Рішення № 100534763, 23.10.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 жовтня 2021 року м. Київ № 640/23897/20

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Мазур.А.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу:

за позовомОСОБА_1

доМіністерства внутрішніх справ України

третя особа Ліквідаційна комісія Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській областіпро визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 із позовом до Міністерства внутрішніх справ України, третя особа: Ліквідаційна комісія Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати висновок (рішення) Департаменту фінансово-облікової політики МВС України від 16.12.2019 року про відмову в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі №826/11380/18; зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України прийняти рішення (затвердити висновок) про призначення та виплату одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 № 850 "Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції" у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, з урахуванням раніше виплаченої суми.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.10.2020 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на нього поширюється постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції" №850 від 21 жовтня 2015 року. Вказував, що згідно виписки з акту огляду медико-соціальною експертною комісією в результаті огляду 31.01.2018 року до довідки серії АВ №0853104 ОСОБА_1 в зв`язку із захворюванням пов`язаним з проходженням служби в органах внутрішніх справ з 24.01.2018 року встановлено втрату працездатності 70% та присвоєно другу групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, отриманим в період проходження служби в органах внутрішніх справ. 30.04.2020 позивач ознайомився з копією Висновку ДФОП МВС України від 16.12.2019 року про призначення йому одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі №826/11380/18 та вважає, що такі дії Міністерства внутрішніх справ України, які виразились у прийнятті рішення про відмову у формі Висновку ДФОП МВС України від 16.12.2019 року про призначення одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі №826/11380/18 є протиправними.

Міністерство внутрішніх справ України надало суду відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши, що Департамент фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України листом від 18.12.2019 року №19128/15-2019 відмовив в призначенні одноразової допомоги та повернув матеріали позивача до ЛК УМВС України в Полтавській області, як такі, що не відповідають вимогам п. 4 Поряду та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850 (далі - Порядок № 850).

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що датою встановлення інвалідності та ступеня втрати професійної працездатності потерпілому від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання у відсотках вважається день надходження до комісії документів. Таким чином, інвалідність ІІ групи була встановлена позивачу 24.01.2018.

Ліквідаційна комісія Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області надіслала пояснення на позовну заяву, в яких зазначає, що нею виконано вимоги п.9 Порядку №850 та письмово повідомлено особу із зазначенням мотивів відмови, а обов`язок ознайомлення особи з таким висновком жодним нормативно-правовим актом не передбачений.

Розглянувши подані сторонам документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Як вбачається із матеріалів справи, ОСОБА_1 працював в органах внутрішніх справ і був звільнений за п. 64 «б» у запас через хворобу.

Згідно висновку МСЕК серії АВ №0493223 від 21.01.2016 року ОСОБА_1 встановлено з 20.01.2016 року 60 % втрати працездатності та ІІІ групу інвалідності, пов`язану із проходженням служби в органах внутрішніх справ.

Відповідно до вимог Порядку №850 в порядку черговості в жовтні 2016 року позивач отримав одноразову грошову допомогу у сумі відповідній 150-кратного прожиткового мінімуму.

Згідно виписки з акту огляду медико-соціальною експертною комісією в результаті повторного огляду 31.01.2018 року до довідки сері АВ №0853104 ОСОБА_1 було встановлено з 24.01.2018 року 70 % втрати працездатності та ІІ групу інвалідності, пов`язану із проходженням служби.

У зв`язку з цим, позивач звернувся до відповідача із заявою про виплату одноразової грошової допомоги, однак листом від 13.06.2018 № 15/2-Ч-440 позивачу було відмовлено у виплаті такої допомоги, з підстав пропуску строку, визначеного п. 4 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції.

Позивач не погоджуючись із відмовою у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги звернувся до суду.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 16.09.2019 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено повністю. Визнано протиправною та скасовано відмову Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України від 13.06.2018 № 15/2-Ч-440 про виплату ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги; зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України прийняти рішення про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 № 850 "Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції" у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму, установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності з урахуванням раніше виплаченої суми.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 вересня 2019 року скасовано та ухвалено у справі нову постанову наступного змісту: адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково; визнано протиправною бездіяльність Міністерства внутрішніх справи України щодо неприйняття рішення про призначення ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.10. 2015 року № 850; зобов`язано Міністерство внутрішніх справ України розглянути матеріали про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності відповідно до пункту 9 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.10.2015 року № 850 та прийняти відповідне рішення; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Департаментом фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України на виконання Постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 прийнято Висновок (рішення) від 16.12.2019 про відмову в призначенні ОСОБА_1 одноразової грошової допомоги.

