Рішення № 100600560, 07.10.2021, Франківський районний суд м. Львова

465/3641/18

2/465/497/21

РІШЕННЯ

Іменем України

07.10.2021 року Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Кузь В.Я.

за участю секретаря судових засідань Кирик У.П.

розглянувши в судовому засіданні, в залі суду, у м. Львові цивільну справу за позовом Управління Служби безпеки України у Львівській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення та зустрічним позовом з уточненими позовними вимогами ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління Служби безпеки України у Львівській області та Львівської міської ради про визнання права на користування квартирою АДРЕСА_1 з грудня 2008 року; зобов`язання Управління Служби безпеки України у Львівській області прийняти рішення про звернення з клопотанням до Львівської міської ради щодо виключення з числа службових приміщень квартиру АДРЕСА_1 , Львівську міську раду розглянути таке клопотання та прийняти рішення, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду із позовною заявою про виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення. Позовні вимоги обґрунтовує тим, що в Управлінні Служби Безпеки України у Львівській області (далі по тексту – УСБУ у Л/о) з 01.04.1992р. по 01.07.2015р. відповідач ОСОБА_1 проходив військову службу та є полковником юстиції у відставці. Рішенням житлово-побутової комісії УСБУ у Л/о від 17.12.2008 попередньо закріплено за сім`єю ОСОБА_1

квартиру АДРЕСА_1 (загальною площею 150 кв. м. і житловою – 89 кв.м.) після введення будинку в експлуатацію. Проте, введення в експлуатацію новозбудованого будинку АДРЕСА_2 , відбулось лише влітку 2012 року, після чого квартира АДРЕСА_3 актом від 06.08.2012 Управлінням житлового господарства Львівської міської ради передані УСБУ у Л/о, а рішенням виконкому ЛМР від 12.10.2012 № 688 їй надано статус службової. Зазначає, що у відповідності до п.5.5 Інструкції про організацію забезпечення і надання військовослужбовцям Служби безпеки України та членам їх сімей житлових приміщень, затвердженої наказом СБУ від 06.11.2007 № 792 надання службового житла в органах, закладах та установах Служби безпеки України здійснюється за рішенням їх керівників на підставі мотивованих рапортів начальників підрозділів та за погодженням з житлово-побутовою комісією Центрального управління СБ України, що затверджуються заступником Голови СБУ, до функціональних обов`язків якого належить координація господарського забезпечення. Згідно листа Департаменту господарського забезпечення СБ України від 27.05.2013 № 19/10-1213 в оформленні вищевказаного службового приміщення ОСОБА_1 та членам його сім`ї, які разом з ним перебувають на квартирному обліку (дружина, донька, син та мати) відмовлено у зв`язку з

перевищенням норм житлової площі після введення квартири в експлуатацію, та наявністю реєстрації місця проживання ОСОБА_1 з сім`єю за адресою АДРЕСА_4 . Крім того, відсутній ордер на заселення в службове приміщення як єдина підстава вселення ОСОБА_1 з сім`єю в квартиру, Відтак, ОСОБА_1 та члени його сім`ї самовільно, без будь-яких юридичних підстав на це, зайняли спірну квартиру і, будучи незареєстрованими, фактично проживають в ній по теперішній час. З цих підстав, просить виселити відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Відповідно до ухвали судді Франківського районного суду м. Львова від 27 червня 2018 року провадження у справі відкрито та справу призначено до судового розгляду.

