Рішення № 100552061, 25.10.2021, Чугуївський міський суд Харківської області

ЧУГУЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

______________

Справа № 636/3619/20 Провадження № 2/636/176/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

19 жовтня 2021 року Чугуївський міський суд Харківської області

у складі: головуючого - судді Гуменного З.І.,

секретаря судового засідання Шикової К.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чугуєві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей Малинівської селищної ради Чугуївського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання їх такими, що втратили право користування будинком, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що їй на підставі договору дарування на праві приватної власності належить будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , в якому зареєстровані: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , але вони фактично з 2005 року за місцем реєстрації не проживають, особистих речей відповідачів в будинку немає і ці обставини підтверджуються відповідним актом.

Позивачка у судове засідання не з`явилася, надала суду заяву про підтримання позовних вимог та розгляд справи без її участі.

Відповідачі у судове засідання не з`явилися, причини неявки суду не повідомили, про дату та час розгляду справи повідомлялися своєчасно та належним чином, шляхом направлення судових повісток. Також, відповідачі викликалися до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України. Враховуючи, що відповідно до положень ст. 128 ЦПК України, з опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи, а також те, що позивач не заперечує проти заочного вирішення справи, а відповідач відзив не подала, наявні всі умови, встановлені ст. 280 ЦПК України, які необхідні для ухвалення заочного рішення.

Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Більше того, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.

Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02 вересня 2010 року, "Смірнова проти України" від 08 листопада 2005 року, "Матіка проти Румунії" від 02 листопада 2006 року, "Літоселітіс проти Греції" від 05 лютого 2004 року та інші).

Приймаючи до уваги наведені положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, предмет спору, його значення для сторін, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи без участі сторін та без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, на підставі наявних матеріалів справи, що відповідає положенням ст.280 ЦПК України.

Оцінивши письмові докази, що містяться в матеріалах справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлені наступні факти і відповідні їм правовідносини.

Відповідно до договору дарування від 24.03.2018, позивач ОСОБА_1 є власником будинку, який розташований за адресом: АДРЕСА_1 (а.с. 2). У зазначеному будинку окрім власника зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , однак фактично там не проживають з 2005 року, про що свідчить акт, складений 06.10.2020 депутатом Малинівської селищної ради, за підписами сусідів (а.с. 6).

Аналізуючи встановлені обставини справи, суд враховує наступні положення чинного законодавства.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Конституцією України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (ст. 13, 41 Конституції України).

Відповідно до ст. 71 ЖК України, право на житло за відсутнім громадянином зберігається протягом 6 місяців з часу вибуття.

Згідно до вимог ст. 72 ЖК України, визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до ст. ст. 317, 319 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України: власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва, та ст. 150 ЖК України, в якій йдеться про те що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Враховуючи наведене, позивач, як власник житлового будинку, який знаходиться за адресом: АДРЕСА_1 , має право на безперешкодне користування та розпорядження ним.

Відповідачі за місцем своєї реєстрації не проживають, житловою площею будинку не користуються, житлово-комунальні послуги та витрати на утримання будинку не сплачують, домовленості з позивачем про збереження користування житлом понад строк укладено не було, а тому правових підстав для їх подальшого права проживання у будинку позивача наразі немає, внаслідок чого відповідачів необхідно визнати такими, що втратили право користування вищевказаним будинком.

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушенні і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами статей 16, 386, 391 ЦК України.

Статтею 405 ЦК України визначено право членів сім`ї власника житла на користування цим житлом.

Частиною 2 цієї статті передбачено, що член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми закону при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності.

Вичерпного переліку таких поважних причин, а ні цивільне, а ні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Право на звернення до суду із позовом про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням виникає у власника через один рік відсутності особи за зареєстрованим місцем проживання без поважних причин.

Звертаючись з позовними вимогами позивач зазначає, що через реєстрацію відповідачів не може розпоряджатися своїм майном, при цьому останні понад п`ятнадцять років у її будинку не проживають - з 2005 року.

