Рішення № 100314141, 12.10.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 жовтня 2021 року м. Київ № 640/23825/20

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Шевченко Н.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного антикорупційного бюро України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,

У С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з адміністративним позовом до Національного антикорупційного бюро України (надалі по тексту також - відповідач, НАБУ), в якому просить визнати протиправним і скасувати розпорядження Директора Національного антикорупційного бюро України Ситника А.С. № 1251-р від 31.08.2020 «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » в частині припинення державної служби ОСОБА_1 ; визнати протиправною бездіяльність Національного антикорупційного бюро України та зобов`язати Національне антикорупційне бюро України працевлаштувати ОСОБА_1 на посаду в Національному антикорупційному бюро України, що відповідає її спеціальності, фаху і досвіду, з 11.09.2020; стягнути з відповідача за рахунок бюджетних асигнувань середню заробітну плату час вимушеного прогулу, починаючи з 11.09.2020 і до моменту працевлаштування позивача відповідачем у Національному антикорупційному бюро України у розмірі 24 691,48 гривень щомісяця, з урахуванням утриманих податків та зборів; стягнути з Національного антикорупційного бюро України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати у розмірі 1 681,60 гривень сплаченого судового збору і 6 000,00 гривень витрат на професійну правничу допомогу; допустити негайне виконання рішення суду в частині працевлаштування ОСОБА_1 в Національному антикорупційному бюро України і стягнення середньої заробітної плати за 1 місяць.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що повідомлення відповідача про звільнення ОСОБА_1 з посади в Національному антикорупційному бюро України на підставі закінчення трудового договору без одночасного її призначення (переведення) на іншу рівнозначну посаду НАБУ є протиправним, оскільки ні Законом України «Про державну службу», ні Законом України «Про Національне антикорупційне бюро України» не встановлено іншого механізму реалізації гарантій позивача, закріплених ч. 3 ст. 184 КЗпП, та не містять звільнення відповідача від обов`язку працевлаштування вагітної жінки після закінчення строку дії трудового договору.

Представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, до матеріалів справи надано відзив, в якому зазначено, що позивача звільнено не за ініціативою власника, а на підставі закінчення строкового договору на підставі ч.2 ст. 85 ЗУ «Про державну службу», відтак гарантії щодо звільнення вагітних жінок та обов`язку працевлаштування, передбачені ч.3 ст. 184 КЗпП України, не можуть застосовуватись в даному випадку. Зауважено, що на момент звільнення позивача в територіальних управліннях НБ вакансії відсутні, а законних підстав для переведення до інших територіальних управлінь вагітної жінки не передбачено.

Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд зазначає наступне.

Розпорядженням директора Національного антикорупційного бюро України від 08.10.2019 № 1736-р за результатами відкритого конкурсу ОСОБА_1 з 15.10.2019 призначено на посаду головного спеціаліста Харківського територіального управління Національного антикорупційного бюро України як таку, що пройшла за конкурсом з випробувальним строком три місяці, строково, на період заміщення посади, яку займає ОСОБА_3 , за якою зберігається посада державної служби у зв`язку із соціальною відпусткою, до дня її фактичного виходу на роботу.

19.08.2020 позивач повідомила начальника Відділу по роботі з персоналом Національного бюро ОСОБА_4 про своє перебування на обліку з приводу вагітності, направивши службову записку вх. №14/17025-17 із оригіналом довідки № 99.

З 25.08.2020 по 07.09.2020 включно ОСОБА_1 перебувала у щорічній відпустці згідно з розпорядження т.в.п. директора Національного бюро Углави Г.Т. від 21.07.2020 № 1012-р.

Розпорядженням Директора Національного бюро Ситника А.С. від 31.08.2020 № 1251-р «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » було припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 11.09.2020 з посади головного спеціаліста Харківського територіального управління Національного бюро у зв`язку із закінченням строку призначення на посаду державної служби (ч. 2 ст. 85 Закону України «Про державну службу»).

