Рішення № 100614514, 20.10.2021, Немишлянський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Фрунзенський районний суд м. Харкова)

Справа № 645/1907/21

Провадження № 2/645/1325/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2021 року м. Харків

Фрунзенський районний суд м. Харкова у складі :

головуючого судді - Шарка О.П

секретаря судових засідань - Христенко А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду у м. Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про встановлення порядку користування житловим приміщенням (квартирою), -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в якому просить суд усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 ., встановити порядок користування квартирою АДРЕСА_1 , наступним чином, а саме: виділити у користування мені ОСОБА_1 , як співвласнику у розмірі ѕ частини: ізольовані кімнати (за експлікацією та планом) № 3 - площею 15,7 кв.м.; та 2-га кімната (за експлікацією планом 4) -площею - 14,5 кв.м. з балконами, що розташовані поряд з цими житловими кімнатами; виділити у користування ОСОБА_3 , як співвласниці у розмірі ј частини: ізольовану кімнату (за експлікацією та планом 5) - площею 13,2 кв.м.; залишити в спільному користуванні співвласників ОСОБА_1 та ОСОБА_3 : кухню, два коридори, та санвузол.

В обґрунтування позову зазначив, що він перебуває у родинних відносинах з відповідачами, які йому відповідно доводяться мамою та сестрою, однак, незважаючи на наші родинні зв`язки, між ними виник спір щодо порядку користування нашим спільним майном квартирою, яка розташована за адресою: квартири АДРЕСА_1 . В зазначеній квартирі йому на праві особистої приватної власності належить 3/4 частини квартири, як за спадкоємцем першої черги за Законом після смерті його батька ОСОБА_4 , на підставі рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 23.04.14 року. Згідно з вищевказаного рішення суду, іншим співвласником цієї квартири у розмірі ј частини, є його рідна сестра - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , також як спадкоємиця першої черги за Законом, яка на теперішній час відповідно до вимог ст. 32 ЦК України, є неповнолітню, її інтереси у якості співвідповідача представляє їх мати ОСОБА_2 . Хоча позивач, як власник, не зареєстрований у спірній квартирі, у зв`язку з тими обставинами що склалися у них після смерті батька, він постійно проживає у його дідуся та бабусі ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а його мати, не маючи права власності та сестра, як співвласниця, проживають у спірній квартирі АДРЕСА_1 та користуються нею у повному обсязі, Також, все майно, що знаходиться в спірній квартирі, належить позивачу та його сестрі як спадкоємцям після смерті батька. Згідно технічного паспорту ця квартира складається з трьох відокремлених житлових кімнат та підсобних приміщень згідно плану квартири, що вказаний у технічному паспорті, виготовленого на його замовлення ФОП ОСОБА_7 17.06.20 р. Згідно з експлікації відображеною у технічному паспорті, загальна площа квартири становить - 64,2 кв.м, житлова площа - 43,4 кв.м., яка складається з кімнат: 1-а кімната (за експлікацією та планом) 3 -площею 15,7 кв.м.; 2-а кімната (за експлікацією планом 4) - площею - 14,5 кв.м.; 3-а кімната (за експлікацією та планом 5) -13,2 кв.м. В зазначеній квартирі кімнати за планом 3 та 4 межують з балконами, а кімната за планом - 5 не обладнана балконом. Також, вказана квартира має допоміжні приміщення: - кухню площею (за експлікацією та планом 6) площею - 6,1 кв.м.; сумісний санвузол (за експлікацією та планом 7) площею - 3,9 кв.м.; два коридори: перший (за експлікацією та планом 1) площею - 3,8 кв.м., другий (за експлікацією та планом 2) площею 5,2 кв.м. У спірній квартирі зареєстровані тільки співвласниця - ОСОБА_3 . Між позивачем та відповідачами, після оформлення спільного права власності, не було погоджено та встановлено порядок користування квартирою, він на той час не заперечував проти обставин які складися з проживанням, та користуванням, але на теперішній він намагається впорядкувати ці відносити згідно з належним користуванням своєю власністю, та починаючи з середини минулого року намагається визначити та в порядкувати свої права відносно цієї квартири, оскільки має право на проживання в ній особисто, але всі його намагання призводять до конфліктів, які він намагається уникати, однак, всі його звернення до родичів привести у належний стан та надати йому у користування належною йому частиною квартири відповідачами, повністю ігноруються, насамперед це стосується його матері ОСОБА_2 , яка проживає у спірній квартирі, не маючи там реєстрації, як за місцем проживання, а тільки на правах родича співвласника неповнолітньої сестри іншого відповідача ОСОБА_3 .

