Рішення № 100443194, 20.10.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 жовтня 2021 року справа №320/7149/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Обухівської міської ради Київської області про визнання протиправними та скасування рішень та зобов`язання вчинити певні дії.

Суть спору: до Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Григорівської сільської ради, у якому просить суд:

- визнати протиправними та скасувати рішення Григорівської сільської ради від 23.12.2019 №1463.51.VII "Про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради від 17.07.2020 №396", від 13.02.2020 №1504.52.VII "Про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради від 23.12.2019 за №1463.51.VII";

- зобов`язати Григорівську сільську раду Обухівського району Київської області на найближчому черговому пленарному засіданні сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.01.2020 вх.№4/02-25 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,25 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована по АДРЕСА_1 в межах території Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач зазначив, що рішенням Григорівської сільської ради від 04.04.2008 №10-42 ОСОБА_2 (бабусі позивача) був наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,15 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд за адресою: АДРЕСА_1 .

Після смерті ОСОБА_2 аналогічний дозвіл був наданий позивачеві рішенням Григорівської сільської ради № 396 від 17.07.2012, враховуючи, що при житті бабуся позивача не встигла оформити землевпорядну документацію на вищевказану земельну ділянку.

У подальшому за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 рішенням Григорівської сільської ради № 720.29.VII від 23.11.2017 позивачу було відмовлено у збільшенні площі земельної ділянки з 0,15 га до 0,25 га в зв`язку з тим, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га відповідно до її фактичних розмірів.

22.12.2017 позивач повторно звернувся до Григорівської сільської ради із заявою про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради № 396 від 17.07.2012, зазначивши, що реальна площа земельної ділянки, яку він має намір обробляти, за результатами обміру орієнтовно становить 0,1804 га. Також у заяві позивач зазначив, що між ділянкою та дорогою місцевого значення є пагорб, який може бути включений в загальну площу ділянки, яка йому виділяється, та відповідно просив, як альтернативний варіант, надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою на ділянку площею 0,25 га.

12.04.2018 Григорівська сільська рада листом № 116 в порядку Закону України «Про звернення громадян» відмовила позивачу у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою на земельну ділянку площею 0,25 га у зв`язку з тим, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га. відповідно до її фактичних розмірів. Крім того, Григорівська сільська рада також зауважила, що відповідно до затвердженого Генерального плану території Григорівської сільської ради земельна ділянка, яка передається у власність Позивачу, може використовуватися лише за цільовим призначенням: для ведення особистого селянського господарства, а не для приватної житлової забудови.

У подальшому, Григорівською сільською радою було прийнято рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII, яким змінено цільове призначення земельної ділянки на «для ведення особистого селянського господарства», однак в частині зміни площі земельної ділянки з 0,15 га на 0,25 га було відмовлено. При цьому цим рішенням позивачу встановлено річний строк на виготовлення та подання на затвердження землевпорядної документації до сільської ради.

За результатами розгляду чергової заяви Позивача від 20.01.2020 Григорівською сільською радою було прийнято рішення від 13.02.2020 №1504.52.VII про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність розміром 0,25 га та залишенню в силі попереднього рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII, з огляду на те, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га відповідно до її фактичних розмірів.

Позивач не згоден з правомірністю прийняття Григорівською сільською радою рішень від 23.12.2019 №1463.51.VII та від 13.02.2020 №1504.52.VII та вважає, що правові підстави для відмови у задоволенні його клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність розміром 0,25 га відсутні.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.09.2020 відкрито провадження в адміністративній справі, вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04.02.2021 відповідача у справі - Григорівську сільську раду, було замінено на правонаступника - Обухівську міську раду Київської області.