Як зазначає позивач, 08.09.2020 ознайомилась з листом від 31.08.2020 № 17-14-10/30713 відділом по роботі з персоналом Національного бюро повідомлено ОСОБА_1 про надходження до відділу заяви ОСОБА_3 , за якою зберігається посада державної служби у зв`язку із соціальною відпусткою, про припинення такої відпустки та вихід на роботу з 14.09.2020 та попереджено про припинення державної служби та звільнення із займаної посади на підставі ч. 2 ст. 85 Закону України «Про державну службу».

Згідно з частиною першою та шостою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Частиною 1 ст. 10 ЗУ «Про Національне антикорупційне бюро України» встановлено, що до працівників Національного бюро належать особи, які є гласними і негласними штатними працівниками, з числа осіб начальницького складу, державних службовців та інших працівників, які працюють за трудовими договорами в Національному бюро.

Згідно з ч. 7 ст. 10 ЗУ «Про Національне антикорупційне бюро України» трудові відносини працівників Національного бюро регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На спеціалістів Національного бюро, які не мають спеціальних звань, поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади спеціалістів Національного бюро відносяться до відповідних категорій посад працівників апарату міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади, їх територіальних органів у порядку, встановленому законодавством.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, правовий статус державного службовця врегульовано Законом України "Про державну службу".

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ч. 2 ст. 1 Закону України «Про державну службу»).

Згідно ч.ч.1, 2 ст.3 Закону України «Про державну службу», цей Закон регулює відносини, що виникають у зв`язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.

Частинами 2 - 3 ст.5 Закону України «Про державну службу» передбачено, що відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 34 Закону України «Про державну службу» строкове призначення на посаду здійснюється у разі заміщення посади державної служби на період відсутності державного службовця, за яким відповідно до цього Закону зберігається посада державної служби.

Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України (надалі також - КЗпП) трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно зі статтею 23 КЗпП трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу» однією з підстав за якої державна служба припиняється є закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону).

Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 85 Закону України «Про державну службу» передбачено, що державний службовець, призначений на посаду державної служби на період заміщення тимчасово відсутнього державного службовця, за яким зберігалася посада державної служби, звільняється з посади в останній робочий день перед днем виходу на службу тимчасово відсутнього державного службовця. У такому разі тимчасово відсутній державний службовець зобов`язаний письмово повідомити керівника державної служби не пізніш як за 14 календарних днів про свій вихід на службу.

Положення чинного Кодексу законів про працю України у відносинах, пов`язаних із проходженням державної служби, застосовуються як положення загальної норми, у разі, якщо відповідні відносини не врегульовані нормами спеціальними. В даному випадку Законом України «Про державну службу» та Законом України «Про національне антикорупційне бюро України» не визначено гарантій, пов`язаних із звільненням вагітної жінки, з огляду на що за наявності на те правових підстав до відносин, пов`язаних зі звільненням позивача, мають застосовуватися положення Кодексу законів про працю України.

Зокрема, частиною 3 статті 184 Кодексу законів про працю передбачено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням. Обов`язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 9 постанови від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (з наступними змінами) звільнення на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України, не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав обов`язок по працевлаштуванню, якщо працівниці не була надана на тому ж або на іншому підприємстві (в установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин (наприклад, за станом здоров`я).

Також, постановою колегії суддів Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 759/19440/15-ц, провадження №14-105цс18, зазначено, що звільнення жінок, зазначених у ч. 3 ст. 184 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору має свої особливості. Таке звільнення можливе, на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок провадиться з обов`язковим працевлаштуванням, однак власник зобов`язаний при цьому працевлаштувати жінку на цьому ж або іншому підприємстві відповідно до її фаху. Розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається. Однак відносини між власником (підприємством) і працівницею з дня закінчення строку трудового договору мають істотну специфіку. Передбачено збереження за жінкою на період працевлаштування середньої заробітної плати, однак не більше ніж на три місяці з дня закінчення строкового трудового договору.