Листом від 24.12.2019 №4/2828 Ліквідаційна комісія Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області повідомила позивача про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги у зв`язку з невідповідністю вимогам п. 4 Поряду та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850.

Таким чином, Міністерством внутрішніх справ України зроблений висновок про відсутність у позивача права на отримання грошової допомоги в більшому розмірі.

Позивач не погоджуючись із відмовою у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги звернувся до суду.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, нормами Законів України «Про міліцію» від 20.12.1990 р. № 565-XII, який був чинним на момент проходження позивачем служби в ОВС та встановлення йому інвалідності ІІІ-ї групи (далі - Закон № 565-ХІІ), постановами Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції, податкової міліції» від 12.05.2007 р. № 707 (далі - Порядок № 707), «Про затвердження Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), інвалідності або втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції» від 21.10.2015 р. № 850 (далі - Постанова № 850).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Частиною 1 ст. 46 Конституції України закріплено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Завданням адміністративного судочинства, згідно частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини шостої статті 23 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-XII (втратив чинність 7 листопада 2015 року) у разі поранення (контузії, травми або каліцтва), заподіяного працівнику міліції під час виконання ним службових обов`язків, яке призвело до встановлення йому інвалідності, а також інвалідності, що настала в період проходження служби в органах внутрішніх справ або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце в період проходження служби в органах внутрішніх справ, залежно від ступеня втрати працездатності йому виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 150-кратного прожиткового мінімуму, встановленого законом для працездатних осіб, - у разі встановлення інвалідності III групи в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.

На виконання вказаної норми Закону України «Про міліцію» Кабінетом Міністрів України 21 жовтня 2015 року затверджено Порядок та умови призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції № 850.

2 липня 2015 року прийнято Закон України «Про Національну поліцію», згідно з пунктом 15 Прикінцевих та перехідних положень якого право на отримання одноразової грошової допомоги, інших виплат, передбачених Законом України «Про міліцію», зберігається і здійснюється в порядку, що діяв до набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію».

Згідно з пунктом 2 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги в разі загибелі (смерті), інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 850, днем виникнення права на отримання грошової допомоги у разі встановлення працівнику міліції інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності є дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Пунктом 7 Порядку № 850 визначено перелік документів, які подає за місцем служби працівник міліції, якому призначається грошова допомога у разі встановлення інвалідності чи часткової втрати працездатності без установлення інвалідності.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 850 керівник органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, подає МВС в 15-денний строк з дня реєстрації документи, зазначені в пунктах 6 або 7 Порядку, висновок щодо виплати грошової допомоги, а також у разі загибелі (смерті) працівника міліції: витяг з наказу про виключення загиблого (померлого) працівника міліції із списків особового складу; витяг з особової справи про склад сім`ї загиблого (померлого) працівника міліції.

МВС в місячний строк після надходження зазначених у пункті 8 цих Порядку та умов документів приймає рішення про призначення або у випадках, передбачених пунктом 14 цих Порядку та умов, про відмову в призначенні грошової допомоги і надсилає його разом із зазначеними документами керівникові органу внутрішніх справ, у якому проходив (проходить) службу працівник міліції, для видання наказу про виплату такої допомоги, або у разі відмови - для письмового повідомлення осіб із зазначенням мотивів відмови (пункт 9 вказаного Порядку № 850).

Відповідно до п. 14 Порядку призначення і виплата грошової допомоги не здійснюються, якщо загибель (смерть), поранення (контузія, травма або каліцтво), інвалідність чи часткова втрата працездатності без установлення інвалідності працівника міліції за висновком комісії з розслідування нещасного випадку є наслідком: учинення ним злочину, адміністративного правопорушення або дисциплінарного проступку; учинення ним дій у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп`яніння; навмисного спричинення собі тілесного ушкодження чи іншої шкоди своєму здоров`ю або самогубства (крім випадку доведення особи до самогубства, установленого судом); подання особою завідомо неправдивих відомостей для призначення і виплати грошової допомоги.

Як зазначалося вище, на виконання судового рішення в справі № 826/11380/18, Міністерством внутрішніх справ України було розглянуто матеріали про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності . Проте, Департаментом фінансово - облікової політики МВС України відмовлено в призначенні одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 .

При цьому суд акцентує увагу на те, що ні лист Ліквідаційна комісія Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області від 24.12.2019, ні відзив на адміністративний позов Міністерства внутрішніх справ України в даній справі не містить посилань відповідача на п. 14 Порядку № 850.