У зв`язку із заміною відповідача позивачем була подана до суду заява про зміну предмета позову, згідно якої позивач просить суд зобов`язати Обухівську міську раду Київської області на найближчому черговому пленарному засіданні сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.01.2020 вх.№4/02-25 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, орієнтовною площею 0,25 га для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель сільськогосподарського призначення, яка розташована по АДРЕСА_1 в межах території Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Вказана заява була розцінена судом як заява про уточнення позовних вимог внаслідок заміни відповідача по справі, яка за своєю суттю не є заявою про зміну предмета позову, оскільки предмет позову залишається незмінним - спонукання орган місцевого самоврядування розглянути заяву позивача про надання дозволу на розробку землевпорядної документації. При цьому суд звертає увагу позивача на те, що заміна відповідача у справі на правонаступника не потребує обов`язкового подання заяви про зміну позовних вимог в частині вимог про вчинення дій зобов`язувального характеру, оскільки така зміна в частині лише найменування відповідача здійснюється автоматично. За таких обставин, заява позивача не потребує прийняття окремої ухвали та підлягає врахуванню при вирішенні спору по суті.

Відповідач проти позову заперечував та пояснив, що позивач безоплатно користується земельною ділянкою із 2008 року, не сплачуючи земельний податок до бюджету сільської ради, що є нанесенням збитків бюджету територіальної громади, завданих безоплатним використанням Позивачем земельної ділянки.

Відповідач повідомив, що листом від 12.04.2018 №116 позивача проінформовано, що землевпорядником Григорівської сільської ради здійснено обстеження земельної ділянки по АДРЕСА_1 та встановлено, що крайні межі земельної ділянки, дозвіл на розробку проекту якої надану позивачу рішенням від 17.07.2012 №396, знаходяться в охоронній зоні підземного водо відведення річки (струмка). Також, у вказаному вище листі зазначено, що відповідно до Генерального плану села Григорівки, земельна ділянка, намічена для відведення позивачу, знаходиться на землях із цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

На підставі цього відповідач вважає спірні рішення законними та просить відмовити у задоволенні позову.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Обухівським РВ ГУМВС України в Київській області 25.10.1998.

Рішенням Григорівської сільської ради від 17.07.2012 №396 позивачеві, за результатом розгляду його заяви, був наданий дозвіл на розробку проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,15 га (остаточний розмір земельної ділянки визначити за проектом) для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в АДРЕСА_1 в межах Григорівської сільської ради.

У подальшому за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 рішенням Григорівської сільської ради № 720.29.VII від 23.11.2017 позивачу було відмовлено у збільшенні площі земельної ділянки з 0,15 га до 0,25 га в зв`язку з тим, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га відповідно до її фактичних розмірів. Цим рішенням було залишено в силі раніше прийняте рішення від 17.07.2012 №396.

22.12.2017 позивач повторно звернувся до Григорівської сільської ради із заявою про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради № 396 від 17.07.2012 (вх. №196/02-25 від 22.12.2017), зазначивши, що реальна площа земельної ділянки, яку він має намір обробляти, за результатами обміру орієнтовно становить 0,1804 га. Також у заяві позивач зазначив, що між ділянкою та дорогою місцевого значення є пагорб, який може бути включений в загальну площу ділянки, яка йому виділяється, та відповідно просив, як альтернативний варіант, надати йому дозвіл на розробку проекту землеустрою на ділянку площею 0,25 га.

Враховуючи неотримання відповіді на його заяву, позивач заявою від 02.04.2018 (вх. №58/02-25 від 02.04.2018) звернувся до Григорівської сільської ради з проханням надати відповідь щодо результатів розгляду його заяви від 22.12.2017.

12.04.2018 Григорівська сільська рада листом № 116 в порядку Закону України «Про звернення громадян» повідомила позивачу, що рішенням Григорівської сільської ради від 17.07.2012 №396 йому вже було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,15, внаслідок чого відсутні підстави для повторного розгляду клопотання.

06.11.2019 позивач звернувся до Григорівської сільської ради із заявою (вх. №247/02-25) про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради від 17.07.2012 №396 в частині площі та цільового запланованої до відведення земельної ділянки, а саме: з 0,15 га на 0,25 га та замість цільового призначення «для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд» - «для ведення особистого селянського господарства».