Відповідачами у справі подано зустрічний позов, в якому останні просять визнати за ними право на користування квартирою АДРЕСА_1 з 17 грудня 2008 року, зобов`язати Управління Служби безпеки України у Львівській області прийняти рішення, щодо виключення з числа службових житлових приміщень, квартиру АДРЕСА_1 , зобов`язати Львівську міську раду розглянути та прийняти рішення про вилучення з числа службових квартир, квартиру АДРЕСА_1 . Зустрічний позов обґрунтовують тим, що з 27.06.1984р. відповідач ОСОБА_1 проходив військову службу, а з 01.08.1986 – в органах безпеки. 01.04.1992р. лейтенант ОСОБА_1 призначений на посаду старшого оперуповноваженого відділу розвідки УСБУ у Л/о, а 01.07.2015р. полковника юстиції ОСОБА_1 за станом здоров`я звільнено у відставку з посади помічника начальника Управління (з правової роботи) – начальника сектору УСБУ у Л/о. Таким чином на час звільнення безперервна вислуга років на військовій службі в календарному обчисленні становила 31 (тридцять один) рік 4 дні, з яких останні 28 (двадцять вісім) років 11 місяців в органах безпеки, а 23 (двадцять три) роки 3 місяці – безпосередньо в УСБУ у Л/о. Постановою військово-лікарської комісії ВМС ВМУ СБУ в УСБУ у Л/о полковника юстиції ОСОБА_1 визнано непридатним до військової служби, а згідно акту огляду обласної МСЕК № 3 Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний центр медико-соціальної експертизи» від 05.08.2015 № 1502 йому встановлена безтермінова група інвалідності, пов`язана з виконанням обов`язків військової служби, що визнає ОСОБА_1 особою з інвалідністю внаслідок війни у відповідності до положень ст. 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Зазначають, що 18.02.2000р. відповідно до протоколу засідання Житлово-побутової комісії УСБУ у Л/о № 1 ОСОБА_1 , з членами сім`ї зараховано на облік громадян, що потребують покращання житлових умов. 10.12.2008р. ОСОБА_1 , став жертвою розбійного нападу невстановлених осіб, отримав тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких переніс низку нейрохірургічних операцій. Проведене службове розслідування встановило, що даний нещасний випадок стався під час виконання обов`язків військової служби. Під час перебування в стані коми у реанімаційному відділенні Комунальної міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги керівником регіонального органу безпеки ОСОБА_5 прийняте рішення про закріплення за ОСОБА_1 та членами сім`ї «двокімнатної квартири у 3Б/секції у двох рівнях: заг.пл. - 150 кв.м житл.пл. - 89 кв.м.» Зазначене управлінське рішення було оформлено протоколом № 9 житлово-побутової комісії УСБУ. Після здачі будинку АДРЕСА_2 квартири АДРЕСА_5 та АДРЕСА_3 у ньому актом від 06.08.2012 Управлінням житлового господарства ЛМР передані УСБУ у Львівській області, а рішенням виконкому від 12.10.2012 № 688 їм надано статус службових. Зазначають, що рішеннями житлово-побутової комісії УСБУ у Львівській області та загальних зборів особового складу Управління СБУ у Львівській області підтверджене закріплення спірної квартири за ОСОБА_1 та його сім`єю. Відтак, є всі законні підстави для проживання відповідачів у спірній квартирі. Ними, відповідачами, за власні кошти проведено ремонт в квартирі, оплачуються всі комунальні послуги. Відтак, з січня 2009 року сім`я відповідачів, квартирою АДРЕСА_1 користується відкрито, добросовісно, іншим житлом на праві приватної власності не володіє, відтак є всі підстави для задоволення зустрічного позову.

У відзиві на зустрічний позов позивач зазначає, що рішення про заселення спірної квартири, розподіл чи узгодження питання про проведення ремонтних робіт до 06.08.2011р. не приймалося. Разом з тим, підтверджує ту обставину, що є рішення про закріплення спірної квартри за ОСОБА_1 та членами його родини. Спірна квартира відповідачам для проживання не надана. Зазначає, що факт незаконного проживання відповідачів у спіпній квартирі фактично створює перешкоди регіональному органу безпеки у користуванні, оскільки вона може бути заселена іншими співробітниками управління, які потребують покращення житлових умов і які у відповідності до вимог житлового законодавства вправі отримати квартиру такої площі і з такою кількістю кімнат. Відтак, просить повністю відмовити в задоволенні зустрічних позовних вимог.

В судовому засіданні 26 жовтня 2020 року прийнято до розгляду зустрічний позов відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління Служби безпеки України у Львівській області про визнання права користування та проживання у квартирі АДРЕСА_1 .

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 23.11.2020р. залучено до участі у цивільній справі в якості співвідповідача за зустрічним позовом Львівську міську раду.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав, надав аналогічні пояснення, викладені в позовній заяві та відзиві на зустрічний позов, просить первісний позов задоволити, а в задоволенні зустрічного позову просить відмовити. Зазначає, що за відповідачем спірна квартира була закріплена, однак жодних правовстановлюючих документів на право власності чи на право проживання відповідача з членами його сім`ї в спірній квартирі немає. Відтак, відповідачі самовільно, будучи незареєстрованими в спірній квартирі, зайняли її та проживають в ній по теперішній час. При цьому, не заперечив того факту, що відповідачі не мають у власності іншого житла, а при виселенні їх зі спірної квартири, Служба безпеки України інше житло не готова надати.

Відповідачі та представник відповідачів заперечили проти задоволення позовних вимог, зазначили, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки стороною позивача не надано жодних доказів, які б обґрунтовували позовні вимоги, натомість в матеріалах справи містяться документи, які підтверджують наявність достатніх підстав для проживання відповідача з членами його родини в спірній квартирі. Зазначають, що відповідач ОСОБА_1 не може бути виселений з спірної квартири, зважаючи на те, що у відповідності до норм чинного законодавства підпадає під категорію осіб, які не можуть бути виселені з службового жилого приміщення.

Представник Львівської міської ради в судовому засіданні зазначила, що правовстановлюючі документи на спірну квартиру відсутні, як і відсутній ордер на вселення відповідачів. Пояснила, що при заселенні відповідача ОСОБА_1 з членами його сім`ї погодження Львівської міської ради не потрібно, оскільки власником спірної квартири, якій надано статус службової, є Служба Безпеки України. При вирішенні питань про надання спірній квартирі статусу службової УСБУ у Л/о, Львівська міська рада діяла в межах своїх повноважень, а закріплення квартири проводить саме УСБУ у Л/о.

Дослідивши матеріали цивільної справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу та з`ясувавши фактичні обставини, у їх сукупності, суд приходить до наступного.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З 27.06.1984 ОСОБА_1 проходив військову службу, в т.ч. з 01.08.1986 – в органах безпеки. 01.04.1992 лейтенант ОСОБА_1 призначений на посаду старшого оперуповноваженого відділу розвідки Управління СБ України у Львівській області, а 01.07.2015 полковника юстиції ОСОБА_1 за станом здоров`я звільнено у відставку з посади Помічника начальника Управління (з правової роботи) – начальника сектору УСБ України у Львівській області.

Дані обставини учасниками судового процесу визнаються та не заперечуються.

Судом встановлено, що відповідно до протоколу засідання житлово-побутової комісії Управління СБ України у Львівській області від 18.02.2000 № 1 ОСОБА_1 з членами сім`ї (дружина ОСОБА_2 , син ОСОБА_3 ) було зараховано на квартирний облік громадян, що потребують покращання житлових умов.

29.12.2008 виконавчим комітетом Львівської міської ради прийнято рішення про передачу Управлінню Служби безпеки України у Львівській області після завершення будівництва двох квартир (в тому числі – спірної) в будинку АДРЕСА_3 (рішення виконкому від 29.12.2008 № 1438).

Рішенням житлово-побутової комісії УСБУ у Львівській області від 17.12.2008 було попередньо закріплено за сім`єю полковника юстиції ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 після введення будинку в експлуатацію (протокол засідання ЖПК УСБУ у Львівській області від 17.12.2008 № 9).

Згідно Розрахунку розподілу квартир та акту передачі житла від 18.11.2010 квартири АДРЕСА_5 та АДРЕСА_1 передані забудовником (ЗАТ «БУ-62») Львівській міській раді.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 12.10.2012 № 688 на підставі відповідного звернення УСБУ у Львівській області від 31.07.2012 № 62/16-844 квартирі АДРЕСА_1 надано статус службової квартири Управління Служби безпеки України у Львівській області.