У ході судового розгляду позивач та його представник позовні вимоги підтримали у повному обсязі, просили їх задовольнити, надали суду пояснення, аналогічні викладеним у позовній заяві.

Відповідачі у судовому засіданні позовні вимоги не визнали у повному обсязі, просили у їх задоволенні відмовити, вважаючи їх необґрунтованими та безпідставними.

Представник третьої особи у ході судового розгляду просила відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки у разі їх задоволення будуть порушені права неповнолітньої особи.

Суд, вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у справі, дослідивши надані сторонами докази у їх сукупності приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмови у задоволенні позову, виходячи з наступного.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Як вказує у своїх рішеннях Європейський Суд з прав людини, згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобовязаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи законних інтересів.

Статтею 16 ЦК встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Особа вільна у виборі способу способі захисту цивільних прав судом.

Разом з тим, передбачені ст. ст. 12 і 13 ЦПК України засади змагальності та диспозитивності цивільного судочинства визначають основні правила, в межах яких мають діяти особи, що беруть участь у справі, та суд при вирішенні справи.

Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України кожна сторона у цивільному судочинстві повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, до яких дана справа не відноситься.

Суд, згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим законом випадках.

З огляду на вказані норми закону позивач, обравши певний спосіб захисту цивільного права перед судом, має довести, шляхом подання належних та допустимих доказів, що надані підприємствами - виробниками/виконавцями житлово-комунальних послуг відомості про заборгованість є неправомірними , які порушують, не визнають або оспорюють охоронювані законом його цивільні права.

Відповідач, зі свого боку, зобов`язаний довести обставини, посилаючись на які він заперечує проти позову.

