Рішення № 100619774, 21.10.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2021 року м. Київ № 826/18269/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

при секретарі судового засідання Васильєвої Ю.В.,

за участю представників сторін:

представника позивача: Степанової О.С.

представника відповідача 1: Плясун Г.С.

представника відповідача 2: Горелик Р.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали адміністративної справи

за позовом ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора

Дніпропетровської обласної прокуратури

про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії,

На підставі частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 21 жовтня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

О Б С Т А В И Н И С П Р А В И:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (дала також - позивач, ОСОБА_1 ) з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту також - відповідач 1, Офіс), Дніпропетровської обласної прокуратури (далі по тексту також - відповідач 2), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України № 1441к від 23 жовтня 2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області;

- зобов`язати Офіс Генерального прокурора поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Амур - Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області з 24 жовтня 2014 року;

- стягнути з Дніпровської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на протиправність оскаржуваного наказу Генерального прокурора України про звільнення позивача з огляду на порушення гарантованого Конституцією України права на працю, статей 21, 24, 38, 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Також позивач зазначає про те, що звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані; якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 листопада 2014 року відкрито провадження в адміністративній справі № 826/18269/14.

10.12.2014 через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва до суду надійшли заперечення Генеральної прокуратури України, відповідно до яких остання вказує на безпідставність позовних вимог, вказуючи на правомірність оскаржуваного наказу та обґрунтовуючи тим, що позивач з 25.02.2010 по 19.06.2011 обіймав посади, визначені пунктом 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» - заступника прокурора Дніпропетровської області, віднесену до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України», що є підставою для звільнення згідно з частиною 2 статті 1 вказаного Закону.

У судовому засіданні 24.12.2014 судом постановлено ухвалу про звернення на підставі частини 5 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, а саме: - пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв`язку.

У зв`язку з розглядом вказаного питання щодо звернення до Верховного Суду України, представником позивача також заявлено клопотання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 4 частини 2 статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України, до вирішення Верховним Судом України питання щодо звернення до Конституційного Суду України та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України та підтримано останнє у судовому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року зупинено провадження у даній справі №826/18269/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2014 у справі № 826/18269/14.

У зв`язку з припиненням повноважень судді щодо здійснення правосуддя, в провадженні якого перебувала адміністративна справа № 826/18269/14 і не була ним розглянута, розпорядженням в.о. Керівника апарату Окружного адміністративного суду міста Києва №481 від 06.05.2015 року, відповідно до п. 2.3.50, 2.3.52 Положення про автоматизовану систему документообігу суду справу №826/18269/14 передано на повторний автоматичний розподіл справ між суддями.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 травня 2015 року адміністративну справу № 826/18269/14 прийняти справу до провадження суддею Абловим Є.В.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 серпня 2020 року клопотання позивача про поновлення провадження у справі №826/18269/14 задоволено. Поновлено провадження в адміністративній справі №826/18269/14. Призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 березня 2021 року суд перейшов до розгляду адміністративної справи №826/18269/14 за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні 13.07.2021 протокольною ухвалою суд залучив в якості співвідповідача Дніпропетровську обласну прокуратуру.

05.08.2021 через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва до суду надійшов відзив Дніпропетровської обласної прокуратури, зі змісту якого вбачається, що відповідач 2 вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними. Оскільки оспорюваний наказ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений законом.

Крім того, відповідач 2 зазначає про необхідність застосування правових положень ч.2 чт. 235 Кодексу законів про працю України щодо обмеження суми розрахунком за один рік, у випадку задоволення позовних вимог.

01.09.2021 через відділ документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярію) Окружного адміністративного суду міста Києва до суду від позивача надійшла відповідь на відзив Дніпропетровської обласної прокуратури, відповідно до якої позивач зазначає про підтримання своїх позовних вимог у повному обсязі та акцентує увагу на необхідності стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У судовому засіданні 21.10. 2021 представник позивача заявлені вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд їх задовольнити.

Представники відповідачів у судовому засіданні просили суд відмовити у задоволення позову в повному обсязі.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 з 25.04.2014 обіймав посаду прокурора Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області відповідно до наказу Генерального прокурора України № 696к від 25.04.2014.

16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» № 1682-VII від 16.09.2014.

За доводами позивача, 20.10.2014 ним на ім`я Генерального прокурора України подана заява про відсутність підстав для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 вказаного Закону.

Наказом Генерального прокурора України №1441к від 23.10.2014, керуючись ст.15 Закону України «Про прокуратуру», вимогою п.2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», позивача звільнено з посади Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України та на підставі довідки про результати вивчення особової справи.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Згідно вимог частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади».

Частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо посадових та службових осіб, зокрема, органів прокуратури України (пункт 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади»).