Тобто звільнення на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України, зокрема, вагітних жінок проводиться з обов`язковим працевлаштуванням. Не може бути визнано, що власник або уповноважений ним орган виконав цей обов`язок по працевлаштуванню, якщо звільненій працівниці не була надана на тому ж або іншому підприємстві (установі, організації) інша робота або запропонована робота, від якої вона відмовилась з поважних причин.

Отже, зазначені вище норми надають гарантію щодо обмежень на звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини-інваліда. Так, звільнення жінок, зазначених у частині третій статті 184 Кодексу законів про працю України, має певні особливості, зокрема, таке звільнення можливе, проте власник зобов`язаний працевлаштувати жінку на цьому самому або іншому підприємстві відповідно до її спеціальності.

Судом встановлено, що відповідачем перед звільненням не запропоновано позивачу жодної іншої рівноцінної посади державної служби та (або) іншої роботи, навіть нижчої посади (посади державної служби), в тому числі декретної у цьому або іншому державному органі. Відповідачем жодним чином не було мотивовано та аргументовано звільнення позивача з державної служби та відсутності можливості подальшого використання позивача на державній службі.

При цьому, посилання відповідача на те, що застосування приписів ч.3 ст.184 КЗпП України виключно, якщо звільнення особи здійснено з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, суд не бере до уваги, оскільки в цій же частині статті зазначено, що обов`язкове працевлаштування жінок, у тому числі вагітних, здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору, на період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

При цьому, оцінюючи решту доводів сторін, викладених в позовній заяві та відзиві, суд виходить з того, що вони не впливають на правильність оцінки спірних правовідносин, що склалися в межах розгляду цієї справи щодо оскаржуваного рішення, та не піддають сумнівам правильності висновку суду.

Крім того, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Підсумовуючи викладене, відповідачем обов`язку із працевлаштування позивача одночасно зі звільненнями з посади головного спеціаліста Харківського територіального управління НАБУ не виконано, що є протиправною бездіяльністю.

Отже, розпорядження Директора НАБУ А. Ситника від 31.08.2020 № 1251-р «Про припинення державної службу та звільнення ОСОБА_1 » в частині припинення державної служби позивача є протиправним, оскільки звільнення позивача з посади головного спеціаліста Харківського територіального управління НАБУ без одночасного її працевлаштування на іншу посаду відповідно до її фаху, спеціальності і досвіду роботи, є протиправним.

Згідно зі статтею 235 КЗпП України підставою для поновлення працівника на роботі є його звільнення без законних підстав. Тому поновлено на роботі може бути лише працівника, якого звільнено незаконно, з порушенням процедури звільнення чи за межами підстав, передбачених законом чи договором або за відсутності підстав для звільнення.

Невиконання підприємством (установою, організацією), яке провело звільнення, обов`язку по працевлаштуванню протягом трьох місяців є підставою для покладення на нього відповідно до частини другої статті 232 КЗпП України обов`язку надати на цьому або іншому підприємстві роботу, яку може виконувати працівник.

Отже, в даному випадку у зв`язку з невиконанням відповідачем протягом трьох місяців обов`язку по працевлаштуванню звільненого працівника, зокрема вагітної жінки, слід зобов`язати вчинити дії по працевлаштуванню ОСОБА_1 на посаду в Національному антикорупційному бюро України, що відповідає її спеціальності, фаху і досвіду.

Частиною 2 статті 235 КЗпП передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Також, суд зазначає, що в силу приписів ч. 3 ст. 184 КЗпП України, за позивачем закріплена гарантія по збереженню за нею середньої заробітної плати, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового договору.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України №108/95-ВР "Про оплату праці" від 24.03.1995 (із змінами і доповненнями), порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (надалі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Відповідно до листа НАБУ від 28.09.2020 № 11-252/33928 убачається, що загальна сума заробітної плати за останні два місяці проходження служби позивача становить 48 260,47 грн, у тому числі: за липень 2020 року - 22 734,25 грн та за серпень 2020 року - 25 526,22 грн. Середньоденна заробітна плата позивача розрахована судом та становить 1 419,43 грн (48 260,47 грн : 34 фактично відпрацьованих робочих днів (21 робочих дні за липень + 13 робочих днів за серпень 2020 року) = 1 419,43 грн).