Єдиною та фактичною підставою відмови Міністерства внутрішніх справ України у призначенні позивачу одноразової грошової допомоги є не відповідність матеріалів вимогам п. 4 Порядку № 850, проте такої підстави пункт 14 Порядку № 850 не містить.

Суд зауважує, що відповідно до п. 2 Порядку № 850, днем виникнення права на отримання грошової допомоги є у разі встановлення працівнику міліції інвалідності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності - дата встановлення втрати працездатності, що зазначена в довідці медико-соціальної експертної комісії.

Працівник міліції, а в разі його загибелі (смерті) - члени його сім`ї, батьки та утриманці можуть пред`явити МВС вимоги щодо виплати грошової допомоги протягом трьох років з дня настання події, що дає право на отримання такої допомоги (п.13 Порядку № 850).

У свою чергу пунктом 4 Порядку № 850 передбачено, що якщо протягом двох років працівникові міліції після первинного встановлення інвалідності із втратою працездатності або ступеня втрати працездатності без установлення інвалідності під час повторного огляду буде встановлено згідно з рішенням медико-соціальної експертної комісії вищу групу чи іншу причину інвалідності або більший відсоток втрати працездатності, що дає йому право на отримання грошової допомоги в більшому розмірі, виплата проводиться з урахуванням раніше виплаченої суми.

Із аналізу зазначених положень слідує, що виникнення права особи на виплату одноразової допомоги пов`язується законодавцем безпосередньо із фактом встановлення йому інвалідності, тобто таке право виникає з дня встановлення інвалідності, зазначеного в довідці медико-соціальної експертної комісії, та може бути реалізоване особою протягом наступних трьох років від цієї дати.

Таким чином, днем виникнення у позивача права на отримання одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому інвалідності ІІ групи, є вказана у Довідці до акта огляду медико-соціальною експертною комісією дата встановлення інвалідності, а саме - 24 січня 2018 року та, відповідно, від цієї дати на протязі трьох років за позивачем зберігається право на отримання цієї допомоги.

Водночас, зміст наведених положень Порядку № 850 свідчить на користь висновку, що пункт 4 Порядку № 850 не позбавляє позивача права на отримання одноразової грошової допомоги, а лише встановлює обмеження щодо визначення розміру такої допомоги в залежності від часу повторного медичного огляду, в результаті якого встановлена вища група чи іншу причина інвалідності або більший відсоток втрати працездатності. Вказана норма Порядку № 850 регулює лише порядок визначення розміру допомоги, проте не встановлює підстави для її призначення та виплати.

Також суд враховує, що Законом України "Про міліцію" не встановлено обмежень щодо виплати одноразової грошової допомоги, які передбачені пунктом 4 Порядку № 850.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За наведених обставин, суд вважає, що п. 4 Порядку № 850 не може слугувати підставою для позбавлення позивача права на отримання одноразової грошової допомоги відповідно до Закону України "Про міліцію" та підставою для відмови у затвердженні висновку управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області про її призначення.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постановах від 30 січня 2018 року № 822/1579/17, від 13 лютого 2018 року № 808/1866/16 та № 806/845/16, від 01 серпня 2018 року у справі № 750/5060/17 та від 18 жовтня 2018 р. у справі № 369/13187/17.

Судом зазначено, що Законом України "Про міліцію" не встановлено обмежень щодо виплати одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням вищої групи інвалідності, якщо була виплачена грошова допомога у зв`язку із первинним встановленням інвалідності. Пункт 14 Порядку № 850, яким встановлені випадки не здійснення призначення та виплати вказаної грошової допомоги, не передбачає такої підстави для відмови, як існування певного проміжку часу між первинним встановленням інвалідності, у зв`язку з якою вже виплачена ця грошова допомога, та встановленням при повторному огляді вищої групи інвалідності.

Натомість МВС України наведені обставини залишені поза увагою.

Суд критично оцінює міркування відповідача у відзиві про те, що суд повинен з`ясувати наявність причинно-наслідкового зв`язку між інвалідністю та захворюванням та/чи пораненням, які її спричинили, зокрема з урахуванням (але не виключно) тривалості проміжку часу, що минув відколи в цієї особи було захворювання та/чи поранення (пов`язані з проходженням служби в органах внутрішніх справ), оскільки наявність зв`язку між захворюванням позивача, внаслідок якого останнім втрачено працездатність та йому встановлено інвалідність, та проходженням служби в органах внутрішніх справ відповідачем не заперечується та повністю підтверджується висновками уповноваженого та компетентного органу - МСЕК.

Беручи до уваги викладене, суд приходить до висновку, що Міністерство внутрішніх справ України, відмовляючи ОСОБА_1 у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги, діяло не у межах і не у спосіб, визначений Порядком № 850.

Щодо зобов`язання відповідача прийняти рішення щодо призначення та виплати позивачу одноразової грошової допомоги у зв`язку із встановленням йому другої групи інвалідності на підставі висновку Управління Міністерства внутрішніх справ України в Житомирській області від 26.06.2018, то суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків.

При розгляді справи "Кечко проти України", Європейський Суд з прав людини зауважив, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм працівникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни до законодавства. Однак, як що чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними.

Окрім того, суд враховує, що статтею 13 "Право на ефективний засіб юридичного захисту" Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahalv. theUnitedKingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому судом враховується і те, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 та від 02 лютого 2016 року у справі №804/14800/14.

Суд бере до уваги правову позицію, яка викладена в пункті 9 мотивувальної частини рішення Конституційного суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003, а саме: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13)».

Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

З огляду на зазначене, а також враховуючи встановлений у судовому порядку факт протиправності дій Міністерства внутрішніх справ України та, з метою повного захисту прав позивача, суд зобов`язує Міністерство внутрішніх справ України повторно розглянути матеріали про призначення одноразової грошової допомоги ОСОБА_1 та прийняти рішення про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності з 24 січня 2018 року, внаслідок захворювання пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ, відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 850 від 21 жовтня 2015 року, з урахуванням встановленого права на отримання одноразової грошової допомоги в розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму встановленого законом для працездатних станом на 24 січня 2018 року.

На думку суду, в даному випадку, втручання зумовлено досягненням правомірної цілі, оскільки зобов`язання МВС України повторно розглянути заяву та документи позивача про призначення та виплату йому одноразової грошової допомоги у зв`язку з встановленням ІІ групи інвалідності з 24 січня 2018 року внаслідок захворювання пов`язаного з проходженням служби в органах внутрішніх справ не відновить порушених прав позивача та в подальшому, у разі невиконання відповідачем судового рішення, спричинить чергове звернення до суду.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Крім цього, суд не приймає до уваги доводи третьої особи, щодо порушення позивачем строку звернення до суду.

Третьою особою разом із поясненнями по справі подано клопотання про залишення позовної заяви без розгляду та звернуто увагу суду на факт пропуску позивачем строку оскарження Висновку Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України від 18.12.2019, так як позивач вже в кінці грудня 2019 року знав про зазначене рішення. Також, комісією процитовано позовну заяву ОСОБА_1 , щодо отримання ним повідомлення від Ліквідаційної комісії Управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області про затвердження висновку Департаментом фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України від 18.12.2019. Проте, жодних доказів із зазначенням дати направлення повідомлення або підтвердження отримання позивачем до клопотання не додано.

Позивачем у позовній заяві подано клопотання про поновлення строку звернення до суду та зазначено, що Висновок Департаменту фінансово-облікової політики Міністерства внутрішніх справ України від 18.12.2019 отримав з відповіддю Департаменту Державної виконавчої служби відділу примусового виконання рішень Міністерства Юстиції України № 3940/4- 9697/20.1 від 30.04.2020 про стан виконання виконавчого провадження № 61287356, до якої було долучено копію Висновку ДФОП МВС України від 16.12.2019 про відмову в призначенні одноразової грошової допомоги.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позивачем дотриманий строк звернення до адміністративного суду.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення шляхом подання звіту, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд першої чи апеляційної інстанції може під час прийняття постанови у справі. Тобто, питання щодо зобов`язання відповідача подати такий звіт вирішується судом під час постановлення судового рішення.

Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 370 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.

Водночас, встановлення строку на подачу звіту про виконання судового рішення є правом суду, який ухвалив судове рішення, а не його обов`язком. Таким чином, суд не вбачає підстав для встановлення судового контролю.

Згідно вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору.

Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати висновок Департаменту фінансово-облікової політики МВС України від 16.12.2019 року про відмову в призначенні ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) одноразової грошової допомоги відповідно до постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.11.2019 року у справі №826/11380/18.

Зобов`язати Міністерство внутрішніх справ України (вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01601, код 00032684) прийняти рішення про призначення та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) одноразової грошової допомоги відповідно до Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) інвалідності або часткової втрати працездатності без установлення інвалідності працівника міліції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 850 від 21 жовтня 2015 року, у розмірі 200-кратного прожиткового мінімуму установленого законом для працездатних осіб на дату встановлення інвалідності, з урахуванням раніше виплаченої суми.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя А.С. Мазур