Так, відповідно до пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що обов`язковою умовою застосування заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є факт перебування працівника сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року на посаді керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України.

З матеріалів справи вбачається, що згідно з довідкою про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади», позивач у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав посади передбачені пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», а саме: з 25.02.2010 р. по 19.06.2011 р. посаду заступника з прокурора Дніпропетровської області, віднесену до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».

Суд зазначає, що відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, що діяла до 15.12.2017, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, який субсидіарно застосовується до правовідносин, що врегульовують проходження публічної служби, підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.

Оскільки, позивач станом на час звільнення займав адміністративну посаду в органах прокуратури, то повноваження щодо прийняття рішення про його звільнення, відповідно до статті 9 Закону України «Про прокуратуру» (на період дії спірних правовідносин) належали Генеральному прокурору України, який і прийняв оскаржуваний наказ.

Суд, з огляду на визначену в оскаржуваному наказі підставу звільнення позивача, зауважує, що позивача звільнено з посади на підставі норм Закону України «Про очищення влади» лише, по суті, у силу факту зайняття суб`єктом перевірки означеної вище посади.

Водночас із аналізу вищевказаних норм випливає, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.

У справі № 800/186/17 Верховний Суд також указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок у справі № 800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14, за результатами розгляду якої ухвалив постанову від 03.06.2020.

Суд уважає, що ці висновки є застосовними і у цій справі.

Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).

Згідно зі статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Конституції України).

Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29.01.2008 № 2-рп/2008).

Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.

Як вже зазначалося судом, згідно з частиною другою статті 1 Закону, очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Відтак, частиною першою та другою статті 1 Закону визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.

При цьому частиною другою статті 61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях

Водночас, згідно статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

З викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

Окремо суд зазначає, що в контексті даних правовідносин необхідно врахувати, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує й Венеціанська комісія у Проміжному пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади» як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Також необхідно враховувати, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суд також звертає увагу, що, виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню.

Такими гарантіями передусім має бути й презумпція невинуватості (пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Любох проти Польщі»).

У проміжному Висновку від 16.12.2014 №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії від 13.10.2009 №524/2009).

Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.

Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.

Суд також враховує рішення Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18 та № 47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади», в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_2 не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.

Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.

Ключовим у позиції Суду у рішенні по справі «Полях та інші проти України» є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент ОСОБА_2 .

Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у § 324 даного рішення визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_2 , суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.

Суд зауважує, що суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто за своїм змістом мати характер законності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

Згідно з статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У контексті викладеного, суд зазначає, що в межах даної справи відсутні відомості та докази, які б відповідали вимогам ст. ст. 73-76 КАС України, та у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, у свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а відповідно й про неправомірність прийняття оскаржуваного наказу.

При цьому, станом на час перебування позивача на посаді, у силу зайняття якої його звільнено з цієї посади, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на цій посаді, а відтак, за приписами положень статті 58 Конституції України, позивач не міг бути притягнутий до відповідальності лише на підставі факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.

Крім того, суд звертає увагу, що звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про його перебування на відповідних посадах. При цьому встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки і відповідач не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання ним антидемократичних заходів.

З урахуванням вищезазначеного, суд дійшов висновку, що в даному випадку відповідачами не доведено дотримання у зв`язку з прийняттям оскаржуваного наказу основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади», що свідчіть про недоведеність відповідачами правомірності прийняття цього наказу із зазначених у ньому підстав.

Суд також окремо зазначає, що, оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до позивача, щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві, оскільки саме перебування у відповідний період часу на відповідних посадах не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

З огляду на це не заслуговують на увагу доводи відповідача, що позивач підпадає під Закону України «Про очищення влади», а відтак, що його звільнення із займаної посади проведено з дотриманням процедури звільнення, визначеної чинним законодавством.

Встановлених обставин та викладених вище висновків суду достатньо для визнання протиправним оскаржуваного наказу Генерального прокурора України № 1441к від 23 жовтня 2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області.

Водночас, надаючи оцінку доводам учасників справи, що мають значення для правильного вирішення цієї адміністративної справи, Суд застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) №303-A, пункт 29). Наведена позиція Європейського суду з прав людини також застосовується і Верховним Судом, зокрема, в постанові від 28.08.2018 у справі № 802/2236/17-а.

Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.

Отже, враховуючи встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді прокурора Амур - Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області з 24 жовтня 2014 року.

Щодо позовних вимог про стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Суд зауважує, що спір про поновлення позивача на роботі розглядався судом більше одного року з причин, що не залежали від нього.

Водночас, суд звертає увагу, що під час розгляду адміністративної справи, у зв`язку з розглядом вказаного питання щодо звернення до Верховного Суду України, представником позивача заявлено клопотання про зупинення провадження у справі на підставі пункту 4 частини 2 статті 156 Кодексу адміністративного судочинства України, до вирішення Верховним Судом України питання щодо звернення до Конституційного Суду України та прийняття відповідного рішення Конституційним Судом України та підтримано останнє у судовому засіданні.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 грудня 2014 року зупинено провадження у даній справі №826/18269/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.12.2014 у справі № 826/18269/14.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що позивач, обґрунтовуючи необхідність поновлення провадження тривалим розглядом Конституційним Судом України справи за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону, звернувся до суду з клопотанням про поновлення провадження лише 30.06.2020.

Доцільно зауважити, що на розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

На момент розгляду судом цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 серпня 2020 року клопотання позивача про поновлення провадження у справі №826/18269/14 задоволено. Поновлено провадження в адміністративній справі №826/18269/14. Призначено розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.

З урахуванням наведеного, керуючи приписами статті 235 Кодексу законів про працю України, зважаючи на те, що дана адміністративна справа розглядалася судом більше одного року, при цьому, провадження у справі зупинення за клопотанням позивача 24 грудня 2014 року, а поновлено, за клопотанням позивача від 30.06.2020, - 21.08.2020, що стало наслідком процесуальних дій позивача, суд вбачає наявність правових підстав для часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року, а саме стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня, наступного після звільнення останнього з посади, по день ухвалення рішення, за виключенням періоду, під час якого провадження в адміністративній справі було зупинено.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки відповідача 2 № 21-317-21 в останні 2 місці роботи, що передували звільненню, а саме у серпні та вересні 2014 року позивачем було отримано заробітну плату у розмірі 9130, 19 грн. та 15 554, 25 грн. відповідно.

Отже, сукупна заробітна плата позивача за останні 2 календарних місяця роботи (серпень - вересень 2014 року) становить 24 684, 44 грн. (9130, 19 грн. + 15 554, 25 грн.).

Середньоденна заробітна плата складає 602, 06 грн.

Позивача звільнено з посади наказом Генерального прокурора України № 1441к від 23 жовтня 2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади Амур-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області з 24 жовтня 2014 року.

Провадження в адміністративній справі відкрито 27 листопада 2014 року.

Провадження в адміністративній справі зупинено 24 грудня 2014 року.

Провадження в адміністративній справі поновлено 21 серпня 2020 року.

Відтак, кількість робочих днів з дня, наступного після звільнення позивача (24.10.2014 р.), до дня зупинення провадження в адміністративній справі (24.12.2014 р.) - 44 робочих днів; з дня поновлення провадження в адміністративній справі (21.08.2020) і до дня ухвалення судового рішення (21.10.2021 р.) - 293 робочих днів. Загальна кількість - 337 робочі дні.

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає 202 894, 22 грн. (602, 06 грн. х 337 робочих днів).

Враховуючи положення статті 22 Бюджетного кодексу України, згідно якої Офіс Генерального прокурора є головним розпорядником бюджетних коштів та здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених їй бюджетних повноважень, в тому числі організовує і координує роботу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Так, відповідно до п. 5 ч. 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів, зокрема, затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 202 894, 22 грн., які суд вважає за необхідне стягнути з Офісу Генерального прокурора, як головного розпорядника бюджетних коштів у силу приписів статті 22 Бюджетного кодексу України.

Враховуючи наведене, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць в розмірі 12 643, 26 грн. підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ч. 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З урахуванням того, що позивач звільнений від сплати судових витрат, а матеріали справи не містять доказів понесення відповідачами судових витрат, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для компенсації судових витрат.

Відповідно до п. п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Зважаючи на вказану норму, суд вважає, що рішення в частині стягнення з відповідача 1 середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягає негайному виконанню.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Офісу Генерального прокурора (01601, м. Київ, вул. Різницька, 13/15, ЄДРПОУ 00034051), Дніпропетровської обласної прокуратури (49044, м. Дніпро, просп. Дмитра Яворницького, 38, ЄДРПОУ 02909938) про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №1441к про звільнення ОСОБА_1 з посади прокурора Амур - Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області.

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Амур - Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області з 24 жовтня 2014 року.

4. Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 24 грудня 2014 року, з 21 серпня 2020 року по 21 жовтня 2021 року у розмірі 202 894, 22 грн. (двісті дві тисячі вісімсот дев`яносто чотири гривні 22 копійки).

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора Амур - Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська Дніпропетровської області з 24 жовтня 2014 року.

6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 12 643, 26 грн. (дванадцять тисяч шістсот сорок три гривні 26 копійок).

7. В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення суду складено 26 жовтня 2021 року.

Суддя Є.В. Аблов