За результатом розгляду цієї заяви Григорівською сільською радою було прийнято рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII, яким позивачу надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки орієнтовним розміром 0,15 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства.

Пунктом 5 цього рішення передбачено, що воно дійсне один рік з дня його винесення.

20.01.2020 позивач звернувся до Григорівської сільської ради із заявою (вх. №4/02-25) з проханням надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою з відведення у власність земельної ділянки орієнтовним розміром 0,25 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства.

Також позивач цією заявою просив внести зміни до пункту 1 рішення Григорівської сільської ради від 23.12.2019 №1463.51.VII в частині площі запланованої до відведення земельної ділянки: замість « 0,15 га» зазначити « 0,25 га».

Вказану заяву позивач мотивував тим, що раніше прийняте Григорівською сільською радою рішення від 17.07.2012 №396 не позбавляє позивача права в розгляді клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення більшої за розміром земельної ділянки.

За результатами розгляду цієї заяви Григорівською сільською радою було прийнято рішення від 13.02.2020 №1504.52.VII, яким відмовлено у наданні позивачеві дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність розміром 0,25 га та залишено в силі попереднє рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII, з огляду на те, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га відповідно до її фактичних розмірів.

Не погоджуючись з правомірністю Григорівською сільською радою рішень від 23.12.2019 №1463.51.VII та від 13.02.2020 №1504.52.VII, позивач звернувся до суду з позовом про визнання їх протиправними та скасування, з приводу чого суд зазначає таке.

Згідно з пунктом "б" частини першої статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до пункту "б" частини першої статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Порядок набуття і реалізації права на землю визначений Розділом IV Земельного кодексу України.

Частиною першою статті 116 Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Відповідно до частини другої статті 116 Земельного кодексу України набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з частиною третьою статті 116 Земельного кодексу України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться, зокрема, у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання (частина четверта статті 116 Земельного кодексу України).

Частиною першою статті 121 Земельного кодексу України передбачено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах, зокрема, для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

Частиною першою статті 122 Земельного кодексу України визначено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно з абзацом 1 частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 № 280/97-ВР виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Частиною п`ятою статті 46 цього Закону передбачено, що сесія ради скликається в міру необхідності, але не менше одного разу на квартал, а з питань відведення земельних ділянок та надання документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності - не рідше ніж один раз на місяць.

Системний аналіз наведених правових норм дає підстави зробити висновок, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 545/808/17 (номер в Єдиному державному реєстру судових рішень - 72532460) та від 05.03.2019 у справі № 360/2334/17 (номер в Єдиному державному реєстру судових рішень - 80269760), від 20.01.2021 у справі № 360/1590/16-а (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 94264145), від 08.09.2020 у справі № 812/1450/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 91414791).

Відповідно до положень статті 118 Земельного кодексу України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів:

- звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування;

- розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки;

- погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому статтею 186-1 Земельного кодексу України;

- затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, передача (надання) земельної ділянки у власність відповідно до статті 118 Земельного кодексу України є завершальним етапом визначеної процедури безоплатної приватизації земельних ділянок. При цьому отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 12.06.2020 у справі № 808/3187/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 89792839).

Відповідно до частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною шостою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Як вбачається зі спірного рішення Григорівської сільської ради від 13.02.2020 №1504.52.VII, підставою для відмови в наданні позивачеві дозволу на розробку землевпорядної документації вказано раніше прийняте рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення аналогічної земельної ділянки, проте іншою площею - 0,15 га.

За результатами розгляду цієї заяви, яким відмовлено у наданні позивачеві дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність розміром 0,25 га та залишено в силі попереднє рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII, з огляду на те, що на дану земельну ділянку вже надано аналогічний дозвіл на 0,15 га відповідно до її фактичних розмірів.

Однак суд наголошує на тому, що надання органом місцевого самоврядування дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, позаяк ця процедура направлена на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом передачі.

Надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не покладає на орган місцевого самоврядування обов`язку (не є підставою для виникнення зобов`язання перед особою, яка розробила проект землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність чи користування.

Так, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки є всього лише наслідком виконання дотримання особою порядку звернення за таким дозволом.

Аналогічний правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 30.05.2018 у справі № 826/5737/16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 74505993) та Верховним Судом у постанові від 30.09.2019 у справі № 824/982/16-а (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 84622003).

Верховний Суд у постанові від 15.10.2019 у справі №813/1922/14 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 84923636) зазначив, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки одній особі не є підставою для відмови в його наданні іншій особі.

У постанові від 05.03.2019 у справі № 360/2334/17 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 80269760) Верховний Суд зауважив, що законодавством не визначено такого стану земельної ділянки як її перебування у стані "відведення" та не передбачає відмову у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою у зв`язку із наданням такого дозволу іншій особі.

З огляду на вищевказане, суд вважає, що визначена Григорівською сільською радою у спірному рішенні від 23.12.2019 №1463.51.VII підстава для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не відповідає вимогам статті 118 Земельного кодексу України, що є підставою для скасування цього рішення та задоволення позовних вимог у відповідній частині.

Аналізуючи правомірність прийняття Григорівською сільською радою іншого рішення - від 23.12.2019 №1463.51.VII, суд звертає увагу на те, що цим рішенням, не зважаючи на його назву «Про внесення змін до рішення Григорівської сільської ради №396 від 17 липня надання дозволу на розроблення проекту із землеустрою для відведення у приватну власність земельної ділянки гр. ОСОБА_1 », фактично було надано позивачеві дозвіл на розроблення землевпорядної документації щодо відведення у приватну власність земельної ділянки орієнтовним розміром 0,15 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , для ведення особистого селянського господарства.

Натомість, суд звертає увагу на те, що у заяві від 06.11.2019 (вх. №247/02-25), за результатом розгляду якої було прийнято це рішення, позивач просив внести зміни до рішення Григорівської сільської ради №396 від 17.07.2012, та не висловлював волевиявлення щодо надання нового дозволу на розробку землевпорядної документації.

Таким чином, судом встановлено, що рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII було прийнято Григорівською сільською радою не з того питання, з яким звертався позивач, що свідчить про здійснення Григорівською сільською радою тлумачення на власний розсуд змісту поданого клопотання, зміну його суті та, як наслідок, перевищення наданих повноважень.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Судом встановлено, що рішення від 23.12.2019 №1463.51.VII було прийнято Григорівською сільською радою не з того питання, з яким звертався позивач, тобто з перевищенням наданих повноважень, що є підставою для його скасування.

Відповідно до частин першої-другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідачем під час розгляду справи не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності прийнятих ним спірних рішень, у той час як матеріали справи свідчать про їх протиправність, внаслідок чого позовні вимоги у відповідній частині підлягають задоволенню.

Крім того, захист порушених прав позивача також потребує зобов`язання відповідача вирішити по суті те клопотання, яке було предметом поданої позивачем заяви, та у задоволенні якого, як було вказано вище, було безпідставно відмовлено. При цьому задоволення цієї позовної вимоги не є втручанням у дискреційні повноваження органу місцевого самоврядування з огляду на таке.

Так, поняття дискреційних повноважень наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80) 2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Пунктами 1.6, 2.4 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 № 1380/5 передбачено, що дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Дискреційні повноваження можуть закріплюватися в нормативно-правових актах, проектах нормативно-правових актів такими способами: 1) за допомогою оціночних понять, наприклад: "за наявності поважних причин орган вправі надати …", "у виключних випадках особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може дозволити…", "рішення може бути прийнято, якщо це не суперечить суспільним інтересам…" тощо; 2) шляхом перерахування видів рішень, що приймаються органом (особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування), не вказуючи підстав для прийняття того чи іншого рішення або шляхом часткового визначення таких підстав; 3) шляхом надання права органу (особі, уповноваженій на виконання функцій держави або місцевого самоврядування) при виявленні певних обставин (настанні конкретних юридичних фактів) приймати чи не приймати управлінське рішення залежно від власної оцінки цих фактів; 4) за допомогою нормативних приписів, що містять лише окремі елементи гіпотези чи диспозиції правової норми, що не дозволяють зробити однозначний висновок про умови застосування нормативного припису або правові наслідки застосування такого припису.

Стосовно дискреційних повноважень, суд, за наслідками аналізу вказаних положень, зазначає, що такими є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом таких повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може".

У такому випадку дійсно суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде правомірним, а тому це не порушує будь-чиїх прав.

Натомість, у цій справі, повноваження відповідача не є дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов`язаний до вчинення конкретних дій - розглянути заяву позивача у встановленому законом порядку, а за умови відповідності заяви та доданих до неї документів вимогам законодавства - прийняти рішення про задоволення заяви.

Підставою для відмови у задоволенні заяви позивача можуть бути лише визначені законом обставини. Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - розглянути заяву, або ж ні; прийняти рішення про задоволення заяви, або ж рішення про відмову у її задоволенні. Визначальним є те, що у кожному конкретному випадку звернення особи із заявою, з урахуванням фактичних обставин, згідно із законом існує лише один правомірний варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.

Дійсно, у випадку невиконання обов`язку відповідачем, за наявності визначених законом умов, у суду виникають підстави для ефективного захисту порушеного права позивачки шляхом, зокрема, зобов`язання відповідача вчинити певні дії, спрямовані на відновлення порушеного права, або шляхом зобов`язання ухвалити рішення.

Однак, як і будь-який інший спосіб захисту, зобов`язання відповідача ухвалити рішення може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

Частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України визначений перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за результатами розгляду належним чином оформлених клопотання та додатків до нього, який є вичерпним.

Зобов`язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом.

Адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений відповідними повноваженнями, зокрема, ч. 4 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивачки, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Також слід зазначити, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 31.07.2020 у справі № 810/2474/18.

У цій справі відповідачем було безпідставно відмовлено позивачу у наданні дозволу на розробку землевпорядної документації, оскільки наявність раніше наданого дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки (при цьому іншої площі) не є у розумінні статті 118 Земельного кодексу України підставою для відмови у наданні позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення у власність вказаної земельної ділянки.

Враховуючи, що будь-які інші перешкоди для надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки відсутні та у спірному рішенні зазначені не були, суд вважає, що ефективний захист порушеного права позивача потребує зобов`язання відповідача розглянути заяву позивача та прийняти за результатом такого розгляду рішення про надання відповідного дозволу.

Згідно з частиною другою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Отже, вихід за межі заявлених позовних вимог допускається з метою захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина.

Відповідно до положень частини першої та другої статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява № 28924/04) констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Оскільки матеріали справи свідчать про протиправність прийняття відповідачем спірного рішення та враховуючи, що будь-які інші перешкоди для надання позивачу дозволу на розробку проекту землеустрою з відведення земельної ділянки відсутні, суд з метою ефективного захисту порушеного права позивача та остаточного вирішення спірних правовідносин вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, змінити обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права та зобов`язати відповідача, як правонаступника Григорівської сільської ради, прийняти рішення про надання позивачу відповідного дозволу, що є гарантією того, що спір між сторонами буде вирішений остаточно.

Таким чином позовні вимоги підлягають задоволенню повністю.

На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправними та скасувати рішення Григорівської сільської ради від 23.12.2019 №1463.51.VII та від 13.02.2020 №1504.52.VII.

3. Зобов`язати Обухівську міську раду Київської області на найближчій сесії прийняти рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,25 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована по АДРЕСА_1 в межах території Григорівської сільської ради Обухівського району Київської області, на підставі заяви ОСОБА_1 від 20.01.2020 вх.№4/02-25.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Дудін С.О.