Отже, сума середнього заробітку за місяць складає 24 130,31 грн (1 419,43 грн (середньоденний заробіток позивача) * 17 днів ((31+13)/2)). Сума вказана з урахуванням утриманих податків та інших обов`язкових платежів.

Таким чином, підлягає стягненню з НАБУ на користь позивача середній заробіток за три місяці з дня закінчення строкового договору в розмірі 72 390,93 грн (сімдесят дві тисячі триста дев`яносто гривень 93 коп.) з урахуванням утриманих обов`язкових відрахувань.

Згідно з п. п. 2, 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Таким чином, рішення суду в частині стягнення з НАБУ заробітку у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 24 130,31 грн (двадцять чотири тисячі сто тридцять гривень 31 коп.) підлягають негайному виконанню.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із ч.ч. 1-3 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та задоволення останніх в частині.

Згідно з ч. 3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Щодо питання стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Згідно ст. 252 КАС України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати. Заяву про ухвалення додаткового судового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання судового рішення. Суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення. Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

У відповідності до приписів статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду;

3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз;

4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частинами сьомою - дев`ятою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ч.8 ст.139 КАС України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

На підтвердження складу та розміру судових витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правничої (правової) допомоги від 21.09.2020 № 1, акт наданих послуг від 02.10.2020, квитанцію від 02.10.2020 № 23 про сплату суми в розмірі 6 000,00 грн.

При цьому, відповідач не виклав заперечень щодо заявлених вимог про стягнення відповідної суми на правову допомогу.

Згідно з акта наданих послуг вбачається, що сума за надану професійну правову допомогу складається з аналізу документів, консультування клієнта - 2 год. * 1 000,00 грн = 2 000,00 грн; складання тексту позовної заяви клієнта - 4 год. *1 000,00 грн = 4 000,00 грн, що загалом склало 6 000,00 грн.

Підсумовуючи вищевикладене, а саме характер спірних правовідносин, обсяг наданих адвокатом послуг, суд вважає за можливе стягнути з НАБУ суму за надану правову допомогу в повному розмірі 6 000,00 грн, оскільки часткове задоволення позову зумовлене зміною сум та періодів, заявлених в прохальній частині позову, при цьому фактичним задоволенням вимог по суті.

Керуючись статтями 72- 78, 90, 139, 241, 244, 246, 255, 257, 262, 293, 295-297 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В :

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним і скасувати розпорядження Директора Національного антикорупційного бюро України Ситника А.С. № 1251-р від 31.08.2020 «Про припинення державної служби та звільнення ОСОБА_1 » в частині припинення державної служби ОСОБА_1 з 11.09.2020.

3. Визнати протиправною бездіяльність Національного антикорупційного бюро України щодо працевлаштування ОСОБА_1 .

4. Зобов`язати Національне антикорупційне бюро України працевлаштувати ОСОБА_1 на посаду в Національному антикорупційному бюро України, що відповідає її спеціальності, фаху і досвіду.

5. Стягнути з Національного антикорупційного бюро України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за три місяці з дня закінчення строкового договору в розмірі 72 390,93 грн (сімдесят дві тисячі триста дев`яносто гривень 93 коп.) (без відрахування (утримання) податків та обов`язкових платежів).

6. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

7. Стягнути з Національного антикорупційного бюро України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати сплаченого судового збору у розмірі 1 681,60 грн (одна тисячі шістсот вісімдесят одна гривня 60 коп.).

8. Стягнути з Національного антикорупційного бюро України за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000,00 грн (шість тисяч гривень 00 коп.).

9. Рішення суду в частині присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 24 130,31 грн (двадцять чотири тисячі сто тридцять гривень 31 коп., без відрахування (утримання) податків та обов`язкових платежів) допустити до негайного виконання.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

Відповідач: Національне антикорупційне бюро України (вул. Василя Сурикова, 3, м. Київ, 03035, код ЄДРПОУ 39751280)

Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295- 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.

Суддя Н.М. Шевченко