На виконання зазначеного рішення протоколом № 1 від 17.01.2013 засідання житлово-побутової комісії УСБУ у Львівській області вищевказану службову п`ятикімнатну квартиру з мансардою № 52 загальною площею 146,8 кв.м. та житловою 78,7 кв.м. за адресою: АДРЕСА_6 ) закріплено для наступного заселення за полковником юстиції ОСОБА_1 та членами його сім`ї.

Листом від 22.04.2013 № 62/16-538 УСБУ у Львівській області звернулось до Департаменту господарського забезпечення СБ України щодо погодження рішення про надання зазначеної службової квартири ОСОБА_1 та членам його сім`ї.

Відповідно до акту про фактичне місце проживання осіб від 14.09.2021р., відповідачі фактично проживають за адресою АДРЕСА_6 з січня 2009 року, заборгованості по оплаті за утримання будинку та комунальні послуги немає.

Таким чином, судом встановлено, що відповідачі проживають у квартирі, вселення у яку відбулося за згодою самого же позивача, що оформлялося поетапно, однак не завершене.

Стороною позивача не надано будь – яких доказів, які б свідчили про самовільність зайняття відповідачами спірної квартири, без законних на те підстав. При цьому, суд враховує ту обставину, що відповідачі проживають у спірній квартирі з 2009 року, тобто понад 10 років, що позивачем не спростовано, а матеріали справи не містять відомостей про те, що до моменту подачі позовної заяви про виселення, позивачем перед відповідачами ставилась вимога звільнити спірне службове житлове приміщення.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 379 Цивільного кодексу України визначено поняття житла - житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Реалізуючи право на житло, людина може користуватись тільки тим житлом, право користування яким у неї виникло з правочину або на підставі закону.

Таке право виникає у власника житла (глава 28 ЦК), членів його сім`ї (ст. 405 ЦК, ст. 156 Житлового кодексу Української РСР), орендаря (наймача) житла (ст. 810 ЦК, 61 ЖК Української РСР), членів його сім`ї (ст. 816 ЦК, ст. ст. 64, 160 ЖК Української РСР), а також у громадян, яким у зв`язку з характером їх трудової діяльності надаються службові жилі приміщення (глава 3 ЖК України).

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Згідно з ч. 1 та ч.2 ст. 109 ЖК Української РСР, виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У відповідності до ст. 118 ЖК України, службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби) та члени їх сімей, які проживають разом з ними, забезпечуються службовими жилими приміщеннями, що повинні відповідати вимогам житлового законодавства.

Згідно з пунктом 37 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, військовослужбовцю до одержання постійного жилого приміщення.

Статтею 121 ЖК Української РСР, регламентовано порядок надання службових жилих приміщень, відповідно до якого службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації.

За загальним правилом, у відповідності до ст. 124 ЖК Української РСР, робітники і службовці, які припинили, трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню із службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Рішення про примусове виселення приймається тільки в судовому порядку.

При цьому у ст. 125 ЖК Української РСР закріплені гарантії для певних категорій осіб від виселення із службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення. Так, не можуть були виселені особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років, а також пенсіонери по старості, сім`ї військовослужбовців.

Відповідно до ст.40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і Союзних Республік, які є чинними Україні, визначено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, а також громадяни, які виключені з членів колгоспу або вийшли з колгоспу за власним бажанням, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма проживаючими з ними особами без надання іншого жилого приміщення. Без надання іншого жилого приміщення в цьому разі не може бути виселено, зокрема, інвалідів війни та інших інвалідів з числа військовослужбовців, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Великої Вітчизняної війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті СРСР чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; інвалідів з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ СРСР, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків; осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менше десяти років; осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення; осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників; пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; інвалідів праці I і II груп, інвалідів I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб; одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Таким чином, відповідач ОСОБА_1 та члени його сім`ї входять до категорії осіб, яким законом надані гарантії при вирішенні питання про їх виселення після звільнення.