Згідно позиції Верхового Суду України, що викладена у постанові Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18.12.2003 року «Про судове рішення у цивільній справі» вбачається, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Статтями 78, 81 ЦПК України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У ході судового розгляду встановлено, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Харкова, ухваленого по цивільній справі №2029/10118/12 ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в своїх інтересах і в інтересах її неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ; Третя особа відділ з питань опіки та піклування, усиновлення та захист прав дітей адміністрації Фрунзенського району Харківській міської ради ; 12-а Харківська державна нотаріальна контора ГУЮ у Харківській області ; відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби ХМУЮ Харківської області ; гаражно-будівельний кооператив "Олімпієць" ; гаражно-будівельний кооператив "Лада-94" ; споживчо-гаражний кооператив імені Героя Радянського Союзу Танкопія І.О. " про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом, та в порядку власності" по зустрічному позову ОСОБА_2 в її інтересах, та її неповнолітньої дитини ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , про визнання права власності на майно та витребування майна з чужого незаконного володіння", по зустрічному позову ОСОБА_2 в своїх інтересах, і в інтересах її неповнолітньої дитини ОСОБА_3 ; Третя особа відділ з питань опіки та піклування, усиновлення та захист прав дітей адміністрації Фрунзенського району Харківській міської ради ; 12-а Харківська державна нотаріальна контора ГУЮ у Харківській області ; відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби ХМУЮ Харківської області ; гаражно-будівельний кооператив "Олімпієць" ; гаражно-будівельний кооператив "Лада"; споживчо-гаражний кооператив імені Героя Радянського Союзу Танкопія І. О. "про визнання права власності на майно в порядку спадкування за законом ,та в порядку власності", визнано за нею право власності в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_4 на наступне майно: - 3/8 частки автомобіля "Subaru Legacy", державний номер НОМЕР_1 ; - 3/4 частки квартири АДРЕСА_1 ; 3/16 частки квартири АДРЕСА_2 . - 1/2 частки квартири АДРЕСА_3 . Припинено право спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_3 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку квартири АДРЕСА_3 . Зустрічний позов ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах, та інтересах своєї неповнолітньої дитини ОСОБА_3 , як її законний представник - задовольнити частково. Визнати за ОСОБА_3 право власності в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_4 на наступне майно: - 1/4 частки квартири АДРЕСА_1 ; - 1/16 частки квартири АДРЕСА_2 ; - 1/8 частки автомобіля "Subaru Legacy", державний номер НОМЕР_1 . Відносно викладених в зустрічному позові вимог стосовно: 1) визнання за ОСОБА_2 права власності на паї у Споживчому Гаражному кооперативі імені Героя Радянського Союзу Танкопія І.О., та у гаражно-будівельному кооперативі "Олімпієць" відмовити у зв`язку з відсутністю фактів якими обґрунтовуються ці вимоги, хоча судом приймалися всі необхідні дії, та застосовувалися направлення відповідних запитів щодо наявності підтвердження цих фактів. Стосовно витребування з незаконного володіння у позивача ОСОБА_1 автомобілю "Subaru Legacy", державний номер НОМЕР_1 , у зв`язку з належним йому правом власності на частину цього автомобілю - відмовлено.

Як вбачається з витягу №217386268 від 22.07.2020 року, зазначене рішення суду було 16.07.2020 року, зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, за реєстраційним номером 21291453631010.

Згідно технічного паспорту квартира АДРЕСА_1 складається з трьох відокремлених житлових кімнат та підсобних приміщень згідно плану квартири, що вказаний у технічному паспорті, виготовленого на його замовлення ФОП ОСОБА_7 17.06.20 р. Згідно з експлікації відображеною у технічному паспорті, загальна площа квартири становить - 64,2 кв.м, житлова площа - 43,4 кв.м., яка складається з кімнат: 1-а кімната (за експлікацією та планом) 3 -площею 15,7 кв.м.; 2-а кімната (за експлікацією планом 4) - площею - 14,5 кв.м.; 3-а кімната (за експлікацією та планом 5) -13,2 кв.м. В зазначеній квартирі кімнати за планом 3 та 4 межують з балконами, а кімната за планом - 5 не обладнана балконом. Також, вказана квартира має допоміжні приміщення: - кухню площею (за експлікацією та планом 6) площею - 6,1 кв.м.; сумісний санвузол (за експлікацією та планом 7) площею - 3,9 кв.м.; два коридори: перший (за експлікацією та планом 1) площею - 3,8 кв.м., другий (за експлікацією та планом 2) площею 5,2 кв.м.

Як вбачається з Інформації з реєстру територіальної громади міста Харкова про осіб місце проживання/перебування яких зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 , станом на 14 квітня 2021 року зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Згідно ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Статтею 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує.

Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Вимогами ст. 322 ЦК України передбачено, що власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.

Оскільки, спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому, допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Отже, учасники права спільної часткової власності, як і індивідуальні власники, наділяються правами володіння, користування та розпорядження майном. Але, оскільки право кожного співвласника не обмежується якоюсь чітко визначеною частиною, а поширюється на усе спільне майно, право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Здійснення права на засадах спільної згоди учасників має розглядатися як загальне правило, винятки з якого можуть встановлюватись законом. Так, за ст. 361 ЦК кожен співвласник наділений правом самостійного розпорядження часткою у праві спільної часткової власності.

Таким чином, учасники спільної часткової власності здійснюють свої права на засадах загальної згоди.