Суд враховує, що відповідачі добровільно не проживають у будинку за вказаною адресою з 2005 року, а неповнолітня дитини 2010 року народження взагалі не мешкала у будинку з народження, а була лише зареєстрована. Тобто, позивачем будь-яких спонукань для припинення проживання відповідачів і перешкод у користуванні ним житлом не створювалося, в матеріалах справи відсутні докази протилежного.

Протягом значного часу відповідачі домовитися із позивачем про користування будинком на попередніх умовах не намагалися, будь-яких побутових-господарських чи інших спільних прав і обов`язків у сторін не виникало та не існує.

У зв`язку з тим, що у позові ставиться питання щодо визнання втратившим право користування житловим приміщенням неповнолітньої дитини, судом до участі у справі залучено Службу у справах дітей Малинівської селищної ради Чугуївського району Харківської області.

На засіданні служби у справах у справах дітей Малинівської селищної ради Чугуївського району Харківської області прийнятий висновок, що визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням призведе до звуження обсягу існуючих прав на житло та порушення охоронюваних законом інтересів цієї дитини (а.с. 105-107). У висновку вказано, що за згодою власника будинку чи квартири член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї.

Однак відповідачі, у тому числі і неповнолітня дитина, не є членами сім`ї власника будинку.

Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства», діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Згідно із ст. 176 СК України, батьки зобов`язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.

Таким чином, положення діючого сімейного законодавства чітко встановлюють право користування дитини майном батьків.

Поряд з цим, як вже зазначалось житловий будинок є у власності позивача, яка не є одним з батьків неповнолітньої дитини.

Також суд вважає за необхідне зазначити, що мати неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_5 звернулася до суду особисто для ознайомлення з матеріалами справи 28.07.2021, але після ознайомлення з матеріалами справи жодних клопотань чи заперечень не надала.

Згідно із ст. 16 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3 Конвенції про права дитини).

В свою чергу, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України ).

Відповідно до частин третьої статті 29 ЦК України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Правом вільно обирати собі місце проживання, наділена фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років.

З матеріалів справи вбачається, що на час звернення до суду з позовом та ухвалення судом рішення у даній справі, ОСОБА_3 не виповнилось чотирнадцять років.

Наведене дає підстави для висновку про те, що місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , в силу вимог закону є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Аналізуючи вказані вище норми законодавства у сукупності з встановленими обставинами у даній справі, суд вважає, що неповнолітня ОСОБА_3 втратила право на користування жилим приміщенням, належним на праві власності позивачу, оскільки факт не проживання її батьків за відповідною адресом та визнання батька таким, що втратив право на користування відповідним жилим приміщенням, є підставою для втрати і неповнолітньою права на проживання та користування відповідним житлом, за відсутності обставин, які б підтверджували існування домовленості між позивачем та батьками дитини щодо визначення місця проживання неповнолітньої дитини.

Оскільки, малолітня особа у віці до чотирнадцяти років не наділена правом самостійно обирати собі місце проживання, а її власне волевиявлення залежить від волевиявлення її батьків, тому задоволення вимог про визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування жилим приміщенням, є підставою для задоволення аналогічних вимог про визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування жилим приміщенням, позивача яка не є матір`ю неповнолітньої, що в свою чергу, не буде свідчити про порушення прав дитини, встановлених Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

З урахуванням встановлених обставин, суд прийшов до висновку про можливість задоволення позову в частині визнання втратившими право користування жилим приміщенням, оскільки зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права користування житловим приміщенням.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 4, 10, 133, 141, 259, 263, 265, 268, 272, 273, 280-283, 288, 289, 352, 354 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей Малинівської селищної ради Чугуївського району Харківської області, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, задовольнити.

Визнати ОСОБА_2 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_4 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_6 , такими, що втратили право користування житловим приміщенням будинку, що знаходиться за адресом: АДРЕСА_1 .

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому ЦПК України. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення. Заочне рішення підлягає скасуванню, якщо судом буде встановлено, що відповідач не з`явився в судове засідання та (або) не повідомив про причини неявки, а також не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, і докази, на які він посилається, мають істотне значення для правильного вирішення справи.

Рішення може бути оскаржене в загальному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя -