Рішення № 100504192, 21.10.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/9541/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 жовтня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд під головуванням судді Андрухіва В.В., розглянувши в порядку загального позовного провадження у письмовому провадженні справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області про визнання дій та бездіяльності протиправними, визнання протиправними та скасування рішень, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області, в якому просить:

- визнати бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо не поновлення пенсії позивача - протиправною та дискримінаційною, визнати протиправними та дискримінаційними та скасувати рішення відповідача від 07.04.2021 та від 02.06.2021 про відмову у поновленні пенсії позивача, викладені в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 1500-0305-8/43707 від 08.04.2021 року та № 1500-0305-8/68813 від 02.06.2021, визнати протиправними та дискримінаційними дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію позивача;

- зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити виплату пенсії позивачу з 01.07.1997 року, на вказаний ним банківський рахунок, з нарахуванням індексації та компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування";

- стягнути з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області кошти в сумі 100,000 гривень (сто тисяч гривень) на відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 15.03.1996 року, по досягненні пенсійного віку та наявності 38 років страхового стажу, йому була призначена пенсія за віком, яка виплачувалась йому до виїзду за кордон, що підтверджено наступними документами: відповідним пенсійним посвідченням; трудовою книгою.

Перед виїздом за кордон позивач мешкав за адресою: АДРЕСА_1 .

Для оформлення постійного проживання за кордоном позивач оформив зняття з реєстрації з останнього місця проживання та здав паспорт громадянина України, як це визначено "Порядком розгляду в дипломатичних представництвах або консульських установах України за кордоном клопотань громадян України, які виїхали за її межі тимчасово, про залишення на постійне проживання за кордоном", затвердженим Наказом Міністра закордонних справ України № 201 від 22.11.1999 р.

Замість паспорту громадянина України позивач отримав паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_1 , виданий органом 1501, 17.07.1997 року, строк дії якого був продовжений до 11.07.2017 року.

23.07.1997 року позивач виїхав з України до Ізраїлю на постійне місце проживання, де був прийнятий на консульський облік в консульському відділі Посольства України в Державі Ізраїль.

Позивач вказав, що починаючи з 01.07.1997 року і станом на сьогоднішній день, він призначеної по закону пенсії не отримує.

Після переїзду на місце постійного проживання в Ізраїль, позивачу офіційними органами Ізраїлю був наданий документ - посвідченням особи НОМЕР_2 , виданий органом відділенням МВС в м. Хайфа 12.10.1997 року.

23.03.2021 року представник позивача, діючи на підставі нотаріальної довіреності, надіслав безпосередньо до відповідача нотаріально посвідчену та апостильовану особисту заяву позивача про поновлення пенсії.

Як випливає з особистої заяви про поновлення пенсії, позивач звернувся до відповідача із проханням поновити йому пенсію з 01.07.1997 року та виплатити її на визначений ним банківський рахунок.

Проте, відповідач в своїх рішеннях про відмову у поновленні виплати пенсії відмовив у поновленні виплати пенсії позивачу, обґрунтовуючи свою відмову наступним: 1) відсутність міжнародної пенсійної угоди між Україною та Ізраїлем не дозволяє відповідачу поновити пенсію позивачу; 2) у позивача відсутня реєстрація на території України за місцезнаходженням відповідача, та що достатня підстава для відмови йому у поновленні пенсії; 3) пенсійна справа позивача не була передана до УПФУ і її відсутність унеможливлює поновлення пенсії; 4) документ, що посвідчує особу позивача не відповідає Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону про пенсії, затвердженому постановою Правління ПФ України №22-1 від 25.11.2005 р., тому, на думку відповідача, відсутні правові підстави для поновлення пенсії позивачу.

Ухвалою від 30.06.2021 року прийнято до розгляду вказану позовну заяву та відкрито провадження у справі. Ухвалено розглядати справу за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 21 липня 2021 року о 10:30 год.

Протокольною ухвалою від 21.07.2021 року продовжено строк підготовчого провадження у справі на 30 днів.

Ухвалою від 21.07.2021 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті на 21 вересня 2021 року о 10 год. 00 хв.

За заявою представника позивача суд ухвалою від 03.09.2021 року ухвалив про участь представника позивача у судовому засіданні 21.09.2021 року о 10:00 год. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У судове засідання, призначене на 21 вересня 2021 року на 10 год. 00 хв., сторони не з`явилися, про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином. На зв`язок з судом в режимі відеоконференції представник позивача не вийшов.

21.09.2021 року після закінчення судового засідання електронною поштою від представника позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, або про розгляд справи за відсутності позивача та його представника.

20.09.2021 року електронною поштою від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи 21.09.2021 року о 10:00 год. без участі представника.

Частиною 9 статті 205 КАС України передбачено, що якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

З урахуванням вищенаведеного, суд дійшов до висновку про можливість продовження розгляду справи по суті за відсутності осіб, які були належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду справи, у порядку письмового провадження без фіксування судового засідання технічними засобами, що передбачено ч.9 ст.205, ч.4 ст.229 КАС України.

21.07.2021 року на електронну пошту суду представник відповідача подав відзив на позовну заяву, відповідно до якого вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню. У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що до Головного управління 23.03.2021 року представником позивача - Меламедом Вадимом Борисовичем було надано звернення про поновлення пенсії за віком.

Головним управлінням винесено рішення про відмову у поновленні пенсії від 07.04.2021 № 1500-0305-8/43707, в якому зазначено про відсутність законодавчих підстав для поновлення виплати пенсії позивачу.

До липня 1997 року позивач проживав в АДРЕСА_1 , отримував пенсію за віком, надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, в зв`язку із чим виплату пенсії припинено.

Оскільки, ОСОБА_2 не є законним представником позивача, а діє на підставі представництва за довіреністю, що не передбачено Порядком №22-1, він не мав підстав для звернення за поновленням пенсії.

При цьому, позивач не звертався особисто до Головного управління із заявою про поновлення виплати пенсії встановленого зразка.

Дослідивши в письмовому провадженні наявні в матеріалах справи докази, суд встановив наступні обставини.

Суд встановив, що представник ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчення особи № НОМЕР_2 , видане органом відділення МВС в м. Хайфа 12.10.201997 року, В.Меламед на підставі посвідченої нотаріально довіреності звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області із заявою від 03.09.2020 року про поновлення пенсії ОСОБА_1 , в якій представник позивача просив поновити та виплачувати ОСОБА_1 пенсію за віком з липня 1997 року.

До вказаної заяви була додана апостильована особиста заява ОСОБА_1 про поновлення пенсії, а також довіреність, ІПН, засвідчені належним чином копії посвідчення особи, трудової книжки, пенсійного посвідчення.

Розглянувши звернення ОСОБА_2 від 23.03.2021 року про поновлення пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , рішенням Відділу з питань перерахунків пенсій №1 Управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Одеській області від 07.04.2021 року в поновленні пенсії за віком, відповідно до вимог Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" відмовлено, про що повідомлено представника позивача листом від 08.04.2021 року за вих. №1500-0305-8/43707 (а.с. 23 зворотній бік, 24).

У рішенні вказано, що у відповідності з вимогами пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. На теперішній час між Україною та Державою Ізраїль угоди про виплату пенсій не укладено. Крім того, реалізація рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 про визнання неконституційними положень пункту 2 частини першої статті 49 за другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" потребує прийняття спеціального Закону України, яким будуть передбачені умови, норми та механізм виплати пенсій громадянам, які виїхали або будуть виїжджати на постійне місце проживання за кордон. Крім цього, у рішенні Конституційного Суду також звернуто увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору. На теперішній час питання виплати пенсій особам, які перебувають на постійному проживанні у країнах, з якими не укладено угод про пенсійне забезпечення, законодавчо не врегульовано. Поновлення виплати пенсії здійснюється за документами, що є в пенсійній справі, з урахуванням додатково поданих документів. Особа, яка звертається за пенсією, має пред`явити паспорт або інший документ, що посвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік. Також повідомлено, що архівна пенсійна справа ОСОБА_1 відсутня у відділі з питань перерахунків пенсій №1. У рішенні зазначено, що враховуючи вищеназване, а також те, що до звернення не долучені документи про фактичне проживання в межах України, для поновлення виплати пенсії підстави відсутні.

Розглянувши повторне звернення ОСОБА_2 від 26.05.2021 року, у зв`язку з поданням додаткових документів, про поновлення пенсії ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , рішенням Відділу з питань перерахунків пенсій №1 Управління пенсійного забезпечення ГУ ПФУ в Одеській області від 02.06.2021 року в поновленні пенсії за віком відповідно до вимог Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" відмовлено (а.с. 25).

У рішенні вказано, що у відповідності з вимогами пункту 2 частини першої статті 49 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" виплата пенсії припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. На теперішній час між Україною та Державою Ізраїль угоди про виплату пенсій не укладено. Крім того, реалізація рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. №25-рп/2009 про визнання неконституційними положень пункту 2 частини першої статті 49 та другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" потребує прийняття спеціального Закону України, яким будуть передбачені умови, норми та механізм виплати пенсій громадянам, які виїхали або будуть виїжджати на постійне місце проживання за кордон. Крім цього, у рішенні Конституційного Суду також звернуто увагу Верховної Ради України на необхідність приведення у відповідність до Конституції України положень інших законів, які регламентують виплату пенсій пенсіонерам, які постійно проживають у державах, з якими Україною не укладено відповідного договору. На теперішній час питання виплати пенсій особам, які перебувають на постійному проживанні у країнах, з якими не укладено угод про пенсійне забезпечення, законодавчо не врегульовано. Поновлення виплати пенсії здійснюється за документами, що є в пенсійній справі, з урахуванням додатково поданих документів. Особа, яка звертається за пенсією, має пред`явити паспорт або інший документ, що посвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік. Також повідомлено, що архівна пенсійна справа ОСОБА_1 відсутня у відділі з питань перерахунків пенсій №1. У рішенні зазначено, що враховуючи вищеназване, а також те, що до звернення не долучені документи про фактичне проживання в межах України, для поновлення виплати пенсії підстави відсутні.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ст.24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Частиною 1 ст.46 Конституції України передбачено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Статтею 1 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" (далі за текстом - Закон № 1058-ІV) встановлено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім`ї у випадках, визначених цим Законом.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 49 Закону № 1058-ІV виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України; 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.

Згідно зі статтею 51 Закону № 1058-IV у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від`їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 № 25-рп/2009 пункт 2 частини першої статті 49, друге речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Зазначені положення Закону № 1058-ІV втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

У пункті 3.3. цього Рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону № 1058-IV держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов`язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов`язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.

У рішенні ЄСПЛ від 07 листопада 2013 року у справі "Пічкур проти України" (заява №10441/06, пункти 41- 43, 52) Суд акцентував увагу на тому, що: якщо в Договірній державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, обумовлені або не обумовлені попередньою сплатою внесків, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу, для осіб, що відповідають вимогам такого законодавства; хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 […]; сторони провадження не оскаржували того, що якби заявник продовжив проживати на території України, він і надалі б отримував пенсію; із цього випливає, що інтереси заявника належать до сфери застосування статті 1 Першого протоколу та права на майно, яке вона гарантує; Судом встановлено, що Уряд не надав ніякого обґрунтування позбавлення заявника його пенсії лише через те, що він проживав за кордоном; ані рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року не вказує на те, що національні органи наводили відповідні причини для виправдання відмінності у ставленні, на яку заявник скаржився, ані Уряд під час провадження в Суді не навів жодних таких обґрунтувань.

У пункті 53 цього рішення також наголошено, що Суд неодноразово повторював, що Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися "з огляду на умови сьогодення" (див. рішення ЄСПЛ від 25 квітня 1978 року у справі "Тайрер проти Сполученого Королівства" (Tyrer v. the United Kingdom), пункт 31, Series A№ 26), а підвищення мобільності населення, більш високі рівні міжнародного співробітництва та інтеграції, а також розвиток банківського обслуговування та інформаційних технологій більше не виправдовують здебільшого технічних обмежень щодо осіб, які отримують соціальні виплати, проживаючи за кордоном, що могли вважатися розумними на початку 1950-х років.

Таким чином, з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України відновлено право осіб на виплату призначеної їм пенсії в незалежності від фактичного місця проживання.

Відповідно, з урахуванням наведених обставин, у відповідача були відсутні правові підстави для припинення виплати позивачам пенсії з підстав постійного проживання їх за кордоном.

Проте, сам факт прийняття Конституційним Судом України Рішення від 07.10.2009 №25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі "Пічкур проти України" не забезпечує необхідної правової визначеності, яка є головною умовою дії "презумпції знання закону", тим більше коли мова йде про літню людину, яка проживає в іншій країні, тобто поза інформаційним полем України.

Саме з метою забезпечення правової визначеності Конституційний Суд України у своєму рішенні звернув увагу Верховної Ради України на необхідність внесення відповідних змін до законодавства, які до цього часу не були внесені.

Водночас відсутність чіткого законодавчого механізму щодо відновлення виплати пенсій особам, які виїхали на постійне проживання за межі України, призвело до ситуації, за якої громадяни України були позбавлені можливості отримувати належні їм пенсійні виплати, або створювалися умови за яких пенсіонерам, які проживають за межами України, для отримання належних їм пенсійних виплат необхідно було докласти значних зусиль, зокрема, звертатись до суду.

Відповідач не наводить жодних доказів того, що:

- наявна вина позивачів у припиненні виплати пенсії;

- підстава, яка зумовила припинення пенсії, була правомірною (конституційною);

- існують положення закону, який зобов`язує позивачів вживати будь-які дії (подавати заяви, ініціювати позови до суду тощо) для поновлення виплати пенсії, виплата якої була їй припинена Пенсійним фондом України на підставі, яка визнана компетентним органом (Конституційним Судом України) неконституційною.

Разом з цим, суд зауважує, що позивач звернувся до територіального органу Пенсійного фонду (вжив активних дій) з проханням поновити виплату пенсії, проте йому було відмовлено в такому поновленні.

Наведе свідчить про те, що така поведінка держави в особі її компетентних органів по відношенню до пенсіонерів, які є громадянами України та проживають за межами України, не відповідає принципу належного врядування, зміст якого розкритий у багатьох рішеннях ЄСПЛ, зокрема, у рішенні від 20.01.2012 у справі "Рисовський проти України". Очевидно, що на виконання рішення Конституційного Суду України від 07.10.2009 у справі №25-рп/2009 державні органи, відповідальні за його виконання, не діяли вчасно та послідовно.

Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 сформувала правову позицію щодо застосування норм права у вирішенні спорів, пов`язаних із поновленням виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які проживають за її межами, де вказала на наступні аспекти.

Так, пенсія за віком призначається конкретній особі на підставі наявного страхового стажу та розміру заробітної плати, яку вона отримувала, та відповідно до відрахувань до спеціального фонду.

Водночас, пенсія за віком призначається особі один раз та виплачується державою протягом всього життя пенсіонера, крім виняткових випадків, що можуть бути встановлені законом. При цьому, пенсія стає "нарахованою" в момент призначення пенсії і залишається такою ("нарахованою") до її чергової зміни.

У свою чергу, спеціальне законодавство у сфері соціального захисту, а саме стаття 46 Закону № 1058-IV, визначає, що нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів.

Аналіз зазначених положень статті 46 Закону № 1058-IV свідчить про те, що в Україні не існувало та не існує на сьогодні жодного строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів.

Отже, якщо за національним законодавством особа має обґрунтоване право на отримання виплат в рамках національної системи соціального забезпечення та якщо відповідні умови дотримано, органи влади не можуть відмовити у таких виплатах доти, доки виплати передбачено законодавством. Конституція України та Закон № 1058-ІV гарантують всім громадянам України, за певних умов, право на матеріальне забезпечення за рахунок трудових та соціальних пенсій.

Зважаючи на те, що нарахування пенсії в повному обсязі ("правильному" розмірі) покладається на відповідний територіальний орган Пенсійного фонду, непроведення відповідачем поновлення виплати пенсії позивачу свідчить про те, що його бездіяльність призвела до триваючого порушення права позивача на отримання пенсійних виплат.

У пункті 60 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 зазначено, що з 07 жовтня 2009 року виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного Закону № 1058-ІV. Із цього часу орган Пенсійного фонду має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.

Надалі у пункті 78 вказаної Постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за викладених обставин обмеження права пенсіонера на отримання належної йому пенсії певними строками є неприпустимим. Відновлення виплати пенсії має проводитися з дати ухвалення Рішення Конституційним Судом України від 07 жовтня 2009 року у справі № 25-рп/2009 без обмеження її виплати жодними строками.

Слід зауважити, що відповідно до Закону України від 13 липня 2017 року № 2136-VIII «Про Конституційний Суд України» правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що відповідно до частини другої статті 152 Конституції України втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

З огляду на зазначене положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV втрачають чинність з 07 жовтня 2009 року, тобто з дати прийняття Рішення Конституційним Судом України № 25-рп/2009.

Застосовуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в контексті спірних правовідносин, суддів дійшов висновку, що пенсія позивачу підлягає поновленню з дати прийняття Рішення Конституційним Судом України № 25-рп/2009, тобто з 07 жовтня 2009 року з компенсацією втрати частини доходів, а не з 01.07.1997 року як просить позивач.

При цьому суд не бере до уваги посилання позивача на Постанову Верховного Суду від 26.11.2020 року у справі № 160/12865/19, як на підставу для задоволення вимоги про поновлення виплати пенсії з 01.07.1997 року, оскільки у вказаній справі № 160/12865/19 обставини є відмінними від обставин даної справи. У Постанові від 26.11.2020 року, застосовуючи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в контексті спірних правовідносин, колегія суддів дійшла до висновку, що пенсія позивачам підлягає поновленню з дня її припинення за тих обставин, що припинення виплати пенсії відбулося з 01.11.2015 року, тобто після ухвалення Рішення Конституційного Суду України № 25-рп/2009 від 07.10.2009 року.

Одночасно, у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.05.2020 у справі №815/1226/18 суд зазначив про право позивача на поновлення виплати пенсії, виплату якої було припинено у грудні 1999 року, саме з 07.10.2009 року.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості й забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

За наведених обставин, суд дійшов висновку про протиправну бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати пенсії позивача з 07.10.2009 року, а також про протиправність оскаржуваних позивачем рішень про відмову у поновленні виплати його пенсії.

З огляду на вищевикладене, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо не поновлення пенсії позивача; визнання протиправними та скасування рішень ГУ ПФУ в Одеській області від 07.04.2021 та від 02.06.2021 про відмову у поновленні пенсії позивача, викладених в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 1500-0305-8/43707 від 08.04.2021 року та № 1500-0305-8/68813 від 02.06.2021; зобов`язання Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити виплату пенсії позивачу з 07.10.2009 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" - є обґрунтованими та підлягають задоволенню. При цьому, вимога в частині поновлення виплати пенсії саме з 01.07.1997 року задоволенню не підлягає.

Вирішуючи вимогу позивача про визнання протиправними та дискримінаційними дій відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсію, суд зауважує, що в даному випадку так звані «дії відповідача стосовно відмови поновити виплату пенсії» по суті є складовою прийнятих відповідачем рішень від 07.04.2021 та від 02.06.2021 про відмову у поновленні пенсії позивача, які суд визнає протиправними та скасовує. Тому суд вважає, що визнання протиправними окремо ще і дій відповідача під час ухвалення вказаних рішень - не є ефективним способом захисту порушених прав позивача, і дана вимога позивача задоволенню не підлягає.

Крім того, вимога позивача про виплату пенсії з одночасним проведенням індексації також не підлягає задоволенню, оскільки питання визначення базового місяця, наявності факту перевищення індексом споживчих цін порогу індексації, встановленого в розмірі 101%, у взаємозв`язку з розміром пенсії, що має виплачуватися позивачу належить до компетенції пенсійного органу при поновленні пенсії, нарахуванні та виплаті відповідних сум. При цьому, у разі незгоди з діями відповідача щодо наявності чи відсутності підстав для нарахування індексації та її розмірів позивач не позбавлений права звернутися за захистом своїх прав до суду.

Такий висновок узгоджується із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у Постанові від 20.05.2020 у справі № 815/1226/18.

Стосовно вимоги про стягнення з Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь позивача коштів у сумі 100000 грн. на відшкодування моральної шкоди, заподіяної йому протиправними та дискримінаційними рішеннями, дією та бездіяльністю, в результаті яких відповідач відмовив у поновленні пенсії позивачу, суд зазначає наступне.

Згідно ч.1 ст.23 Цивільного кодексу України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до ст.1167 Цивільного кодексу України, моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно ст.1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до п.5 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної шкоди" від 31.03.1995р. №4, при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, сам факт заподіяння моральної шкоди має довести суду позивач.

Однак судом не встановлено факту заподіяння моральної шкоди позивачу рішеннями, діями чи бездіяльністю відповідача, будь-яких доказів заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань позивач суду не надав.

У зв`язку з вищевикладеним, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 в частині стягнення з відповідача 100000 грн. в якості компенсації моральної шкоди є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Керуючись ст.ст. 2, 5-6, 9, 72, 77, 90, 139, ч.9 ст.205, ч.4 ст.229, ст.ст. 241-246, п.15.5 ч.1 розділу VII КАС України, суд,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_2 , р.н.о.к.п.п. НОМЕР_3 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області (адреса: вул. Канатна, буд. 83, м. Одеса, 65107, код ЄДРПОУ 20987385) - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області щодо не поновлення пенсії ОСОБА_1 .

Визнати протиправними та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області від 07.04.2021 та від 02.06.2021 про відмову у поновленні пенсії ОСОБА_1 , викладені в листах Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області № 1500-0305-8/43707 від 08.04.2021 року та № 1500-0305-8/68813 від 02.06.2021.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Одеській області поновити виплату пенсії ОСОБА_1 з 07 жовтня 2009 року, з нарахуванням компенсації втрати частини доходів, відповідно до норм Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".

У задоволенні решти позову - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 908 грн. (дев`ятсот вісім гривень).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя В.В. Андрухів