніми.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині визнання дій працівників КП ММБТІ та державного реєстратора Марченка В.О. незаконними.

Крім того позивачем у позові заявлено вимогу про визнання договору дарування від 23.01.2016 недійсним.

При цьому позивач не є стороною оспорюваного договору, а в такий спосіб бажає довести належність квартири АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 на праві спільної сумісної власності та відсутність правового підгрунття для відчуження ОСОБА_3 1/3 частки за зазначеним договором.

Підставою позову позивач зазначає, що відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 при укладанні зазначеного вище договору були надані неправдиві відомості щодо виду власності відчужуваного майна, а відтак приватний нотаріус Машкова С.М. неправомірно посвідчила договір.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 202 ЦК України).

Згідно з ч.1 ст.717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За нормою ч.1 ст. 722 Цивільного кодексу України право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття.

Відповідно до п. 2. ст. 719 Цивільного кодексу України, договір дарування нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню.

За положеннями ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У ч. 1-3, 5-6 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам необхідно враховувати, що згідно зі статтями 4, 10 та203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції Українита ЦК України, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановленихКонституцією Українита законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України(статті1,8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладання договору, підлягають виконанню.

Статтею 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

При цьому, згідно зі ст. 627 ЦК України та відповідно до ст.6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Так, в судовому засіданні не було спростовано, що зміст оспорюваного договору суперечить цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; ОСОБА_3 на момент укладання договору мала необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення ОСОБА_3 , ОСОБА_2 було вільним і відповідало їх внутрішній волі; правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було надано неправдиві відомості щодо виду власності відчужуваного майна суд вважає неспроможним, оскільки відповідно до ст.46-1 Закону України «Про нотаріат» нотаріус під час вчинення нотаріальних дій обов`язково використовує відомості єдиних та державних реєстрів шляхом безпосереднього доступу до них; нотаріус під час вчинення нотаріальних дій з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва обов`язково використовує також відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Державного земельного кадастру, Єдиної державної електронної системи у сфері будівництва.

Крім того, як вбачається з копії договору дарування від 23.01.2016, яка міститься в матеріалах реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна за реєстр.№1813626848101 на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та підтверджено приватним нотаріусом Машковою С.М. в судовому засіданні 1/3 частка в праві власності на зазначену вище квартиру належала на момент посвідчення договору ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.11.1999 №10186, зареєстрованого на Південній товарній біржі 12.11.1999 за №10186, визнаного дійсним рішенням Заводського районного суду м.Миколаєва від 01.12.2015 по справі №487/4232/15-ц, право власності на яку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором реєстраційної служби Миколаївського управління юстиції Миколаївської області Марченком В.О. 14.01.2016; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 581669148101. Отже на момент укладання договору дарування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно була відсутня інформація про перебування зазначеної вище квартири у спільній сумісній власності.

Таким чином, суд приходить до переконання, що приватним нотаріусом Машковою С.М. під час посвідчення договору дарування від 23.01.2016 було дотримано норми чинного на той час законодавства, будь-яких майнових прав позивача порушено не було, а тому позовні вимоги щодо визнання договору дарування незаконним не підлягають задоволенню.

Крім того позивач просив скасувати державну реєстрацію прав власності на квартиру АДРЕСА_2 , але дані вимоги не підлягають задоволенню на підставі такого.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України № 1952 відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові КГС ВС від 23.06.2020 у справі № 922/2589/19.

До того ж, суд вважає за доцільне зауважити, загальний порядок проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень визначений Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127. 05.04.2016 ММР прийнято рішення №4/24 «Про здійснення повноважень у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».

Згідно з п.2 зазначеного вище рішення виконавчим органом ММР, який здійснюватиме повноваження суб`єктів реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, передбачених чинним законодавством, визначено ЦНАП ММР (в подальшому припинено та утворено ДНАП ММР з відповідними функціями).

Відповідно до норм Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та деяких інших законодавчих актів україни щодо децентралізації повноважень з державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.п.1, 3 розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1395-р «Про деякі питання надання адміністративних послуг у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» виконавчим органам міських рад на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці делеговані функції реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на підставі діючого законодавства. Виконавчі органи міських рад на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці без правонаступництва набувають повноважень у сфері державної реєстрації прав у разі 41з41прийняття відповідною радою такого рішення.

Отже, ДНАП ММР не є правонаступником Реєстраційної служби Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області або іншого суб`єкта державної реєстрації, а тому є неналежним відповідачем у даній справі і його дії не можуть бути визнані неправомірними.

Згідно зі ст. ст. 76, 89 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів;показаннями свідків. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групі доказів).

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Таким чином, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для задоволення позову, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження в судовому засіданні, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позивачем було заявлено позовні вимоги про визнання дій неправомірними, скасування державної реєстрації та визнання договору дарування незакониим, на користь держави підлягає стягненню судовий збір, не сплачений ОСОБА_1 при подачі позову, у сумі 1816 грн..

Керуючись ст.ст. 263,265,273,279,354, п.п.15.5 Перехідних положень ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Комунального підприємства Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації, Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, приватного нотаріуса Машкової Світлани Михайлівни, третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області про визнання дій протиправними та визнання договору дарування незаконним - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави 1816 грн. судового збору.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Миколаївського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 р.н., РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 .

Відповідачі:

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 .

Комунальне підприємство Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації, м.Миколаїв, вул.Шавченка, 40.

Департамент з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради, ЄДРПОУ 41210422, м.Миколаїв, вул.Адміральська, 20.

Приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Машкова Світлана Михайлівна, РНОКПП НОМЕР_4 , м.Миколаїв, вул. Фалєєвська, 24.

Третя особа: Головне територіальне управління юстиції у Миколаївській області, ЄДРПОУ 34889877, м.Миколаїв, вул.8 Березня, 107.

Повне судове рішення складено 29.10.2021 року.

Головуючий суддя І.В.Боброва