Разом з тим, в судовому засіданні встановлено та не заперечується стороною позивача той факт, що у випадку виселення відповідачів з спірної квартири, інше житло їм не буде надано.

Як регламентує стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Згідно з параграфами 47, 49, 55 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Україна-Тюмень проти України» («Ukraine-Tyumen v. Ukraine», заява №22603/02 (щодо суті) стаття 1 Першого протоколу містить три чітких норми: «перша норма, викладена в першому реченні першого пункту, є загальною за своєю природою та закріплює принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого пункту, стосується позбавлення власності та містить умови такого позбавлення; третя норма, викладена в другому пункті, визнає право Договірних держав, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Ці норми не є окремими, а є пов`язаними між собою. Друга та третя норми стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном, та, отже, їх слід тлумачити в світлі загального принципу, викладеного в першій нормі» (див., наприклад, рішення у справі «Ян та інші проти Німеччини» («Jahn and Others v. Germany», заяви №46720/99, 72203/01 та 72552/01, п. 78).

Суд нагадує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення першого пункту дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом всіх статей Конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції» («Amuur v. France», від 25 червня 1996 року, п. 50; «Колишній Король Греції та інші проти Греції» («Former King of Greece and Others v. Greece», заява №25701/94, п. 79) та «Малама проти Греції» («Malama v. Greece»), заява №43622/98, п. 43).

У параграфі 22 рішення у справі «Кечко проти України» («Kechko v. Ukraine», заява №63134/00) Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Першого Протоколу має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Першого Протоколу (див. рішення у справі «Броніовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland», заява №31443/96, п. 98).

Водночас Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах «Меллахер та інші проти Австрії» («Mellacher and Others v. Austria», заява №10522/83; 11011/84; 11070/84), «Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії» («Pine Valley Developments Ltd and Others v. Ireland», заява №12742/87) визначив, що під поняттям «майно» мають розумітись і «правомірні очікування», «законні сподівання» особи.

Відповідно до параграфів 40-44 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 30856/03) згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» («Prokopovich v. Russia», заява № 58255/00, п. 36).

Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Матеріалами справи встановлено та не заперечується сторонами в судовому засіданні, що відповідачі постійно проживають за вказаною у позові адресою, не мають іншого житла, за власні кошти здійснили ремонт в квартирі, постійно сплачують платежі за надання комунальних послуг, а тому є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, яке є їхнім «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції.

За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» («McCann v. the United Kingdom», заява №19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» («Saviny v. Ukraine», заява №39948/06, п. 47).

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 12 червня 2008 року у справі «Власов проти Росії» («Vlasov v. Russia», заява №78146/01, п. 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (див., наприклад, рішення у справі «Озтюрк проти Туреччини» («Ozturk v. Turkey», заява № 22479/93, п. 55). Хоча Суд не може замінити своїм рішенням рішення національних судів та його повноваження щодо перевірки дотримання національного законодавства обмежені (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Слівенко проти Латвії» («Slivenko v. Latvia», заява №48321/99, п. 105; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia», заява № 3572/06, п. 39), його функцією є перевірка обґрунтування національних судів з точки зору Конвенції. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лупса проти Румунії» («Lupsa v. Romania», заява №10337/04, п. 41-42; та рішення від 24 квітня 2008 року у справі «С.G. та інші проти Болгарії» («С.G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, п. 42,46 та 49-50).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria», заява №20082/02, п. 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom», заява №66746/01, п. 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia», заява №7205/02, п. 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» («Cosic v. Croatia», заява №28261/06, п. 21-23); та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» («Paulic v. Croatia», заява №3572/06, п. 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy» [ВП], заява №33202/96, п. 110).

З урахуванням викладеного суд зазначає, що право користування спірною квартирою, набуте відповідачами правомірно, у встановленому законом порядку.

Майнові права відповідачів на спірну квартиру охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а сама квартира є «житлом» в розумінні статті 8 Конвенції.

Очевидною є наявність у відповідачів достатніх та триваючих зв`язків із спірним житлом.

Позивачем не надано суду належних, допустимих та достатніх доказів непроживання відповідачів за відповідною адресою та наявності підстав для виселення особи без надання іншого жилого приміщення.

Позивач на переконання суду не аргументував докладно ні мету, яку він переслідував, подавши позов про виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення, ні співрозмірність такого виселення відповідній меті. А обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов`язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ, від 14 грудня 2017 року).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року з огляду на приписи ч. 1 ст. 9 Конституції України, ст. 10 ЦПК України, застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини, яка в силу ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

Стороною позивача не доведено, що проживання відповідачів у спірній квартирі фактично створює перешкоди регіональному органу безпеки у користуванні, оскільки вона може бути заселена іншими співробітниками управління, як це зазначено у відзиві на зустрічний позов, навпаки пропорційність цій меті виселення відповідачів, наявність в яких іншого житла судом не встановлено, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви. а наявність прав у відповідачів, стверджує безпідставність позову.

Оскільки зміст і спрямованість діяльності держави визначають права та свободи людини і їх гарантії, а утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України), суд вважає, що в даному випадку захист прав та інтересів військовослужбовців та їх дітей, на яких у випадку виселення зі спірного майна буде покладено надмірний тягар, має пріоритетне значення.

Відтак, суд приходить до переконання, що стороною позивача не доведено, що такий захід, як виселення відповідачів є безумовно необхідним, навпаки позбавлення їх житла суперечить вимогам закону та може мати серйозний вплив на їх приватне та сімейне життя, тому не відповідатиме статті 47 Конституції України та статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У той же час, зустрічний позов про визнання за відповідачами права на користування квартирою АДРЕСА_1 з грудня 2008 року є підставним. Суд виходить з того, що матеріалами справи встановлено правомірність набуття права користування спірною квартирою за погодженням позивача.

Згідно з частинами 1, 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

За ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пунктом 2 Постанови пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).

Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищенаведене, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні позовних вимог Управління Служби безпеки України у Львівській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про їх виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення слід відмовити за відсутністю на те підстав, а уточнені зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління Служби безпеки України у Львівській області та Львівської міської ради задоволити частково.

На підставі викладеного, керуючись статями 43 – 44, 49; 259, 263 - 265 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Відмовити у задоволенні позовних вимог Управління Служби безпеки України у Львівській області до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про їх виселення із квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення за відсутністю на те підстав.

Уточнені зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 до Управління Служби безпеки України у Львівській області та Львівської міської ради задоволити частково.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІПН НОМЕР_1 ) , ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_2 ), ОСОБА_3 (ІПН НОМЕР_3 ), ОСОБА_4 (ІПН НОМЕР_4 ) право на користування квартирою АДРЕСА_1 з грудня 2008 року;

Зобов`язати Управління Служби безпеки України у Львівській області (ідентифікаційний код 20001591) прийняти рішення та звернутися з клопотанням до Львівської міської ради щодо виключення з числа службових приміщень квартиру АДРЕСА_1 ;

В решті позовних вимог відмовити за недоведеністю таких.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного його тексту до Львівського апеляційного суду через суд, що ухвалив рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Сторони:

Позивач за первинним позовом та відповідач за зустрічним позовом – Управління Служби безпеки України у Львівській області (ідентифікаційний код 20001591), юридична адреса: 79012, м. Львів, вулиця Вітовського, 55;

Відповідачі за первинним позовом та позивачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , адреса місця проживання : АДРЕСА_6 ;Відповідач за зустрічним позовом: Львівська міська рада, юридична адреса: 79000, м. Львів, площа Ринок, будинок № 1.

Суддя В. Кузь