Відповідно до ст. 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

При встановленні порядку користування будинком (квартирою) кожному із співвласників передається в користування конкретна частина будинку (квартири), виходячи з його частки в праві спільної власності на будинок (квартиру). Разом з тим виділені у користування приміщення можуть бути і неізольовані і не завжди точно відповідати належним співвласникам часткам, оскільки встановлення порядку користування майном не припиняє право спільної часткової власності на це майно.

Встановлення співвласниками порядку користування будинком (квартирою) з виділенням конкретних приміщень в натурі, не припиняє право спільної часткової власності, оскільки такі частини не перетворюються в об`єкт самостійної власності кожного з них.

За змістом ст. 358 ЦК України первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

У відповідності до вимог ст.150 Житлового кодексу УРСР, громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатись цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Відповідно до п.14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» №20 від 22.12.1995р., квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю на вимогу учасника цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо сторонам виділити ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1995 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998) № 15 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною часткою власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або ті, які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.

В силу вимог ст.8 ЦК України, якщо цивільні відносини не врегульовані, вони регулюються тими правовими нормами, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія права).

Відповідно до вимог ст..104 ЖК Української РСР, член сім`ї наймача вправі вимагати, за згодою інших членів сім`ї, які проживають разом із ним, укладення з ним окремого договору найму, якщо жилу площу, що припадає на нього, може бути виділено у вигляді приміщення, яке відповідає вимогам статті 63 цього кодексу.

Відповідно до п. 6 Постанови Пленуму ВСУ №7 від 04.10.1991 року «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» якщо виділ частки будинку в натурі неможливий, суд вправі за заявленим про це позовом встановити порядок користування відособленими приміщеннями (квартирами, кімнатами) такого будинку. У цьому разі окремі підсобні приміщення (кухня, коридор, тощо) можуть бути залишені в загальну користуванні учасників спільної часткової власності.

Так, згідно з п.п. 1.2, 2.1, 2.4 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України № 55 від 18.06.2007 року, поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси.

У даній справі не було проведено жодних експертних досліджень, які надали б суду варіанти можливого технічного поділу квартири, а також встановили неможливість такого розподілу, висновку щодо технічної можливості виділу в натурі частки з об`єкта нерухомого майна позивачем не надано, в ході розгляду справи позивачем не було заявлено клопотання про призначення експертизи для встановлення технічної можливості щодо запропонованого позивачем порядку користування спільною квартирою.

Окрім того, відповідно до ч.1 ст.391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а тому зазначена норма закону передбачає усунення будь-яких порушень права власності, у тому числі й шляхом вселення.

Як роз`яснено в п. 33 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5 застосовуючи положення статті 391 ЦК, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, навіть якщо вони не пов`язані із позбавленням права володіння, суд має виходити із такого. Відповідно до положень статей 391, 396 ЦК позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані (статті 57 - 59 ЦПК), на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Позивач не довів належними та допустимими доказами факту створення відповідачами будь-яких перешкод у володінні чи користуванні ним його майном, або наявності небезпеки порушення його права власності, а тому позовні вимоги в частині усунення перешкод в користуванні його власністю також не підлягають до задоволення.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу закріплено ст. 16 цього Кодексу.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позовних вимог.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки відсутнє порушення визначеним відповідачами прав позивача.

Обговорюючи питання розподілу судових витрат, відповідно до ст. 141 ЦПК України, з урахуванням результату розгляду справи, суд вважає за необхідне покласти їх на позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 12, 13, 81, 83, 89, 141, 259, 263-265, 268ЦПК України, суд -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей по Немишлянському району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про встановлення порядку користування житловим приміщенням (квартирою), - відмовити у повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до апеляційного суду Харківської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; на ухвали суду якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Надруковано в нарадчій кімнаті.

Повний текст рішення виготовлено 27 жовтня 2021 року.

Головуючий-суддя: