Ухвала суду № 100641316, 25.10.2021, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/16977/20

Провадження № 2/638/2039/21

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 жовтня 2021 року Дзержинський районний суд м. Харкова у складі:

головуючого Аркатової К.В.,

секретаря Рижикової В.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м.Харкові у приміщенні суду питання про витребування доказів по цивільній справі за позовом Комунального підприємства «Харківські теплові мережі» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за послуги з теплопостачання,-

ВСТАНОВИВ:

В провадженні судді Дзержинського районного суду м.Харкова Аркатової К.В. перебуває вищевказана цивільна справа.

Донька відповідача у справі звернулася до суду із заявою про відмову у задоволенні позовних вимог, посилаючись на смерть відповідачки 01.08.2018 року.

Суд, оглянувши матеріали справи, прийшов до наступного.

Згідно ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 84 ЦПК України, учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

У відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також в інших випадках.

Згідно п. 2. ч. 1 ст. 43 ЦПК учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями ст. 44 повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Відповідно до п. 2 та 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази. Завдання законодавця при регламентації конструкції доказування полягає у забезпеченні гармонічного поєднання активності сторін та суду в цивільному судочинстві. Активність сторін відбиває приватноправові засади змагального процесу, а активність суду – публічно-правовий інтерес у ефективності відправлення правосуддя. Можливість збирання доказів судом за власною ініціативою за чинним ЦПК мають обґрунтовуватися не виключно через призму змагальності, однак і з урахуванням принципу пропорційності в контексті завдань та мети цивільного судочинства. Положення процесуального законодавства щодо можливості витребування доказів за ініціативою суду у випадку недобросовісної поведінки сторони щодо доказів покликане зберегти баланс між змагальністю сторін, що забезпечує реалізацію приватноправового інтересу у цивільному судочинстві, та активністю суду в контексті принципу суддівського керівництва процесом, що відбиває публічно-правовий інтерес в ефективності цивільного судочинства. Необхідність збереження відповідного балансу прямо випливає із норми, що регулює завдання цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 ЦПК).

Згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29 квітня 1988 року у справі «Белілос проти Швейцарії»); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12 жовтня 1978 року у справі «Занд проти Австрії»). Розгляд справ у «неправильній» юрисдикції порушуватиме принцип правової визначеності та впевненість осіб у потребі звертатися саме до відповідного компетентного суду. Помилкове визначення юрисдикції створює хибне враження щодо природи спірних правовідносин, часто призводить до відповідальності особи, яка не є належним відповідачем.

Правова визначеність у демократичному суспільстві визнається однією з основоположних цінностей. Принцип правової визначеності являє собою сукупність вимог до організації та функціонування правової системи з метою забезпечення перш за все стабільного правового становища індивіда шляхом вдосконалення процесів правотворчості та правозастосування. Принцип покликаний надати можливість учасникам правовідносин передбачити результати своїх дій, набуття відповідних прав та обов`язків. Це передбачає і прогнозованість судових рішень за результатами розгляду спорів.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» наголосив на тому, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».

Враховуючи викладене, оскільки актовий запис про смерть відповідача у справі має вирішальне значення для прийняття рішення у справі, суд приходить до висновку про необхідність витребування актового запису про смерть з власної ініціативи.

Керуючись ст.ст. 12,13,44,76,83, 84 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Витребувати в Харківського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Харків) завірену належним чином копію актового запису про смерть ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованої за адресою: АДРЕСА_1 .

Витребувані докази направити на адресу Дзержинського районного суду м.Харкова в п`ятиденний термін з дня отримання копії ухвали суду.

Роз`яснити що відповідно до ст. 84 ЦПК України, будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.

Особи, які не мають можливості подати доказ, який витребує суд, або не мають можливості подати такий доказ у встановлені строки, зобов`язані повідомити про це суд із зазначенням причин протягом п`яти днів з дня вручення ухвали.

У разі неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, а також за неподання таких доказів з причин, визнаних судом неповажними, суд застосовує до відповідної особи заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

Притягнення винних осіб до відповідальності не звільняє їх від обов`язку подати витребувані судом докази.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий